ДЕВ’ЯТИЙ РОЗДІЛ  

ПОДРУЖНЯ І РОДИННА ДУХОВНІСТЬ 

313. Любов приймає різні форми – у відповідності зі станом життя, до якого кожний покликаний. Більше ніж півстоліття тому ІІ Ватиканський Собор, роздумуючи про апостолят мирян, наголосив на духовності, яка випливає з родинного життя. Собор сказав, що духовність мирян «має проявлятися відповідно до їхнього подружнього й сімейного стану» [1] і що родинні турботи не мають бути відокремлені «від їхнього духовного життя» [2]. І тому варто затриматися і коротко описати деякі фундаментальні риси цієї особливої духовності, яка розвиває динаміку стосунків родинного життя. 

ДУХОВНІСТЬ НАДПРИРОДНОГО СОПРИЧАСТЯ 

314. Ми завжди говорили про перебування Бога в серці людини, яка живе в Божій благодаті. Тепер можемо також сказати, що Пресвята Тройця перебуває у храмі подружньої єдності. Як вона перебуває в молитвах свого люду (див. Пс. 22, 4), так само живе глибоко в подружній любові, яка прославляє Бога. 

315. Господь перебуває у справжній і конкретній родині з усіма її стражданнями, боротьбою, радостями і щоденними постановами. У родині важко симулювати й обманювати, не можемо одягнути маску. Якщо любов оживляє автентичність родини, то Господь царює там з радістю і миром. Духовність родинної любові твориться тисячами справжніх і конкретних жестів. Бог живе у цій різноманітності дарів і зустрічей, які зміцнюють єдність. У цій взаємності поєднується «людське й божественне» [3], бо вона наповнена Божою любов’ю. В остаточному розрахунку подружня духовність – духовність зв’язку, в якому живе Божа любов. 

316. Добра родинна єдність – справжня дорога освячення у щоденному житті й шлях містичного розвитку, засіб для внутрішнього з’єднання з Богом. Бо братерські й спільнотні вимоги життя в родині є нагодою до щораз ширшого відчинення серця й тим самим – до щораз повнішої зустрічі з Господом. Боже Слово говорить, що «хто ж ненавидить брата свого, той у темряві» (1 Йо. 2, 11), «у смерті перебуває» (1 Йо. 3, 14) і «не спізнав Бога» (1 Йо. 4, 8). Мій попередник, Бенедикт XVI , сказав, що «відсутність уваги до ближнього – сліпота щодо Бога» [4], і що по суті любов – єдине, що « знову і знову розвіює темряву світу » [5]. Лише «коли ми любимо один одного, то Бог у нас перебуває, і його любов у нас досконала» (1 Йо. 4, 12). Так як «людська особа володіє природним і структурним суспільним виміром » [6] і «основним і першим проявом суспільного виміру особи є подружжя і сім’я » [7], то духовність втілюється у родинну єдність. І тому ті, які мають великі духовні прагнення, не повинні вважати родину перешкодою до духовного розвитку, але дорогою, яку Господь вибрав для того, щоб підняти їх на вершини містичної єдності. 

СПІЛЬНА МОЛИТВА В СВІТЛІ ПАСХИ 

317. Якщо родині вдається зосередитися на Христові, то Він об’єднує й освітлює все родинне життя. Страждання і тривоги переживаються в єдності з хрестом Господа, а Його близькість допомагає пережити найважчі моменти. У важкі дні в родині є місце для єдності з Ісусом покинутим – що може запобігти розпаду подружжя. Родина осягає поступово «за допомогою благодаті Святого Духа свою святість через подружнє життя, беручи участь також і в таїні Христового хреста, який перемінює труднощі й страждання в жертовну любов» [8]. З другого боку, моменти радості, відпочинку і свят, як і сексуальність, переживаються як участь у повноті життя Його Воскресіння. Через різні щоденні жести подружня пара будує «теологальний простір, в якому можна досвідчити містичну присутність воскреслого Господа» [9]. 

318. Молитва в родині – упривілейований засіб для вираження і зміцнення цієї пасхальної віри [10]. Щодня можна знайти кілька хвилин, щоб з’єднатися з живим Господом, розказати Йому про свої турботи, помолитися в намірах родини, помолитися за когось, хто перебуває у важкій ситуації, попросити про дар любові, подякувати за життя і за благодаті, просити Богородицю захищати нас своїм материнським покровом. Кількома словами – кілька хвилин молитви можуть принести родині багато добра. Різноманітні прояви народної побожності – скарб духовності багатьох родин. Дорога спільнотної молитви осягає кульмінацію у спільній Євхаристії, особливо в контексті недільної літургії. Ісус стукає у двері родини, аби розділити з нею євхаристійну вечерю (див. Ді. 3, 20). Там подружня пара завжди може запечатати пасхальний завіт, який їх з’єднав і який відображає Завіт Бога з людством, запечатаний на Хресті [11]. Євхаристія – Таїнство нового Завіту, в якому Христос здійснює діло відкуплення (див. Лк. 22, 20). У такий спосіб проявляється внутрішній зв’язок, який існує між подружнім життям і Євхаристією [12]. Євхаристійна пожива – сила й натхнення для щоденного переживання подружнього завіту як «домашньої церкви» [13]. 

ДУХОВНІСТЬ ВИКЛЮЧНОЇ І ВІЛЬНОЇ ЛЮБОВІ 

319. У подружжі живуть із відчуттям повної приналежності лише до однієї особи. Подруги приймають виклик і бажання жити разом до старості й у такий спосіб виражають вірність Богові. Це тверде рішення, яке позначає стиль життя, є «внутрішньою вимогою завіту подружньої любові » [14], бо «тому, хто не наважиться полюбити назавжди, важко буде любити по-справжньою навіть один день» [15]. Але це не мало би духовного значення, якби було виконанням закону лише з послуху. Це приналежність сердець, яку бачить тільки Бог (див. Мт. 5, 28). Щодня після пробудження перед Богом повторюється присяга вірності, незалежно від того, що трапиться упродовж дня. І кожний, лягаючи спати, надіється, що пробудиться вранці продовжувати цю подорож, вірячи в допомогу Господа. У такий спосіб кожний із подругів є для другого знаком та знаряддям близькості Господа, який не залишає нас самих: «Отож я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мт. 28, 20). 

320. Приходить така мить, коли любов подружньої пари осягає своє найбільше визволення і перетворюється у простір здорової автономії: коли кожний відкриває, що інший не належить йому, але має важливішого власника – свого єдиного Господа. Ніхто не може претендувати заволодіти найінтимнішою і найпотаємнішою частиною людської душі, лише Бог може посісти центр людського життя. Водночас принцип духовного реалізму спричинює, що подружня пара не вимагає одне від одного повного заспокоєння своїх потреб. Важливо, щоб духовний шлях кожного, як добре зауважив Дітріх Бонхеффер, допомагав йому «розчаруватися» в іншому [16] й перестати покладати в ньому надії, властиві лише Божій любові. Це вимагає внутрішнього спустошення. Приватний простір, який кожний із подругів резервує для особистих стосунків із Богом, не лише дасть можливість лікувати рани спільного життя, але й знайти в Божій любові сенс власного існування. Кожного дня потрібно молитися до Святого Духа, щоб ця внутрішня свобода стала можливою. 

ДУХОВНІСТЬ ОПІКИ, ПОТІШАННЯ І ЗАОХОЧЕННЯ 

321. «Члени християнського подружжя є співпрацівниками благодаті й свідками віри одне для одного, для своїх дітей та інших родичів» [17]. Бог покликав їх народжувати дітей і опікуватися ними. І тому родина «завжди була найближчою «лікарнею»» [18]. Опікуймося, підтримуймо і надихаймо одне одного, і переживаймо це як елемент нашої родинної духовності. Спільне життя подружньої пари – це участь у плідному ділі Бога, і одна особа для другої – постійний виклик Святого Духа. Божа любов проголошується «живими й конкретними словами, якими чоловік і жінка виражають свою подружню любов » [19]. У такий спосіб вони обоє – взаємне відображення Божої любові, яка втішає словом, поглядом, допомогою, ласками та обіймами. І тому «бажання будувати родину – це рішення бути частиною Божої мрії, аби мріяти разом із Ним, будувати разом із Ним, брати участь у цій історії побудови світу, в якому ніхто не почував би себе самотнім» [20]. 

322. Все життя родини – милосердне «пастирювання». Кожний турботливо малює і пише в житті другого: «Наш лист – це ви; лист, написаний у серцях наших [...] написаний не чорнилом, але Духом Бога живого» (2 Кор. 3, 2-3). Кожний є «рибаком людей» (Лк. 5, 10), і в ім’я Ісуса «закидає сіті» (див. Лк. 5, 5) на інших, або рільником на родючій ріллі, якою є його найближчі, надихаючи їх до того, що в них найкраще. Подружня плідність зумовлює розвиток, бо «любити когось – це сподіватися від нього чогось не окресленого і не передбачуваного; й водночас – давати йому у якийсь спосіб можливість відповісти на ці сподівання» [21]. Це Божий культ, бо це Бог засіяв багато добра в інших людях з надією, що ми розвиватимемо його. 

323. Глибокий духовний досвід – споглядати близьку особу очима Бога і впізнавати в ній Христа. Для цього необхідно безкорисливо відчинитися, щоби оцінити її гідність. Можна бути повністю присутнім для другого, якщо даємо себе, «не питаючи чому» і забуваючи про все довкола. Кохана особа привертає всю нашу увагу. Ісус був взірцем цього, бо коли хтось приходив до Нього, то дивився на нього поглядом любові (див. Мр. 10, 21). У Його присутності ніхто не відчував себе обділеним увагою, бо Його слова і жести виражали це запитання: «Що ти хочеш, щоб я зробив тобі? » (Мр. 10, 51). Це щоденний досвід родинного життя. У родині знаємо, що особа, яка живе з нами, заслуговує на все, бо має безмежну гідність, є об’єктом великої любові Отця. Так розцвітає ніжність, здатна «пробудити в іншому радість відчувати себе коханим. Вона виражається, зокрема, в чуйній увазі до обмежень іншої особи, особливо тоді, коли вони проявляються виразно» [22]. 

324. Під натхненням Святого Духа родина не лише приймає життя, народжене в її лоні, але й відчиняється, виходить поза себе й уділяється іншим, оточує їх опікою і прагне їхнього щастя. Ця відкритість в особливий спосіб виражається у гостинності [23], до якої Боже Слово вимовно закликає: «Гостинности не забувайте, бо нею деякі, не відаючи, ангелів були вгостили» (Євр. 13, 2). Коли родина приймає й виходить до інших, особливо до вбогих і полишених, то стає «символом, свідченням та учасником материнства Церкви » [24]. Суспільна любов, відображення Пресвятої Тройці, по своїй суті об’єднує духовний сенс родини з її зовнішньою місією, бо реалізує керигму з усіма її вимогами щодо спільноти. Родина живе своєю духовністю й водночас є домашньою церквою і живою клітиною, здатною преобразити світ [25]. 

* * * 

325. Слова Вчителя (див. Мт. 22, 30) і апостола Павла (див. 1 Кор. 7, 29-31) про подружжя не випадково поміщені в остаточний і дефінітивний вимір нашого існування, яке ми повинні відтворити. У такий спосіб подружжя зможуть розпізнавати сенс шляху, яким йдуть. Бо, як уже не раз наголошувалося у цій Адгортації, жодна родина не є досконалою й сформованою остаточно, але потребує постійного дозрівання своєї здатності любити. Існує заклик, який походить від повного сопричастя Пресвятої Тройці, цінної єдності між Христом і Його Церквою, красивої спільноти Родини з Назараету і непорочного братерства святих у небі. Окрім того, споглядання повноти, яку ми ще не осягнули, дає нам можливість релятивізувати історичний шлях, яким йдемо як родини, аби припинити вимагати від міжлюдських стосунків досконалості, чистих намірів і когерентності, які можемо знайти лише в остаточному Царстві. Це також стримує тверде осудження тих, які живуть в дуже несприятливих умовах. Усі ми покликані виходити поза себе самих і поза свої обмеження, і кожна родина повинна жити цим покликом постійно. Родини, йдімо вперед безустанно. Те, що нам обіцяно, є завжди далі. Не втрачаймо надію через свої обмеження, але й не відмовляймося шукати повноту любові та єдності, які нам обіцяно. 

Молитва до Пресвятої Родини 

Ісусе, Маріє і Йосипе, 

в вас ми споглядаємо 

красу справжньої любові, 

до вас звертаємося з довірою. 

Пресвята Родино з Назарету, 

вчини також і наші родини 

місцем єдності й Вечірником молитви, 

автентичними школами Євангелія 

і малими домашніми церквами. 

Пресвята Родино з Назарету, 

щоб у наших родинах ніколи вже не було 

насильства, замкнутості й поділів; 

щоб зранені або згіршені 

швидко були втішені й зцілені. 

Пресвята Родино з Назарету, 

щоб усі мали свідомість 

сакральності й непорушності родини, 

і її краси в Божих планах. 

Ісусе, Маріє і Йосипе, 

вислухайте й сповніть наші прохання. 

Амінь. 

Дано в Римі на площі святого Петра в надзвичайний ювілейний рік Милосердя, 19 березня, в свято святого Йосипа, 2016 рік, четвертий рік мого Понтифікату. 

[3] ІІ Ватиканський Собор, Душпастирська конституція Gaudium etspes, про Церкву в сучасному світі, 4 9. 

[4] Енцикліка Deus Caritas est (25 грудня 2005), 16: AAS 98 (2006), 230. 

[6] Йоан Павло II, Апостольська адгортація Christifideles laici (30 грудня 1988), 40: AAS 81 (1989), 468. 

[7] Там само. 

[9] Йоан Павло II, Апостольська адгортація Vita consecrata (25 березня 1996), 42: AAS 88 (1996), 416. 

[10] Див. Підсумковий звіт 2015, 87.  

[12] Пам’ятаймо, що Завіт Бога зі своїм народом описується як заручини (див. Єз. 16, 8.60; Іс. 62, 5; Ос. 2, 21-22), а новий Завіт описується як подружжя (див. Ді. 19, 7; 21, 2; Еф . 5,25).  

[13] ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція Lumen gentium, про Церкву в сучасному світі, 11. 

[14] Йоан Павло II, Апостольська адгортація Familiaris consortio (22 листопада 1981), 11: AAS 74 (1982), 93. 

[15]Id., Гомілія під час Євхаристії для родин Кордови, Аргентина (8 квітня 1987), 4: L’Osservatore Romano, іспанською 26 квітня 1987, ст. 21.  

[18] Катехиза (10 червень 2015): L’Osservatore Romano, іспанською 12 червня 2015, ст. 16.  

[19] Йоан Павло II, Апостольська адгортація Familiaris consortio (22 листопада 1981), 12: AAS 74 (1982), 93. 

[20] Промова на молитовному чуванні Свята Родин у Філадельфії (26 вересня 2015): L’Osservatore Romano, іспанською 2 жовтня 2015, ст. 16.  

[21] Габріель Марсель, Homo viator: Вступ до метафізики надії, Париж 19 44, 63. 

[25] Про соціальні аспекти родини: див. Папська Рада Справедливості і Миру, Компендіум соціальної доктрини Церкви, 248-254.