СЬОМИЙ РОЗДІЛ  

ДОБРЕ ВИХОВАТИ ДІТЕЙ  

259. Батьки мають постійний вплив на напрямок моральності дітей – до добра чи до зла. І тому буде найкраще, якщо вони приймуть цю неминучу роль і виконуватимуть її свідомо, з ентузіазмом, розсудливо і відповідно. Оскільки виховна роль родини дуже важлива і тепер дуже складна, хочу на цьому затриматися. 

ДЕ ДІТИ? 

260. Родина не може відмовитися бути місцем підтримки, супроводження, керівництва, хоча повинна переглянути свої методи й знайти нові способи. Повинна зрозуміти – на що наражаються її діти. І тому повинна вияснити – хто займається забавами й іграми для дітей, хто входить в її помешкання через екрани телевізорів і комп’ютерів, з ким діти проводять свій час. Лише час, який присвячуємо їм, щиро й з любов’ю розмовляючи про важливі справи й створюючи здорові умови для заповнення вільного часу, допоможе уникнути шкідливих впливів. Завжди потрібно бути чуйними. Залишати їх самими ніколи не приведе до добра. Батьки повинні орієнтувати й перестерігати дітей і підлітків перед можливими ризиковими ситуаціями, такими як агресія, насильство чи наркотики. 

261. Але владне налаштування не виховує, і не можна мати контроль над усіма ситуаціями, в які може потрапити дитина. Тут діє засада, що «час важливіший від простору» [1]. Це означає, що генерувати процеси важливіше, ніж панувати над простором. Якщо батьки владно прагнуть знати про дитину все й контролювати всі її рухи, то лише намагатимуться заволодіти її простором. У такий спосіб вони її не виховають, не зроблять сильною, не приготують до можливих викликів. Важливо з великою любов’ю пробудити в дитині процес дозрівання свободи, здатність учитися, розвиватися комплексно, плекати справжню самостійність. Лише так дитина матиме якості, необхідні для того, щоб захистити себе й діяти розумно й розсудливо в різних обставинах. І тому головне питання – де дитина перебуває не фізично й з ким у даний момент, а де перебуває екзистенційно, де перебуває з точки зору своїх переконань, своїх цілей, своїх прагнень, своїх життєвих планів. І тому запитую батьків: «Чи намагаємося зрозуміти, «де» справді перебувають діти на своїй дорозі? Чи знаємо, де їхні душі? І, передовсім, чи хочемо це знати?» [2] 

262. Якщо би зрілість була лише розвитком того, що міститься в генетичному коді, то роботи було би небагато. Розторопність, добрий осуд і здоровий глузд не залежить від суто кількісних факторів росту, а від усього ланцюга елементів, які синтезуються всередині особи; а точніше – в центрі її свободи. Кожна дитина неминуче дивує нас планами, які походять із її свободи і ламають наші схеми, і добре, що так діється. Виховання включає завдання розвивати відповідальну свободу, яка в ключових пунктах проявляє розторопність і розумність, і особу, яка без будь-яких застережень розуміє, що її життя і життя її спільноти перебуває в її руках, і що ця свобода – великий дар. 

ЕТИЧНЕ ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ 

263. Школа потрібна, щоб діти отримали основну освіту, але батьки не можуть віддати школі все моральне виховання дітей. Емоційний та етичний розвиток особи вимагає фундаментального досвіду – довіри до своїх батьків. Це конституює педагогічний обов’язок: любов’ю і свідченням пробуджувати в дітях довіру, надихати їх до люблячої пошани. Коли дитина починає відчувати, що вона зі своїми вадами вже не дорога батькам або вони вже щиро нею не опікуються, то це спричинює глибокі рани, які породжують багато труднощів при дозріванні. Така відсутність батьків, таке емоційне занедбання спричинює набагато глибший біль, ніж різні докори за погану поведінку. 

264. В обов’язки батьків входить виховання волі й розвиток добрих звичок і емоційних потягів до добра. Це означає, що подаються бажані взірці поведінки, яких слід навчитися, і схильності, які слід розвивати. Але завжди йдеться про процес розвитку від недосконалості до більшої повноти. Прагнення пристосуватися до суспільства або звичка відмовлятися відразу заспокоювати свої бажання, щоб пристосуватися до якоїсь норми й забезпечити собі добре співжиття, вже самі по собі є початковими вартостями, які налаштовують до вищих вартостей. Моральне виховання завжди повинно здійснюватися за допомогою активних методів і педагогічного діалогу, який залучає чутливість і мову, властиву дітям. Окрім того, таке виховання повинно відбуватися індуктивно, щоб дитина сама відкривала значення окреслених цінностей, принципів і норм, а не впихати їх в неї як беззаперечні правди. 

265. Щоби добре діяти, не достатньо «правильно оцінити» або точно знати, що треба робити – це повинно бути пріоритетом. Часто наші дії не співпадають з нашими переконаннями, навіть якщо переконання тверді. Навіть якщо сумління диктує нам ясний моральний осуд, то часом інші речі притягують більше, якщо добро, прийняте розумом, не закарбувалося в нас як глибока емоційна схильність, як смак до доброго, який притягує більше і відчуває, що те, що ми прийняли розумом як добро, є також добром «для нас» тут і тепер. Ефективне етичне виховання зумовлює усвідомлення особи, що добра поведінка корисна для неї самої. Сьогодні часто не ефективно просити про щось, що вимагає зусилля й зречення, якщо виразно не покажемо добро, яке цим здобувається. 

266. Необхідно розвивати звички. Також звички, набуті в дитинстві, відіграють позитивну роль, бо допомагають великим внутрішнім цінностям втілитися у зовнішню здорову й стабільну поведінку. Хтось може мати теплі почуття й добре ставитися до інших, але якщо довший час під тиском дорослих не мав звички говорити «прошу», «дозвольте», «дякую», то його добре внутрішнє налаштування не проявлятиметься легко у таких словах. Зміцнення волі й повторення окреслених дій будує моральну поведінку, і без свідомого, добровільного й цінного повторення окреслених добрих дій добру поведінку не виховаємо. Мотивації або привабливість окреслених цінностей не трансформуються у чесноту без відповідно вмотивованих дій. 

267. Свобода – це щось величне, але можемо її втратити. Моральне виховання – це культивування свободи через пропозиції, мотивації, практичне застосування, стимули, нагороди, приклади, взірці, символи, рефлексію, заохочення, перегляд вчинків, діалоги, які допомагають особам розвивати внутрішні стабільні засади, які спонукають спонтанно вибирати добро. Чеснота – це переконання, яке трансформувалося у внутрішню й стабільну засаду дії. І тому життя чеснотами будує, зміцнює й виховує свободу і захищає особу від компульсивних, дегуманізуючих і антисоціальних схильностей. Бо сама гідність людини вимагає, щоб кожний «діяв за свідомим і добровільним вибором, тобто особисто, за внутрішнім поштовхом та переконанням» [3]. 

НАПОУМЛЕННЯ ЯК ЗАОХОЧЕННЯ 

268. Так само необхідно, щоб дитина чи підліток відчували наслідки поганої поведінки. Потрібно вчити поставити себе на місце скривдженого і відчути його біль і страждання. Деякі покарання – за агресивну антисоціальну поведінку – можуть частково реалізовувати цю мету. Необхідно твердо спрямовувати дитину просити прощення і відшкодовувати збитки, заподіяні іншим. Якщо процес виховання показує результати в дозріванні особистої свободи, то сама дитина в якийсь момент з вдячністю визнає користі від зростання в цій родині й від вимог, які перед нею ставилися у процесі виховання. 

269. Напоумлення буде стимулом, якщо водночас оцінюються й визнаються зусилля і якщо дитина відкриває, що її батьки зберігають терпеливу довіру. Дитина, яку напоумляють з любов’ю, відчуває, що нею опікуються, що вона є кимсь важливим, що батьки цінять її можливості. Це не вимагає від батьків бути досконалими, але щоб покірно визнали свої обмеження й показували свої зусилля ставати кращими. Але дітям потрібно бачити, що їхні батьки не піддаються імпульсам гніву. Дитину, яка погано поводиться, потрібно виправляти, але не як ворога або когось, на кому можна розрядити свою агресію. Окрім того дорослі повинні знати, що деяка погана поведінка пов’язана зі слабкістю й обмеженнями, притаманними даному вікові. І тому постійні дорікання будуть шкідливими й не допоможуть розрізняти різну вагу вчинків, й викликатимуть незадоволення й нервовість: «Батьки, не дратуйте дітей ваших» (Еф. 6, 4; див. Кол. 3, 21). 

270. Важливо, щоб дисципліна не калічила прагнення, а стимулювала зажди йти вперед. Як поєднати дисципліну з внутрішнім неспокоєм? Як зробити, щоб дисципліна була конструктивним обмеженням процесу, в який повинна ввійти дитина, а не муром, який його зупиняє, чи вихованням, яке його пригнічує? Потрібно вміти знайти рівновагу між двома однаково шкідливими крайностями: одна – намагатися створити світ в міру прагнень дитини, яка, підростаючи, відчуває себе суб’єктом прав, але не обов’язків. В іншій крайності дитина не усвідомлює своєї гідності, своєї самобутньої тотожності й своїх прав, тортурована обов’язками і вимогами реалізовувати бажання інших. 

ТЕРПЕЛИВИЙ РЕАЛІЗМ 

271. Моральне виховання зумовлює просити від дитини чи підлітка лише те, що не вимагає непропорційних жертв, лише тих зусиль, які не викликатимуть образ або тільки вимушених дій. Звичайний спосіб – пропонувати малі кроки, які дитина зрозуміє, прийме й оцінить, і які поєднані з пропорційними зреченнями. А вимагаючи багато, не отримаємо нічого. І коли вона звільниться від батьківської влади, то, правдоподібно, перестане робити добро. 

272. Етичне виховання часом викликає погорду внаслідок досвіду полишення, розчарування, недостатнього емоційного розвитку або поганого образу батьків. На етичні цінності накладаються зіпсуті образи батька або мами, або недосконалості дорослих людей. І тому потрібно допомогти молодим людям зрозуміти, що цінності найкраще втілюються окремими особами, яких беремо за взірці, але втілюються недосконало і в різній мірі, й прикладати це до життя. Оскільки опір молоді тісно поєднаний із негативним досвідом, то необхідно допомагати їй у зціленні внутрішнього зраненого світу так, щоб вона могла це зрозуміти й примиритися з іншими людьми та з суспільством. 

273. Цінності слід пропонувати малими кроками, йти вперед у різні способи – відповідно до віку й можливостей конкретних людей, уникаючи твердих і незмінних методик. Психологічні й педагогічні дисципліни показують необхідність поступового процесу зміни поведінки і що свобода вимагає напрямних і стимулів, бо сама по собі не гарантує дозрівання. У конкретних і реальних ситуаціях свобода обмежена й обумовлена. Це не чиста здатність вибрати добро цілком спонтанно. «Добровільний» і «вільний» акти не завжди добре розрізняють. Хтось може хотіти вчинити щось погане з великою силою волі, але через нездоланну пристрасть або погане виховання. У цьому випадку його рішення справді добровільне й не суперечить внутрішньому бажанню, але не вільне, бо не вибрати зло майже неможливо. І так діється у випадку сильної наркозалежності. Прагне наркотиків усіма силами, і так узалежнений, що в цей момент не здатний прийняти інше рішення. І тому його рішення добровільне, але не вільне. Не має сенсу «дозволити вільно вибирати», бо насправді не може вибирати, а наражати його на наркотики – це підсилювати узалежнення. Йому потрібна допомога інших і процес виховання. 

РОДИННЕ ЖИТТЯ ЯК МІСЦЕ ВИХОВАННЯ 

274. Родина – перша школа людських цінностей, в якій вчаться добре використовувати свободу. В дитинстві розвиваються схильності, які глибоко проникають в особу й залишаються там на все життя як позитивна емоційність щодо якоїсь цінності або спонтанне неприйняття якоїсь поведінки. Багато людей діють усе життя у визначений спосіб, який вважають цінним, бо присвоїли його ще з дитинства як процес осмосу: «Так мене навчили»; «це мені прищепили». У родинному середовищі також можна вчитися критично розпізнавати меседжі різних мас-медіа. На жаль, у багатьох випадках деякі телевізійні програми чи види реклами впливають негативно й ослаблюють цінності, отримані в родині. 

275. В сучасну епоху неспокою й технологічного поспіху дуже важливим завданням родини є виховання здатності чекати. Йдеться не про те, щоб забороняти дітям бавитися електронними пристроями, а щоб допомогти їм пробудити в собі здатність відрізняти різні логіки й не накладати швидкість цифрових технологій на всі сфери життя. Відкласти – не заперечити бажання, а відстрочити його заспокоєння. Якщо дітей і підлітків не вчать, що деякі справи повинні почекати, то вони стають зарозумілими, підпорядковують усе заспокоєнню своїх тимчасових бажань і зростають із вадою: «Хочу і маю». Це великий обман, який не розвиває свободу, а отруює її. Якщо вчимо відкладати деякі справи й чекати на слушну хвилину, то вчимо панувати над собою незалежно від внутрішніх імпульсів. Якщо дитина відчуває відповідальність за себе саму, то зростає її самооцінка. Водночас вона вчиться шанувати свободу інших людей. Очевидно, що від дітей не можна вимагати дорослої поведінки, але не можна також легковажити їхню здатність зростати у відповідальній свободі. У здоровій родині таке навчання відбувається природно через вимоги родинного життя. 

276. Родина – середовище першої соціалізації, бо це перше місце, в якому вчимося спілкуватися з іншим, слухати його, ділитися, підтримувати, шанувати, допомагати, співжити. Мета виховання – пробудити відчуття світу й суспільства як дому, навчити «жити» поза власним домом. У родині вчаться знаходити близькість, опіку, привітність. Тут руйнується перше коло смертельного егоїзму, аби визнати, що живемо разом із іншими, які гідні нашої уваги, доброзичливості й любові. Соціальні зв’язки не існують без цього першого щоденного і майже мікроскопічного виміру: бути поряд одне одного, проходити повз себе у різні пори дня, турбуючись тим, що стосується усіх, допомагаючи одне одному в дрібних щоденних справах. Родина повинна щодня знаходити нові способи вираження взаємної пошани. 

277. У родинному середовищі також можна переосмислити споживацькі звички, аби разом піклуватися власним домом: «Родина відіграє провідну роль у інтегральній екології, бо є основним соціальним суб’єктом, який містить два основні принципи людської цивілізації на землі: принцип спільноти і принцип плідності» [4]. Також важкі моменти родинного життя можуть багато чому навчити. Це відбувається, до прикладу, у важкій хворобі, бо «через людську слабкість при хворобі навіть в родині з’являються труднощі. Але, переважно, під час хвороби зміцнюються родинні узи [...] Виховання, яке уникає розвитку вразливості до людської хвороби, охолоджує серце й призводить до того, що молоді люди стають «знеболеними» до страждання інших, нездатними мірятися силами зі стражданням і жити досвідом обмежень» [5]. 

278. Виховний процес батькам можуть полегшувати або утрудняти технічні засоби комунікації й розваг, які постійно розвиваються. Якщо їх добре використовувати, то вони допомагатимуть спілкуванню членів родини на відстані. Спілкуватися можна частіше й допомагати вирішувати проблеми [6]. Але має бути ясно, що вони не замінять необхідність особистої й глибокої розмови, яка вимагає фізичної присутності або принаймні чути голос іншої особи. Знаємо, що часом технічні засоби віддаляють, а не зближають, як, до прикладу, коли в обідню пору кожний займається своїм мобільним телефоном або коли один із подругів засипає, чекаючи на іншого, який сидить біля комп’ютера. У родині також і це повинно бути темою розмов і порозуміння, щоб надавати пріоритет зустрічі членів родини без нераціональних заборон. Але не можна ігнорувати небезпеку нових засобів комунікації для дітей і підлітків, які часом стають безвольними й вирваними з реального світу. Такий «технологічний аутизм» легко наражає їх на вплив тих, які хочуть увійти в їхнє життя з егоїстичними намірами. 

279. Також погано, якщо батьки стануть для своїх дітей всесильними істотами, єдиними, кому діти можуть довіряти, бо це перешкоджає властивому процесові соціалізації й емоційного дозрівання. Щоби продовження батьківства в ширшій дійсності було ефективним, «християнські спільноти покликані підтримувати виховну місію родини» [7], особливо через катехизи втаємничення. Щоби пожвавити інтегральне виховання, необхідно «оживити зв’язок родини з християнською спільнотою» [8]. Синод наголосив на важливості католицьких шкіл, які «відіграють важливу роль і допомагають батькам виховувати їхніх дітей [...] Католицькі школи потрібно заохочувати в їхній місії допомоги учням вирости зрілими дорослими, які зможуть дивитися на світ поглядом любові Ісуса і розуміти життя як покликання служити Богові» [9]. І тому «необхідно рішуче ствердити свободу Церкви у навчанні своєї доктрини і право вчителів на спротив сумління» [10]. 

СЕКСУАЛЬНЕ ВИХОВАННЯ 

280. ІІ Ватиканський Собор підкреслив необхідність «розумного та позитивного статевого виховання» дітей і підлітків «з поступом літ» і «з урахуванням прогресу психології, педагогіки й дидактики» [11]. Ми повинні задатися питанням, чи наші навчальні заклади прийняли цей виклик. Важко думати про статеве виховання в епоху, коли сексуальність баналізують і збіднюють. Її можна зрозуміти лише в контексті виховання до любові, до взаємного дару. У такий спосіб мова сексуальності не зубожіє, а стане зрозумілішою. Сексуальний потяг можна виховувати в процесі самопізнання і розвитку здатності панування над собою – що допоможе проявити цінну здатність радості й любовної зустрічі. 

281. Статеве виховання забезпечує інформацією, пам’ятаючи, що діти й підлітки ще не осягнули повну зрілість. Інформація повинна подаватися у відповідному часі й у відповідній до їхнього віку формі. Не можна насичувати інформацією, якщо не розвиваємо критичний осуд щодо натиску пропозицій, неконтрольованої порнографії й надміру збудників, які можуть скалічити сексуальність. Молоді люди повинні усвідомити, що їх бомбардують меседжами, які не сприяють їхньому добру й дозріванню. Їм потрібно допомогти розпізнавати й знаходити позитивні впливи саме тоді, коли вони дистанціюються до всього, що деформує їхню здатність любити. Також мусимо визнати, що «необхідність нової й сучасної мови постає саме тоді, коли подаємо дітям і підліткам тему сексуальності» [12]. 

282. Статеве виховання, яке плекає здоровий сором, є великою цінністю, хоча сьогодні це вважають реліктом минулих епох. Сором – це природний захист своєї інтимності й уникання перетворитися в об’єкт. Без сорому почуття і сексуальність зведемо до рівня обсесивності, яка зосереджує лише на статевих органах, до хворобливих станів, які деформують здатність любити, й до різних форм сексуального насильства, коли до нас ставляться не по-людському або коли ми до когось так ставимося. 

283. Часто статеве виховання зосереджується на «забезпеченні», «безпечному сексі». Ці вирази передають негативне налаштування до природної прокреативної мети сексуальності, ніби можлива дитина була би ворогом, від якого слід захищатися. У такий спосіб виховується нарцисична агресивність, а не доброзичливість. Безвідповідально заохочувати підлітків у будь-який спосіб бавитися своїми тілами й прагненнями, ніби вони вже осягнули зрілість, прийняли цінності, взаємні обов’язки й властиву мету подружжя. У такий спосіб їх безтурботно заохочують використовувати іншу особу як об’єкт для експериментів, щоб компенсувати вади й великі обмеження. Натомість дуже важливо навчити їх у різні способи проявляти любов, взаємну опіку, шанобливу чуйність, спілкування, наповненого почуттями. Бо це готуватиме їх до повного й великодушного дару себе самих, який проявиться після шлюбу у взаємному дарі тіл. Сексуальний зв’язок у подружжі тоді проявиться як знак повного заангажування, збагаченого всім попереднім вихованням. 

284. Не можна обдурювати молодих людей, щоб вони плутали різні рівні: сексуальний потяг «короткочасно створює ілюзію «єдності», але без любові у такій єдності чужі люди відділені одне від одного так, як були відділені перед тим» [13]. Мова тіла вимагає терпеливо вчитися інтерпретувати й виховувати свої бажання, щоби насправді вміти себе дарувати. Коли хтось намагається дати все відразу, то можливо, що не дасть нічого. Одна річ – розуміти слабкості, які походять від віку й безладу, друга – спонукати підлітків продовжувати незрілі способи любити. Але хто сьогодні про це говорить? Хто здатний сприймати молодь серйозно? Хто їй допомагає солідно приготуватися до великої та великодушної любові? До статевого виховання ставляться поблажливо. 

285. Статеве виховання включає також пошану і поцінування відмінностей, показуючи кожному можливість подолати замкнутість у власних границях і відчинитися для іншого. Окрім зрозумілих труднощів, які може мати кожна особа, потрібно допомагати прийняти власне тіло таким, яким воно було створене, бо «логіка панування над власним тілом трансформується в логіку, часом непомітну, панування над створінням [...] Також поцінування свого тіла в його жіночості чи чоловічості необхідно для того, щоб усвідомити себе самого при зустрічі з протилежною статтю. У такий спосіб можна радісно прийняти особливий дар іншого чи іншої як діло Бога Творця і взаємно збагатитися» [14]. Тільки позбуваючись страху перед відмінністю, можна звільнитися від іманенції власного буття і захоплення самим собою. Статеве виховання повинно допомагати прийняти власне тіло у такий спосіб, щоб особа не прагнула «заперечувати різниці між статями, бо не знатиме, як до цього підійти» [15]. 

286. Також не можна ігнорувати факт, що на формування свого способу існування як жінки або як мужчини накладаються не тільки біологічні чи генетичні фактори, але й різні елементи, пов’язані з темпераментом, родинною історією, культурою, життєвим досвідом, вихованням, впливом друзів, родини, кумирів, та інші конкретні обставини, які вимагають для адаптації зусилля. Правда, що не можемо розділити чоловіче й жіноче в творчому ділі Бога, яке випереджає всі наші рішення і досвід, і в якому не можемо ігнорувати біологічні елементи. Але правда також, що чоловіче й жіноче не є чимось твердим. І тому можливо, до прикладу, що чоловічість чоловіка може гнучко пристосуватися до умов праці дружини. Домашня праця або участь у вихованні дітей не зменшують його чоловічість, не означають поразку, капітуляцію чи сором. Треба допомогти дітям прийняти як звичайний цей здоровий «обмін», який не позбавляє батька гідності. Тверді установки стають надмірним вираженням чоловічого чи жіночого і не виховують дітей і підлітків до взаємності, втіленої в реальну ситуацію подружжя. Тверді установки так само можуть перешкоджати розвиватися здатностям кожного до тої міри, що вважатимуть не чоловічою справою займатися мистецтвом чи танцями, і не жіночою справою обіймати керівні посади. Це, дякуючи Богові, змінилося, але в деяких місцях неправильні концепції впливають на слушну свободу й калічать автентичний розвиток індивідуальної тотожності дітей і їхній потенціал. 

ПЕРЕДАЧА ВІРИ 

287. Виховання дітей необхідно поєднати з передачею віри, чому перешкоджає стиль сучасного життя, професійні обов’язки, складність сучасного світу, в якому, щоб вижити, потрібно підтримувати шалений ритм [16]. Проте домашнє вогнище повинно бути місцем навчання і прийняття мотивів і краси віри, молитви й служіння ближньому. Це розпочинається у Таїнстві хрещення, де, як сказав святий Августин, матері, які приносять своїх дітей, «співдіють у святих пологах» [17]. Потім розпочинається розвиток цього нового життя. Віра – Божий дар, отриманий при хрещенні, а не результат людських дій, але батьки – знаряддя в руках Бога для дозрівання і розвитку віри. І тому «чудово, коли мами вчать малих дітей посилати поцілунки Ісусові й Діві Марії. Скільки в цьому чулості! У такі моменти серця дітей стають місцем молитви» [18]. Передача віри зумовлює справжній досвід батьків і довіру до Бога, пошуки Його, необхідність у Ньому, бо лише у такий спосіб «рід родові діла твої буде славити і возвіщати про твою могутність» (Пс. 145, 4) і «батько оповідає дітям про твою вірність» (Іс. 38, 19). Це вимагає молитися, щоб Бог проник в закамарки серця – куди ми не можемо проникнути. Зерно гірчиці, таке маленьке насіння, стає великим деревом (див. Мт. 13, 31-32), і тоді пізнаємо різницю між дією і її ефектами. Тоді починаємо розуміти, що ми – не власники дару, а лише турботливі хранителі. Але наші творчі зусилля роблять свій внесок у співпрацю з Божим починанням. І тому «потрібно цінувати подружні пари, матерів і батьків як активних суб’єктів катехиз [...] Великою допомогою будуть родинні катехизи як ефективний метод виховання молодих батьків, аби вони усвідомили свою місію євангелізаторів власної родини» [19]. 

288. Виховання віри вміє пристосуватися до кожної дитини, бо вивчені методи або рецепти часом не діють. Дітям потрібні символи, наочність, оповідання. Оскільки підлітки часто переживають кризи щодо авторитету й норм, то потрібно стимулювати їхній особистий досвід віри й виразно свідчити про красу самого досвіду. Батьки, які хочуть супроводжувати своїх дітей у вірі, повинні бути уважними до змін, які з ними відбуваються, розуміючи, що духовний досвід не можна накинути, лише пропонувати, не порушуючи свободу дітей. Суттєво, щоб діти конкретно бачили, що для їхніх батьків молитва є насправді важлива. І тому молитва в родині й прояви народної побожності можуть мати більшу євангелізаційну силу, ніж уся катехизація й теоретичне навчання. Особливо хочу подякувати всім матерям, які моляться безустанно – як свята Моніка – за синів, які віддалилися від Христа. 

289. Передача дітям віри, в сенсі полегшення її вираження і зростання, робить родину євангелізатором, вона спонтанно передає віру всім, хто близько і хто поза родинним середовищем. Діти з місіонерських родин часто стають місіонерами, якщо батьки вміють виконувати це завдання так, що люди відчувають їх близькими й привітними, і діти зростають у такому ставленні до світу, не відмовляючись від своєї віри й переконань. Пам’ятаймо, що сам Ісус їв і пив з грішниками (див. Мр. 2, 16; Мт. 11, 19), розмовляв із самарянкою (див. Йо. 4, 7-26), приймав уночі Никодима (див. Йо. 3, 1-21), дозволив блудниці намастити йому ноги (див. Лк. 7, 36-50), не вагався доторкатися до хворих (див. Мр. 1, 40-45; 7, 33). Так само чинили апостоли, які не погорджували іншими, не зачинялися в малих групах вибраних осіб, не відчужувалися від життя простого люду. Хоча влада їх переслідувала, вони втішалися любов’ю «всього люду» (Ді. 2, 47; див. 4, 21.33; 5, 13). 

290. «Родина стає суб’єктом душпастирської діяльності через безпосереднє проголошення Євангелія і спадкоємство різноманітних форм свідчення, таких як солідарність із убогими, відкритість для людей із різними характерами, захист середовища, моральна і матеріальна солідарність із іншими родинами, особливо з найбільш потребуючими, праця для спільного добра, включаючи зміну несправедливих соціальних структур, розпочинаючи від місця проживання, практикування діл милосердя для тіла й душі» [20]. Це потрібно вмістити в контексті найціннішого християнського переконання – любові Отця, який нас підтримує і спрямовує, яка проявилася в повному дарі Ісуса Христа, який живе серед нас, який дає нам здатність долати разом усі бурі й усі етапи життя. Також у серці кожної родини має бриніти kerygma – у властивому й не властивому часі, аби освітлювала дорогу. Усі ми повинні сказати, завдяки досвіду, набутому в своїх родинах: «Ми пізнали й увірували в ту любов, яку Бог до нас має» (1 Йо. 4, 16). Лише на основі цього досвіду родинне душпастирство може зробити родини домашніми церквами й водночас євангелізаційною закваскою в суспільстві.