1. МОТИВАЦІЇ ДЛЯ ВІДНОВЛЕННЯ МІСІОНЕРСЬКОГО ДУХУ [262-283]  

262. Євангелізатори з Духом – які моляться і працюють. З точки зору євангелізації безплідними будуть як містична молитва без твердих соціальних і місіонерських обов’язків, так і соціальне чи душпастирське навчання і праця без духовності, яка преображає серця. Такі часткові й дезінтегруючі пропозиції доходять тільки до окремих груп і не мають сили проникати глибше, бо калічать Євангеліє. Завжди потрібно культивувати внутрішній простір, який обов’язкам і активності надає християнського сенсу [1]. Без продовженої адорації, без молитовної зустрічі зі Словом, без щирої розмови з Господом праця дуже легко втрачає сенс, втома і труднощі позбавляють нас сили, ревність згасає. Церкві вкрай необхідно дихати молитвою, і мене дуже тішить факт, що в усіх церковних організаціях зростають групи молитви, заступництва, молитовного читання Слова, безустанного поклоніння Пресвятим Дарам. Водночас «необхідно відкидати спокуси внутрішньої індивідуалістичної духовності, яка має мало спільного з вимогами милосердя і з логікою Втілення» [2] . Ризик полягає у тому, що молитва може стати виправданням, щоб не ангажуватися у місіонерську працю, бо індивідуалізований стиль життя християн може бути втечею у фальшиву духовність. 

263. Ніколи не забуваймо про перших християн і багатьох братів упродовж історії, які були наповнені радістю, відвагою, невтомністю в проповідуванні й великою стійкістю. Сьогодні дехто втішає себе тим, що живемо у важкі часи; але ми знаємо, що епоха Римської імперії не сприяла проголошенню Євангелія, боротьбі за справедливість і захисту людської гідності. На всіх відрізках історії присутня людська слабкість, хворобливе шукання себе самого, вигідний егоїзм і, врешті-решт, пожадливість, яка підстерігає кожного. Це буде завжди в одній або іншій формі, і походить більше з людських обмежень, ніж із зовнішніх обставин. Отож, не говорімо, що сьогодні важче; сьогодні інакше. Учімося від святих, які нас випередили й боролися з труднощами своїх епох. І тому пропоную зупинитися і відкрити поновно деякі мотивації, які допоможуть нам наслідувати їх сьогодні [3] . 

Особиста зустріч із спасаючою нас любов’ю Ісуса 

264. Перша мотивація для євангелізації – любов Ісуса, яку ми прийняли, досвід спасіння, який нас спонукає любити Ісуса ще більше. Але що це за любов, яка не відчуває потреби говорити про кохану особу, показувати її, старатися, щоб інші її пізнали? Якщо не відчуваємо великого бажання ділитися нею, то необхідно в молитві просити Господа, щоб повністю заволодів нами. Необхідно молитися кожного дня, просити про цю благодать, яка відчинить наші охололі серця і потрясе нашим літеплим і поверхневим життям. Якщо станемо перед Господом з відчиненим серцем, дозволяючи Йому дивитися на нас, то відчуємо погляд любові, який Натанаїл відчув тоді, коли став перед Ісусом і почув: «бачив я тебе, як був єси під смоковницею» (Йо. 1, 48). Як солодко стати перед розпʼяттям або клякнути перед Пресвятими Дарами й перебувати в Божій присутності! Як це буде чудово, якщо дозволимо Господу ввійти в наше життя і послати нас передавати іншим Його нове життя! Таким чином здійснюватиметься «що ми бачили й чули, звістуємо й вам» (1 Йо. 1, 3). Для того, щоб відважитися проповідувати Євангеліє, найкращою мотивацією буде повільне читання Євангелія серцем і споглядання з любовʼю. Якщо підійдемо до Євангелія у такий спосіб, то його краса нас осінить і постійно захоплюватиме. І тому так важливо відновити дух споглядання, який допоможе нам кожного дня відкривати, що маємо в собі скарб, який нас гуманізує і допомагає жити по-новому. Нічого кращого ми не можемо передати іншим. 

265. Усе життя Ісуса, ставлення до вбогих, поведінка, послідовність, щоденна й проста щедрість і, нарешті, повна самопожертва – все це цінне й говорить щось кожному з нас. Кожного разу, коли це знову відкриваємо, то переконуємось, що інші люди потребують Ісуса, навіть якщо Його не знають: «Те, отже, чому ви, не відаючи його, поклоняєтеся, те я вам звіщаю» (Ді. 17, 23). Часом втрачаємо місіонерський ентузіазм, бо забуваємо, що Євангеліє відповідає на найглибші потреби людини, бо всі ми створені для того, що нам пропонує Євангеліє: дружбу з Ісусом і братерську любов. Якщо нам вдасться адекватно й красиво виразити суть Євангелія, то це послання відповість на найпотаємніші прагнення сердець: «Місіонер переконаний, що в індивідах і в народах вже існує, під дією Святого Духа, бажання, навіть неусвідомлене, пізнати правду про Бога, про людину, про дорогу визволення від гріха і від смерті. Ентузіазм проповідувати Христа походить із переконання, що проповідник виправдає ці сподівання» [4] . 

Євангелізаційний ентузіазм основується на цьому переконанні. Ми маємо скарб життя і любові, який не обманює, послання, яке не маніпулює і не розчаровує; відповідь, яка проймає людину до глибини душі й може її підтримати й підняти; правду, яка завжди актуальна, бо здатна проникнути туди, де ніщо інше не може проникнути. Тільки безмежна любов може зцілити наш безмежний сум. 

266. Але це переконання підтримується власним досвідом, який постійно оновлюється, дружби і послання Ісуса. Неможливо витривати в ревній євангелізації, не будучи переконаним, на основі власного досвіду, що це не те саме: знати Ісуса й не знати Ісуса, йти за Ісусом і йти напомацки, слухати Ісуса і ігнорувати його Слово, споглядати, адорувати Ісуса, знайти мир в Ісусі і не мати можливості це робити, намагатися будувати світ на основі Євангелія і робити це саме лише своїм розумом. Ми добре знаємо, що життя з Ісусом стає набагато повнішим і що з Ісусом набагато легше знайти суть усього. І тому ми євангелізуємо. Справжній місіонер, який завжди залишається учнем, знає, що Ісус йде разом з ним, проповідує разом з ним, дихає разом з ним, працює разом з ним. Відчуває живого Ісуса в своїй місіонерській праці. Якщо хтось не відчує Ісуса в серцевині місіонерської праці, то швидко втратить ентузіазм і впевненість у тому, що переказує, йому бракуватиме сил і енергії. А особа, яка сумнівається, яка не сповнена ентузіазмом, не впевнена, не закохана в те, що робить, нікого не переконає. 

267. Зʼєднані з Ісусом, шукаємо те, що Він шукає, любимо те, що Він любить. В остаточному розрахунку шукаємо славу Отця; живемо й діємо «на хвалу слави своєї благодаті» (Еф. 1, 6). Якщо хочемо заангажуватися глибоко й витривало, то мусимо залишити інші мотивації. Це вирішальна рушійна сила, найсильніша, найпотужніша, остаточний сенс і значення всього іншого. Йдеться про славу Отця, яку Ісус шукав упродовж усього життя. Він – Син, споконвічно щасливий з усією своєю екзистенцією «в Отцевому лоні» (Йо. 1, 18). Якщо ми місіонери, то передовсім тому, що Ісус нам сказав: «Тим Отець мій прославляється, коли ви плід щедро приносите» (Йо. 15, 8). Незважаючи на свої вподобання, зацікавлення, вигоду, малі обмеження своїх прагнень, розуміння і мотивації, ми євангелізуємо для більшої слави Отця, який нас любить. 

Духовна радість бути Божим Людом 

268. Боже Слово також запрошує нас визнати, що ми народ: «ви, колись – не народ, а тепер народ Божий» (1 Пт. 2, 10). Щоб євангелізувати від душі, необхідно також розвивати духовне задоволення від перебування біля людей, поки не відчуємо, що це є джерелом вищої радості. Місія – це захоплення Ісусом й водночас захоплення його народом. Коли стаємо перед розіпʼятим Ісусом, то відчуваємо Його любов, яка нас ушляхетнює і підтримує, але, водночас, якщо ми не сліпі, то починаємо помічати, що погляд Ісуса розширюється і з любовʼю та ревністю охоплює увесь люд. У такий спосіб відкриваємо, що Ісус хоче через нас постійно наближатися до свого улюбленого люду. Він бере нас з народу і посилає до народу, і то так, що без відчуття приналежності до цього народу ми не зрозуміємо своєї ідентичності. 

269. Сам Ісус є взірцем цього євангелізаційного вибору, який вводить нас у серце народу. Як добре бачити Його поряд з усіма людьми! Коли Він говорив з ким-небудь, то дивився на нього з великою люблячою уважністю: «Ісус, поглянувши на нього, вподобав його» (Мк. 10, 21). Бачимо його відкритість, коли Він наближається до сліпого, який сидить при дорозі (див. Мк. 10, 46-52), і коли Він їсть і пʼє разом з грішниками (див. Мк. 2, 16), не переймаючись тим, що Його обзивають ненажерою й пияком (див. Мт. 11, 19). Бачимо його відкритість, коли дозволяє блудниці намащувати пахощами йому ноги (див. Лк. 7, 36-50) або коли вночі приймає Нікодима (див. Йо. 3, 1-15). Хресна смерть Ісуса – кульмінаційний момент цього вибору, який позначав усе його життя. Захоплені таким взірцем, хочемо глибоко інтегруватися в суспільство, ділити життя з іншими, вислуховувати їхні турботи, допомагати їм матеріально й духовно, радіти разом з тими, які радіють, плакати разом з тими, які плачуть, будувати новий світ пліч-о-пліч з іншими. Але не з обовʼязку, не як тягар, який виснажує, а як особистий вибір, який наповнює радістю і стає частиною нашої тотожності. 

270. Часом відчуваємо спокуси бути християнами на безпечній віддалі від ран Господа. Але Ісус хоче, щоб ми доторкалися до людського нещастя, до страждаючих тіл інших людей. Він очікує, що припинимо пошуки особистих і спільнотних засобів, які триматимуть нас здалеку від джерел людського страждання, і насправді ввійдемо в контакт з конкретним життям людей і пізнаємо силу ніжності. Якщо починаємо це робити, то наше життя завжди ускладнюється чудесним способом і переживаємо інтенсивний досвід бути народом, відчуття приналежності до народу. 

271. Правдою є те, що в стосунках зі світом ми покликані дати відповідь на нашу надію, але не як вороги, які таврують і осуджують. Нам вказано дуже ясно, що робити це треба «із скромністю та острахом» (1 Пт. 3, 16) і «Коли можливо, оскільки це від вас залежить, будьте з усіма людьми в мирі» (Рим. 12, 18). Нас також заохочують перемагати «зло добром» (Рим. 12, 21), без утоми «Робімо добро» (Гал. 6, 9) і не вивищуючи себе над іншими, а «вважаючи в покорі один одного за більшого від себе» (Фил. 2, 3). І дійсно, апостоли «втішалися любовʼю всього люду» (Ді. 2, 47; 4, 21. 33; 5, 13). Зрозуміло, що Ісус Христос хоче, щоб ми виглядали не як княжата, які дивляться з погордою на людей, а як чоловіки й жінки свого народу. Це не думка Папи і не пасторальний вибір однієї з різних можливостей; це такі ясні, безпосередні й категоричні вказівки Божого Слова, які не потребують пояснень, які позбавлятимуть їх сили впливу. Досвідчуймо їх « sine glossa», без коментарів. У такий спосіб зазнаємо місіонерської радості ділення життя з вірним Божим людом, намагаючись запалити вогонь у серці світу.  

272. Любов до ближнього – духовна сила, яка полегшує повноту зустрічі з Богом до тої міри, що той, хто не любить брата, «в темряві він ходить» (1 Йо. 2, 11), «у смерті перебуває» (1 Йо. 3, 14) і «не спізнав Бога» (1 Йо. 4, 8). Бенедикт XVI сказав, що «відвертатися від ближнього – це ставати сліпим і не бачити Бога» [5] і що любов, по суті, є єдиним світлом, яке «яке постійно освітлює темний світ і дає нам силу жити й діяти» [6]. Отож, якщо ми духовно прагнемо наблизитися до інших і чинити їм добро, то розширюємо свій духовний світ і готові прийняти найпрекрасніші дари Господа. Кожного разу, коли зустрічаємо якусь людину з любовʼю, то стаємо спроможними відкрити щось нове про Бога. Кожного разу, коли розплющуємо очі, щоб розпізнати іншу людину, наша віра більше освітлюється, щоб розпізнати Бога. І тому, якщо хочемо духовно зростати, то не можемо залишити місіонерську працю. Євангелізаційна праця збагачує розум і серце, відчиняє перед нами духовні горизонти, чинить нас чуйнішими на дію Святого Духа, виводить нас з обмежених духовних схем. Водночас місіонер, повністю відданий цій справі, переживає радість бути джерелом, яке виходить з берегів і освіжає інших людей. Місіонером може бути тільки та людина, яка відчуває радість, шукаючи добро для інших людей і бажаючи їм щастя. Відчинене серце є джерелом щастя, бо «Більше щастя – давати, ніж брати» (Ді. 20, 35). Ніхто не житиме краще, втікаючи від інших, ховаючись, відмовлячись ділитися і давати, зачиняючись у власній комфортності. Таке життя – це повільне самогубство.  

273. Місія в серці народу не є частиною мого життя або прикрасою, яку можу зняти; не є додатком до мого життя чи відрізком життя. Є чимось, що я не можу з себе вирвати, якщо не хочу себе знищити. Я – місія на цій землі, і для цього я існую у цьому світі. Потрібно визнати, що ми позначені вогнем цієї місії просвічення, благословення, оживлення, піднімання, зцілення, визволення. У цьому проявляється лікар душі, учитель душі, лідер душі – той, хто в глибині душі прийняв рішення бути з іншими і для інших. Але якщо хтось відділяє працю від приватного життя, то все стає сірим, і він буде постійно шукати власну славу або задовольняти власні потреби. Перестане належати до народу. 

274. Для того, щоб жити з іншими й щедро себе дарувати, необхідно також визнати, що кожна особа гідна нашої посвяти. Не через тілесну подібність, не через здібності чи мову, не через спосіб світобачення чи приємність, яку може нам зробити, а тому, що вона є ділом рук Божих, Божим творінням. Бог створив її на свій образ, і вона відображає щось з Його слави. Господь огортає кожну людину безмежною ніжністю і присутній у її житті. Ісус Христос на хресті віддав за неї свою дорогоцінну кров. Незалежно від того, як ми її сприймаємо, кожна особа є безмежно священною і заслуговує нашої любові й нашої посвяти. І тому, якщо зможу хоч одній людині допомогти жити краще, це вже виправдає дар мого життя. Як чудово бути вірним Божим людом. Осягаємо повноту, коли ламаємо стіни і наші серця наповнюються обличчями й іменами! 

Таїнственна дія Воскреслого і його Духа 

275. У другому розділі ми роздумували про брак глибокої духовності, яка перетворюється у песимізм, фаталізм і недовіру. Дехто не ангажується у місію тому, що не вірить, що щось можна змінити, і тому вважає, що всі зусилля будуть даремними. Він думає так: «Навіщо позбавляти себе комфорту й задоволення, якщо не бачу ніяких результатів?» З такою поставою неможливо бути місіонером. Така постава – тільки погане виправдання замкнення в своєму комфортному житті, малодушності, незадоволеній тузі, егоїстичній пустці. Йдеться про деструктивну поставу, бо «людина не може жити без надії: її життя, приречене на незначність, стає нестерпним» [7] . Якщо думаємо, що ніщо не може змінитися, то згадаймо, що Ісус Христос переміг гріх і смерть, і Він могутній. Ісус Христос воістину живий. В іншому випадку, якщо «Христос не воскрес, то марна проповідь наша» (1 Кор. 15, 14). Євангеліє розповідає, що коли перші учні пішли проповідувати, то «Господь допомагав їм та стверджував слово» (Мк. 16, 20). Так діється і сьогодні. Ми запрошені відкрити це і жити цим. Воскреслий і прославлений Христос є глибоким джерелом нашої надії, і нам не бракуватиме його допомоги у виконанні місії, яку Він нам доручив. 

276. Його воскресіння – це не минуле; воно містить життєдайну силу, яка проникла в світ. Там, де все здається мертвим, пускаються паростки воскресіння. Це незрівнянна сила. Правда, що дуже часто здається, ніби Бог не існує: бачимо несправедливість, злість, байдужість і жорстокість, які не відступають. Але також правдою є і те, що посеред темряви завжди починає проростати щось нове, що рано чи пізно принесе плід. На вирівняному полі зʼявиться життя – вперте і нездоланне. Існує багато поганих речей, але добро завжди намагається повернутися, прорости і розповсюдитися. Щодня у світі знову народжується краса, яка відновлюється в завірюхах історії. Цінності мають тенденцію зʼявлятися знову у нових формах, і людина насправді відроджувалася багато разів у безнадійних ситуаціях. Такою є сила воскресіння, і кожний євангелізатор є інструментом її динамізму. 

277. Також постійно зʼявляються нові труднощі, досвід поразки, людські слабкості, які дуже болять. Усі ми знаємо з досвіду, що часом якась праця не дає задоволення, якого прагнемо, результати мінімальні й зміни повільні, і це нас втомлює. А все ж таки – це не те саме, коли хтось утомлений опускає руки на хвилину, і коли опускає їх остаточно, опанований хронічним незадоволенням, ацедією, яка висушує душу. Буває і так, що серце втомлюється від боротьби, бо особа насправді шукає себе саму у карʼєризмі, спрагненому визнання, аплодисментів, нагород, посад. Вона не опускає рук, але вже не має в собі вогню, їй бракує воскресіння. У цьому випадку Євангеліє, найчудовіше послання, яким володіє світ, буде поховане під багатьма вимовками. 

278. Віра також означає вірити Богові, вірити, що Він нас любить, що живе, що може таїнственно діяти, що нас не залишить, що добро витягує зі зла своєю силою і безмежною творчістю, що тріумфально крокує по сторінках історії разом з тими, які «покликані і вибрані і вірні» (Одк. 17, 14). Віримо Євангелію, що Боже Царство вже є в світі й всюди зростає у різноманітні способи: як маленьке зерно, з якого виростає велике дерево (див. Мт. 13, 31-32), як жменя дріжджів, яка ферментує велику масу (див. Мт. 13, 33), і як добре зерно, яке росте посеред куколю (див. Мт. 13, 24-30) і завжди може нас приємно здивувати. Боже Царство є тут, воно повертається, бореться і знову квітне. Воскресіння Христа у різних місцях породжує паростки нового світу; і навіть якщо їх зрізають, то вони знову виростають, бо воскресіння Господа проникло в найпотаємніші закутки історії, бо Ісус воскрес не даремно. Не будьмо на узбіччі цієї дороги живої надії! 

279. Так як ми не завжди бачимо ці паростки, то нам потрібна внутрішня впевненість, тобто переконання, що Бог може діяти у будь-яких обставинах, навіть у випадку очевидної поразки, бо «маємо цей скарб у глиняних посудинах» (2 Кор. 4, 7). Ця впевненість називається «сенс таїни». Це означає впевненість, що той, хто віддає себе і служить Богові з любовʼю, принесе добрі плоди (див. Йо. 15, 5). Така плідність у багатьох випадках невидима, невловима, її неможливо оцінити. Особа знає, що її життя видасть плоди, але не бажає знати: як, де, коли. Вона впевнена, що все, зроблене з любовʼю, ніколи не загубиться, як ніколи не загубиться щира турбота про інших, кожний акт любові до Бога, кожне шляхетне зусилля, кожна болюча терпеливість. Усе це кружляє по світі як життєдайна сила. Часом нам здається, що наша праця повністю безплідна, але місія – не комерційна угода, не бізнес-план, не гуманітарна допомога, не театральна вистава, на якій можна підрахувати кількість людей, які прийшли завдяки нашій пропаганді; це щось набагато глибше, що неможливо оцінити. Можливо, що Господь через наші заслуги уділив благодаті в іншій частині світу, куди ми ніколи не підемо. Святий Дух діє як хоче, коли хоче і де хоче; ми посвячуємо себе, не маючи претензій побачити видимі результати. Але знаємо, що наше посвячення необхідне. Учімося відпочивати в ніжних обіймах Отця під час креативного й великодушного самопосвячення. Йдімо вперед, віддаймо все, але дозвольмо Господові витягнути з наших учинків плоди, які Він сам захоче. 

280. Для того, щоб підтримувати живий місіонерський вогонь, необхідно рішуче довіритися Святому Духові, бо «Дух допомагає нам у немочі нашій» (Рим. 8, 26). Але така великодушна довіра мусить чимось живитися, і тому ми повинні молитися до Святого Духа постійно. Він може зцілити все, що нас ослаблює в місіонерській праці. Правда, що така довіра до невидимого може нас запаморочити: це ніби зануритися в море і не знати, що нас там спіткає. Я сам зазнав цього багато разів. Але немає більшої свободи від тої, яка дозволяє Святому Духові вести себе, відмовляючись усе планувати і контролювати, дозволяючи Йому себе просвічувати, вказувати дорогу, орієнтувати, спрямовувати туди, куди Він хоче. Він добре знає, що потрібно в кожну епоху й у кожний час. Це означає бути таїнственно плідними! 

Місіонерська сила молитви заступництва 

281. Існує вид молитви, який в особливий спосіб спонукає нас до євангелізаційної праці й мотивує шукати добро для інших людей: молитва заступництва. Загляньмо на хвилину у внутрішній світ великого євангелізатора, яким був святий Павло, щоб пізнати його молитву. Його молитва була наповнена людьми: «завжди в кожній моїй молитві за всіх вас із радістю молившися [...] бо ви в мене у серці » (Фил. 1, 4. 7). Тут ми відкриваємо, що молитва заступництва не віддаляє нас від справжньої споглядальної молитви, бо споглядальна молитва, в якій немає місця для інших людей, – це обман. 

282. Така постава стає також молитвою подяки Богові за інших людей: «Насамперед дякую Богові моєму, через Ісуса Христа, за всіх вас» (Рим. 1, 8). Це постійна вдячність: «Я завжди дякую моєму Богові заради вас за благодать Божу, що була вам дана в Христі Ісусі» (1 Кор. 1, 4); «Дякую Богові моєму щоразу, коли вас згадаю» (Фил. 1, 3). Це духовний погляд глибокої віри, який розпізнає те, що Бог діє в інших людях, а не недовірливий, негативний і позбавлений надії погляд. Водночас це вдячність, яка проростає з серця, уважного до інших людей. Після такої молитви серце євангелізатора стає щедрішим, звільняється від ізольованої совісті й прагне чинити добро і ділитися життям з іншими людьми. 

283. Великі Божі люди були великими заступниками. Заступництво – це ніби «закваска» в лоні Пресвятої Трійці. Це занурення в Отця і відкриття нових перспектив, які освітлюють конкретні ситуації і змінюють їх. Можемо сказати, що заступництво зворушує Боже серце, хоча насправді Він завжди тримає нас за руку, але завдяки нашій молитві заступництва Його сила, любов і вірність обʼявляються в народі виразніше. 

[3] Див. V. M.Fernández, «Духовність для чинної надії». Відкриття І Національного Конгресу Соціальної Доктрини Церкви, Rosario (Argentina), 2011:UCActualidad 142 (2011), 16.  

[4] Йоан Павло ІІ, Енцикліка Redemptoris missio(7 грудня 1990), 45: AAS83 (1991), 292.  

[7] II Асамблея Синоду єпископів, присвячена Європі, Послання на закінчення, 1: L’ Osservatore Romano (29 жовтня 1999), 10.