5. МАТИ З ВІДЧИНЕНИМ СЕРЦЕМ [46-49]
46. Церква, яка «виходить», це Церква з відчиненими
дверима. Вийти до інших, аби дійти до периферії людського
суспільства, не означає бігти в світ куди-будь і
безрозсудно. Дуже часто краще стишити ходу, відкинути
набік неспокій, дивитися людям в очі й слухати їх,
відкласти нагальні справи й бути разом з тими, які
залишилися на узбіччі дороги. Часом Церква подібна до
батька блудного сина, який залишає двері відчиненими, щоб
син, коли повернеться, міг відразу
ввійти.
47. Церква покликана бути домом Отця з завжди
відчиненими дверима. Конкретним вираженням цього будуть
церкви по всьому світі з завжди відчиненими дверима, щоб
кожний, хто прийде шукати Бога, ведений Святим Духом, не
зіткнувся з холодом зачинених дверей. Але існують й інші
двері, які також не можна зачиняти. Кожна людина у якийсь
спосіб може брати участь у церковному житті й належати до
спільноти; також двері таїнств не можна зачиняти з
будь-яких мотивів. Це стосується передовсім таїнства
Хрещення, яке само по собі є «дверима». Євхаристія, хоча
є повнотою сакраментального життя, не є нагородою для
досконалих, а шляхетними ліками і поживою для
слабких[1]. Таке розуміння тягне за собою пасторальні
наслідки, міркувати над якими ми повинні розторопно і
відважно. Дуже часто ми поводимось як контролери
благодаті, а не як ті, які допомагають її отримати. Але
Церква – не митниця, а батьківський дім, де є місце для
кожного, яким би не було його життя.
48. Якщо вся Церква прийме цей місіонерський динамізм, то
мусить дійти до всіх без винятку. Але до кого спочатку?
Євангеліє виразно вказує: спочатку не до друзів і багатих
знайомих, а до вбогих і хворих, до знедолених і забутих, до
тих, які «не мають, чим тобі відплатити» (Лк. 14, 14). Жодні сумніви та
інтерпретації не можуть послабили це дуже ясне послання.
Сьогодні й завжди «вбогі є упривілейованими адресатами
Євангелія»[2],
і безкорислива євангелізація вбогих є знаком Царства, з яким
прийшов Ісус. Необхідно заявити без усяких викрутасів, що наша
віра нероздільно з’єднана з убогими. Ніколи не залишаймо їх
напризволяще.
49. Виходімо, виходімо офірувати всім життя Ісуса Христа.
Повторюю тут для всієї Церкви те, що багато разів говорив
священикам і мирянам в Буенос-Айрес: віддаю перевагу
постраждалій, зраненій і брудній Церкві на вулицях над хворою
через свою замкнутість і комфортність Церквою, яка чіпляється
за власну безпеку. Не хочу Церкви, яка заклопотана тим, щоб
бути в центрі, а потім зачиняється в інтригах настирливості й
бюрократії. Якщо щось повинно нас дійсно хвилювати й непокоїти
нашу совість, то тільки факт, що стільки наших братів живуть
без сили, без світла і без втіхи, які дає дружба з Ісусом
Христом, без спільної віри, яка їх підтримує, без перспективи
сенсу й життя. Надіюся, що нами буде керувати не страх зробити
помилку, а страх зачинитися в своїх структурах, які дають
фальшиве почуття безпеки, в нормах, які перетворюють нас у
невблаганних суддів, у звичаях, які нас заспокоюють, у той час
як довкола голодують люди й Ісус невтомно повторює: «Дайте ви
їм їсти» (Мк. 6,
37).
[1] Див. Св. Амвросій, De Sacramentis,
IV, 6, 28: PL 16, 464: «Мушу приймати Його завжди, бо завжди пробачає
мені мої гріхи. Якщо грішу постійно, то постійно мушу
приймати ліки»;
там само, IV, 5, 24: PL 16, 463: «Ті, які їли манну, померли; тим, які
споживатимуть це тіло, відпустяться їхні гріхи»;
Св. Кирило Єрусалимський, In Joh. Evang.
IV, 2: PG 73, 584-585: «Я дослідив себе і вважаю себе негідним. Тому,
хто так говорить, відповідаю: А коли будеш гідним? Коли
станеш перед Христом? Якщо твої гріхи заважають тобі
наблизитися до Нього і якщо ніколи не перестанеш падати –
хто знає свої
гріхи? – говорить псалом, то не отримаєш освячення,
яке дає вічне життя».
[2] Бенедикт XVI, Промова з нагоди зустрічі з єпископами Бразилії
в Катедрі св. Павла, Бразилія (11 травня 2007), 3:
AAS
99 (2007), 428.

|