2. ДУШПАСТИРСТВО І НАВЕРНЕННЯ [25-33]   

25. Я розумію, що сьогодні документам не надають такого значення, як у минулі часи, і про них швидко забувають. Проте, наголошую, що те, що я тут хочу висловити, має програмне значення і важливі наслідки. Надіюся, що всі спільноти застосовуватимуть необхідні засоби для того, щоб просуватися дорогою пасторального і місіонерського навернення, яке не може залишатися без змін у такому стані. «Звичайне адміністрування» вже не придатне[1]. Переходімо в усіх закутках землі в «стан безперервної місії»[2]. 

26. Павло VI заохочував розширити заклик до відновлення і рішуче наголошував, що звертається не тільки до окремих індивідів, а й до всієї Церкви. Пригадаймо цей пам’ятний текст, який ще не втратив своєї сили інтерпелювати: «Церква повинна поглиблювати свідомість себе самої, повинна медитувати над своєю таїною [...] З цієї просвіченої та дієвої свідомості випливає мимовільне бажання порівняти ідеальний образ Церкви – як Христос її бачив, бажав, любив як свою святу й непорочну Обручницю (див. Еф. 5, 27) – з реальним обличчям сьогоднішньої Церкви [...] Звідси виникає щире і нетерпляче прагнення відновлення, а саме: виправити недоліки, які свідомість показує і відображає як у іспиті совісті, дивлячись в дзеркало і порівнюючи себе зі зразком, залишеним нам Ісусом»[3]. 

ІІ Ватиканський Собор представив навернення Церкви як відкритість для постійної реформи себе самої з вірності Ісусові Христові: «Кожне відновлення Церкви полягає головно у кращій вірності своєму покликанню [...] Христос закликає Церкву-прочанку до постійної реформи, яка їй, як людській і земній організації, завжди необхідна»[4]. 

Існують церковні структури, які можуть гальмувати євангелізаційний динамізм, а добрі структури служать тільки тоді, коли їх анімує, підтримує і оцінює життя. Без нового життя і автентичного євангельського духу, без «вірності Церкви своєму покликанню» кожна нова структура швидко деградує. 

Термінова віднова Церкви 

27. Мрію про місіонерський вибір, здатний все змінити, – щоб звичаї, стиль життя, розклад занять, мова і всі церковні структури стали знаряддями, придатними більше для євангелізації сучасного світу, ніж для самозбереження. Реформу структур, яка вимагає пасторального навернення, слід розуміти тільки в цьому значенні: докласти зусиль, щоб усі вони стали більш місіонерськими, щоб звичайна пасторальна праця у всіх своїх формах була більш експансивною і більш відкритою, щоб збуджувала в пасторальних працівниках постійну готовність до «виходу» і, таким чином, сприяла позитивній відповіді з боку тих, кому Ісус пропонує свою дружбу. Йоан Павло ІІ говорив єпископам Океанії, що «будь-яке відновлення в лоні Церкви повинно поставити собі за мету місію – щоб не стати жертвою якоїсь форми замкнення в собі»[5].

28. Парафія ще не віджила себе; саме завдяки великій еластичності вона може приймати різні форми, які вимагають від пароха і спільноти місіонерської покори і креативності. Хоч вона і не єдина євангелізаційна організація, але якщо здатна постійно реформувати себе і адаптовуватись, то і надалі буде «тою самою Церквою, яка живе в домівках своїх синів і дочок»[6]. Це передбачає, що вона дійсно буде в контакті з сім’ями і з життям народу, а не перетвориться на малорухливу структуру, відділену від люду, або на групу вибраних, які займаються тільки собою. Парафія – це форма присутності Церкви на даній території, середовище, в якому слухають Слово, в якому розвивається християнське життя, місце для діалогу, для проповідування, для діл милосердя, для поклоніння і здійснення релігійного культу[7]. За посередництвом усієї своєї діяльності парафія надихає і приготовляє своїх членів для євангелізаційної праці[8]. Вона є спільнотою спільнот, святинею, куди спраглі приходять втамувати спрагу і йти далі, центром, який постійно посилає місіонерів. Але слід признати, що заклик до ревізії і відновлення парафій ще не дав достатніх результатів для того, щоб вони наблизились до людей, щоб стали середовищем живого сопричастя й участі вірних та щоб повністю переорієнтувалися на місіонерську діяльність. 

29. Інші церковні організації, традиційні й малі спільноти, релігійні рухи й різноманітні асоціації, які Святий Дух породжує для євангелізації всіх середовищ і верств суспільства – також скарб Церкви. Вони часто приносять новий євангелізаційний запал і здатність до діалогу зі світом – що відновлює Церкву. Але для них було би дуже добре не втрачати зв’язку з багатою реальністю місцевої парафії й охоче інтегруватися в органічну пасторальну працю помісної Церкви[9]. Завдяки такій інтеграції вони уникнуть зосередження тільки на одному аспекті Євангелія і Церкви і не перетворяться на кочівників без коріння. 

30. Кожна помісна Церква – частина Вселенської Церкви під керівництвом свого єпископа – також покликана до місіонерського навернення. Вона є основним об’єктом євангелізації[10], бо є конкретним вираженням єдиної Церкви в конкретному місці світу, і в ній «дійсно перебуває і діє Єдина, Свята, Соборна і Апостольська Церква Христа»[11]. Ця Церква втілена в конкретну місцевість, забезпечена усіма засобами для спасіння, даними Христом, але має місцеві особливості. Її радість проповідувати Ісуса Христа виражається як у турботі нести добру новину в інші місцевості, які перебувають у більшій нужді, так і в постійному виході на периферії власної території або до нових соціокультурних середовищ[12]. Вона старається завжди бути там, де найбільше бракує світла і життя Воскреслого[13]. Щоб цей місіонерський імпульс ставав щораз інтенсивнішим, жертовнішим і пліднішим, заохочую кожну помісну Церкву розпочати сміливий процес розпізнавання, очищення і реформування. 

31. Єпископ завжди повинен розпалювати місіонерське сопричастя в своїй єпархії, наслідуючи ідеал перших християнських спільнот, в яких громада вірних мала одне серце й одну душу (див. Ді. 4, 32). І тому часом він стане попереду, щоб показувати дорогу і підтримувати надію в народі, іншим разом він стане просто посеред народу – близький і милосердний, а в деяких ситуаціях він повинен йти позаду, щоб допомагати відсталим і, головним чином, тому, що отара має нюх і сама може знайти нові шляхи. Розвиваючи динамічне, відкрите і місіонерське сопричастя, він повинен стимулювати формування механізмів участі, запропонованих Кодексом Канонічного Права[14], й інших форм пасторального діалогу, і піклуватися ними, бажаючи вислухати кожного, а не тільки тих, які леститимуть йому. Але метою цих форм участі буде, головним чином, не створення церковних структур, а місіонерська мрія дійти до кожного. 

32. Оскільки я покликаний жити так, як напоумляю жити інших, то також мушу думати про навернення папства. Як Єпископ Риму, я повинен бути відкритим для пропозицій щодо виконання мого служіння, щоб воно щораз краще відповідало задумам Ісуса Христа і актуальним потребам євангелізації. Папа Йоан Павло ІІ просив допомогти знайти «таку форму виконання примату, яка би була відкритою для нових ситуацій, але жодним чином не відкидала нічого суттєвого зі своєї місії»[15]. Тут мало що змінилося. Папство і центральні структури Вселенської Церкви також повинні прислуховуватись до заклику до пасторального навернення. ІІ Ватиканський Собор ствердив, що Конференції єпископату, по аналогії до древніх патріархатів, можуть «внести великий вклад і плідно працювати, щоб дух колегіальності знайшов конкретне застосування»[16]. Але це бажання не здійснилося повністю, бо ще недостатньо з’ясовано стутус Конференцій єпископату, який би надавав їм права як суб’єктам з конкретними повноваженнями, включно з автентичним авторитетом у доктринальних питаннях[17]. Надмірна централізація, замість того, щоб допомагати, ще більше ускладнює життя Церкви і гальмує її місіонерський динамізм. 

33. Місіонерське душпастирство намагається відмовитися від вигідного критерію душпастирського розпізнавання, що «так робилося завжди». Заохочую всіх сміливо і креативно переосмислювати цілі, структури, стилі й методи євангелізації своїх спільнот. Мета, поставлена без відповідних спільних пошуків засобів для її осягнення, приречена перетворитися на чисту фантазію. Заохочую всіх жертовно, сміливо, без обмежень і побоювань застосовувати директиви цього документу. Важливо, щоб не йти поодинці, а завжди розраховувати на братів і особливо на провід єпископів, при мудрому і реалістичному душпастирському розпізнаванні.   

[1]  V Генеральна Конференція Єпископів Латинської Америки і Карибів, Documento de Aparecida (29 червня 2007), 201. 

[2] Там само, 551. 

[5] Йоан Павло ІІ, Посинодальна Апостольська Адгортація Ecclesia in Oceania (22 листопада 2001), 19: AAS 94 (2002), 390. 

[6] Йоан Павло ІІ, Посинодальна Апостольська Адгортація Christifideles laici (30 грудня 1988), 26: AAS 81 (1989), 438. 

[11] ІІ Ватиканський Собор. Декрет Christus Dominus, про пастирський уряд єпископів у Церкві, 11. 

[12]  Див. Бенедикт XVI, Промова до учасників Конгресу з нагоди 40-ї річниці Декрету Ad Gentes (11 березня 2006): AAS 98 (2006), 337. 

[13]  Див. Propositio 42. 

[16] ІІ Ватиканський Собор, Догматична Конституція Lumen gentium, про Церкву, 23. 

[17] Див. Йоан Павло ІІ, Motu proprio Apostolos suos (21 травня 1998): AAS 90 (1998), 641-658.