ВОСЬМИЙ РОЗДІЛ  

СУПРОВОДЖУВАТИ, РОЗПІЗНАВАТИ Й ІНТЕГРУВАТИ КРИХКЕ 

291. Отці синоду ствердили, що хоча Церква розуміє, що будь-яке порушення шлюбного зв’язку «суперечить Божій волі, але також усвідомлює слабкість багатьох своїх дітей» [1]. Церква, просвічена поглядом Ісуса Христа, «дивиться з любов’ю на тих, які беруть участь у її житті не повністю, і визнає, що Божа благодать діє також і в їхньому житті й дає їм відвагу чинити добро, піклуватися з любов’ю одне про одного і служити спільноті, в якій вони живуть і працюють» [2]. З другого боку, така постава зміцнюється у контексті Ювілейного Року, присвяченого милосердю. Завжди пропонуючи досконалість і запрошуючи до повнішої відповіді Богові, «Церква повинна уважно й турботливо супроводжувати своїх найкрихкіших дітей, позначених зраненою й втраченою любов’ю, давати їм нову довіру й надію – як морський маяк або факел, піднесений серед людей, щоб освітити тих, які втратили курс або перебувають у середині бурі» [3]. Пам’ятаймо, що часто завдання Церкви подібне до польового госпіталю. 

292. Християнське подружжя, як відображення єдності Христа зі своєю Церквою, повністю реалізується в єдності між мужчиною і жінкою, які дарують себе одне одному в виключній любові й добровільній вірності, належать одне одному аж до смерті й відкриті для передачі життя, освячені Таїнством, яке дає їм благодать бути домашньою церквою і закваскою нового життя для суспільства. Інші форми єдності радикально суперечать цьому ідеалові, хоча дехто реалізує його принаймні частково й аналогічно. Отці синоду ствердили, що Церква не відкидає цінні конструктивні елементи в ситуаціях, які ще або вже не відповідають її навчанню про подружжя [4]. 

ПАСТОРАЛЬНА ПОСТУПОВІСТЬ 

293. Отці синоду також розглядали часткові ситуації цивільних шлюбів або, з належними застереженнями, ситуації, коли тільки разом живуть, і «якщо єдність стає помітно стабільною через публічний зв’язок, характеризується глибокими почуттями, відповідальністю за потомство, здатністю долати випробування, то може розглядатися як нагода до супроводження в розвиткові аж до Таїнства подружжя» [5]. З другого боку, непокоїть те, що багато молодих людей з недовірою ставляться до інституту подружжя, живуть разом і відкладають на невизначений час подружні зобов’язання, в той час як інші розривають подружній зв’язок й відразу входять у нові зв’язки. Особи, «які належать до Церкви, потребують милосердної й підбадьорливої душпастирської уваги» [6]. Оскільки душпастирі повинні займатися не лише християнськими подружжями, але й «розпізнавати ситуації тих, які не живуть цією дійсністю», щоби «розпочати з ними душпастирський діалог, щоби пізнати елементи їхнього життя, які можуть вести до ширшого відчинення на Євангеліє подружжя в усій його повноті» [7]. У душпастирському розпізнаванні слід «ідентифікувати елементи, які сприяють євангелізації й людському й духовному розвитку» [8]. 

294. «Вибір цивільного шлюбу або, в інших випадках, просто співжиття, часто мотивований не упередженнями чи опорами щодо сакраментальної єдності, а культурними й випадковими обставинами» [9]. У таких ситуаціях можна доцінити деякі знаки любові, які в якийсь спосіб відображають любов Бога [10]. Знаємо, що «постійно збільшується кількість тих, які після довгого співжиття просять Церкву дати їм шлюб. Само лише співжиття часто вибирають з огляду на загальну ментальність, яка стоїть в опозиції до інституцій і прийняття остаточних зобов’язань, і також тому, що сподіваються осягнути більше матеріальне забезпечення (праця й постійні заробітки). Нарешті, в деяких країнах дуже багато фактичних зв’язків не внаслідок нехтування родинними й подружніми цінностями, а передовсім тому, що подружжя вважається розкішшю – з огляду на соціальні умови, коли матеріальні нестатки спонукають жити в фактичних зв’язках» [11]. Але «потрібно до всіх цих ситуацій підходити конструктивно, намагатися змінити їх і дати можливість йти до повноти подружжя і родини в світлі Євангелія. Такі пари треба прийняти і терпеливо й делікатно їх супроводжувати» [12]. Саме так Ісус поступив із самарянкою (див. Йо. 4, 1-26), звернувся до її прагнення справжньої любові, аби звільнити її від темряви у її житті й довести її до повної радості Євангелія. 

295. Під цим оглядом Йоан Павло ІІ запропонував так званий «закон ступеневості», розуміючи, що людина «пізнає, любить і чинить моральне добро відповідно до етапів свого розвитку » [13]. Це не «ступеневість закону», а ступеневість у розторопному виконанні вільних актів суб’єктами, які не спроможні зрозуміти, оцінити й повністю сповнювати об’єктивні вимоги закону. Бо закон – це також дар Бога, дороговказ, дар для всіх без винятку, яким можна жити силою благодаті, хоча кожна людина «поступово просувається завдяки дедалі повнішому залученню Божих дарів та вимог Його цілковитої й абсолютної Любові в усе особисте й суспільне життя людини » [14].  

РОЗПІЗНАВАННЯ «НЕРЕГУЛЯРНИХ» СИТУАЦІЙ [15] 

296. Синод розглядав різні ситуації слабкостей та недосконалостей. Стосовно цього хочу нагадати тут те, що я хотів ясно представити всій Церкві, щоб ми не плутали шляхи: «Всю історію Церкви супроводжують дві логіки: виганяти й приймати [...] Шлях Церкви, розпочавши від Єрусалимського Собору, це завжди шлях Ісуса – милосердя та прийняття [...] Шлях Церкви – нікого не засуджувати довічно і свідчити милосердя Бога всім людям, які про це щиро просять [...] Бо справжня любов завжди незаслужена, безумовна й безкорислива» [16]. І тому «потрібно уникати осуджень, які не беруть до уваги складність різних ситуацій і уважно дивитися, як люди живуть і страждають у своїх життєвих обставинах» [17]. 

297. Потрібно прийняти всіх, потрібно допомогти кожному знайти своє місце в церковній спільноті, щоб кожний відчував себе об’єктом «незаслуженого, безумовного й безкорисливого» милосердя. Нікого не можна осуджувати довічно, бо це не логіка Євангелія. Маю на увазі не лише розлучених, які живуть у нових зв’язках, а всіх – незалежно від їхніх життєвих ситуацій. Очевидно, що якщо хтось виставляє напоказ об’єктивний гріх так, ніби він був частиною християнського ідеалу, або хоче впровадити щось, відмінне від навчання Церкви, то він не може катехизувати чи проповідувати, і в цьому сенсі є щось, що віддаляє його від спільноти (див. Мт. 18, 17). Мусить ще раз почути Євангеліє й запрошення до навернення. Але навіть така особа може знайти своє місце в житті спільноти, в соціальній праці, в молитовних групах, у тому, до чого її спонукає власна ініціатива разом із розпізнаванням пастиря. Стосовно різних ситуацій, названих «нерегулярними, отці синоду дійшли до загального консенсусу, який я підтримую: «Стосовно душпастирського ставлення до осіб в цивільному шлюбі, до розлучених в нових зв’язках або тих, які лише живуть разом, обов’язок Церкви – показати їм божественну педагогіку благодаті в їхньому житті й допомогти їм осягнути повноту Божого плану щодо них» [18], що завжди можливо за допомогою Святого Духа. 

298. Розлучені в нових зв’язках, до прикладу, можуть перебувати у дуже різноманітних ситуаціях, які неможливо посортувати або зачинити в дуже суворих твердженнях, не залишаючи місця для відповідного особистого і душпастирського розпізнавання. Існують випадки, коли другий зв’язок зміцнів з часом, з новими дітьми, з випробуваною вірністю, з великодушним самопосвяченням, з християнськими обов’язками, з усвідомленням своєї ситуації й великих труднощів, щоб повернути минуле без докорів сумління, що це потягне за собою нові провини. Церква визнає ситуації, коли «мужчина і жінка з поважних причин, таких, як, наприклад, виховання дітей, не можуть виконати вимогу розстатися » [19]. Також існують ситуації, коли одна сторона чинила великі зусилля, щоб зберегти перше подружжя, і була несправедливо полишена, або «й такі, хто уклав другий союз заради виховання своїх дітей та хто часом суб’єктивно переконаний у своєму сумлінні, що їхнє попереднє, незворотно зруйноване подружжя ніколи не було правосильним » [20]. Інша справа – новий зв’язок по недавньому розлученні з усіма наслідками страждання й замішання, які б’ють у дітей і цілі родини, або ситуації, коли хтось постійно не виконує подружніх обов’язків. Має бути ясно, що це не євангельський ідеал подружжя і родини. Отці синоду ствердили, що душпастирське розпізнавання завжди повинно бути «відповідним розрізненням» [21] поглядом, який «добре розпізнає ситуації» [22]. Знаємо, що немає «простих рецептів» [23]. 

299. Приймаю роздуми отців синоду, які виразили бажання, щоб «охрещених, які розлучилися й вступили в нові цивільні шлюби, тісніше інтегрувати в християнські спільноти в різні способи, уникаючи будь-якої нагоди до згіршення. Логіка інтеграції – це ключ до душпастирського супроводження, щоби вони не лише знали, що належать до Тіла Христа, яким є Церква, але й щоб могли мати радісний і плідний досвід. Вони охрещені, вони брати й сестри, Святий Дух уділяє їм дари й харизми для спільного добра. Їхня участь може виражатися у різних церковних служіннях, і тому необхідно розпізнати, які форми виключення, які тепер практикуються в літургійному, пасторальному, навчальному й інституціональному середовищах, можна відмінити. Вони не тільки не повинні почуватися екскомунікованими, але можуть жити й зростати як живі члени Церкви, відчуваючи, що вона їхня мати, яка їх завжди прийме, з любов’ю опікуватиметься ними й підбадьорюватиме на дорозі життя Євангелієм. Ця інтеграція необхідна також і з огляду на християнську опіку й освіту їхніх дітей, що слід вважати найважливішим» [24]. 

300. Беручи до уваги незліченну кількість конкретних ситуацій, деякі з яких ми вже згадали, можна зрозуміти, що не можна очікувати від синоду і від цієї адгортації нових загальних норм у канонічній формі, які можна було би застосовувати до всіх випадків. Можна лише знову заохочувати до відповідального особистого й душпастирського розпізнавання конкретних ситуацій і визнати, що, з огляду на те, що «рівень відповідальності різний у кожному випадку» [25], то наслідки або ефекти якоїсь норми не обов’язково будуть такими самими [26]. Завдання священиків – «супроводжувати зацікавлених процесом розпізнавання згідно з навчанням Церкви й напрямними єпископа. Цьому процесові допоможе іспит сумління за посередництвом рефлексії й скрухи. Розлучені в нових зв’язках повинні задатися питанням, як вони поводилися з дітьми в період подружньої кризи; чи були спроби примирення; як виглядає ситуація покинутого подруга; які наслідки нового зв’язку для всієї родини й спільноти вірних; який приклад це зв’язок подає молодим людям, які готуються до подружжя. Щира рефлексія може зміцнити віру в Боже милосердя, яке не відмовляє нікому» [27]. Йдеться про процес супроводження і розпізнавання, який «спрямовує цих вірних до усвідомлення своєї ситуації перед Богом. Розмова зі священиком на «внутрішньому форумі» допомагає точно оцінити перешкоди до повнішої участі в житті Церкви й дії, які можуть цьому сприяти й це розвивати. Беручи до уваги, що в самому законі немає ступеневості (див. Familiaris consortio, 34), таке розпізнавання завжди повинно брати до уваги євангельські вимоги правди й любові, які пропонує Церква. Щоб так відбувалося, потрібно гарантувати необхідні умови покори, розсудливості, любові до Церкви та її навчання, щирих пошуків Божої волі й бажання дати якнайкращу відповідь» [28]. Таке налаштування фундаментальне для того, аби уникнути великого ризику помилкових меседжів, таких як ідея, що якийсь священик може швидко погодитися на «винятки» або хтось може отримати сакраментальні привілеї взамін за якісь послуги. Якщо маємо справу з відповідальною і розсудливою особою, яка не претендує поставити свої прагнення вище загального добра Церкви, зі священиком, який вміє добре розпізнати справу, якою займається, то тоді уникнемо ризику, що якесь конкретне розпізнавання дасть привід думати, що Церква підтримує подвійну мораль. 

ПОМ’ЯКШУВАЛЬНІ ФАКТОРИ У ПАСТОРАЛЬНОМУ РОЗПІЗНАВАННІ 

301. Для того, щоб властиво зрозуміти, чому можливе й необхідне особливе розпізнавання в деяких ситуаціях, названих «нерегулярними», існує одне питання, яке слід завжди брати до уваги, аби ніколи не вважали, що намагаємося зменшити вимоги Євангелія. Церква володіє солідною рефлексією на тему пом’якшувальних обумовлень і обставин. І тому вже не можна стверджувати, що всі ті, які перебувають у якійсь із ситуацій, названих «нерегулярними», живуть у стані смертельного гріха і позбавлені освячуючої благодаті. Обмеження не залежать тільки від можливого незнання норми. Суб’єкт, який добре знає норму, може мати великі труднощі зі зрозумінням «цінностей, які містить моральна норма » [29] або може потрапити в конкретну ситуацію, яка не дозволить йому діяти по-іншому і прийняти інші рішення без нової провини. Як добре виразили отці синоду: «Можуть існувати фактори, які обмежують здатність приймати рішення» [30]. Вже святий Фома Аквінський визнавав, що хтось може мати благодать і любов, але не може добре практикувати якусь чесноту [31], так, що навіть може мати всі влиті моральні чесноти, але виразно не проявляє існування жодної з них, бо зовнішнє практикування цієї чесноти зустрічається із труднощами: «Коли говориться, що деякі святі не мали деяких чеснот, бо мали труднощі з їхнім практикуванням, навіть якщо вони мали габітус всіх чеснот» [32]. 

302. Беручи до уваги ці фактори, Катехизм Католицької Церкви категорично стверджує: «Осудність і відповідальність за вчинок можуть бути зменшені або й скасовані через незнання, неуважність, насильство, страх, звички, непомірковані прив ’язаності та інші психічні чи суспільні чинники » [33]. В іншому параграфі знову звертається до обставин, які зменшують моральну відповідальність, і детально говорить про «чуттєву незрілість, силу набутих звичок, стан тривоги та інші психічні або суспільні чинники » [34]. Через це негативний осуд об’єктивної ситуації ще не означає осуду про відповідальність чи винність особи [35]. У контексті цих переконань вважаю дуже потрібним те, що хотіли ствердити отці синоду: «В окреслених обставинах людям важко поводити себе інакше [...] Душпастирське розпізнавання, беручи до уваги добре сформоване сумління осіб, повинно взяти на себе відповідальність за ці ситуації. Також і наслідки таких дій не обов’язково однакові у кожному випадку» [36]. 

303. Признаючи труднощі конкретних обставин, можемо додати, що людське сумління повинно краще залучатися до життя Церкви в деяких ситуаціях, які об’єктивно відбігають від нашої концепції подружжя. Природно, що треба заохочувати до дозрівання освіченого, сформованого сумління, яке супроводжується відповідальним і серйозним розпізнаванням душпастира, і пропонувати щораз більшу довіру до благодаті. Але сумління може не тільки вважати, що дана ситуація об’єктивно не відповідає головним вимогам Євангелія. Може також щиро й чесно признати те, що в даний момент буде щирою відповіддю Богові, і відкрити, з деякою моральною певністю, що це дар, який сам Бог хоче в конкретній складності обмежень, хоча це ще не повністю об’єктивний ідеал. У кожному разі пам’ятаймо, що це динамічне розпізнавання, яке повинно завжди бути відкритим для нових етапів росту і нових рішень, які дають можливість реалізувати ідеал повніше. 

НОРМИ І РОЗПІЗНАВАННЯ 

304. Дріб’язково буде роздумувати тільки про те, чи якийсь учинок особи відповідає чи не відповідає загальному законові чи нормі, бо цього не достатньо для того, щоб розпізнати і запевнити повну вірність Богові в конкретних обставинах даної особи. Наполегливо прошу завжди пам’ятати про те, чого навчав святий Фома Аквінський, і щоб ми вчилися вводити це в душпастирське розпізнавання: «Хоча загальні принципи необхідні, але чим глибше входимо в деталі, тим легше помилитися [...] У вимірі вчинків істина чи правильні вчинки однакові у всіх особах не у конкретних обставинах, а лише в загальних принципах; а в тих особах, в яких вчинки правильні в конкретних обставинах, не однакове знання теоретичних принципів [...] Чим глибше входимо в деталі, тим легше помилитися» [37]. Правда, що загальні норми – це добро, яке не можна ігнорувати й занедбувати, але в своїх формулюваннях вони не можуть охопити всі конкретні ситуації. Водночас слід сказати, що саме через це те, що є частиною практичного розпізнавання, в конкретних обставинах не можна підносити до рівня норми. Це не лише призвело би до нестерпної казуїстики, але би загрожувало цінностям, які потрібно дуже турботливо оберігати [38]. 

305. І тому душпастир не може почуватися задоволеним, якщо до осіб, які живуть у «нерегулярних» ситуаціях, застосовує моральні закони лише як каміння, яке кидає в їхнє життя. Так є з зачиненими серцями, які часто ховаються навіть за навчанням Церкви, «аби засісти на кафедрі Мойсея й судити, часом із почуттям вищості й поверхнево, важкі випадки й зранені родини» [39]. В цьому самому дусі говорить Міжнародна Богословська Комісія: «Природний закон не можна представляти як сукупність уже встановлених правил, які a priori накладаються на моральний суб’єкт, але як джерело об’єктивного натхнення для суто індивідуального процесу прийняття рішень» [40]. Можливо, з огляду на пом’якшувальні обставини й фактори, що в об’єктивній ситуації гріха – яка може не бути суб’єктивною провиною або не повною провиною – можна жити в Божій благодаті, можна любити й зростати в благодаті й любові, отримуючи допомогу Церкви [41]. Розпізнавання повинно допомогти знайти можливі способи відповісти Богові й зростати в обмеженнях. Вважаючи, що все біле або чорне, часом зачиняємо двері для благодаті й розвитку й знеохочуємо йти шляхом освячення, який прославляє Бога. Згадаймо, що «один маленький крок серед великих людських обмежень може подобатися Богові більше, ніж правильне зовнішнє життя без зіткнення із значними труднощами » [42]. Практичне душпастирство служителів і спільнот не може обминути цю дійсність. 

306. У будь-якому разі, ті, які мають труднощі, аби жити Божим законом у повноті, повинні виразно чути запрошення йти via caritatis. Братерська любов – перший християнський закон (див. Йо. 15, 12; Гал. 5, 14). Пам’ятаймо обітницю Святого Письма: «Насамперед майте велику любов один до одного, бо любов силу гріхів покриває!» (1 Пт. 4, 8); «Спокутуй твої гріхи милостинею і твої переступи – милосердям до бідних» (Дан. 4, 24). «Як палкий вогонь гасить вода, так і милостиня гріхи відпускає» (Сир. 3, 30). Подібно навчає святий Августин: «Як під час пожежі біжимо шукати воду, щоб загасити вогонь[...] так само, якщо поповнимо гріх і через це втратимо спокій, то, якщо буде нагода вчинити діло милосердя, радіймо з цього так, ніби воно є джерелом, яке нам дали для того, щоб загасити полумʼя гріха » [43]. 

ЛОГІКА ПАСТОРАЛЬНОГО МИЛОСЕРДЯ 

307. Для того, щоб уникнути будь-яких помилкових інтерпретацій, нагадую, що в жодному разі Церква не може відмовитися пропонувати повний ідеал подружжя, проект Бога в усій його величі: «Важливо заохочувати молодих охрещених людей не сумніватися перед багатством, яке Таїнство подружжя дасть їхнім планам любові, разом із силою підтримки, отриманої благодаттю Христа і можливістю брати повну участь у житті Церкви» [44]. Літеплість, будь-яка форма релятивізму або надмірна ейфорія, з якою це пропонується, були би вираженням браку вірності Євангелію і також браком любові Церкви до самих молодих людей. Зрозуміння виняткових ситуацій ніколи не означає приховування світла повнішого ідеалу, ані пропонування чогось меншого від того, що Ісус пропонує людині. Пасторальні зусилля для зміцнення подружжя і запобігання розлученням сьогодні важливіші від душпастирства розлучених. 

308. Але з нашого розуміння значення пом’якшувальних обставин – психологічних, історичних і навіть біологічних – випливає, що, « не применшуючи цінність євангельського ідеалу, їх необхідно супроводжувати з милосердям і терпеливістю на всіх можливих етапах людського розвитку, які будуються день за днем », створюючи місце для « Божого милосердя, яке нас стимулює до добра » [45]. Розумію тих, які надають перевагу більш ригористичному душпастирству, в якому немає місця для неясностей. Але я щиро вірю, що Ісус Христос прагне мати Церкву, яка звертає увагу на добро, яке Святий Дух уділяє людській слабкості: Матір, яка виразно проголошує об’єктивне навчання й водночас « не відмовляється від можливого добра, навіть якщо ризикує забруднитися вуличним болотом » [46]. Душпастирі, пропонуючи вірним повний ідеал Євангелія і доктрину Церкви, також повинні допомогти їм засвоїти логіку співчуття до слабких, щоб вони їх не переслідувати й не видавали занадто суворі й нетерплячі осуди. Це саме Євангеліє закликає нас не осуджувати й не видавати вироків (див. Мт. 7, 1; Лк. 6, 37). Ісус «хоче, щоб ми доторкалися до людського нещастя, до страждаючих тіл інших людей. Він очікує, що припинимо пошуки особистих і спільнотних засобів, які триматимуть нас здалеку від джерел людського страждання, і насправді ввійдемо в контакт з конкретним життям людей і пізнаємо силу ніжності. Якщо починаємо це робити, то наше життя завжди ускладнюється чудесним способом » [47]. 

309. Провіденційно, що ці роздуми розвиваються в контексті Ювілейного Року, присвяченого милосердю, бо також перед лицем різноманітних ситуацій, які шкодять родині, «Церква має місію проголошувати милосердя Бога, живого серця Євангелія, аби таким чином торкнутися серця й думки кожної людини. Наречена Христова робить своєю поведінку Сина Божого, який усім виходив назустріч, не обминаючи нікого » [48]. Вона добре знає, що сам Ісус представляє себе як Пастиря ста овець, а не дев’яносто дев’яти. Він любить їх усіх. Із усвідомлення цього стане можливим, що «до всіх – як віруючих, так і тих, хто далеко, – нехай дістанеться бальзам милосердя як знак Божого Царства, що вже присутнє посеред нас» [49]. 

310. Ми повинні пам’ятати, що «милосердя – це не тільки діяння Отця, але що воно стає потрібним, аби зрозуміти, хто Його істинні сини. Отже, ми покликані жити милосердям, оскільки то нам було насамперед уділене милосердя » [50]. Це не романтична пропозиція або немічна відповідь на Божу любов, яка завжди прагне допомагати людям, бо «опорна балка, на яку спирається Церква, це милосердя. У душпастирській діяльності Церкви все має бути огорнене ласкавістю, з якою звертаються до вірних; також і ніщо з її проповідування та її свідчення, наданого світові, не може бути позбавлене милосердя » [51]. Правда, що часом «ми поводимось як контролери благодаті, а не як ті, які допомагають її отримати. Але Церква – не митниця, а батьківський дім, де є місце для кожного, яким би не було його життя » [52]. 

311. Навчання моральної теології не може нехтувати цими роздумами, бо хоча правдою є те, що ми повинні дбати про інтегральність морального навчання Церкви, але необхідно особливо наголошувати на найважливіших і центральних вартостях Євангелія [53] і заохочувати до них, зокрема до верховенства любові як відповіді на безкорисливу любов Бога. Часом нам коштує великих зусиль зробити в пасторальній праці місце для безкорисливої любові Бога [54]. Ставимо милосердю стільки умов, що спустошуємо його конкретний сенс і реальне значення, і це найгірший спосіб розбавлення Євангелія. Правда, до прикладу, що милосердя не виключає справедливості й істини, але передовсім потрібно сказати, що милосердя – це повнота справедливості й найясніше вираження Божої правди. І тому завжди слід вважати «невідповідною будь-яку богословську концепцію, яка в остаточному вираженні ставить під сумнів Божу всемогутність і, зокрема, Боже милосердя» [55]. 

312. Це нас ставить у рамки й клімат, які не дозволяють розвивати холодну академічну моральність стосовно найделікатніших справ, і вводить у контекст душпастирського розпізнавання, наповненого милосердною любов’ю, яка завжди готова зрозуміти, пробачити, супроводжувати, надіятися і передовсім прийняти. Ця логіка повинна домінувати в Церкві, аби «пізнати відкриття сердець до всіх тих, хто живе у найбільш безнадійних життєвих периферіях » [56]. Запрошую вірних, які живуть у складних ситуаціях, щоб із довірою розмовляли зі своїми пастирями або мирянами, відданими Богові. Ви не завжди знайдете в них підтвердження своїх ідей чи прагнень, але напевно отримаєте світло, яке допоможе краще зрозуміти те, що діється, і зможете відкрити дорогу особистого зростання. Запрошую пастирів слухати з любов’ю і спокоєм, зі щирим бажанням увійти в суть драми людей і зрозуміти їхню точку зору, аби допомогти їм жити краще і розпізнати своє місце в Церкві.