VI. ДЕЯКІ ПАСТОРАЛЬНІ ПЕРСПЕКТИВИ  

199. Синодальні дискусії показали необхідність нових пасторальних методів, які підсумую в загальній формі. Різні спільноти повинні опрацювати більш практичні й ефективні пропозиції, які братимуть до уваги як доктрину Церкви, так і місцеві потреби і виклики. Не маючи наміру представляти тут душпастирство родин, хочу лише обмежитися окремими великими викликами, які стоять перед душпастирями. 

ПРОПОВІДЬ ЄВАНГЕЛІЯ РОДИНИ СЬОГОДНІ 

200. Отці синоду наголошували, що християнські родини, з огляду на благодать Таїнства подружжя, – головні об’єкти душпастирства родин, передовсім тому, що несуть «радісне свідчення подружжів, родин і домашніх церков» [1]. Вони зауважили, що «йдеться про досвід, що Євангеліє родини є радістю, яка «наповнює серця і все життя », бо Христос «визволяє від гріха, смутку, внутрішньої пустки, самотності » (Evangelii gaudium, 1). Наше завдання, у світлі притчі про сіяча (див. Мт. 13, 3-9), – допомога у сіянні, все інше – Божа справа. Також потрібно пам’ятати, що Церква, яка говорить про родину, є знаком спротиву» [2], але подружні пари вдячні пастирям за те, що пропонують їм мотивації, щоб відважно зосередитися на сильній, солідній, тривкій любові, здатній долати всі перешкоди, які зустрінуться на дорозі. Церква із покірним зрозумінням хоче достукатися до родин, вона прагне «супроводжувати кожну і всі родини, щоб вони могли відкрити найкращі способи долання труднощів на своїй дорозі» [3]. Не достатньо включити загальну турботу про родину в великі пасторальні проекти. Для того, щоб родини могли ставати активнішими об’єктами душпастирства родин, необхідно докласти «євангелізаційних і катехитичних зусиль, спрямованих на родину» [4], які її орієнтуватимуть у цьому напрямку. 

201. «Це вимагає від усієї Церкви місіонерського навернення: необхідно не зупинятися на суто теоретичних темах, відірваних від реальних людських проблем» [5]. Душпастирство родин «повинно втаємничувати в досвід Євангелія родини, яке відповідає на найглибші очікування людини – про її гідність і повну реалізацію взаємності, єдності в стосунках, плідність. Йдеться не лише про норми, але й про цінності, які відповідають потребам, які сьогодні констатуємо навіть у найбільш секуляризованих країнах» [6]. Також «відмітили необхідність євангелізації, яка відкрито покаже культурні, соціальні, політичні й економічні фактори як надмірне місце, відведене логіці ринку, яка шкодить родині, спричинюючи дискримінацію, зубожіння, виключення і насильство. І тому потрібно розпочати діалог і співпрацю з соціальними структурами та заохочувати і підтримувати вірян, щоб вони як християни входили в культурне і соціополітичне середовище» [7]. 

202. «Основний внесок у душпастирство родин робить парафія – родина родин, у якій гармонійно поєднуються малі спільноти, церковні рухи і товариства» [8]. Окрім специфічно родинного душпастирства відчуваємо необхідність «кращого приготування священиків, дияконів, чернецтва, катехитів та інших пасторальних працівників» [9]. У відповідях на питання, розіслані по цілому світі, говорилося, що священикам часто бракує приготування, необхідного для розуміння складних проблем сучасних родин. І тому може бути корисним досвід багатої східної традиції жонатих священиків. 

203. Семінаристи повинні мати можливість ширшого міждисциплінарного приготування в царині підготовки до подружжя і подружнього життя, і не лише доктринального. Окрім того, формація не завжди допомагає їм розвивати свою психоафективну сферу. Деякі приходять із зранених родин, в яких не було батька і емоційної стабільності. Під час формації їм необхідно запевнити процес дозрівання, щоби майбутні священики осягнули психічну рівновагу, необхідну для їхньої майбутньої праці. Родинні узи фундаментальні для зміцнення самооцінки семінаристів. І тому важливо, щоб родини супроводжували їх у процесі навчання й приготування до священства, бо це справді велика допомога. У цьому значенні дуже корисно поєднувати життя в семінарії із життям на парафії, яке сприятиме кращим контактам із конкретною дійсністю родин. Бо упродовж свого життя священик зустрічається передовсім із родинами. «Присутність мирян і родин, особливо жінок, у формації до священства сприяє пошані до різноманітності й комплементарності різних покликань у Церкві» [10]. 

204. У відповідях на запитання також рішуче наполягали на необхідності приготування до пасторальної праці з родинами мирян, яким допомагатимуть психопедагоги, сімейні лікарі, медичні працівники, соціальні працівники, юристи, які займаються справами неповнолітніх і родин; мирян, відкритих на допомогу психології, соціології, сексології та порадництва. Фахівці, особливо ті, які мають досвід супроводження, допомагають втілити пасторальні пропозиції в реальні ситуації та в конкретні проблеми родин. «Формаційні програми і курси, особливо для пасторальних працівників, повинні допомогти включити програми приготування до подружжя в ширшу динаміку церковного життя» [11]. Добре пасторальне приготування важливе «особливо в окремих надзвичайних ситуаціях, таких як домашнє насильство і сексуальні зловживання» [12]. Це в жодному разі не применшує, навпаки, доповнює фундаментальну цінність духовного керівництва, безцінних духовних скарбів Церкви і Таїнства примирення. 

СУПРОВОДЖЕННЯ НАРЕЧЕНИХ У ПРИГОТУВАННІ ДО ПОДРУЖНЬОГО ЖИТТЯ 

205. Отці синоду у різні способи виражали необхідність допомогти молодим людям відкрити цінність і багатство подружжя [13]. Вони повинні мати можливість відчути привабливість повної єдності, яка підносить і вдосконалює суспільний вимір життя, надає сексуальності найбільшого значення й водночас промує добро дітей і пропонує їм найкращі умови для зростання й виховання. 

206. «Складна суспільна ситуація і виклики, які стоять сьогодні перед родиною, вимагають кращої співпраці всієї християнської спільноти у приготуванні наречених до подружжя. Необхідно пригадати значення чеснот. Чистота створює добрі умови для автентичного росту міжособової любові. Стосовно цієї потреби, Отці синоду одностайно наголосили на необхідності кращого заангажування всієї спільноти, віддаючи перевагу свідченням родин і покращенню приготування до подружжя в процесі християнського втаємничення, підкреслюючи зв’язок між подружжям, хрещенням та іншими Таїнствами. Також звернули увагу на необхідність специфічних програм для кращого приготування до подружжя, які би були автентичним досвідом участі в церковному житті й поглиблювали різні аспекти родинного життя» [14]. 

207. Заохочую християнські спільноти зрозуміти, що супроводження наречених на дорозі їхньої любові корисне для них самих. Єпископи Італії добре відмітили, що особи, які одружуються, становлять для християнської спільноти «цінний ресурс, бо щиро ангажуються у процес зростання в любові й взаємному даруванні, і можуть зробити свій внесок у відновлення тканини всього еклезіального організму: особлива форма дружби, якою вони живуть, може передатися іншим і стимулювати зростання дружби і братерства у їхній християнській спільноті» [15]. Є багато легітимних способів організувати безпосереднє приготування до подружжя, і кожна локальна Церква розпізнає – який найкращий, забезпечуючи відповідне приготування, яке не знеохотить молодь до Таїнства. Йдеться не про навчання всього Катехизму й наповнення великою інформацією. Бо у цій справі також «душу живить та задовольняє не обсяг знань, а глибоке розуміння певної дійсності і здатність відчувати внутрішню насолоду нею » [16]. Якість важливіша за кількість, і пріоритетними слід вважати – разом із оновленим проголошенням керигми – ті теми, які подаються у привабливій і дружній формі, що допоможе ввійти на дорогу всього життя «з великодушністю і щедрістю» [17]. Йдеться про своєрідне «втаємничення» в Таїнство подружжя, яке дасть нареченим елементи, необхідні для того, щоб прийняти це Таїнство з найкращим налаштуванням і солідно розпочати родинне життя. 

208. Слід знайти способи, щоб за допомогою родин на місіях, родин наречених і різних пасторальних методів запропонувати подальше приготування для зростання любові через близьке супроводження і свідчення. Для груп наречених корисними будуть допоміжні конференції на теми, які насправді цікавлять молодь. Проте, необхідно деякі теми індивідуалізувати, бо основна мета – допомогти кожній особі навчитися любити конкретну людину, з якою прагне жити все своє життя. Навчання любові не може бути імпровізацією і метою коротких передшлюбних катехиз. В дійсності, кожна особа готується до подружжя вже від народження. Те, що їй подарувала її родина, повинно вчити її на власній історії і вчинити здатною прийняти повне й остаточне рішення. Мабуть, найкраще приготовані до шлюбу ті, які від своїх батьків навчилися, чим є християнське подружжя, в якому двоє вибрали себе без умов і постійно оновлюють своє рішення. У цьому сенсі будь-які пасторальні дії, спрямовані на допомогу подружнім парам, щоб вони зростали в любові й жили в родинах Євангелієм, будуть безцінною допомогою для дітей, які готуються до подружнього життя. Слід також пам’ятати про цінні засоби традиції. До прикладу, свято св. Валентина, яке в деяких країнах краще використовується гендлярами, ніж второпністю пастирів. 

209. Приготування заручених, яких парафіяльна спільнота вже супроводжувала довший час, повинно також усвідомити їх у можливих проблемах і ризиках. Тоді вони зможуть зрозуміти, що не має сенсу продовжувати цей зв’язок з огляду на передбачувану невдачу, наслідки якої будуть дуже болісними. Проблема полягає у тому, що початкова закоханість приховує або релятивізує багато речей, уникає протиріч, і у такий спосіб проблеми відсуваються на майбутнє. Наречених слід заохочувати й допомагати їм виражати те, чого вони очікують від подружнього життя, що вони розуміють під любов’ю й обов’язком, чого прагнуть одне від одного, який стиль життя бажають будувати разом. Такі розмови покажуть, що в дійсності спільного між ними мало і що самої взаємної закоханості недостатньо для підтримування зв’язку. Ніщо не є таким мінливим, непостійним і непередбачуваним як бажання, і ніколи не можна заохочувати до подружжя, якщо не знайшлося інших мотивацій, які дадуть цьому зв’язку реальні можливості стабільності. 

210. У всякому разі, якщо слабкі риси іншої людини будуть виразно розпізнані, то потрібно мати реалістичну довіру в можливість допомогти їй краще розвинути кращі риси, які врівноважать її слабкість, і тверде бажання промувати її як людину. Це зумовлює рішуче прийняття можливості деяких зречень, важких моментів і конфліктних ситуацій, як і тверде рішення бути до цього готовим. Треба вміти вловлювати сигнали небезпеки, яка може загрожувати стосункам, аби ще до шлюбу знайти засоби, які ефективно її усуватимуть. На жаль, багато людей одружуються, не знаючи одне одного. Вони лише разом приємно проводили час, мали спільний досвід, але ніколи не показували самих себе і не намагалися пізнати другого. 

211. Як безпосереднє приготування, так і довше супроводження повинні переконати наречених, що одруження – не кінець дороги, що подружжя – це довгострокове покликання, яке вимагає розсудливого рішення йти разом через усі випробування і труднощі. Душпастирство наречених і одружених повинно бути передовсім душпастирством зв’язку, в якому присутні елементи, які допомагають дозрівати любові й долати труднощі. Ці елементи – це не лише доктринальні переконання, і їх не можна зводити лише до цінних духовних засобів, які Церква пропонує завжди, але це повинні бути також і практичні програми і поради, тактики, перевірені досвідом, психологічне обґрунтування. Усе це формує педагогіку любові, яка не може ігнорувати актуальну чутливість молодих людей, щоб мобілізувати їх внутрішньо. Водночас, у приготування наречених їм слід указати місця й людей, консультантів або доступні родини, куди би вони могли звернутися за допомогою у важкі моменти. Але завжди слід пам’ятати про Таїнство примирення, яке дає можливість віддати милосердному прощенню й цілительній силі Бога гріхи й помилки минулого і подружніх стосунків. 

Приготування до шлюбу  

212. Безпосереднє приготування до шлюбу зосереджується на запрошеннях, шлюбних сукнях, весіллі та незліченних деталях, які поглинають як гроші, так і сили й радість. Наречені приходять до шлюбу втомлені й виснажені, замість того, щоб краще приготуватися до великого кроку, який мають ступити разом. Таку ментальність зустрічаємо в деяких фактичних зв’язках, які не доходять до шлюбу, бо думають про дороге весілля, замість того, щоб дати першість взаємній любові й формалізувати її в присутності інших осіб. Дорогі наречені: «Відважтеся бути іншими, не дайте суспільству споживацтва і удавання поглинути вас. Єдине, що має значення, – любов, яка вас єднає, зміцнена й освячена благодаттю. Ви здатні вибрати скромне й просте весілля, ставлячи любов понад усе». Пасторальні працівники й уся спільнота можуть допомогти зробити цей пріоритет нормою, а не винятком. 

213. У передшлюбних катехизах важливо пояснити нареченим літургію Таїнства шлюбу, щоб вони зрозуміти значення кожного знаку й глибоко її пережили. Нагадуємо, що це велике зобов’язання, яке виражається у шлюбній присязі та з’єднанні тіл, яке доповнює шлюб, у випадку двох охрещених можна інтерпретувати лише як знак любові Божого Сина, який втілився і з’єднався зі своєю Церквою в завіті любові. Охрещені особи словами й жестами виражають свою віру. Тіло, з усіма значеннями, які Бог хотів йому надати, створюючи його, «стає мовою служителів Таїнства, які усвідомлюють, що подружній договір виражається і здійснюється у Таїнстві» [18]. 

214. Часом наречені не розуміють богословської й духовної ваги присяги, яка освітлює значення усіх наступних символів. Слід наголосити, що ці слова не можна зводити до теперішності, вони містять усю повноту майбутнього: «аж до смерті». Шлюбна присяга показує, що «свобода і вірність не протиставляються, а взаємно доповнюються – як у міжособових, так і в суспільних стосунках. Поміркуймо про шкоди в цивілізації глобальної комунікації, спричинені збільшенням недотриманих обіцянок [...] Пошану до даного слова і вірність обітниці не можна ні купити, ні продати. Також до них не можна змусити силою, як і виконати без самопосвяти» [19]. 

215. Єпископи Кенії відмітили, що «наречені, занадто зосереджені на дні шлюбу, забувають, що готуються до зобов’язань, які триватимуть усе життя» [20]. Їх потрібно навчити, що Таїнство – це не короткий момент, який потім стає минулим і споминами, але воно постійно впливає на все подружнє життя [21]. Прокреативне значення сексуальності, мова тіла і жести подружньої любові стають «нерозривним продовженням літургійної мови», і «подружнє життя стає, у якійсь мірі, літургією» [22]. 

216. Також можна медитувати над біблійними текстами і поглиблювати розуміння одягання обручок або інших знаків, присутніх в обряді. Було би добре, якби перед шлюбом наречені помолилися разом одне за одного і просили в Бога допомоги бути вірними і щедрими, разом запитуючи Бога, чого від них очікує, і також ввіряючи свою любов опіці Марії під її образом. Ті, які їх супроводжують у приготуванні до подружнього життя, повинні так їх налаштувати, щоб вони глибоко пережили ці хвилини молитви, які можуть дати їм багато добра. «Обряд шлюбу – виняткова подія, яку переживають у дусі родинного і спільнотного святкування. Ісус вчинив перше чудо на весіллі в Кані: добре вино Господнього чуда, яке звеселяє народження нової родини, є новим вином Завіту Христа з усіма чоловіками й жінками всіх часів [...] Зазвичай служитель має можливість звернутися до присутніх, серед яких є особи, які рідко ходять до церкви або належать до інших християнських віровизнань чи інших релігій. Це добра нагода для проповіді Євангелія Христа» [23]. 

217. Потрібно усвідомити, що великою вартістю буде розуміння, що подружжя – це справа кохання, що одружитися можуть лише ті, які чинять вільний вибір і взаємно кохаються. Але коли любов стає лише вабленням чи невиразною афективністю, то, якщо афективність переживає кризу або зовнішня привабливість зменшується, подружня пара страждає від великої крихкості. Оскільки це трапляється часто, то необхідно супроводжувати молоду пару в перші роки подружнього життя, щоб збагачувати й поглиблювати свідоме й вільне рішення взаємної єдності й любові до кінця життя. Дуже часто період заручин недостатній, рішення одружитися – з огляду на різні причини – прийняте завчасно, і, на додачу до всього, молодята не достатньо зрілі. І тому молодята повинні доповнювати процес, який мав закінчитися у період заручин. 

218. З другого боку, хочу наголосити, що завдання душпастирства родин – допомогти подружнім парам відкрити, що одруження – не завершення процесу. Зв’язок дійсний, безповоротний, підтверджений і освячений Таїнством подружжя. Але, побравшись, чоловік і дружина стають протагоністами і господарями своєї історії, як і творцями проекту, який повинні здійснювати разом. Погляд спрямований у майбутнє, яке потрібно будувати день за днем з допомогою Божої благодаті, і тому від подруга не вимагається бути досконалим. Потрібно позбутися ілюзій і прийняти свою другу половину такою, якою вона є: недосконалою, покликаною зростати, розвиватися. Якщо подруга постійно критикують, то це означає, що подружжя не сприймається як проект, який треба реалізувати разом, терпеливо, з розумінням, толерантністю і щедрістю. Це призводить до того, що любов поступово трансформується у поставу осудження й непрощення, контролювання заслуг і прав кожного, претензій, конкуренції та самозахисту. І тому подруги стають неспроможними допомагати одне одному в дозріванні й розвитку зв’язку. Молодятам це треба представити з реалістичною ясністю вже на початку, аби вони зрозуміли, що «щойно розпочинають». Взаємне «так» – початок дороги до мети, заради якої треба бути здатними долати всі обставини і перешкоди. Шлюбне благословення – це благодать і спонука йти цією завжди відкритою дорогою. Часто допомагає, якщо вони сядуть і разом опрацюють конкретний проект своїх цілей і засобів у деталях. 

219. Пригадую приказку, яка говорить, що стояча вода псується, нищиться. Це стається, якщо життя любов’ю в перші роки зупиняється, перестає рухатися, втрачає неспокій, який штовхає вперед. Танець молодої любові вперед, танець із зачарованими очима в напрямку надії не може припинитися. Упродовж заручин і перших років подружнього життя надія має в собі силу закваски, яка виходить поза границі суперечностей, конфліктів, умовностей і бачить дальшу перспективу. Саме надія вводить у рух увесь неспокій, аби підтримувати процес зростання. Ця сама надія запрошує нас жити в повноті теперішньою хвилиною, віддаючи своє серце родинному життю, бо найкращий спосіб приготувати й зміцнити майбутнє – жити теперішньою хвилиною. 

220. Спільна дорога зумовлює різні етапи, які вимагають щедрого дарування себе самого: від першого чуттєвого захоплення переходять до необхідності сприймати іншого як частину свого життя. Потім переходять до радості взаємної приналежності, потім – до розуміння всього життя як спільного проекту, до здатності поставити щастя іншого понад своїми потребами і до радості бачити своє подружжя як добро для суспільства. Дозрівання любові зумовлює також навчання «перемовинам». Це не користолюбне налаштування і не бізнес-гра, а, в остаточному розрахунку, школа взаємної любові, бо ці перемовини – сукупність взаємних дарів і зречень для добра родини. На кожному новому етапі подружнього життя необхідно робити ревізію умов, аби не було переможця й переможеного, а щоб виграли обоє. В родині рішення приймаються не однією стороною, а двоє розділяють відповідальність за родину, хоча кожна родина виняткова і всі подружжя різні. 

221. Одна з причин розлучень – надмірні очікування від подружнього життя. Коли відкривається не та реальність, про яку мріяли, – обмежена й проблематична, то вирішенням має бути не швидке й безвідповідальне думання про розлучення, а прийняття подружжя як дороги дозрівання, де кожний подруг є знаряддям Бога у зростанні іншого. Можна змінювати, збільшувати й розвивати добрий потенціал, який кожний має в собі. Кожне подружжя – це «історія спасіння», тобто розпочинається крихкістю, яка, завдяки Божому дару і творчій та щедрій відповіді, поступово звільняє місце щораз ґрунтовнішій та ціннішій дійсності. Можливо, що найбільша місія мужчини і жінки в коханні – ставати одне для одного більше мужчиною і більше жінкою. Стимулювати ріст – це допомагати іншому формуватися у власній ідентичності. І тому любов – це ручна майстерність. Коли читаємо уривок Біблії про створення мужчини й жінки, бачимо, що Бог спочатку формує мужчину (див. Бут. 2, 7), потім помічає, що бракує чогось суттєвого, і формує жінку, і потім чує захоплення мужчини: «Ах, тепер так, оця так!» Потім ми ніби чуємо чудовий діалог, в якому мужчина і жінка відкривають одне одного. Бо навіть у важкі моменти інша особа викликає здивування, і відчиняються нові двері для зустрічі – ніби вперше; і на кожному новому етапі знову «формують» одне одного. Любов спонукає чекати іншу особу і вправлятися у терпеливості митця, успадкованої від Бога. 

222. Супроводження повинно заохочувати подругів до щедрості у передачі життя. Відповідний спосіб планування родини, згідно з особовим і повністю людським характером подружньої любові, зумовлює діалог подругів до взаємної згоди, яка бере до уваги періоди плідності й пошану до гідності кожного члена подружньої пари. У цьому сенсі важливо заново відкрити послання енцикліки Humanae vitae (див. 10-14) і Апостольської адгортації Familiaris consortio (див. 14; 28-35) – щоб протидіяти ментальності, яка часто вороже налаштована до життя [...] Відповідальний вибір батьківства зумовлює формування сумління, яке є «найпотаємнішим осердям і святилищe м людини, де вона перебуває наодинці з Богом, голос якого промовляє у глибинах її душі» (Gaudium et spes, 16). Наскільки чоловік і жінка намагаються слухати в своєму сумлінні Бога і Його заповіді (див. Рим. 2, 15) і користуються духовним супроводженням, настільки їхнє рішення буде внутрішньо вільним від суб’єктивних суджень і впливу зовнішнього середовища» [24]. Важливим залишається виразне твердження ІІ Ватиканського Собору: «Нехай виконують своє завдання [...] у взаємній згоді стараються виробити для себе правильне рішення, прагнучи як свого власного блага, так і блага дітей, уже народжених чи сподіваних, враховуючи при цьому матеріальні й духовні обставини часу та свого життєвого становища і, нарешті, пильнуючи благо сімейної спільноти, земного суспільства та самої Церкви. Остаточно таке рішення чоловік і жінка повинні приймати самі перед Богом» [25]. З другого боку, «заохочується використовувати методи, базовані на «природних законах і періодах плідності» (Humanae vitae, 11). Також слід звернути увагу, що «ц і заходи шанують тіло чоловіка й дружини, сприяють ніжності між ними і вихованню правдивої свободи » (Катехизм Католицької Церкви, 2370), завжди наголошуючи, що діти – чудовий Божий дар, радість для батьків і для Церкви. Ними Господь відновлює світ» [26]. 

Деякі засоби  

223. Отці синоду відмітили, що «перші роки подружнього життя – життєдайний і делікатний період зростання в розумінні викликів і значення подружжя. І тому після шлюбу потрібне пастирське супроводження  (див. Familiaris consortio, 3^a частина). Велике значення у пастирському супроводженні має присутність досвідчених подружніх пар. Парафія розглядається як середовище, в якому досвідчені подружні пари можуть допомагати молодятам – з можливою підтримкою церковних товариств, рухів і нових спільнот. Молодят треба спрямовувати до фундаментального налаштування – прийняти дітей як великий дар. Необхідно представити важливість родинної духовності, молитви й участі в недільній Євхаристії, і заохочувати молодят регулярно зустрічатися з метою розвитку духовного життя і солідарності в конкретних життєвих потребах. Літургійні церемонії, різні релігійні практики і Євхаристія для родин, особливо в річниці шлюбу, вважаються доброю нагодою для євангелізації родин» [27]. 

224. Цей шлях – справа часу. Любов вимагає достатнього й безкорисливого часу, який все інше відсуває на другий план. Час потрібний для розмови, для обіймів без поспіху, для ділення своїми планами, для того, щоб вислухати одне одного, щоб подивитися одне одному в очі, щоб доцінити себе взаємно, щоб зміцнити стосунки. Часом шалений ритм суспільства або професійні обов’язки створюють проблему. Часом проблема полягає в тому, що час проводять разом будь-як. Перебувають разом в одному просторі, але не звертають увагу одне на одного. Пасторальні працівники і групи родин повинні допомогти молодятам чи незрілим парам вчитися використовувати моменти зустрічей, щоб вони були чуйними одне до одного, вміли ділитися навіть хвилинами мовчання, які вимагають від них відчувати присутність подруга. 

225. Подружжя, які мають добрий досвід здобування такого вміння, можуть запропонувати практичні корисні засоби: планування часу для себе, для дітей, різні способи святкування важливих подій, спільний духовний простір. Можуть також учити, як наповнити цей час змістом і сенсом, щоби покращити спілкування. Це дуже важливо тоді, коли згасає свіжість закоханості. Бо якщо не знають, що робити зі спільним часом, то хтось із подругів утікатиме до електронних приладів, шукатиме нові заняття, шукати заспокоєння в інших обіймах або втікати від невигідної інтимності. 

226. Молодят потрібно заохочувати створювати власні звичаї, які забезпечуватимуть здорове відчуття стабільності й захисту, і які будуються через щоденні спільні ритуали. Добра річ – вранці поцілуватися, ввечері благословити одне одного, чекати, коли подруг прийде, і привітати його або її, часом прогулятися разом, розподіляти домашні роботи. Водночас варто відмовитися від старих забав, а свята проводити з родиною, радіти взаємно і тішитися гарним досвідом. Потрібно разом захоплюватися Божими дарами і зміцнювати ентузіазм до життя. Якщо вміють святкувати, то ця здатність відновлює енергію любові, звільнює її від монотонності й наповнює кольорами надії і щоденних звичаїв. 

227. Ми, пастирі, повинні заохочувати родини зростати в вірі. І тому добре спонукати їх до частої сповіді, духовного керівництва, реколекцій. Також не забувати спонукати їх до родинної молитви раз на тиждень, бо «родина, яка молиться разом, буде міцною». У свою чергу, коли відвідуємо доми, то мусимо запросити всіх членів родини до спільної молитви одне за одного і щоб віддати родину в руки Господа. Водночас бажано заохочувати подружжя до індивідуальної молитви, бо чоловік і жінка мають свої потаємні хрести. Чому би не розказати Богові те, що турбує серце, або просити в Нього зцілити наші рани і благати про світло, яке нам потрібно для виконання своїх обов’язків? Отці синоду також відмітили, що «Боже Слово – джерело життя і духовності родини. Все душпастирство родин повинно внутрішньо моделювати й формувати членів домашньої церкви через молитовне й церковне читання Святого Письма. Боже Слово є не лише доброю новиною для приватного життя індивіда, але й критерієм оцінювання і світлом у розпізнаванні різних викликів, які очікують подружні пари й родини» [28]. 

228. Можливо, що хтось із подругів неохрещений або не виконує релігійні обов’язки. У такій ситуації бажання християнина зростати у вірі зустрічається з байдужістю подруга, що породжує страждання. Незважаючи на це, можливо знайти спільні цінності, якими можна ділитися і культивувати їх з ентузіазмом. У всякому разі – любити невіруючого подруга, дарувати йому або їй щастя, полегшувати страждання і жити з ним або з нею – це справжня дорога освячення. З другого боку, любов – це Божий дар, і там, де вона поширюється, відчувається її здатність трансформувати, часом у таїнственний спосіб, до такої міри, що «невіруючий бо чоловік освячений жінкою, і невіруюча жінка освячена братом» (1 Кор. 7, 14). 

229. Парафії, рухи, школи та інші церковні організації можуть розгорнути різні форми опіки й оновлення родин. До прикладу, через такі засоби: зустрічі родин, які живуть по сусідству, або родин, які між собою дружать, короткі реколекції для подружніх пар, конференції фахівців про дуже конкретні проблеми родинного життя, центри сімейних консультацій, допомога місіонерів, приготованих до розмов з подругами про їхні труднощі та прагнення, соціальні служби для різних родинних ситуацій (узалежнення, подружня зрада, домашнє насильство), простори духовності, майстер-класи для батьків проблемних дітей, асамблеї родин. Парафіяльна канцелярія повинна бути здатною сердечно прийняти родини і ретельно зайнятися їхніми нагальними проблемами або відразу направити туди, де їм можуть допомогти. Пасторальну підтримку дають також групи подружніх пар – своїм служінням, місіями, молитвою, навчанням і взаємною підтримкою. Такі групи – це нагода, аби давати, аби жити, відчиненими для інших, аби ділитися вірою, але водночас вони є засобом для зміцнення і розвитку подружжя. 

230. Правда, що багато подружніх пар зникає із християнської спільноти після шлюбу, але багаторазово нехтуємо деякими можливостями, коли вони знову з’являються, і можемо запропонувати їм у привабливий спосіб ідеал християнського подружжя та наблизити їх до простору супроводження: маю на увазі, до прикладу, хрещення дитини, перше Причастя або похорон чи шлюб когось із родини чи друзів. Майже всі родини з’являються при таких нагодах, які можемо краще використовувати. Інший спосіб наблизитися до родини – душпастирські візити з колядою або ходження по хатах з іконою Богородиці, які дають можливість розпочати душпастирську розмову про родинну ситуацію. Також добре би було доручити зрілим подружжям завдання супроводження незрілих подружжів, які живуть по сусідству, аби відвідували їх, супроводжували на початку подружнього життя і пропонували способи зростання. Більшість подружжів, з огляду на ритм сучасного життя, не готові до частих зустрічей, а ми не можемо редукувати пастирську працю до малих груп. Сьогодні душпастирство родин повинно бути головно місіонерським, виходити до людей, а не зводитися до множення конференцій для малої кількості людей. 

231. Слід сказати кілька слів про тих, в любові яких нове вино заручин вже вистояне. Якщо вино в досвіді цієї дороги вже вистояне, то тоді з’являється і розцвітає у всій повноті вірність малих моментів життя. Ця вірність, наповнена зреченнями і радостями, ніби розцвітає у віці, коли все вже «вистояне» і очі горять, споглядаючи дітей своїх дітей. Так було від початку, але тепер це усвідомлене, зміцнене й дозріле у щоденних здивуваннях від постійного відкривання – день за днем, рік за роком. Святий Йоан від Хреста навчав, що «старі коханці навчені й випробувані». Вони «вже не піддаються ні кипінню почуттів, ні жодним зовнішнім вибухам пристрасті й вогню, а смакують ніжність вина любові, добре приготованого у своїй сутності [...] і вкоріненого в глибині душі» [29]. Це означає, що вони здатні разом долати кризи й тривоги, не втікаючи від викликів і не ховаючись від труднощів. 

Кризи як виклик  

232. Історія родини позначена різними кризами, які також становлять частину її драматичної краси. Потрібно допомогти відкрити, що подолана криза не послаблює інтенсивність стосунків, а покращує їх, вкорінює і зміцнює вино єдності. Разом живуть не для того, щоб щораз менше бути щасливими, а щоб навчитися бути щасливими по-іншому, знаходячи можливості, які відчиняє наступний етап. Кожна криза – урок, завдяки якому можна збільшувати інтенсивність спільного життя або, принаймні, знайти нове значення подружнього досвіду. В жодному разі не можна погоджуватися із падіннями, з неуникненним погіршенням, зі стерпною посередністю. Навпаки, якщо подружжя сприймається як завдання, яке зумовлює долання труднощів разом, що кожна криза буде вважатися нагодою зустрітися і разом випити найкраще вино. Було би добре супроводжувати подружні пари, аби вони прийняли можливі кризи, не втікали від них, дали їм місце в родинному житті. Досвідчені й зрілі подружжя повинні бути готовими супроводжувати їх у цьому, щоб кризи їх не лякали і не спонукали до поспішних рішень. Кожна кризи приховує добру новину, яку необхідно почути серцем. 

233. Негайна реакція – це спротив виклику кризи, захисна постава, коли відчуваємо, що втрачаємо контроль над ситуацією, бо проявляються вади нашого стилю життя, а це неприємно. І тому заперечуємо існування проблем, приховуємо їх, применшуємо їхнє значення, надіємося, що з плином часу все стане на свої місця. Це затримує вирішення проблем, багато енергії витрачаємо на даремне їх приховування, що лише ускладнює справу. Стосунки погіршуються, а самотність підсилюється – що шкодить інтимності. Уникання кризи найбільше шкодить спілкуванню. У такий спосіб, крок за кроком, той, хто був «особою, яку кохаю», стає «постійним супутником життя», а потім лише «батьком або мамою моїх дітей», і, врешті, – «чужою особою». 

234. Для долання кризи повинні бути присутні двоє. Це важко, бо часом люди не хочуть проявляти свої почуття, зачиняються у вигідному й оманливому мовчанні. У такій ситуації необхідно створити простір для сердечного спілкування. Проблема полягає в тому, що якщо цього не вчилися раніше, то в моменти кризи так спілкуватися важче. Це мистецтво, якого вчаться у спокійний час, аби впровадити його в життя у важкі хвилини. Потрібно допомогти знайти найпотаємніші причини в серцях подругів і ставитися до них як до пологів, які минуть, а новий скарб залишиться. Але відповіді на поставлені запитання показали, що в важких чи критичних ситуаціях більшість пар не звертається до пастирського супроводження, бо не вважає його розуміючим, близьким, реалістичним, втіленим у життя. Отож, ми повинні так підходити до подружніх криз, щоб не ігнорувати їхній біль і страждання. 

235. Існують загальні кризи, які зазвичай мають місце у всіх подружжях, такі як криза початку подружнього життя, коли слід навчитися погоджувати відмінності й віддалитися від батьків; криза народження дитини, що породжує нові емоційні виклики; криза, пов’язана з вихованням дитини, бо батьки повинні змінити свої звички; криза підліткового віку, який вимагає багато енергії, коли втрачається стабільність і між батьками виникають протиріччя; криза «порожнього гнізда», яка вимагає переглянути подружні стосунки; криза, пов’язана зі старінням батьків, яка вимагає від подругів приділяти своїм батькам більше часу, турбот й приймати важкі рішення. Це вимогливі ситуації, які породжують страх, почуття провини, депресію або перевтому – що може суттєво впливати на подружні стосунки. 

236. До них додаються особисті кризи, пов’язані з економічними, професійними, емоційними, соціальними й духовними проблемами, які б’ють по подружніх парах. Ще додаються непередбачувані ситуації, які також б’ють по родинному життю й вимагають прощення і примирення. У той час, коли маємо намір зробити крок в напрямку прощення, кожний у тихій покорі повинен задатися запитанням, чи сам не створив умови і не спровокував іншого зробити деякі помилки. Деякі родини руйнуються тоді, коли подруги звинувачують одне одного, але «досвід показує, що відповідна допомога і акти примирення за допомогою благодаті дають можливість у задовільний спосіб подолати значний відсоток подружніх криз. Вміти пробачити й прийняти прощення – фундаментальний досвід подружнього життя» [30]. «Важке мистецтво примирення, бо вимагає допомоги благодаті, великодушної співпраці родичів, друзів і, часом, зовнішньої та професійної допомоги» [31]. 

237. Часто трапляється, що якщо хтось вважає, що не отримує те, чого прагне, або не здійснюються його мрії, то це достатній привід для розлучення. І тому тривалого подружжя не буде. Часом, щоби прийняти рішення про розрив стосунків, достатньо одного розчарування, відсутності другого в хвилинах, коли він був дуже потрібний, ображена гордість чи неясний страх. Існують ситуації, властиві людській слабкості, які викликають надмірне емоційне навантаження. До прикладу, відсутність відчуття повної взаємності, ревнощі, відмінності між подругами, які виходять на поверхню, потяг до іншої особи, нові зацікавлення, які захоплюють серце, фізичні зміни подруга й багато іншого, що, замість загрози коханню, може бути нагодою відтворити його ще раз. 

238. У таких обставинах деякі достатньо зрілі для того, щоб відновити вибір іншого як товариша подорожі, незважаючи на обмеження в стосунках, і реалістично визнати, що він не може задовольнити всі бажання. Не вважають себе жертвами, цінять маленькі й обмежені можливості, які їм дає родинне життя, і намагаються зміцнити будівлю, яка вимагає часу й зусиль. Бо підсвідомо розуміють, що кожна криза – це ніби нове «так», яке уможливлює відродження міцнішої, переміненої, зрілої й просвітленої любові. У кризі вони мають відвагу шукати глибокі причини того, що відбувається, переглянути основні умови, знайти нову рівновагу і разом перейти на новий етап подружнього життя. Із налаштуванням постійної відкритості можна вирішувати багато важких проблем. У всякому разі, визнаючи, що примирення можливе, сьогодні відкриваємо, що «душпастирство розлучених видається найважливішим» [32]. 

Старі рани  

239. Зрозуміло, що в родинах виникає багато криз тому, що хтось незрілий у стосунках, бо залишилися незцілені рани минулого. Проблемне дитинство і юність – плідний ґрунт для особистих криз, які нищать подружжя. Якщо би всі дозрівали нормально, то кризи траплялися би рідше і не так боляче. Правда, що часом особам навіть у віці сорока років потрібно пройти етап дозрівання, який повинен був закінчитися у ранній юності. Часом кохають егоцентричною дитячою любов’ю, зафіксованою на фазі деформованої дійсності, коли живуть примхами і все кружляє довкола власного «я». Це ненаситна любов, яка кричить і плаче, якщо не отримує бажаного. Часом кохають любов’ю, зафіксованою на підлітковому етапі, позначеному конфронтаціями, гіркою критикою, звичкою осуджувати інших, логікою емоцій і фантазії, де інші повинні заповнити мою пустку або виконувати мої примхи. 

240. Багато людей виходить із дитинства, ніколи не зазнавши почуття безумовної любові, і це зменшує їхню здатність довіряти й жертвувати. Погані стосунки з близькими людьми в родині, які ніколи не були зцілені, проявляються в подружньому житті й шкодять йому. І тому необхідно розпочати процес звільнення, якого до цього часу не було. Якщо стосунки між подругами не функціонують добре, то перед прийняттям важливих рішень необхідно вияснити, чи подруги пройшли процес зцілення свого минулого. Це вимагає визнати необхідність зцілення, наполегливо просити про благодать прощення іншому й самому собі, прийняти допомогу, шукати позитивні мотивації й розпочинати все з початку. Треба бути щирим по відношенню до самого себе, аби визнати, що моя любов незріла. Навіть якщо очевидно, що винна інша сторона, то ніколи не зможемо подолати кризу, якщо очікуватимемо, що лише інший змінить себе. Також слід задатися запитанням – що мені треба в собі розвивати або зцілити, щоб вирішити конфлікт. 

Супроводжувати після розриву стосунків і розлучення  

241. У деяких випадках почуття власної гідності й добро дітей вимагає рішуче припинити надмірні претензії іншого, велику несправедливість, насильство чи хронічну відсутність пошани. Слід визнати, що «існують ситуації, в яких сепарації не уникнути. Часом вона необхідна з моральної точки зору, коли йдеться про захист слабшого подруга або малих дітей від великих ран, спричинених зловживанням і насильством, приниженням і використанням, ігноруванням і байдужістю» [33]. Але «сепарацію слід розглядати як крайній засіб, коли всі інші розсудливі намагання її уникнути зазнали невдачі» [34]. 

242. Отці синоду відмітили, що «для пастирського супроводження тих, які живуть у сепарації, розлучених і покинутих потрібне особливе розпізнавання. Передовсім треба прийняти й оцінити біль тих, які страждають від несправедливої сепарації, розлучення чи полишення, або були змушенні розірвати стосунки через знущання подруга. Пробачити кривди нелегко, але благодать уможливлює цю дорогу. Звідси випливає потреба душпастирства примирення і посередництва з участю спеціалізованих консультаційних центрів, які повинні постати в дієцезіях» [35]. Водночас «потрібно заохочувати розлучених, які живуть одні й часто є прикладом подружньої вірності, шукати в Євхаристії поживу, яка їх підтримуватиме в їхньому стані. Локальна спільнота й пастирі повинні сумлінно супроводжувати їх, особливо тоді, коли вони мають дітей або живуть у важких матеріальних умовах» [36]. Розпад подружжя більш травматичний і болісний в умовах убогості, бо для переорієнтації свого життя не достатньо засобів. Вбога особа, позбавлена безпечного родинного середовища, подвійно наражається на полишення й різні загрози для її цілісності. 

243. Важливо, щоби розлучені, які живуть у нових зв’язках, відчували себе частиною Церкви, що вони «не екскомуніковані» і їх так не трактують, бо вони завжди належатимуть до церковної спільноти [37]. Такі ситуації «вимагають уважного розпізнавання і делікатного супроводження, уникаючи мови й постав, які вони можуть вважати дискримінаційними, і підтримувати їхню участь у житті спільноти. Для християнської спільноти турбота про них не означає послаблення віри й свідчення про непорушність шлюбу, а вираження любові» [38]. 

244. З другого боку, багато отців «наголосило на необхідності більш доступних і гнучких, можливо повністю безкоштовних, процедур уневажнення шлюбу» [39]. Повільність процедур нервує і втомлює людей. Мої два документи на цю тему [40] спростили процедуру можливого уневажнення шлюбу. В них я хотів «виразно ствердити, що сам єпископ в своїй Церкві, в якій він поставлений пастирем і главою, тим самим є суддею довірених йому вірян» [41]. І тому «застосування цих документів накладає на єпископів-ординаріїв велику відповідальність, бо вони покликані особисто вирішувати деякі справи й, у будь-якому разі, гарантувати легший доступ вірян до правосуддя. Це зумовлює приготування достатньої кількості як духовних осіб, так і мирян, для яких це служіння Церкві буде пріоритетним. І тому необхідно запевнити тим, які живуть в сепарації або подружнім парам, які переживають кризу, доступ до інформації, порадництва й посередництва, пов’язаних із душпастирством родин – з чого могли би користати також особи, які розпочинають процедуру уневажнення шлюбу (див. Mitis Iudex Dominus Iesus, art. 2-3)»[42].

245. Отці синоду також вказали на «наслідки сепарації або розлучення для дітей – невинних жертв таких ситуацій» [43]. Незалежно від усіх тем, які хочемо розглянути, добро дітей – найвищий пріоритет, який не можна прикрити іншими справами або цілями. Благаю розлучених батьків: «Ніколи, ніколи не робіть дитину заручником. Ви розійшлися з огляду на різні труднощі й мотиви, життя поставило перед вами ці випробування, але нехай діти не несуть тягар цього розлучення, і не використовуйте їх як заручників у боротьбі одне проти одного. Нехай чують, що мама добре говорить про тата, хоча вони не разом, і що тато добре говорить про маму» [44]. Безвідповідально нищити образ батька чи матері з метою здобути почуття дитини, аби помститися або захищатися, бо це руйнує внутрішнє життя дитини і спричинює рани, які важко лікуються. 

246. Церква, хоча й розуміє конфлікти, через які проходять подружжя, повинна бути голосом найслабших – страждаючих, часто мовчки, дітей. Сьогодні, «незважаючи на нашу ніби розвинену чуйність і всі тонкощі психологічного аналізу, задаюся питанням, чи ми не втратили чуйність до ран у душах дітей [...] Чи ми відчуваємо вагу гори, яка падає на душу дитини в родинах, в яких особи зневажають і кривдять одне одного, аж поки не знищать зв’язок подружньої вірності?» [45]. Травмувальний досвід перешкоджає дітям дозріти і стати здатними приймати остаточні зобов’язання. І тому християнські спільноти повинні не залишати розлучених, які живуть у нових зв’язках. Навпаки, повинні прийняти їх і виконувати виховні функції. Бо «як можемо заохочувати цих батьків робити все можливе для виховання своїх дітей у християнській вірі й бути для них прикладом усвідомленої й практикованої віри, якщо триматимемо їх здалека від життя спільноти так, ніби вони екскомуніковані? Необхідно поводитися так, щоб не докладати додаткових тягарів до тих, які діти вже несуть у таких ситуаціях» [46]. Допомога в зціленні ран батьків і духовна допомога – це також добро для дітей, які потребують бачити родинне обличчя Церкви, яка їх підтримує в цьому травмувальному досвіді. Розлучення – це зло, і дуже непокоїть збільшення кількості розлучень. І тому немає сумнівів, що наше найважливіше завдання у душпастирстві родин – зміцнення любові й допомога в зціленні ран, щоб запобігти поширенню цієї біди нашої епохи. 

Складні ситуації  

247. «Питання, пов’язані зі змішаними шлюбами, вимагають особливої уваги. Шлюби між католиками й іншими охрещеними «уже завдяки своїй особливій природі мають багато елементів, які потрібно оцінити й розвивати, з огляду як на їхню внутрішню цінність, так і на можливий внесок в екуменічний рух ». З цією метою «треба старатися [...] вести сердечну співпрацю між католицьким і некатолицьким духовенством, починаючи від приготування до подружжя та шлюбу » (Familiaris consortio, 78). Стосовно можливості прийняти Причастя, нагадуємо, що «рішення допустити чи не допустити некатолицьку сторону до Причастя повинно прийматися згідно з відповідними нормами – як для східних християн, так і для інших християн, беручи до уваги цю конкретну ситуацію, коли таїнство Подружжя приймають двоє охрещених християн. Хоча наречені в змішаному подружжі мають ті самі таїнства Хрещення і Подружжя, але участь у спільній Євхаристії може бути лише як виняток і, у кожному разі, з дотриманням установлених правил» (Папська Рада сприяння єдності християн, Довідник застосування принципів і норм екуменізму, 25 березня 1993, 159-160)» [47]. 

248. «Міжрелігійні шлюби – це упривілейований простір для міжрелігійного діалогу [...] З ними пов’язані деякі особливі труднощі – стосовно християнської тотожності родини і релігійного виховання дітей [...] Зростання кількості міжрелігійних шлюбів як у місійних країнах, так і в країнах з довгою християнською традицією вимагає невідкладної пастирської уваги, інкультурованої в різні соціальні й культурні обставини. У деяких країнах, де немає релігійної свободи, християнська сторона, щоби одружитися, змушена змінити релігію, і не може взяти церковний міжрелігійний шлюб, ані хрестити дітей. І тому ми повинні наголосити на необхідності релігійної свободи для всіх» [48]. «Необхідно звернути особливу увагу на тих, які єднаються у такому виді подружжя, не лише у дошлюбний період. Особливі виклики стоять перед парами й родинами, в яких один із подругів – католик, а другий – невіруючий. У таких випадках потрібно свідчити про здатність Євангелія увійти в такі ситуації й уможливити християнське виховання дітей» [49]. 

249. «Особливі труднощі виникають із хрещенням осіб зі складними подружніми умовами. Йдеться про особи в тривалому подружньому зв’язку, які одружилися тоді, коли принаймні одна сторона не знала християнської віри. У таких випадках єпископи покликані зробити пастирське розпізнавання відповідно до їхнього духовного добра» [50]. 

250. Церква наслідує Господа Ісуса, який у безмежній любові віддає себе кожній людині без винятку [51]. Звертаю увагу, разом із Отцями синоду, на ситуацію родин, у яких присутні особи з гомосексуальними схильностями – що нелегко ні для батьків, ні для дітей. І тому передовсім хочемо підтвердити, що кожну особу, незважаючи на сексуальну орієнтацію, треба сприймати з повагою до її гідності й тактовністю, й тому слід уникати «будь-яких ознак несправедливої дискримінації» [52] і, особливо, будь-яких форм агресії й насильства. А родинам необхідно забезпечити тактовне супроводження, аби особи з гомосексуальними схильностями могли знайти потрібну допомогу в зрозумінні й повній реалізації Божої волі в своєму житті [53]. 

251. В ході дискусій про гідність і місію родини Отці синоду зауважили, що для пропозицій зрівняти гомосексуальні стосунки з подружжям «немає жодних підстав для порівнянь чи аналогій, навіть далеких, гомосексуальних стосунків із Божим планом щодо подружжя і родини [...] Недопустимо, що локальні Церкви зазнають утисків у цій справі й що міжнародні організації за фінансову допомогу бідним країнам вимагають прийняти закони про легалізацію гомосексуальних «подружжів» [54]. 

252. Однобатьківські родини часто виникають тоді, коли «біологічні матері або батьки ніколи не хотіли збудувати родину, з ситуацій насильства, коли хтось із батьків змушений був утікати разом із дітьми, смерть одного з батьків, полишення родини одним із батьків та іншими ситуаціями. Незалежно від причин, того з батьків, хто живе з дитиною, інші родини в християнській спільноті повинні підтримувати й потішати, як і інші пасторальні осередки парафії. Дуже часто ці родини пригнічені й іншими проблемами: економічними, з працевлаштуванням, з утриманням дітей, з житлом» [55]. 

КОЛИ СМЕРТЬ ВСТРОМЛЮЄ СВОЄ ЖАЛО 

253. Часами смерть близької особи кидає виклик родинному життю. Ми не можемо стояти осторонь, а повинні підтримувати вогонь віри й супроводжувати родини у цей час страждання [56]. Залишити родину саму тоді, коли її ранить смерть, було би браком милосердя, втратою пастирської нагоди, і така постава може зачинити двері для будь-яких євангелізаційних дій. 

254. Розумію муки тих, хто втратив кохану особу, подруга, з яким пов’язано так багато речей. Сам Ісус був зворушений смертю товариша і плакав біля його гробу (див. Йо. 11, 33, 35). І як не розуміти голосіння тих, які втратили дитину? Бо «це так, ніби час зупиняється: відкривається бездна, яка поглинає минуле й майбутнє [...] І часом звинувачують Бога. Скільки людей – я їх розумію – зневіряється в Богові» [57]. «Вдівство – особливо важкий досвід [...] Дехто після смерті подруга показує вміння зосередити з більшою самопосвятою всю свою енергію на дітях і внуках, і в цьому досвіді любові знаходить нову виховну місію [...] Християнська спільнота повинна підтримувати з особливою уважністю й відкритістю тих, які не мають можливості жити з близькими, яким могли би себе посвятити й від яких могли би отримувати любов і близькість, особливо коли вони живуть в умовах злиднів» [58]. 

255. Зазвичай жалоба за померлими може тривати досить довго, і якщо душпастир хоче супроводжувати цей процес, то повинен допасуватися до потреб кожного етапу. Весь процес позначений запитаннями про причину смерті, про те, що можна було зробити, що людина відчувала перед смертю. Мир повертається шляхом щирої й витривалої молитви і внутрішнього звільнення. На якомусь етапі жалоби необхідно допомогти відкрити, що ми, які втратили дорогу особу, все ще повинні виконати якусь місію в житті, і не варто продовжувати страждання – так, ніби воно було актом поклоніння. Коханій особі не потрібне наше страждання, і її не радує руйнування нашого життя. Також не буде найкращим вираженням любові постійно думати й говорити про неї, бо це прилипання до минулого, яке вже не існує, а не любов до реальної особи, яка вже на другому боці. Вона не може бути присутньою фізично, але, хоча смерть сильна, то «любов бо, як смерть сильна» (П. п. 8, 6). Любов має інтуїцію, яка дозволяє чути без звуків і бачити без образів. Це означає не уявляння коханої особи такою, якою вона була за життя, а вміння уявити її преображеною – такою, якою вона є тепер. Воскреслий Ісус, коли його приятелька Марія хотіла силою Його затримати, попросив її не доторкатися до Нього (див. Йо. 20, 17), аби спрямувати її до іншої зустрічі. 

256. Нас потішає розуміння, що померлі не зникають безслідно, а віра нас вчить, що Воскреслий ніколи нас не залишить. У такий спосіб можемо перешкодити смерті «отруїти наше життя, знищити наші почуття, зіпхати нас у найтемнішу бездну» [59]. Біблія говорить, що Бог створив нас з любові, і що створив нас такими, що життя не закінчується смертю (див. Муд. 3, 2-3). Апостол Павло говорить про зустріч з Христом відразу після смерті: «Хотілося б мені померти, щоб із Христом бути» (Фил. 1, 23). Після смерті нас разом із Ним чекає те, що «наготував Бог тим, що його люблять» (1 Кор. 2, 9). Це добре виражає префація Літургії за померлих: «Хоча нас засмучує неуникненність смерті, але втішає обітниця майбутнього безсмертя. Бо життя Твоїх вірних, Господи, не закінчується, а преображається». Бо «наші близькі не зникли в мороці пустки: надія дає нам упевненість, що вони перебувають в добрих і сильних руках Бога» [60]. 

257. Один із способів спілкування з близькими померлими – молитися за них [61]. Біблія говорить, що «молитися за мертвих» – «свята й благочестива думка» (2 Мак. 12, 44-45). Молитва за померлих «може не лише допомогти їм, а й зробити успішним їхнє заступництво за нас » [62]. Книга Одкровення показує мучеників, які заступаються за тих, хто несправедливо страждає на землі (див. Одк. 6, 9-11), і солідарних зі світом, який ще в дорозі. Деякі святі перед смертю потішали своїх близьких і обіцяли їм, що будуть поряд і допомагатимуть. Свята Тереза з Лізьє прагнула продовжувати чинити добро з неба [63]. Святий Домінік твердив, що «після смерті з нього буде більше користі [...] Буде краще випрошувати благодаті» [64]. Це узи любові [65], бо «єднання тих, що в дорозі, з братами, які уснули у Христовому мирі, аж ніяк не переривається [...] укріплюється обміном духовних благ» [66]. 

258. Якщо приймемо смерть, то зможемо до неї приготуватися. Дорога до цього – зростати в любові до близьких людей аж до дня, коли «смерти не буде більше, ні скорботи, ні плачу, ні болю не буде більше» (Одк. 21, 4). У такий спосіб ми також готуємося до зустрічі з близькими померлими. Як Ісус повернув жінці її померлого сина (див. Лк. 7, 15), так само вчинить і з нами. Не витрачаймо енергії, живучи довгими роками в минулому. Чим краще живемо на цій землі, тим щасливіше житимемо з близькими особами в небі. Чим краще тут дозріємо й зростемо, тим більше краси принесемо на небесну учту. 

[15] Конференція Єпископів Італії. Пасторальні вказівки стосовно приготування до подружжя і родинного життя (22 жовтня 2012), 1. 

[16] Ігнатій Лойола, Духовні Вправи, 2.  

[19] Катехиза (21 жовтня 2015): L’Osservatore Romano, іспанською 23 жовтня 2015, ст. 16.  

[20] Конференція Єпископів Кенії, Послання на Великий Піст, 18 лютого 2015. 

[25] ІІ Ватиканський Собор, Душпастирська конституція Gaudium et spes, про Церкву в сучасному світі, 50. 

[26] Підсумковий звіт20 15, 63.  

[27] Звіт синоду 2014, 40.  

[28] Там само, 34.  

[29] Духовна Пісня,B, 25, 11.  

[30] Звіт синоду 2014, 44.  

[31] Підсумковий звіт 2015, 81.  

[32] Там само, 78.  

[33] Катехиза (24 червня 2015): L’Osservatore Romano, іспанською 26 червня 2015, ст. 16.  

[34] Йоан Павло II, Апостольська адгортація Familiaris Consortio (22 листопада 1981), 83: AAS 74 (1982), 184. 

[35] Звіт синоду 2014, 47.  

[36] Там само, 50.  

[37] Див. Катехиза (5 серпня 2015): L’Osservatore Romano, іспанською 7-14 серпня 2015, ст. 2.  

[38] Звіт синоду 2014, 51; пор. Підсумковий звіт 2015, 84.  

[39] Там само, 48.  

[40] Див. Motu proprio Mitis Iudex Dominus Iesus (15 серпня 2015): L’Osservatore Romano, 9 вересня 2015, ст. 3-4; Motu proprio Mitis et Misericors Iesus (15 серпня 2015): L’Osservatore Romano, 9 вересня 2015, преамбула 3, 1: там само, ст. 5-6. 

[41]Motu proprio Mitis Iudex Dominus Iesus (15 серпня 2015), преамбула, 3: L’Osservatore Romano, 9 вересня 2015, ст. 3. 

[43] Звіт синоду 2014, 47.  

[44] Катехиза (20 травня 2015): L’Osservatore Romano, іспанською 22 травня 2015, ст. 16.  

[45] Катехиза (24 червня 2015): L’Osservatore Romano, іспанською 26 червня 2015, ст. 16.  

[46] Катехиза (5 серпня 2015): L’Osservatore Romano, іспанською, 7-14 серпня 2015, ст. 2. 

[47] Підсумковий звіт 2015, 72.  

[48] Там само, 73.  

[49] Там само, 74.  

[50] Там само, 75.  

[51] Див. Булла Misericordiae vultus (11 квітня 2015), 12: AAS 107 (2015), 407. 

[52] Катехизм Католицької Церкви, 2358; див. Підсумковий звіт2015, 76.  

[53] Див. Катехизм Католицької Церкви, 2358.  

[54] Підсумковий звіт 2015, 76; див. Конгрегація Віровчення, Міркування стосовно пропозицій правового визнання зв’язків між особами однієї статі (3 червня 2003), 4. 

[55] Підсумковий звіт 2015,80.  

[56] Див. там само, 20.  

[57] Катехиза (17 червня 2015): L’Osservatore Romano, іспанською 19 червня 2015, ст. 16.  

[59] Катехиза (17 червня 2015): L’Osservatore Romano, іспанською 19 червня 2015, ст. 16.  

[60] Там само. 

[63] Див. Останні розмови. «Жовтий зошит» Матері Агнеси (17 липня 1897): Повне зібрання творів, Burgos 1996, 826. У цьому контексті важливе свідчення черниць про обітниця святої Терези, що її відхід з цього світу буде як «дощ троянд» (там само, 9 червня, 991). 

[64]Jordan of Saxony, Libellus de principiis Ordinis predicatorum, 93: Monumenta Historica Sancti Patris Nostri Dominici, XVI, Rome, 1935, ст. 69. 

[66] ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція Lumen gentium, про Церкву, 49.