CANDOR LUCIS AETERNAE  

АПОСТОЛЬСЬКИЙ ЛИСТ 

СЯЙВО ВІЧНОГО СВІТЛА  

СВЯТІШОГО ОТЦЯ 

ФРАНЦИСКА 

НА СІМСОТІ РОКОВИНИ СМЕРТІ 

ДАНТЕ АЛІГ’ЄРІ 

переклав о. Олег Кривобочок ТІ 

неофіційний переклад для особистого вжитку 

Вступ 

Сяйво вічного Світла, Боже Слово втілилося в Діві Марії, коли Вона відповіла «ось я» на послання ангела (див. Лк. 1, 38). День, у якому літургія святкує цю невимовну таїну, займає особливе місце також у життєвих та літературних перипетіях великого поета Данте Аліг’єрі, пророка надії і свідка жаги безконечного, яка вписана в людське серце. Тому, користуючись нагодою, я також прагну приєднатися до численного хору тих, які хочуть вшанувати його пам’ять у сімсоті роковини його смерті. 

У Флоренції новий рік розпочинався 25 березня, ab Incarnatione (від Втілення). Ця дата, наближена до весняного рівнодення, у пасхальній перспективі асоціювалася зі створенням світу і зі спасінням, здійсненим Христом на хресті – що започаткувало нове створіння. Отже, ця дата, у світлі втіленого Слова, запрошує споглядати проєкт любові, який є серцевиною і надихаючим джерелом найвідомішого твору поета – Божественної Комедії, в останній пісні якої св. Бернард нагадує про подію Втілення цими відомими рядками: «В тобі спахнула світовим простором / Любов, і на чолі її горить / Правічна квітка перед мирним зором» (Рай XXXIII, 7-9) [1]. 

Вже в Чистилищі Данте представив вирізьблену на скелі сцену Благовіщення (Х, 34-37. 40-45). 

І тому в цьому ювілеї не може бракувати голосу Церкви, яка приєднується до загального вшанування Данте Аліг’єрі – як людини і як поета. Він зумів набагато краще від багатьох інших виразити красою поезії глибину таїни Бога й любові. Його поема – найвище вираження людського генія – плід нового і глибокого натхнення, яке поет усвідомлює, коли пише: «В поемі цій священній / Де рук доклали небо і земля » (Рай XXV, 1-2). 

Цим Апостольським Листом прагну долучитися до моїх Попередників, які високо цінили й вшановували Данте, особливо в роковини його народження і смерті, пропонуючи Церкві, всім вірним, літературознавцям, богословам і митцям ще раз звернути на нього увагу. Я коротко огляну ці пропозиції, зупиняючись головно на Понтифіках минулого століття і на їх найважливіших документах. 

1. Римські Понтифіки останнього століття про Данте Аліг’єрі 

З нагоди шестисотих роковин смерті поета в 1921 році, століття тому, Бенедикт XV зібрав ідеї, висунуті попередніми Понтифіками, зокрема Львом ХІІІ і св. Пієм Х, і до дантівського ювілею видав Енцикліку [2] та сприяв відновленню базиліки Сан-П’єтро-Маджоре в Равенні, яку популярно називали Сан-Франческо, в якій відбувся похорон поета і де на цвинтарі поблизу спочиває його тіло. Папа, розглянувши численні ініціативи щодо святкування ювілею, виборов для Церкви, «яка була його матір’ю», право бути протагоністом цих численних заходів для вшанування «свого» Данте [3]. У листі до архієпископа Равенни, Монсеньйора Пасквалє Морґанті, в якому затвердив програму святкування ювілею, Бенедикт XV мотивував свою позицію так: «З другого боку (і це важливіше) додається конкретна й особлива підстава, з огляду на яку ми вважаємо, що його урочистий ювілей слід святкувати з вдячною пам’яттю й великою кількістю учасників: з факту, що Аліг’єрі – наш. […] І справді, хто може заперечити, що Данте живив й розвивав полум’я своєї геніальності й поетичного дару, черпаючи натхнення з католицької віри, і то до такої глибини, що в майже божественній поемі оспівував найделікатніші таїни релігії?» [4] 

В історичний період, позначений ворожим ставленням до Церкви, у згаданій Енцикліці Понтифік підтвердив приналежність поета до Церкви і «міцний зв’язок Данте з Катедрою Петра»; що більше, також ствердив, що його твори, будучи вираженням «надзвичайної ширини і глибини його таланту», отримували «потужний імпульс натхнення» саме з християнської віри. І тому, продовжував Бенедикт XV, «у ньому нас захоплює не тільки велич таланту, але й широкий спектр тем, які божественна релігія офірувала його творчості». У похвалі Бенедикт XV побічно відповів тим, які заперечували або критикували релігійну матрицю творчості Данте: «Аліг’єрі надихає та сама побожність, що і нас; його віра співзвучна з нашою. […] У цьому його найбільша слава – бути християнським поетом і оспівувати майже божественними нотами християнські ідеали, красу і сяйво яких він споглядав усією своєю душею». Творчість Данте, продовжував Понтифік, вимовний і вагомий приклад, який «показує хибність твердження, що підпорядкування розуму й серця Богові обтинає генію крила, бо насправді стимулює й піднімає його». І тому, продовжував Папа, «вчення, яке Данте залишив нам у своїх творах, особливо у потрійній поемі», може слугувати «дуже цінним путівником для людей наших часів» і особливо для вчених і студентів, бо «Данте, пишучи поему, мав тільки одну мету: вивести смертних із недолі, тобто, з гріха, і привести їх до блаженства, тобто, до божественної благодаті». 

У 1965 році, з нагоди сімсотих роковин народження Данте, св. Павло VI багато разів висловлювався на цю тему. 19 вересня він подарував золотий хрест санктуарію в Равенні, аби збагатити місце, до цього моменту «позбавлене такого знаку віри й надії» [5], де є могила Данте. 14 листопада він вислав до Флоренції золотий лавровий вінок для баптистерію св. Йоана. Врешті, на закінчення ІІ Ватиканського Собору подарував отцям Собору артистичне видання Божественної Комедії. Але, понад усе, вшанував пам’ять найбільшого поета Апостольським Листом Altissimi cantus [6], в якому наголосив на міцному зв’язку між Церквою і Данте Аліг’єрі: «Якщо хтось задасться питанням, чому католицька Церква в особі видимого Глави так піклується культивуванням пам’яті й прославленням флорентійського поета, то наша відповідь проста: бо, згідно з особливим правом, Данте – наш. Наш, тобто належить до католицької віри, бо все в ньому інспіроване любов’ю до Христа; наш, бо дуже любив Церкву і прославляв її; наш, бо визнавав і шанував Римського Понтифіка як Намісника Христа». 

Але це право, продовжував Папа, не легалізує постави тріумфалізму, а накладає також і обов’язок: «Данте є наш – ми повинні це повторювати, але не для того, щоб робити з нього амбітного трофею нашого самопрославлення, а щоб нагадувати нам самим про наш обов’язок шанувати його і вивчати в його творах безцінні скарби християнської думки і почуття з переконанням, що лише той, хто проникне в релігійну душу незрівнянного поета, зможе доглибинно зрозуміти й насолоджуватися його чудовим духовним багатством». І цей обов’язок вимагає від Церкви також прийняти профетичну критику поетом тих, які повинні були проголошувати Євангеліє і представляти Христа, а не себе самих: «Ми також не жаліємося, пам’ятаючи, що голос Данте різко й суворо звучав проти не одного Римського Понтифіка, і що він їдко докоряв церковним інституціям і особам, які були служителями і представниками Церкви». Безсумнівно й очевидно, що «така провокативна постава ніколи не похитнула його тверду католицьку віру й синівську любов до святої Церкви». 

І Павло VI показав риси поеми Данте, які конституюють її як джерело духовного багатства, доступного кожній людині: «Поема Данте універсальна, у своєму незмірному обсязі вона охоплює небо і землю, вічність і дочасність, таїни Бога і людські перипетії, священну доктрину і висновки людського розуму, плоди особистого досвіду та історичні події». Але, передовсім, він вказав на остаточну мету творів Данте і, особливо, Божественної Комедії, мету, яку не завжди доцінюють і виразно бачать: «Мета Божественної Комедії принципово практична: змінити людину. Поема претендує не тільки на поетичну красу й моральну чистоту, але хоче радикально змінити людину й піднести її з неладу до мудрості, з гріха до святості, з біди до щастя, від жахливого споглядання пекла до споглядання блаженства раю». 

Папа, в період політичного напруження між країнами, турбувався ідеєю миру, і в творі поета знайшов цінні роздуми, аби цю ідею поширювати й підтримувати: «Мир індивідів, родин, націй, людської спільноти, внутрішній і зовнішній, особистий і загальний, як і спокійний лад, порушується і розхитується, бо благочестя і справедливість зневажаються. Аби відновити лад і порятунок, віра і розум, Беатріче і Віргілій, Хрест і Орел, Церква та Імперія покликані співпрацювати в гармонії». У цьому ключі він помістив поетичний твір у перспективі миру: «Божественна Комедія – поема миру; Пекло – зловісна пісня назавжди втраченого миру, Чистилище – солодка пісня сподіваного миру, Рай – тріумфальна пісня володіння вічним і повним миром». 

У такому розумінні, продовжував Понтифік, Божественна Комедія – «поема соціального прогресу через здобуття свободи і звільнення з рабства гріха, яка провадить нас до зустрічі з Богом і до любові Бога […] сповідуючи гуманізм, риси якого дуже виразні». Потім Павло VI увиразнив риси дантівського гуманізму: «У Данте всі людські якості (інтелектуальні, моральні, емоційні, культурні, суспільні) визнаються і підносяться; але важливо відмітити, що це визнання й пошана походять із його занурення у божественне, коли споглядання здатне очистити від земних елементів». Звідси, як розумно висновує Папа, походить титул «найбільшого поета» і прикметник божественна, наданий Комедії, як і проголошення Данте «володарем найшляхетнішої пісні» у вступі до того самого Апостольського Листа. 

Окрім того, високо цінуючи мистецький і літературний талант Данте, Павло VI повторив принцип, на якому вже неодноразово наголошував: «Богослов’я і філософія мають із красою інший зв’язок, який полягає у тому, що краса позичає їм свій одяг і прикраси і солодким співом і видимими формами образного і пластичного мистецтва передає цінне богословсько-філософське навчання багатьом людям. Вчені диспути і складні умовиведення недоступні простим людям, яких більшість, але вони зголодніли за хлібом правди; вони помічають, відчувають і цінять вплив краси, через яку правда світить і легше їх насичує. Саме це зрозумів і здійснив володар найшляхетнішої пісні, і красу перетворив у служницю добра і правди, а добро – у справу краси». Закінчуючи цитатою з Божественної Комедії, Павло VI заохочував усіх: « Вшануємо ж великого співця » (Пекло IV, 80). 

Святий Йоан Павло ІІ часто звертався до творів великого поета. Тут я хочу тільки нагадати про його промову 30 травня 1985 року з нагоди відкриття виставки Данте у Ватикані. Він, як і Павло VI, наголошував на геніальності поета та інтерпретував творчість Данте як «бачення дійсності, яка говорить про потойбічне життя і про таїну Бога з силою богословського мислення, преображеного красою мистецтва і поезії». Потім Понтифік зупиняється на поясненні ключового слова праці Данте: «Трансгуманізація. Це було найбільшим зусиллям Данте: переконати, що людські обмеження не знищують в людині божественне, і що велич божественного не заперечує цінність людського. І тому цей поет правильно прочитав своє життя та історію всього людства у богословському ключі». 

Бенедикт XVI часто пропонував творчість Данте і черпав із його творів теми для роздумів та медитацій. До прикладу, промову про свою першу Енцикліку Deus caritas est він розпочав саме з дантівської візії Бога, в якому «світло і любов – одне і те саме», аби запропонувати свої роздуми про новизну твору Данте: «Погляд Данте помічає щось зовсім нове […]. Вічне Світло показано у трьох колах, до яких він звертається у трьох насичених і відомих нам рядках: «О вічний блиску, що шляхом сторіч, / Самоосяжний, самоосягаєш / Й, осягнутий, собі зориш устріч!» (Рай XXXIII, 124-126). Насправді ще дивовижнішим від цього представлення Бога як тринітарного кола знань та любові є сприйняття людського обличчя, обличчя Ісуса Христа, яке постає перед Данте в центральному колі Світла. […] Бог має людське обличчя і, можемо додати, людське серце» [7]. Папа підкреслив оригінальність візії Данте, в якій поетично передається новизна християнського досвіду, що походить із таїни Втілення: «Новизна любові, яка спонукала Бога прийняти людське обличчя і, що більше, прийняти тіло і кров – усе людське єство» [8]. 

У своїй першій Енцикліці Lumen fidei [9] я звернувся до Данте, щоб виразити світло віри, взявши з Раю вірші, де це світло описується як «іскра / Що миттю пломеніє по стезі / Й зорею неба у мені палає » (Рай XXIV, 145-147). Пізніше, з нагоди 750-ї річниці народження поета, я вшанував його пам’ять посланням, бажаючи, щоб «постать Аліг’єрі та його твір наново зрозуміли й оцінили»; і запропонував читати Божественну Комедію «як велику подорож, і навіть як справжню прощу – як особисту і внутрішню, так і спільнотну, церковну, суспільну та історичну»; бо «вона представляє парадигму будь-якої справжньої подорожі, до якої людство покликане, аби покинути те, що Данте називає «нікчемною крапкою із морів та гір » (Рай XXII, 152), і осягнути новий стан гармонії, миру, щастя» [10]. І у такий спосіб я показав сучасникам великого поета як «пророка надії, вісника можливості порятунку, визволення, глибоких внутрішніх змін кожної людина й усього людства» [11]. 

Зовсім недавно, 10 жовтня 2020 року, приймаючи делегацію з архідієцезії Равенна-Червія з нагоди відкриття дантівського року і оголошуючи про видання цього Апостольського Листа, я зазначив, що твір Данте може ще й сьогодні збагачувати розум і серця багатьох, передовсім молодих людей, які, якщо наблизяться до його поезії «у доступний для них спосіб, то неминуче збагнуть, з одного боку, відстань, яка відділяє їх від автора; з другого боку – відчують подивугідну із ним співзвучність» [12].