1. «ВИХІД» ЦЕРКВИ [20-24]
20. Боже Слово постійно показує динамізм «виходу», який Бог
хоче розбудити в своїх визнавцях. Авраам прийняв заклик
вирушити до нової землі (пор. Бут. 12, 1-3). Мойсей почув
Божий голос: «Іди ж, оце пошлю тебе» (Вих. 3, 10), і приведи людей
до обіцяної землі (див. Вих. 3, 17). До Єремії Бог
говорить: «до всіх, до кого я пошлю тебе, ти підеш»
(Єр. 1, 7).
Сьогодні Ісусовий заклик «Ідіть» постійно створює нові
сценарії та виклики для євангелізаційної місії Церкви, і всі
ми покликані до нового «виходу» на місії. Кожний християнин
і кожна спільнота повинні розпізнавати дороги, які їм вказує
Господь, але всіх нас Він запрошує прийняти цей заклик:
вийти з власного вигідного життя і відважитися йти у всі
закутки, де необхідне світло Євангелія.
21. Радість Євангелія, яка наповнює життя спільноти учнів, –
місіонерська радість. Її досвідчують сімдесят два учні, які
повертаються з місії, наповнені радістю (див. Лк. 10, 17). Її досвідчує
Ісус, коли, зворушений радістю у Святому Духові, прославляє
Отця за те, що його об’явлення можуть розуміти вбогі й маленькі
(див. Лк. 10, 21).
Її досвідчують перші конвертити, які навертаються під впливом
проповідування апостолів, здивовані, бо «кожний чув, як вони
говорили його мовою» (Ді. 2, 6) у день
П’ятидесятниці. Ця радість є знаком, що Євангеліє
проголошувалося і проголошування було плідним. Але воно завжди
має динаміку «виходу» і дару: вийти з себе, йти і завжди сіяти
наново, завжди ще дальше. Господь говорить: «Ходімо деінде, у
сусідні села, щоб і там проповідувати, бо я на те й прийшов»
(Мк. 1, 38). Коли
зерно вже засіяне в якомусь місці, то Ісус не залишається там,
щоб краще щось пояснити чи вчинити там ще якісь чуда, а під
дією Святого Духа йде до інших сіл.
22. Слово має в собі потенціал, який неможливо передбачити.
Євангеліє говорить про зерно, яке, якщо вже засіяне в землю,
росте само навіть тоді, коли сіяч спить (див. Мк. 4, 26-29). Церква повинна
прийняти незбагненну свободу Слова, яка по своєму ефективна і
виражається у різноманітних формах, які перевищують нашу
здатність передбачати і ламають наші
стереотипи.
23. Єдність Церкви з Ісусом – це єдність спільної дороги, а
сопричастя «приймає форму суттєво місіонерського
сопричастя»[1].
Сьогодні дуже важливо, щоб Церква, вірна своєму Вчителеві,
вийшла проголошувати Євангеліє всьому світові, у будь-яких
обставинах, не вагаючись, охоче і безстрашно. Радість Євангелія
для всіх людей, нікого позбавити її не можна. І так ангел
проголошує її вифлеємським пастухам: «Не бійтесь, бо я звіщаю
вам велику радість, що буде радістю всього народу»
(Лк. 2, 10).
Одкровення
говорить, що «євангеліє вічне благовістити тим, що живуть на
землі і всякому народові і племені і язику і людності»
(Одк. 14,
6).
Взяти ініціативу
(primerear),
приєднатися, супроводжувати, принести плід і
святкувати
24. Церква, яка виходить, – це спільнота учнів-місіонерів, які
беруть ініціативу (primerean),
приєднуються, супроводжують, приносять плоди і святкують.
«Primerear»
– пробачте мені цей неологізм. Спільнота
євангелізаторів знає, що це Господь взяв ініціативу в
свої руки, випередив (primereado) нас в любові (див. 1 Йо. 4, 10); і тому
спільнота знає, як рухатися вперед, як відважно
розпочинати, як вийти на пошуки, як знайти тих, хто
далеко, і як на перехрестях доріг запрошувати тих, які
перебувають на дні суспільства. Така спільнота живе
невичерпним бажанням проявляти милосердя – плід
досвідчення безмежного милосердя Отця і його проникаючої
сили. Давайте трошки відважніше брати ініціативу! Завдяки
їй Церква зможе «приєднатися». Ісус обмив ноги своїм
учням. Господь приєднується і приєднує своїх учнів,
клякаючи перед ними, щоб обмити їм ноги. Але потім
говорить: «щасливі будете, коли так чинитимете» (Йо. 13, 17). Спільнота
євангелізаторів приєднується до щоденного життя інших
ділами і жестами, скорочує відстань, похиляється аж до
приниження – якщо є така необхідність – і приймає людське
життя, торкаючи терпляче тіло Христа в людях. У такий
спосіб євангелізатори мають «запах овець», і вівці
слухають їх голос. Отже, спільнота євангелізаторів готова
«супроводжувати». Супроводжує людство у всіх процесах,
навіть найважчих і довгочасних. Вміє довго чекати і знає,
що таке апостольська витривалість. Євангелізація дуже
терпелива і уникає порушення своїх границь. Вірна дарам
Господа, вміє також «принести плід». Спільнота
євангелізаторів завжди дуже уважна до плодів праці, бо
Господь хоче, щоб вона була плідною. Вона піклується
пшеницею і не втрачає спокою через кукіль. Сіяч, бачачи
серед колосся пшениці кукіль, не лементує і не панікує, а
знаходить спосіб втілити Слово в конкретну ситуацію і
видати плід нового життя, навіть якщо він буде виглядати
недосконалим і недозрілим. Учень здатний віддати своє
життя аж до мученицької смерті як свідчення про Ісуса
Христа, але він мріє не про те, щоб наживати собі
ворогів, а щоб Слово було прийняте і проявило свою
спасительну і оновлюючу силу. Насамкінець, радісна
спільнота євангелізаторів завжди вміє «святкувати».
Відмічає і святкує кожну маленьку перемогу, кожний крок в
євангелізації. Радісна євангелізація стає красою літургії
серед щоденної потреби ділитися добром. Церква
євангелізує і євангелізується красою літургії, яка є
святкуванням євангелізаційної діяльності та джерелом
відновленого стимулу до жертовності.
[1]
Йоан Павло II, Посинодальна Апостольська
Адгортація Christifideles
laici (30 грудня 1988), 32:
AAS 81 (1989), 451.

|