ДУХОВНІСТЬ - ІV. ПОДРУЖНЯ ЛЮБОВ

89. Усього, що вже було сказано, не вистачить, щоб представити Євангеліє подружжя і родини, якщо не відведемо достатньо місця темі любові. Бо не зможемо заохотити до вірності й взаємного дару з себе, якщо не стимулюємо розвиток, зміцнення і поглиблення подружньої та родинної любові. Фактично, благодать Таїнства подружжя призначена передовсім для «вдосконалення подружньої любові» [1]. Тут також можна сказати: «Якби я мав усю віру, щоб і гори переставляти, але не мав любови, я був би – ніщо. І якби я роздав бідним усе, що маю, та якби віддав моє тіло на спалення, але не мав любови, то я не мав би жадної користи» (1 Кор. 13, 2-3). Слово «любов» – одне з найуживаніших слів, і в багатьох випадках уживається у спотвореному значенні [2].

90. У «Гімні про любов» апостола Павла бачимо деякі риси справжньої любові:

Цим живуть і це плекають у щоденному житті родини: між чоловіком і жінкою, між батьками й дітьми. І тому необхідно затриматися й уточнити значення слів цього тексту, щоб спробувати ввести їх у конкретне життя кожної родини.

91. Перший вираз – makrothymei. Його можна перекласти не лише як «все перетерпить», бо таке значення виражене на кінці сьомого вірша. Значення цього виразу можемо зрозуміти з грецького перекладу Старого Завіту, де говориться, що Бог «повільний до гніву» (Вих. 34, 6; Чис. 14, 18). Це проявляється тоді, коли особа не піддається імпульсам агресивності. Це чеснота Бога Завіту, і Він закликає практикувати її також і в родинному житті. Тексти, в яких апостол Павло вживає цей термін, слід читати в контексті Книги Мудрості (див. 11, 23; 12, 2.15-18), яка прославляє стриманість Бога, який дає час для покаяння, й водночас наголошує на Його силі, яка об’являється у милосерді. Терпеливість Бога здійснюється у милосерді до грішника і показує Його справжню силу.

92. Бути терпеливим не означає дозволити себе постійно ображати, або толерувати фізичне насильство, або дозволити, щоб до нас ставилися як до предметів. Проблема виникає тоді, коли вимагаємо ідеальних стосунків, або щоб люди були досконалими, або зосереджуємося виключно на собі, своїх очікуваннях і бажаннях. Тоді все сприймаємо нетерпляче, все збуджує в нас агресивні реакції. Якщо не працюємо над своєю терпеливістю, то завжди виправдовуватимемо свій гнів, і врешті не зможемо жити з людьми, станемо асоціальними типами, не здатними опанувати імпульси, а родина перетвориться на поле битви. І тому Боже Слово заохочує: «Усяка досада, гнів, лють, крик та хула мусять бути викорінені з-посеред вас разом з усією злобою» (Еф. 4, 31). Терпеливість розвивається, коли я визнаю право іншої людини жити на одній землі разом зі мною і бути такою, якою вона є, незважаючи на те, що вона перешкоджає мені, змінює мої плани, виводить мене з рівноваги своєю поведінкою або мовою, коли виявляється не такою, якою я вважав її. Любов завжди глибоко співчуває, приймає іншу особу як частину цього світу, навіть тоді, коли ця особа не виправдовує сподівань, покладених на неї.

93. Другий вираз – jrestéuetai, який в Біблії присутній лише один раз, походить від jrestós (добра особа, доброта якої проявляється у вчинках). Але, беручи до уваги місце, в якому це слово міститься, і в тісному поєднані з попереднім словом, – воно його доповнює. Отож апостол Павло хоче пояснити, що «терпеливість», згадана спочатку, не пасивна риса, а проявляється через динамічну й творчу активність стосовно інших людей. Вказує, що любов чинить добро й допомагає іншим. І тому перекладається як «лагідна» [i].

94. Увесь контекст показує, що апостол Павло прагне наголосити, що любов – не лише почуття, що її слід розуміти у єврейському значенні – як «чинення добра». Святий Ігнатій Лойола сказав, що «любов має виявлятися радше у вчинках, ніж у словах» [3]. У такий спосіб може показати всю свою плідність і досвідчити радість дарування, шляхетність і велич дарувати себе без міри, не вимагаючи нагороди, лише ради задоволення давати й служити.

95. Потім відкидається, як суперечну з любов’ю, рису характеру, яку називають zeloi (заздрість, ревність). Це означає, що в любові немає місця для незадоволення, викликаного добром іншої людини (див. Ді. 7, 9; 17, 5). Заздрість – це сум, викликаний добром іншого, який показує, що нас не цікавить щастя інших людей, бо ми зосереджені виключно на собі. Якщо любов виводить нас поза нас самих, то заздрість зосереджує нас на нашому «я». Справжня любов цінить успіхи інших, не бачить у них загрозу і звільнюється від гіркого смаку заздрощів. Визнає різноманітні дари й різні життєві шляхи. І тому намагається знайти свій шлях до щастя, дозволяючи іншим шукати свої шляхи.

96. Остаточно йдеться про виконання двох останніх заповідей Божого Права: «Не зазіхатимеш на дім ближнього твого; не пожадатимеш жінки ближнього твого, ані раба його, ані рабині його, ані вола його, ані його осла, ані чого-небудь, що належало б ближньому твоєму» (Вих. 20, 17). Любов спонукає нас визнавати цінність кожної людини і її право на щастя. Люблю цю людину, дивлюся на неї поглядом Бога Отця, який дає нам все «для вжитку» (1 Тим. 6, 17), і тому можу в глибині душі радіти доброю хвилиною. Це та сама серцевина любові, яка змушує мене стати в опозицію до несправедливості, що одні мають забагато, а інші не мають нічого, або спонукає мене допомагати тим, які на дні суспільства, щоб і вони відчули якусь радість у житті. Це не заздрість, а прагнення справедливості.

97. Наступний вираз – perpereuotai , який означає хвалькуватість, бажання показати свою вищість і зробити враження на інших поставою педантичності й, частково, агресивності. Той, хто любить, не лише уникає говорити про себе багато, а вміє знайти своє місце, оскільки він зосереджений не на собі, а на інших. Наступне слово – physioutai – подібне, бо вказує, що любов не зарозуміла. Буквально означає, що не «бундючна, пихата» до інших, і вказує на щось дуже тонке. Це не тільки обсесія показувати свої позитивні риси характеру, але й втрата відчуття дійсності. Вважаємо себе кращими за інших, віримо, що ми «духовніші» чи «мудріші». Апостол Павло використовує цей термін і в інших місцях, до прикладу, щоб сказати, що «знання роздимає, а любов будує» (1 Кор. 8, 1). Це означає, що дехто вважає себе великим, бо знає більше від інших, і тому вимагає більше від інших і контролює їх, але насправді те, що робить нас великими, це любов, яка розуміє, піклується і захищає слабших. У іншому місці він уживає це слово, щоб критикувати тих, які «загорділи» (пор. 1 Кор. 4, 18), але насправді в них більше пустослів’я, ніж справжньої «сили» Святого Духа (див. 1 Кор. 4, 19).

98. Важливо, щоби християни любили такою любов’ю своїх слабовіруючих ближніх, слабких і нестійких у своїх переконаннях. А часом усе навпаки: ті, які ніби зрілі в вірі, у своїх родинах стають зарозумілими й незносними. Покора представлена тут як частина любові, бо для того, щоб розуміти, прощати і служити всім серцем, необхідно вилікувати гордість і культивувати покору. Ісус сказав своїм учням, що у світі, в якому превалює влада, кожний намагається панувати над іншим, але: «Не так має бути між вами» (Мт. 20, 26). Логіка християнської любові не є логікою тих, які вважають себе більшими від інших і мають потребу дати відчути іншим свою владу, а «хто б хотів у вас бути перший, нехай стане вам за раба» (Мт. 20, 27). У родинному житті не може панувати логіка домінування одних над другими або змагання, щоб показати, хто розумніший або сильніший, бо така логіка перекреслює любов. Наступна порада стосується також і родин: «А всі ви вдягніться в покірливість одного супроти одного, Бог бо гордим противиться, а покірливим дає благодать» (1 Пт. 5, 5).

99 Любити також означає бути люб’язним, і таке значення виражає наступне слово – asjemonéi. Воно вказує, що любов не діє брутально, не поводиться невиховано, не ставиться до когось шорстко. Її дії, слова й жести люб’язні, не грубі й не тверді. Не любить кривдити інших. Ввічливість – «школа чуйності й безкорисливості», яка вимагає «розвивати розум і почуття, вчитися слухати, говорити й, коли треба, мовчати» [4]. Люб’язність – це риса характеру, яку християнин не може вибрати або відкинути. Вона є суттєвим елементом любові, і тому «кожна людина зобов’язана бути ввічливою з іншими людьми» [5]. Кожного дня «входження в життя іншої людини, також і близької, вимагає ненав’язливої делікатності, яка відновлює довіру й пошану [...] Чим сильніша й глибша любов, тим більше вона вимагає пошани до свободи іншої людини й здатності чекати, поки інша людина не відчинить двері свого серця» [6].

100. Справжня зустріч з іншою людиною вимагає люб’язно дивитися на неї. Це неможливо, коли з песимізмом говоримо про її вади й помилки, можливо, щоб компенсувати свої комплекси. Люб’язний погляд не затримує нас на обмеженнях іншої людини, отож можемо приймати її такою, якою вона є, і працювати разом, незважаючи на різниці між нами. Люб’язна любов створює зв’язки, підтримує взаємини, створює нові інтеграційні мережі, будує міцний соціальний організм. У такий спосіб вона захищає себе саму, бо без відчуття належності не можливо посвятити себе іншій людині, а кожний шукатиме лише власну вигоду, що унеможливить спільне життя. Асоціальна особа вважає, що інші люди існують для заспокоєння її потреб, і коли це роблять, то виконують свій обов’язок. І тому тут немає місця на люб’язну любов і її вираження. Той, хто любить, здатний вимовити підбадьорливі слова, які зміцнюють, додають сили, потішають, надихають. Ісус говорив людям: «Бадьорися, сину» (Мт. 9, 2). «Велика твоя віра!» (Мт. 15, 28). «Встань!» (Мр. 5, 41). «Іди в мирі» (Лк. 7, 50). «Заспокойтесь» (Мт. 14, 27). Ці слова не принижують, не засмучують, не дразнять, не погорджують. В родинах ми повинні навчитися люб’язної мови Ісуса.

101. Ми багато разів говорили, що для того, щоб любити інших, спершу необхідно полюбити себе самого. Безперечно, «Гімн любові» наголошує, що любов «не шукає свого» або «не шукає того, що їй належить». Ця думка висловлена також у іншому тексті: «Майте на увазі користь не власну, а радше інших! » (Фил. 2, 4). Святе Письмо ясно стверджує, що дарувати себе самого іншим шляхетніше, ніж любити себе самого. Деякий пріоритет любові до себе самого можна зрозуміти лише як психологічне обумовлення, бо тому, хто не може любити себе самого, важко полюбити інших: «Хто недобрий сам до себе – до кого ж добрим він буде? [...] Немає гіршого, ніж той, хто заздрить собі самому: така бо заплата за злобу його » (Сир. 14, 5-6).

102. Святий Фома Аквінський говорить, що «по своїй природі любов більше прагне давати, ніж отримувати» [7] і що «матері, які люблять найбільше, більше прагнуть любити, ніж щоб їх любили» [8]. І тому любов може виходити поза границі справедливості й розливатися безкорисливо, «не чекаючи назад нічого» (Лк. 6, 35), аж до найбільшої любові, коли хтось «життя віддає» за інших (Йо. 15, 13). Але чи ще можлива така щедрість, яка дає безкорисливо і дає все? Так, можлива, бо саме цього вимагає Євангеліє: «Даром прийняли, даром давайте» (Мт. 10, 8).

103. Якщо перші слова гімну заохочували нас бути терпеливими й не реагувати спонтанно на вади й помилки ближніх, то тепер з’являється інше слово – paroxýnetai , яке позначає внутрішнє обурення, спровоковане чимось зовнішнім. Йдеться про внутрішнє насильство, про приховане незадоволення, яке збуджує захисні механізми проти інших, ніби вони були небезпекою, яку слід уникати. Культивування такої внутрішньої агресії ні до чого доброго не приведе. Тільки ослаблює й усамітнює. Незадоволення є здоровим як реакція на велику несправедливість, і хворим – якщо ним просякнуті всі наші постави стосовно інших людей.

104. Євангеліє заохочує нас побачити поліно в своєму оці (див. Мт. 7, 5), і, як християни, не можемо ігнорувати постійне заохочення Божого Слова не піддаватися гніву: «Не дозволь, щоб зло тебе перемогло, але перемагай зло добром» (Рим. 12, 21). «Робімо добро без утоми» (Гал. 6, 9). Одна справа – імпульс сильної агресії, інша – піддатися їй, щоб вона стала постійною рисою характеру: «Гнівайтеся, та не грішіте! Хай сонце не заходить над вашим гнівом» (Еф. 4, 26). І тому закінчувати кожний день треба примиренням у родині. А «як я повинен миритися? Впасти на коліна? Ні! Малий жест, мала річ відновить у родині гармонію. Достатньо трошки ніжності, навіть без слів. Ніколи не закінчуйте день, не помирившись» [9]. Внутрішньою відповіддю на зовнішню неприємність повинно бути передовсім щире благословення, бажання добра іншій людині, молитва до Бога, щоб визволив і зцілив її: «Благословляйте, бо ви на те покликані, щоб успадкувати благословення» (1 Пт. 3, 9). Якщо мусимо боротися зі злом, то борімося, але завжди говорімо «ні» внутрішньому насильству.

105. Якщо дозволимо поганим почуттям увійти в нас, то злопам’ятність загніздиться у серці. Фраза logízetai to kakón означає «бере до уваги зло», «відмічає зло», тобто злопам’ятність. Протилежність злопам’ятності – прощення, оперте на позитивному налаштуванні, яке намагається зрозуміти слабкості інших людей і шукає, як би їх виправдати, як сказав Ісус: «Отче, відпусти їм, не знають бо, що роблять» (Лк. 23, 34). Але зазвичай маємо схильності шукати щораз більше провин, уявляти щораз більше зло, підозрівати у різних поганих намірах, і у такий спосіб злопам’ятність зростає й вкорінюється. І тоді кожна помилка чи гріх чоловіка чи жінки може зіпсувати любовний зв’язок і стабільність родини. Причина в тому, що часто важким і легким проблемам ми надаємо однакової ваги, і тому ризикуємо жорстко реагувати на будь-яку помилку ближнього. Справедливе вимагання своїх прав перетворюється у наполегливе й постійне прагнення помсти, а не здоровий захист власної гідності.

106. Якщо ми ображені або розчаровані, то прощення можливе й бажане, але ніхто не говорить, що воно дається легко. Правда така, що «сімейна спільнота може бути збережена й удосконалена тільки в дусі великої жертви, оскільки вимагає шляхетної готовності кожного й усіх до розуміння, толерантності, прощення та примирення. Кожна сім’я усвідомлює, що напруження й конфлікти, егоїзм, незгода завдають сильного удару їй як спільноті, а деколи й смертельно її ранять: звідси виникають численні та різноманітні форми руйнування сімейного життя » [10].

107. Сьогодні вже знаємо, що для того, щоб могти пробачати, необхідно пройти через цілющий досвід зрозуміння себе самих і прощення собі самим. Багато разів наші помилки чи критичне налаштування до тих, кого любимо, спричинили втрату любові до себе самих. І тому з недовірою ставимося до інших людей, утікаємо від почуттів, а людські взаємини наповнені страхом. Звинувачування інших дає фальшиве почуття полегшення. В молитву потрібно включити все своє минуле, прийняти себе самого, вміти жити зі своїми обмеженнями, пробачати собі самому, і тоді зможемо так само ставитися до інших.

108. Але це передбачає досвід Божого прощення, виправдання благодаттю, а не власними заслугами. Божа любов випередила наші заслуги, вона завжди дає нові можливості, підтримує та спонукає. Якщо приймемо Божу любов як безумовний дар, за який Отцеві не треба платити, то тоді зможемо любити без границь, прощати інших людей навіть тоді, коли вони несправедливо до нас ставляться. В іншому разі наше родинне життя буде не простором розуміння, підтримки й заохочення, а місцем постійного напруження й взаємних покарань.

109. Вираз jairei epi te adikía означає щось негативне, що вкорінилося в глибині людського серця. Це токсична постава радості з кривди, яку досвідчує інша людина. Цей вираз доповнюється наступним – з протилежним значенням: sygjairei te alétheia – радіє з правди. Це означає, що радіє з добра іншої людини, коли визнає її гідність, коли належним чином оцінює її спосібності й добрі вчинки. Це неможливо для тих, які завжди відчувають потребу порівнювати себе з іншими та конкурувати з ними, навіть зі своїм чоловіком чи жінкою, аж до прихованої радості з їхніх невдач.

110. Якщо людина, яка любить, може зробити добро іншій людині, або якщо бачить, що інша людина щаслива, то переживає це з радістю і у такий спосіб прославляє Бога, бо «Бог любить того, хто дає радо» (2 Кор. 9, 7). Наш Господь у особливий спосіб схвалює тих, які радіють чужому щастю. Якщо не культивуємо свою здатність радіти чужому щастю, а зосереджуємося передовсім на власних потребах, то прирікаємо себе жити малими радостями, бо, як сказав Ісус, «Більше щастя – давати, ніж брати» (Ді. 20, 35). Родина завжди повинна бути місцем, де кожний, хто чинить якесь добро, знає, що там інші радітимуть разом з ним.

111. Список закінчується чотирма виразами, які говорять про повноту: «все». Все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить. У такий спосіб сильно підкреслюється контркультурну динаміку любові, здатної долати будь-яку небезпеку.

112. Спочатку говориться, що любов все зносить – punta stegei . Це відрізняється від «не задумує зла», бо стосується мови; може означати «мовчати» про вади іншої особи; обмежити осудження або стримати тверде й суворе осудження: «Не судіть, і не будете суджені» (Лк. 6, 37). Боже Слово прагне змінити наші звички говорити про інших людей погано, тому закликає: «Не обмовляйте, брати, один одного» (Як. 4, 11). Нищити чиєсь добре ім’я – це зміцнювати своє «я», зганяти свою злість і заздрість, не задумуючись над заподіяним злом. Часто забуваємо, що обмовлення може бути важким гріхом, великою образою Бога, якщо сильно підриває чиюсь репутацію, завдаючи шкоду, яку дуже важко виправити. І тому Боже Слово суворо ставиться до такої мови, кажучи, що це «світ неправди», який «бруднить усе тіло» (Як. 3, 6), і який «наповнений смертельною отрутою» (Як. 3, 8). Якщо «ним кленемо людей, що створені на подобу Божу» (Як. 3, 9), то любов навпаки – піклується про образ іншої людини, делікатно намагається зберегти добре ім’я навіть ворогів. Захищаючи Божі права, ніколи не можна забувати про ці вимоги любові.

113. Чоловік і жінка, які люблять одне одного й вірні одне одному, говорять добре одне про одного, показують добрі сторони подруга, а не слабкості й помилки. У кожному разі, скоріше мовчать, ніж говорять погано. І це не лише зовнішня поведінка, але й внутрішнє налаштування. І не вдавання, що не бачать слабкі місця іншої людини, але глибше бачення слабкостей і помилок у ширшому контексті. Це розуміння, що ці вади – частина, а не цілість життя іншої людини. Неприємні моменти в стосунках – це ще не вся гамма стосунків. І тому можна у простоті серця прийняти, що всі ми – складне поєднання світла й темряви. Інший не є лише тим, хто мене нервує. Він є кимось набагато більшим. Якщо це усвідомлюю, то не вимагаю ідеальної любові, ніби тільки таку можу цінити. Любить мене так, як здатний любити у своїх обмеження, але недосконала любов не означає фальшива або не справжня любов. Вона справжня, але обмежена і дочасна. І якщо я вимагаю забагато від іншого, то він мені у якийсь спосіб дасть зрозуміти, що не здатний і не погоджується грати роль божественної істоти, ані догоджувати всім моїм забаганкам. Любов співіснує з недосконалістю і прощенням, і вміє зберігати мовчання стосовно обмежень коханої особи.

114. Pantapisteuei, «в усе вірить», з контексту випливає, що тут «віра» не в богословському значенні, а в загальному розумінні як «довіра». Йдеться не про відсутність підозр, що інший не обдурює і не вводить в оману. Ця фундаментальна довіра впізнає запалене Богом світло, яке приховується у темряві, або жар, який ще тліє в попелі.

115. Така довіра уможливлює існування простору свободи в стосунках. Не має потреби контролювати іншого, прискіпливо слідкувати за тим, куди він йде, аби не дати йому втекти зі своїх обіймів. Любов довіряє, залишає простір свободи, відмовляється усе контролювати, володіти, домінувати. А ця свобода, яка уможливлює автономію, відкритість до світу й нового досвіду, збагачує стосунки, які не зачиняються у замкнутому обмеженому колі. І тому подруги, перебуваючи разом, можуть переживати радість у спільному діленні тим, що отримали і чого навчилися поза родиною. Водночас свобода уможливлює щирість і прозорість, бо якщо хтось знає, що інші йому довіряють і цінять присутнє в ньому добро, то веде себе невимушено, нічого не приховуючи. Той, хто знає, що його завжди у чомусь підозрівають, немилосердно осуджують, не люблять безумовною любов’ю, волітиме приховувати свої секрети, падіння і слабкості, вдавати когось, ким він не є. Натомість родина, в якій панує фундаментальна й глибока довіра, яку ніщо не знищить, дає можливість проявлятися справжній тотожності її членів і спонтанно відкидає хитрість, фальш і неправду.

116. Panta elpízei : не зневіряється у майбутньому. У поєднані з попереднім словом означає надію того, хто знає, що інша людина може змінитися. Завжди надіється на можливий розвиток, несподіваний вибух краси, що найбільш приховані можливості людської особи одного дня проявляться. Це не означає, що в житті все зміниться. Означає розуміння, що не все відбувається так, як би нам хотілося, але можливо, що Бог пише на кривих лініях цієї особи й витягує якесь добро зі зла, яке вона не здатна подолати в цьому житті.

117. Тут з’являється надія у її повному значенні, бо містить упевненість у потойбічному житті. Ця особа покликана до повноти неба з усіма своїми слабкостями. Там вона буде повністю перемінена воскресінням Христа, і зникнуть усі її слабкості, темні місця й закарбовані вади. Там її справжня сутність засяє усім своїм добром і красою. Це також допомагає нам серед земних страждань дивитися на цю особу надприродним поглядом, через призму надії, й очікувати повноту, яку одного дня вона отримає в небесному Царстві, хоча зараз це неможливо побачити.

118. Panta hypoménei означає, що зносить усі труднощі з позитивним налаштуванням; у ворожому середовищі стоїть міцно. Це не лише толеранція того, що нервує, а щось ширше: динамічна й постійна відпірність, здатна прийняти будь-який виклик. Це незалежна ні від чого здатність любити, навіть якщо обставини спонукають нас робити щось інше. Вона проявляє завзятий героїзм, опір усім негативним течіям, спрямування, яке ніщо не може знищити, до добра. Я пригадую слова Мартіна Лютера Кінга, коли він проповідував братню любов під час найгірших переслідувань і принижень: «Особа, яка тебе найбільше ненавидить, має в собі щось добре; навіть нація, яка тебе найбільше ненавидить, має в собі щось добре; також раса, яка тебе найбільше ненавидить, має в собі щось добре. Якщо ти дійдеш до тої межі, що коли глянеш кожній людині в обличчя і в глибині побачиш те, що релігія називає «образом Бога», то починаєш її любити, ні на що не зважаючи. Не має значення, що вона робить, ти бачиш у ній образ Бога. В ній є добро, якого вона не може позбутися [...] Інший спосіб любити ворога: якщо є можливість подолати його, а ти цього не робиш [...] Якщо піднімешся до рівня любові, до її великої краси й сили, то лише прагнутимеш нищити погані системи. Любиш людей, які працюють у цих системах, і прагнеш нищити ці системи [...] Ненависть ради ненависті тільки підсилює ненависть і зло у світі. Якщо вдарю тебе, ти вдариш мене, я знову вдарю тебе, ти знову вдариш мене, то це продовжуватиметься безконечно. Це ніколи не закінчиться. І хтось повинен мати трохи здорового глузду, і це буде сильна особа. Сильна особа може розірвати пута ненависті, пута зла [...] Хтось повинен мати достатньо віри й моральності, щоби розірвати ці пута і влити в структури світу сильну й потужну любов» [11].

119. У родинному житті необхідно розвивати силу любові, щоб боротися проти зла, яке їй загрожує. Любов не дозволяє пригнобити себе злістю, зневагою до людей, бажанням образити когось чи компенсувати зазнану кривду. Любов понад усе – це християнський ідеал, особливо в родинах. Часом мене захоплює приклад людей, які розлучилися, щоб уникнути фізичного насильства, але, з огляду на подружню любов, яка долає власні почуття, були здатними допомагати подругу, хоч і через інших людей, в хворобі, стражданнях і труднощах. Це також безумовна любов.

120. Гімн апостола Павла, над яким ми роздумували, вводить нас у подружню любов. Ця любов, освячена, збагачена й освітлена благодаттю Таїнства подружжя, об’єднує подругів [12]. Це духовний і жертовний «почуттєвий зв’язок» [13], який також містить у собі ніжну дружбу й еротичну пристрасть, і який продовжується навіть тоді, коли почуття і пристрасть слабнуть. Папа Пій XI навчав, що ця любов пронизує всі обов’язки подружнього життя і що вона «найшляхетніша» [14]. Бо ця сильна любов, дар Святого Духа, віддзеркалює непорушний Завіт між Христом і людством, який закінчується самопожертвою на хресті: «Дух, якого дарує Господь, дає нове серце та чинить чоловіка і жінку здатними любити одне одного так, як Христос полюбив нас. Подружня любов осягає ту повноту, якій внутрішньо підпорядкована подружня caritas » [15].

121. Подружжя – цінний знак, бо «коли мужчина і жінка вінчаються, то Бог ніби «відображається» в них, витискає на них свої риси й незгладиму печать своєї любові. Подружжя – ікона Божої любові до нас. Бо насправді Бог також є сопричастям: три Особи – Отець, Син і Святий Дух – живуть споконвіку і вічно житимуть у досконалій єдності. І саме це є таїною подружжя: Бог творить із подружньої пари одне буття» [16]. Це веде до дуже конкретних наслідків у щоденному житті, бо подруги «силою таїнства отримують автентичну місію проявляти, починаючи від простих і буденних речей, любов, якою Христос любить свою Церкву і постійно віддає за неї своє життя» [17].

122. Але не можна плутати різні рівні: не скидати на дві обмежені особи величезне завдання досконало відтворити єдність між Христом і Церквою, бо подружжя, як знак, означає «динамічний процес, який поступово просувається завдяки дедалі повнішому залученню Божих дарів » [18].

123. Після любові, яка єднає нас з Богом, подружня любов є «найбільшою дружбою» [19]. Ця єдність має всі атрибути доброї дружби: бажання добра іншій людині, взаємність, інтимність, ніжність, стабільність, взаємне уподібнення через спільне життя. Але подружжя до цього додає ще й нерозривну виключність, яка виражається у стабільному проекті ділити й будувати разом своє життя. Будьмо щирими у розпізнаванні знаків цієї дійсності: закохані не планують лише тимчасовий зв’язок; у стані великої втіхи не думають про щось минуще; свідки шлюбу надіються, що глибокі почуття, хоч і крихті, витримають випробування часом; діти хочуть, щоб їхні батьки не лише любили одне одного, але також щоб були вірні одне одному і ніколи не розлучилися. Ці та інші знаки показують, що сама природа подружньої любові відчинена на остаточність. Єдність, яка кристалізується під час шлюбної присяги назавжди, є чимось більшим від суспільних формальностей чи традиції, бо закарбована в спонтанних схильностях людини. А для віруючих це союз, укладений перед Богом, який вимагає вірності: «Господь був свідком між тобою та жінкою твого юнацтва, яку ти зрадив, дарма, що то твоя подруга й твоя законна жінка [...] нехай ніхто не зраджує жінки юнацтва свого. Бо мені осоружний розвід, – говорить Господь, Бог Ізраїля, – і той, хто насильством покриває свою одіж, – говорить Господь сил. Майте ж до вашого життя пошану, і не поводьтеся зрадливо» (Мал. 2, 14.15-16).

124. Слабка або хвора любов, нездатна прийняти подружжя як виклик, який вимагає боротьби, відродження, винахідливості, потреби починати завжди спочатку – і так аж до смерті, не спроможна підтримувати високий рівень заангажованості. Вона відступає перед культурою тимчасового, яка перешкоджає стабільному процесові розвитку. Але «шлюбна присяга можлива, якщо відкриваємо план, який перевищує наші власні плани, який нас підтримує і дає наснагу повністю віддати своє майбутнє коханій особі» [20]. Аби така любов могла пройти через усі випробування й залишатися вірною, ні на що не зважаючи, потрібний дар благодаті, який її зміцнюватиме й підноситиме. Святий Роберт Белармін сказав: «Факт, що мужчина і жінка з’єднуються у виключний союз, який жодні труднощі не можуть розірвати, навіть коли втрачено надію на потомство, може бути лише знаком великої таїни» [21].

125. Окрім того, подружжя – це дружба разом із пристрастю, але спрямована завжди до щораз міцнішої та інтенсивнішої єдності. Але «шлюб установлений не лише для народжування», але щоб «взаємна любов членів подружжя проявлялась, розвивалася й дозрівала належним чином» [22]. Ця особлива дружба між чоловіком і жінкою лише в подружньому зв’язку охоплює всю людину. І саме через те, що охоплює всю людину, є виключною, вірною і відкритою на нове життя. Все спільне, також і сексуальна сфера, але завжди у взаємній пошані. ІІ Ватиканський Собор виразив це так: «Така любов, поєднуючи одночасно людське і божественне, веде подружжя до добровільного та взаємного дарування себе одне одному, що проявляється в ніжних почуттях і ділах та пронизує все їхнє життя» [23].

126. У подружжі потрібно дбати про радість любові. Якщо бажання приємності обсесивне, то зачиняє нас в одному виді задоволення і унеможливлює знайти задоволення у чомусь іншому. Натомість радість розширює здатність насолоджуватися і знайти смак в різних царинах, навіть тоді, коли задоволення згасає. І тому святий Фома говорив, що слово «радість» позначає розширення серця [24]. Подружня радість, яка може бути навіть у стражданні, приймає подружжя як необхідне поєднання насолоди й зусилля, напруження і відпочинку, страждання і свободи, задоволення і пошуку, неприємності й приємності, але завжди в дружбі, яка надихає подругів піклуватися одне одним: «надають взаємну допомогу і служать одне одному» [25].

127. Любов дружби називається «самовідданою любов’ю» [ii], коли приймається й ціниться «висока вартість» іншої особи [26]. Краса – «висока вартість» іншої особи, яка не тотожна з її фізичною чи психологічною привабливістю – уможливлює досвідчити сакральність цієї особи, не піддаючись спокусі заволодіти нею. У споживацькому суспільстві відчуття естетичного убожіє, і так згасає радість. Усе можна купити, привласнити, використати; людей також. А ніжність виражає любов, яка визволяється від бажання егоїстичного володіння. Вона спонукає нас тремтіти з великою пошаною до особи, викликає страх, щоб не нашкодити їй і не відібрати в неї свободу. Любов до іншої людини зумовлює радість, коли споглядаю й тішуся красою й сакральністю цієї особи, які існують поза моїми потребами. Це допомагає мені шукати добро для цієї особи навіть тоді, коли знаю, що вона не буде моєю або коли вона стає фізично бридкою, агресивною або відразливою. І тому «від любові, ради якої комусь мила інша особа, залежить – що дасть цій особі безкорисливо» [27] [iii].

128. Естетичний досвід любові проявляється у спогляданні іншої людини як мети самої в собі, навіть якщо вона хвора, стара або неприваблива. Погляд, сповнений захопленням, має велике значення, а брак такого погляду зазвичай наносить шкоду. Як часом стараються чоловік, жінка і діти, щоб на них звернули увагу! Відсутність такої уваги породжує зранення і кризи. І це виражають скарги й претензії, які чуємо в родинах: «Мій чоловік не дивиться на мене, так ніби я була невидимою». «Прошу, дивися на мене, коли до тебе говорю». «Моя жінка на мене вже не дивиться, дивиться тільки на дітей». «В моєму домі я нікого не цікавлю, ніхто на мене не дивиться, ніби мене нема». Любов розплющує очі й дивиться, незважаючи ні на що, наскільки цінна людська істота.

129. Необхідно плекати радість цієї споглядальної любові. Оскільки ми створені для любові, то знаємо, що найбільша радість – ділитися добром: «Давай і бери – й веселися душею! » (Сир. 14, 16). Найбільша радість у житті проявляється тоді, коли вдається подарувати іншій людині щастя як передсмак неба. Згадаймо радісну сцену з фільму Бенкет Бабетти, коли великодушну кухарку з вдячністю обнімають і хвалять: «Як ти потішиш ангелів!». Солодка і надихаюча радість – дарувати іншим щастя і бачити їх щасливими. Така радість, плід братерської любові, не є радістю нарцисичного самовдоволення, а радістю особи, яка любить і радіє щастям, яке дарує коханій особі, в житті якої воно видає плід.

130. З іншого боку, радість відновлюється у стражданні. Як сказав святий Августин: «Чим більша небезпека в битві, тим більша радість перемоги» [28]. Чоловік і жінка, після спільних страждань і боротьби, можуть досвідчити, що це вартувало, бо щось добре осягнули, чогось разом навчилися, або що тепер можуть цінити те, що мають. Мало є таких глибоких і святкових радощів, як тоді, коли дві люблячі себе особи здобули разом щось, що коштувало їм великих спільних зусиль.

131. Хочу сказати молодим людям, що ніщо з цього всього не постраждає, якщо любов прийме форму інституту подружжя. Їхній зв’язок знайде у цьому інституті спосіб бути стабільним і зростати по-справжньому і конкретно. Правда, що любов – це щось набагато більше від зовнішньої згоди чи якоїсь форми подружнього контракту, але також правдою є й те, що рішення надати подружжю видиму форму в суспільстві, з окресленими зобов’язаннями, виражає його значущість: показує важливість ототожнення себе з іншою особою, вказує на подолання підліткового індивідуалізму і твердий намір належати одне одному. Одружитися – це виразити, що насправді залишили материнське гніздо, аби будувати міцні стосунки з іншою особою і взяти на себе нову відповідальність за цю особу. Це набагато важливіше від просто якогось спонтанного зв’язку ради взаємного задоволення, який був би приватизацією подружжя. Подружжя як суспільний інститут є захистом і знаряддям для виконання взаємних зобов’язань, для дозрівання любові, щоб єдність із іншою особою розвивалася: міцніла, приймала конкретну форму й поглиблювалася, і водночас могла виконувати свою місію в суспільстві. І тому подружжя перевищує будь-яку тимчасову моду і триває. Його суть закорінена в самій природі людської особи і в його суспільному характері. Це зумовлює низку зобов’язань, які випливають із самої любові, але такої рішучої й щедрої, що вона здатна ризикувати майбутнім.

132. Вибір подружжя з такою мотивацією виражає тверде й дієве рішення трансформувати дві дороги в одну спільну, незважаючи на те, що в житті може статися, і на можливі виклики. І цей вибір, з огляду на важливість публічного зобов’язання любові, не може бути поквапливим, але з тих самих мотивів не може відкладатися на невизначений час. Виключний і остаточний зв’язок із іншою людиною завжди є ризиком і сміливим викликом. Відмова від таких зобов’язань є проявом егоїзму, корисливості, низькості, нездатності визнати права іншої особи й представити її суспільству як гідну безумовної любові. З другого боку, закохані по-справжньому хочуть показати свою любов іншим. Любов, зафіксована в подружньому контракті перед іншими, з усіма обов’язками, які випливають із інституту подружжя, є вираженням і захистом «так», висловленого без застережень і без умов. Сказати іншій особі «так», це сказати їй, що завжди може довіряти, що її не залишу, якщо втратить свою красу, переживатиме якісь труднощі або коли з’являться нові можливості для егоїстичного задоволення.

133. Любов дружби об’єднує всі аспекти подружнього життя і допомагає членам родини рухатися вперед на всіх етапах. І тому необхідно постійно плекати жести любові, щоб вони були не скупими, а наповненими шляхетними словами. В родині «необхідно вживати три слова. Хочу їх повторити. Три слова: прошу, дякую, пробач. Три ключові слова!» [29] «Якщо в родині ми не настирливі і щось «просимо», якщо в родині ми не егоїстичні й вчимося говорити «дякую», і коли в родині хтось розуміє, що вчинив щось погане і вміє сказати «пробач», то в такій родині панує мир і радість» [30]. Не скупімося на такі слова, повторюймо їх щодня, бо «часом мовчання обтяжливе, навіть у родині – між чоловіком і жінкою, між батьками й дітьми, між братами і сестрами» [31]. Натомість властиві слова, промовлені у відповідний момент, захищають і зміцнюють любов з дня на день.

134. Все це здійснюється шляхом постійного зростання. Ця особлива форма любові, якою є подружжя, покликана до постійного дозрівання, бо до неї завжди необхідно застосовувати те, що святий Фома Аквінський говорив про любов: «По своїй природі любов не має обмежень у розвиткові, бо є частиною безмежної любові, якою є Святий Дух [...] А зі сторони суб’єкта не можна заздалегідь встановити межу любові, бо зі зростанням любові зростає здатність ще більше зростати» [32]. Апостол Павло наполегливо заохочував: «А вас нехай Господь примножить і наповнить любов'ю один до одного й до всіх» (1 Сол. 3, 12); і продовжує: «А щодо братньої любови [...] ми благаємо вас, брати, досягати в цьому дедалі більшого поступу» (1 Сол. 4, 9-10). Більшого поступу. Подружньою любов’ю опікуються передовсім не розмовами про обов’язок нерозривності шлюбу або повторюванням доктрини, а зміцнюючи її завдяки постійному зростанню під впливом благодаті. Любов, яка не зростає, ризикує, а ми можемо розвиватися лише тоді, коли відповідаємо на Божу благодать більшими актами любові, частішими, інтенсивнішими, щедрішими, делікатнішими і радіснішими жестами ніжності. Чоловік і жінка «мають відчуття єдності і з кожним днем його поглиблюють» [33]. Дар Божої любові, уділений подружній парі, водночас є закликом до постійного розвитку цього дару благодаті.

135. Ні до чого доброго не приводять деякі фантазії про ідеальну й досконалу любов, позбавлену будь-яких стимулів до зростання. Неземний ідеал земної любові забуває, що найкраще те, що ще не здобуто, що вино дозріває з часом. Єпископи Чилі нагадали, що «немає досконалих родин, які нам пропонує фальшива пропаганда споживацтва. В них немає старості, хвороб, болю й смерті [...] Пропаганда споживацтва показує фантазію, яка не має нічого спільного з реальністю, з якою щодня стикаються батьки й матері родин» [34]. Розсудливіше реалістично прийняти обмеження, виклики й недосконалості, й почути поклик зростати разом, щоб плекати любов і культивувати міцний зв’язок, ні на що не зважаючи.

136. Діалог – упривілейований та необхідний спосіб жити любов’ю, виражати її і розвивати в подружжі й родині. Але його потрібно довго й наполегливо вчитися. Мужчини та жінки, дорослі й молоді спілкуються по-різному, користуються різними мовами, дотримуються різних правил поведінки. Спосіб, у який ставлять запитання і відповідають, тон мови, вибраний час для розмови й багато інших факторів можуть впливати на спілкування. Окрім того необхідно постійно розвивати деякі постави, якими виражають любов і уможливлюють справжній діалог.

137. Потрібно часу, доброго часу, щоб терпляче і уважно вислухати все, що інший прагне висказати. Це вимагає самодисципліни, щоб не почати говорити завчасно. Замість того, щоб висловлювати свою думку й давати поради, слід переконатися, що почув усе, що інший хотів сказати. Це вимагає внутрішньої тиші, щоб слухати серцем і розумом без перешкод: позбутися усякого поспіху, відкласти набік свої потреби й нагальні справи, створити простір. Дуже часто хтось із подругів не потребує вирішення якоїсь проблеми, а лише бути вислуханим. Прагне, щоб помітили його або її біль, розчарування, страх, гнів, надію, мрії. Дуже часто чуємо такі нарікання: «Не слухає мене. Зовнішньо слухає мене, але насправді думає про щось інше». «Говорю, але відчуваю, що хоче, щоб я швидко закінчила». «Коли говорю, то пробує змінити тему або відповідає поспішно, щоб закінчити розмову».

138. Необхідно розвивати звичку сприймати іншу особу як справді важливу. Тобто шанувати її, визнати її право на існування, на незалежне мислення й на щастя. Ніколи не можна нехтувати тим, що вона говорить або чого вимагає, навіть якщо необхідно висловити свою точку зору. Це базується на переконанні, що кожний має що запропонувати, бо володіє своїм життєвим досвідом, бо має іншу точку зору, бо долав у житті інші проблеми й набув інших умінь та знань. Ми можемо признати правду іншої людини, важливість її найбільших побоювань і контекст того, про що вона говорить, навіть коли вона агресивна. І тому необхідно стати на місце цієї людини і ввійти в глибину її серця, щоб зрозуміти те, що її опановує, і це взяти за точку відліку для подальшого діалогу.

139. Необхідно мати широкий горизонт бачення, щоб не зачинитися обсесивно в кількох ідеях, і гнучкість мислення, щоб могти змінювати або доповнювати свої думки. Можливо, що з моїх думок і думок іншого зможе народитися новий синтез, який збагатись нас обох. Єдність, до якої слід прямувати, – не уніфікація, а «єдність в різноманітності» або «узгіднена єдність». У такій формі збагачення братерського спілкування різні особи зустрічаються, поважають і шанують одне одного, але зберігають свої відмінності й особливості, які збагачують спільне добро. Необхідно звільнитися від обов’язку бути однаковими. Також слід бути передбачливими, аби уникнути можливих «перешкод», які можуть з’явитися і нищити діалог. До прикладу, розпізнати негативні почуття, які можуть з’явитися, і опанувати їх – аби не нашкодили. Важливо вміти висловити свою думку так, щоб не образити іншу людину; вживати такі слова й такий спосіб спілкування, який інша особа легко прийме або буде толерантною, навіть якщо тема буде важкою; висувати свої вимоги, але не виливати гнів як форму помсти, уникати моралізаторства, яке лише хоче вкусити, іронізувати, звинуватити, образити. Багато подружніх сварок виникає з легких причин. Часто йдеться про дрібні й малозначні речі, але настрій змінює тон розмови й внутрішнє налаштування до діалогу.

140. Виявляйте знаки уваги й почуття до іншої особи. Любов долає найбільші бар’єри. Якщо кохаємо іншу людину або відчуваємо, що вона нас кохає, то можемо краще зрозуміти те, що вона хоче нам сказати. Долайте крихкість, яка викликає страх перед іншим, ніби він був «суперником». Дуже важливо будувати свої забезпечення на глибоких орієнтирах, переконаннях і цінностях, а не для того, щоб виграти в дискусії чи щоб визнали слушність нашої думки.

141. Насамкінець слід признати, що для того, щоб діалог був корисним, потрібно мати що сказати, а це вимагає внутрішнього багатства, яке наповнюється читанням книжок, особистими рефлексіями, молитвою і відкритістю до суспільства. В іншому разі розмови будуть нудними й беззмістовними. Якщо чоловік і жінка не працюють над собою й не мають різноманітних взаємовідносин з іншими людьми, то родинне життя уподібнюється до ендогамії і діалог убожіє.

142. ІІ Ватиканський Собор навчає, що подружня любов «є благом для всіх аспектів людської особи, оскільки може надати особливу гідність усім її тілесним та душевним проявам, а також ушляхетнити їх як складові частини й особливі ознаки подружньої приязні» [35]. І тому любов без задоволення і пристрасті не достатня для того, щоб символізувати єдність людського серця з Богом: «Усі містики стверджували, що надприродна й небесна любов знаходить символи в подружній любові більше, ніж у дружбі, синівських почуттях чи відданості якійсь ідеї. І причина в її тотальності» [36]. Чому би нам не затриматися і не поговорити про подружні почуття і сексуальність?

143. Прагнення, почуття, емоції – те, що класики називали «пристрастями» – в подружжі займають важливе місце. Вони народжуються тоді, коли «інший» з’являється у нашому житті й стає частиною нашого життя. У природі всіх живих істот є тяга до чогось іншого, і ця схильність завжди має основні афекти: приємність або біль, радість або сум, ніжність або страх. Це передумова найпростішої психічної активності. Людина – земна істота, і все, що робить і шукає, позначене пристрастями.

144. Ісус, справжня людина, переживав різні події, проявляючи почуття. І тому вболівав над відкиненням Єрусалима (див. Мт. 23, 37), що довело Його до сліз (див. Лк. 19, 41). Проймався стражданням людей (див. Мр. 6, 34). Зворушувався й відчував жалощі, бачачи сльози людей (див. Йо. 11, 33), оплакував смерть товариша (див. Йо. 11, 35). Ці прояви чуттєвості показували, що його людське серце було повністю відчинене до людей.

145. Емоція сама по собі не є морально доброю чи поганою [37]. Почуття пожадання чи відрази не є грішним і не підлягає осуду. Добрим чи поганим є вчинок під впливом цього почуття. Але якщо почуття підсилюємо, прагнемо його і під його впливом поповнюємо погані вчинки, то зло полягає в рішенні культивувати це почуття і в поганих учинках, які за ним йдуть. Якщо продовжити думку, то почуття симпатії до когось ще не означає, що це добре. Якщо воно приведе до поневолення цієї особи, то буде служити моєму егоїзмові. Переконання, що ми добрі тільки тому, що «маємо почуття», – великий обман. Є особи, які вважають себе здатними сильно любити лише тому, що мають велику потребу в почуттях, але не можуть боротися за щастя іншої людини й зачинені у своїх прагненнях. У цьому випадку почуття відвертають увагу від великих цінностей і приховують егоцентризм, який унеможливлює здорове й щасливе життя в родині.

146. З другого боку, якщо якась пристрасть породжує вільний учинок, то може показати глибину цього вибору. Подружня любов спрямовує емоційне життя на благо родини і на користь спільного життя. Родина стає зрілою, якщо емоційне життя її членів трансформується у чутливість, яка не опановує і не закриває шляхетні вибори й цінності, а шанує їхню свободу [38], виходить з неї, збагачує її, покращує і гармонізує для загального добра.

147. Це вимагає педагогічного шляху, процесу, який охоплює зречення. Це навчання Церкви багато разів відкидали, ніби вона була ворогом людського щастя. Бенедикт XVI підняв це питання дуже виразно: «Чи ж Церква своїми вимогами і заборонами не отруює нам все найкраще, що є в житті? Чи не ставить заборон саме там, де радість, передбачена для нас Творцем, дає нам щастя, яке вже наперед дозволяє нам скуштувати щось божественне? » [39]. Він відповів, що хоча в християнстві було багато перебільшень і спотворених аскетизмів, офіційне навчання Церкви, вірне Святому Письму, не заперечило «еросу як такого, а оголоси ло війну його викривленим та шкідливим формам, оскільки фальшиве обожнення еросу применшувало його гідність і дегуманізувало його » [40].

148. Необхідно виховувати емоції та інстинкти, і тому часом потрібно ставити собі деякі обмеження. Надмір, відсутність контролю, обсесія на пункті одного виду задоволення послаблюють і нищать саме задоволення [41] і руйнують життя родини. Насправді свої пристрасті можна добре використати, якщо завжди їх спрямовувати до альтруїзму й повної самореалізації, що збагачує взаємні стосунки в лоні родини. Це не означає відмову від моментів інтенсивного задоволення [42], а інтегрування їх з іншими моментами великодушної самовіддачі, терпеливої надії, неуникненної втоми, устремлінь до ідеалу. Це все – родинне життя, яке заслуговує, щоб ним жити в повноті.

149. Деякі напрямки духовності наполягають на усуненні бажання – щоб звільнитися від болю. Але ми віримо, що Бог любить радість людини, що Він «щедро дає нам усього для вжитку» (1 Тим. 6, 17). Тішмося радістю, яка пливе з його ніжних слів: «Мій сину, [...] добре дбай про себе. Себе не позбавляй благосної днини» (Сир. 14, 11.14). Подружжя також виконує Божу волю, якщо приймає це біблійне запрошення: «У день щастя будь щасливий» (Проп. 7, 14). Важливо осягнути таку свободу, щоб визнати, що задоволення може знайти інші форми вираження в різних моментах життя – згідно з потребами взаємної любові. У цьому сенсі можна прийняти пропозицію деяких східних учителів, які наполягають на розширенні свідомості, аби не стати в’язнями дуже обмеженого досвіду, який зачинить перед нами перспективи. Таке розширення свідомості не заперечує і не нищить бажання, а розширює й вдосконалює його.

150. Усе це спонукає нас говорити про сексуальне життя подружжя. Сам Бог створив статевість як чудовий подарунок для своїх створінь. Її плекають і контролюють для того, щоб запобігти «зменшенню її справжньої цінності» [43]. Йоан Павло ІІ відкинув ідею, ніби навчання Церкви «заперечує цінність статевих стосунків» або що їх лише толерує «через необхідність дітородження» [44]. Сексуальні потреби подружньої пари – це не тема для зневаг, і «жодною мірою цю потребу не можна ставити під сумнів» [45].

151. Тим, які побоюються, що виховання пристрастей і сексуальності нанесе шкоду спонтанності сексуальної любові, святий Йоан Павло ІІ відповідає, що людина «покликана до повної та зрілої спонтанності у стосунках», яка «є плодом поступового розпізнавання порухів свого серця» [46]. Це те, що треба здобути, бо кожна людина «повинна наполегливо і послідовно вчитися розуміти значення тіла» [47]. Сексуальність – не спосіб нагородження чи розваги, а інтерперсональна мова, де іншу особу трактують серйозно, з її сакральною і непорушною цінністю. І тому «людське серце входить ніби в іншу спонтанність» [48]. У цьому контексті еротизм – це суто людський прояв сексуальності. У ньому можна знайти «подружнє значення тіла і справжню гідність дару» [49]. У катехизах про теологію людського тіла Йоан Павло ІІ вчив, що статева тілесність «є не лише джерелом плідності й прокреації», а також має «здатність виражати любов, і саме таку любов, у якій людина-особа стає даром» [50]. Здоровий еротизм, хоч і поєднаний із бажанням задоволення, зумовлює подив, і тому може гуманізувати порухи.

152. Отож, у жодному разі не можемо вважати еротичний вимір любові дозволеним злом або тягарем, який слід толерувати для добра родини, але як Божий дар, який ушляхетнює подружні взаємини. Будучи пристрастю, очищеною любов’ю, яка подивляє гідність іншої особи, вона стає «повним і найчистішим утвердженням любові», яка нам показує, до яких чудес здатне людське серце, і так в якусь мить «відчувається, що людське життя вдалося» [51].

153. У контексті позитивного бачення сексуальності слід розглянути цю тему всебічно і зі здоровим реалізмом. Бо не можемо ігнорувати факт, що часто сексуальність деперсоналізована і вражена багатьма пороками, так що « дедалі більше стає нагодою й знаряддям утвердження власного “я” та самолюбного задоволення своїх прагнень і хтивості » [52]. У сучасну епоху існує велика небезпека, що і сексуальність піддасться отруйній ментальності «використай і викинь». Дуже часто тілом іншої особи маніпулюють як річчю, яку цінять, поки приносить задоволення, і викидають, коли втрачає привабливість. Чи можна ігнорувати чи приховувати постійні форми сексуального домінування, зарозумілості, зловживання, збочень і насильства, які є наслідком викривленого розуміння сексуальності, і які ховають гідність іншої особи і покликання до любові під темними пошуками себе самого?

154. Не зайве нагадати, що в подружжі сексуальність може стати причиною страждань і маніпуляцій. І тому потрібно виразно наголосити, що « примушування партнера до статевого стосунку, не беручи до уваги його стан і законні бажання, не є справжнім актом любові й суперечить, як наслідок, доброму моральному порядку в подружніх стосунках » [53]. Властиві статеві стосунки подружньої пари відповідають природі сексуальності по Божому задумі, якщо вони «здійснюються справді по-людському» [54]. І тому апостол Павло повчав: «Не надуживаючи і не кривдячи в цій справі свого брата» (1 Сол. 4, 6). І хоча він жив у патріархальній культурі, в якій жінка була повністю під владою чоловіка, але, незважаючи на це, навчав, що сексуальність повинна бути темою для подружнього діалогу: висунув можливість тимчасово стримуватися від статевих стосунків, але «за взаємною згодою» (1 Кор. 7, 5).

155. Святий Йоан Павло ІІ дуже проникливо застерігав, що чоловік і жінка піддані «небезпеці ненаситі» [55]. Це означає, що вони покликані до постійного зміцнення єдності, але можуть намагатися стирати відмінності й неминучу віддаль, яка існує між ними. Бо кожний має властиву собі й неповторну гідність. Якщо цінна взаємна приналежність перетворюється у панування, то «суттєво змінюється структура спілкування в інтерперсональних стосунках» [56]. Логіка панування веде того, хто панує, до заперечення власної гідності [57] і, як наслідок, починає «суб’єктивно ототожнювати себе зі своїм тілом» [58], бо позбавляє своє тіло будь-якого значення. Переживає сексуальні стосунки як втечу від себе самого і як відмову від краси єдності.

156. Потрібно рішуче відкинути всі форми сексуального підпорядкування. І тому слід уникати помилкової інтерпретації слів апостола Павла у Посланні до Ефесян, де він говорить: «Жінки нехай коряться своїм чоловікам» (Еф. 5, 22). Апостол Павло тут оперує категоріями культури своєї епохи, але ми повинні присвоїти не форму культури, а об’явлене послання всієї перикопи. Звернімося до мудрого пояснення святого Йоана Павла ІІ: «Любов виключає всі види підпорядкування, через які жінка стає служницею чи рабинею чоловіка [...] Спільнота і єдність, яку вони повинні будувати в подружжі, здійснюється через взаємний дар із себе, який є також і взаємним підпорядкуванням» [59]. І тому апостол також говорить: «Так і чоловіки повинні любити своїх жінок, як свої тіла» (Еф. 5, 28). Насправді біблійний текст заохочує подолати вигідний індивідуалізм і жити, відкриваючись на іншу людину: «Коріться один одному» (Еф. 5, 21). У подружжі це взаємне «підпорядкування» набирає особливого значення і розуміється як взаємна вільно вибрана приналежність із атрибутами вірності, пошани і турботи. Сексуальність – невід’ємна допомога подружній дружбі, бо спрямована на те, аби інша особа жила в повноті.

157. Проте відкидати надуживання у сфері сексуальності й еротики не означає знецінювати цю сферу чи легковажити нею. Подружній ідеал не може формуватися лише як щедрий і жертовний дар, коли людина зрікається всіх особистих потреб і дбає лише про добро іншої людини без будь-якого власного задоволення. Пам’ятаймо, що справжня любов вміє також і брати від іншого, здатна визнати свою ранимість і свої потреби, не відмовляється зі щирою і радісною вдячністю приймати тілесні вирази любові в ласках, обіймах, поцілунках та інтимних стосунках. Бенедикт XVI на цю тему висловився ясно: «Якщо людина прагне бути лише духом і відмовляється від плоті як від чогось тваринного, тоді і дух, і тіло втрачають свою гідність » [60]. І тому «людина не може жити тільки в любові жертовній, низхідній. Людина не може завжди лише давати, а повинна також отримувати . Той, хто бажає дарувати любов, має і приймати її як дар » [61]. Отож не можна забувати, що людська збалансованість слабка, що завжди є щось, що чинить опір гуманізації і в будь-який момент може вибухнути знову, відновлюючи свої найпримітивніші та егоїстичні схильності.

158. «Багато неодружених присвячують себе не лише своїм рідним, але часто дуже допомагають друзям, церковній спільноті і там, де працюють [...] Окрім того, багато людей використовує свої таланти для служіння церковній спільноті у формі діл милосердя і як волонтери. Є й такі, які не одружуються ради любові до Христа і до ближніх. Їхня жертовність сильно збагачує родину в Церкві та в суспільстві» [62].

159. Дівоцтво – це форма любові. Як знак, воно нам нагадує про крайню необхідність Царства, про нагальну потребу повністю присвятити себе євангелізації (див. 1 Кор. 7, 32), і віддзеркалює повноту неба, де «не женяться і не виходять заміж » (Мт. 22, 30). Апостол Павло рекомендував дівоцтво тому, що очікував на швидкий прихід Ісуса Христа, отож хотів, щоб усі зосередилися лише на євангелізації, бо: «Час короткий » (1 Кор. 7, 29). Він також ясно виразив, що це справа особистого вибору й бажання (див. 1 Кор. 7, 6-8), а не наказ Христа: «Щождо дівиць, то наказу Господнього не маю » (1 Кор. 7, 25). Водночас він визнавав цінність різних покликань: «та кожний має свій особливий дар від Бога, один – такий, а другий – інший » (1 Кор. 7, 7). У цьому сенсі святий Йоан Павло ІІ сказав, що біблійні тексти «не дають підстав думати ні про «нижчість» подружжя, ні про «вищість» дівоцтва чи целібату» [63] з огляду на відсутність статевих відносин. Замість того, щоб говорити про вищість дівоцтва в усіх аспектах, слід властиво показати, що різні стани життя взаємно доповнюються у такий спосіб, що хтось може бути досконалим в одному аспекті, а інший – в другому. Олександр Гельский, до прикладу, твердив, що у якомусь сенсі Таїнство подружжя може бути понад іншими Таїнствами, бо символізує велику подію, якою є «з’єднання Христа з Церквою чи з’єднання божественної природи з людською» [64].

160. І тому «тут йдеться не про знецінення подружжя на користь повздержливості» [65], і «тут немає підстав для їх протиставлення [...] Якщо якась богословська традиція говорить про стан досконалості (statusperfectionis), то з огляду на всі виміри життя згідно з євангельськими радами, а не на повздержливість саму по собі» [66]. Бо одружена особа може жити любов’ю найвищого рівня. І тоді вона «осягає досконалість, яка випливає з любові через вірність духові цих рад. Така досконалість можлива й доступна кожній людині» [67].

161. Дівоцтво має символічну цінність любові, яка не має потреби володіти іншою особою, і у такий спосіб виражає свободу Небесного Царства. Це запрошення подругам жити подружньою любов’ю у перспективі остаточної любові Христа – як спільного шляху до повноти Царства. У свою чергу, подружня любов має інші символічні цінності: з одного боку, це особливе відображення Пресвятої Тройці. Пресвята Тройця – це абсолютна єдність, в якій також є відмінності. Окрім того, родина – христологічний знак, бо виражає близькість Бога, який розділяє людське життя, єднаючись із людиною у Втіленні, Хресті та Воскресінні: чоловік і жінка стають «одним тілом» і дарують себе одне одному повністю. Якщо дівоцтво – «есхатологічний» знак воскреслого Христа, то подружжя – «історичний» знак для тих, які живуть на землі, знак земного Христа, який захотів з’єднатися з нами і віддав нам себе аж по хресну смерть. Дівоцтво і подружжя є і повинні бути різними формами любові, бо «людина не може жити без любові. Якщо їй не об’явиться любов, то вона буде для себе самої незрозумілою істотою, її життя не матиме сенсу» [68].

162. Целібат ризикує перетворитися у комфортну самотність, яка забезпечує вільне пересування з одного місця в інше, незалежність, змінювання завдань та рішень, трату власних грошей, зустрічі з різними особами, які подобаються у даний момент. У цьому випадку ясніє свідчення одружених. Покликані до дівоцтва можуть знайти в деяких подружжях ясний знак шляхетної та непорушної вірності Бога своєму Завітові, що може спонукати їхні серця до більш конкретного й жертовного заангажування. Бо є одружені, які залишаються вірними тоді, коли чоловік або жінка втрачають фізичну привабливість або не можуть задовольнити їхніх потреб, незважаючи на різні нагоди порушити вірність або розлучитися. Жінка може опікуватися хворим чоловіком, і там, біля Хреста, знову сказати «так» своїй любові аж до смерті. У такій любові у вражаючий спосіб проявляється гідність люблячої людини як відображення любові, бо властивістю любові є любити більше, ніж бути любленою [69]. Також можемо помітити в багатьох родинах здатність жертовно і ніжно опікуватися неслухняними й невдячними дітьми. Такі батьки – знак вільної й безкорисливої любові Ісуса. Це заохочення для неодружених присвячувати себе Божому Царству щедріше й самовідданіше. У наш час секуляризація прикрила цінність зв’язку до кінця життя і зменшила багатство подружньої відданості, і тому «необхідно поглиблювати позитивні аспекти подружньої любові» [70].

163. Збільшення тривалості життя породжує нову ситуацію, якої не було в минулі часи: інтимний зв’язок і взаємна приналежність повинні тривати сорок, п’ятдесят чи шістдесят років, і тому виникла необхідність знову і знову підтверджувати свій вибір. Можливо, що чоловік або жінка має велике сексуальне бажання вже не до своєї другої половини, а до іншої особи, але відчуває радість взаємної приналежності у подружжі, радість від усвідомлення, що має «спільника», який знає все про його чи її життя і це життя розділяє. Є супутником життя, з яким можна ділити труднощі й радість. Усвідомлення цього також викликає почуття задоволення, яке супроводжує властиве бажання подружньої любові. Не можемо обіцяти, що впродовж життя матимемо ті самі почуття. Але можемо мати спільний стабільний проект, зобов’язання любити і жити разом аж до смерті, і жити багатством почуттів. Любов, яку шлюбуємо, перевищує всі емоції, почуття і душевні стани, хоча може їх містити в собі. Це глибша любов, вибір серця, який охоплює всю екзистенцію. І так, всередині невирішеного конфлікту й з багатьма змішаними почуттями в серці щодня підтримується рішення любити, належати одне одному, йти спільно по житті з любов’ю і прощенням. Обоє розвиваються і змінюються. На цій дорозі любов радіє кожним кроком і кожним новим етапом.

164. З плином часу зовнішність чоловіка й жінки змінюється, але це не підстава для ослаблення любові. Закохуються в усю особу, яка має свою тотожність, а не тільки в тіло, яке з часом старіє, але постійно виражає у якийсь спосіб особисту тотожність, яка полонила серце. Якщо інші вже не можуть розпізнати красу цієї тотожності, то закохані надалі здатні її відчувати любовним інстинктом, і любов не зменшується. Вони підтверджують рішення належати іншій людині, повторюють свій вибір і виражають його у вірній близькості, наповненій ніжністю. Цей шляхетний вибір, міцний і глибокий, породжує нові почуття у подружніх стосунках. Бо «почуття до іншої людини як особи [...] само по собі не спрямоване до статевого акту» [71]. Воно знаходить інші способи виразити чуттєвість, бо любов «одна дійсність із різними вимірами; кожний з яких може проявлятися більше – в залежності від обставин» [72]. Зв’язок знаходить нові способи існування і вимагає постійних рішень для свого скріплення. Але не тільки для свого збереження, але й для свого розвитку. Це дорога щоденних зусиль. Але це не можливо робити без молитви до Святого Духа, без щоденних прохань про благодать, без пошуків надприродної допомоги, без ревних молитов про вогонь Святого Духа для зміцнення своєї любові, якою потрібно керувати й змінювати її в кожній новій ситуації.

[1] Катехизм Католицької Церкви, 1641.

[2] Див. Бенедикт XVI, Енцикліка Deus caritas est (25 грудня 2005), 2: AAS 98 (2006), 218.

[3] Духовні Вправи, Споглядання для здобуття любові, 230.

[4] Октавіо Пас, Подвійне полум’я, Барселона, 1993, 35.

[5] Фома Аквінський, Summa Theologiae II-II, q. 114, a. 2, ad 1.

[6] Катехиза (13 травня 2015): L’Osservatore Romano, іспанською 15 травня 2015, ст. 9.

[7]Summa Theologiae II-II, q. 27, a. 1, ad 2.

[8] Там само, II-II, q. 27, a. 1.

[9] Катехиза (13 травня 2015): L’Osservatore Romano, іспанською 15 травня 2015, ст. 9.

[10] Йоан Павло II, Апостольська адгортація Familiaris consortio (22 листопада 1981), 21: AAS 74 (1982), 106.

[11] Проповідь у церкві баптистів на Декстер Авеню, Монтгомері, Алабама, 17 листопада 1957.

[12] Святий Фома Аквінський називає любов «vis unitiva» (Summa Theologiae I, a. 20, 1, ad 3), повторюючи слова Псевдо-Діонізія Ареопагіта (De divinis nominibus, 4, 12: PG, 709).

[13] Фома Аквінський, Summa Theologiae II-II, q. 27, a. 2.

[14] Енцикліка Casti connubii (31 грудня 1930): AAS 22 (1930), 547-548.

[15] Йоан Павло II, Апостольська адгортація Familiaris consortio (22 листопада 1981), 13: AAS 74 (1982), 94.

[16] Катехиза (2 квітня 2014): L’Osservatore Romano, іспанською 4 квітня 2014, ст. 16.

[18] Йоан Павло II, Апостольська адгортація Familiaris consortio (22 листопада 1981), 9: AAS 74 (1982), 90.

[19] Фома Аквінський, Summa contra Gentiles, III, 123; див. Арістотель, Нікомахова етика, 8,12 (вид. Bywater, Oxford 1984), 174.

[20] Енцикліка Lumen fidei (29 червня 2013), 52: AAS 105 (2013), 590.

[21]De sacramento matrimonii, 1, 2: в Id., Disputationes, III, 5, 3 (вид. Giuliano, Napóles 1858), 778.

[22] ІІ Ватиканський Собор, Душпастирська конституція Gaudium et spes, про Церкву в сучасному світі, 50.

[24] Див. Summa Theologiae I-II, q. 31, a. 3, ad 3.

[25] ІІ Ватиканський Собор, Душпастирська конституція Gaudium et spes, про Церкву в сучасному світі, 48.

[27] Там само, q. 110, a. 1.

[28] Сповідь, 8, 3, 7: PL 32, 752.

[29] Промова до Родин з усього світу з нагоди прощі до Риму в Рік Віри (26 жовтня 2013): AAS (2013), 980.

[30] Ангел Господній (29 грудня 2013): L’Osservatore Romano, іспанською 3 січня 2014, ст. 2.

[31] Промова до Родин з усього світу з нагоди прощі до Риму в Рік Віри (26 жовтня 2013): AAS (2013), 9 78.

[33] ІІ Ватиканський Собор, Душпастирська конституція Gaudium et spes, про Церкву в сучасному світі, 48.

[34] Конференція Єпископів Чилі, Життя і родина: Божі дари для кожної людини (21 жовтня 2014).

[35] ІІ Ватиканський Собор, Душпастирська конституція Gaudium et spes, про Церкву в сучасному світі, 4 9.

[36] А. Сертіллянжес, Християнська любов, Париж 1920, 174.

[37] Див. Фома Аквінський, Summa Theologiae I-II, q. 24, a. 1.

[38] Див. там само, q. 59, a. 5.

[39] Енцикліка Deus caritas est (25 грудня 2005), 3: AAS 98 (2006), 219-220.

[40] Там само, 4: AAS 98 (2006), 220.

[41] Див. Фома Аквінський, Summa Theologae I-II, q. 32, a. 7.

[42] Див. там само, Summa Theologiae II-II, q. 153, a. 2, ad 2: “Abundantia delectationis quae est in actu venereo secundum rationem ordinato, non contrariatur medio virtutis”.

[43] Йоан Павло II, Катехиза (22 жовтня 1980), 5: L’Osservatore Romano, іспанською 26 жовтня 1980, ст. 3.

[45]Id., Катехиза (24 вересня 1980), 4: L’Osservatore Romano, іспанською 28 вересня 1980, ст. 3.

[46] Катехиза (12 листопада 1980), 2: L’Osservatore Romano, іспанською 16 листопада 1980, ст. 3.

[49] Там само, 1: L’Osservatore Romano, іспанською 16 листопада 1980, ст. 3.

[50]Id., Катехиза (16 січня 1980), 1: L’Osservatore Romano, іспанською 20 січня 1980, ст. 3.

[51]Josef Pieper, Über die Liebe, Múnich 2014, 174-175.

[52] Йоан Павло II, Енцикліка Evangelium vitae (25 березня 1995), 23: AAS 87 (1995), 427.

[53] Павло VI, Енцикліка Humanae Vitae (25 липень 1968), 13: AAS 60 (1968), 489.

[54] ІІ Ватиканський Собор, Душпастирська конституція Gaudium et spes, про Церкву в сучасному світі, 4 9.

[55] Катехиза (18 червня 1980), 5: L’Osservatore Romano, іспанською 22 червня 1980, ст. 3.

[57] Див. Катехиза (30 липня 1980), 1: L’Osservatore Romano, іспанською 3 серпня 1980, ст. 3.

[58] Катехиза (8 квітня 1981), 3: L’Osservatore Romano, іспанською 12 квітня 1981, ст. 3.

[59] Катехиза (11 серпня 1982), 4: L’Osservatore Romano, іспанською 15 серпня 1982, ст. 3.

[60] Енцикліка Deus caritas est (25 грудня 2005), 5: AAS 98 (2006), 221.

[61] Там само, 7: AAS 98 (2006), 224.

[62] Підсумковий звіт 2015, 22.

[63] Катехиза (14 квітня 1982), 1: L’Osservatore Romano, іспанською 18 квітня 1982, ст. 3.

[64]Glossa in quatuor libros sententiarum Petri Lombardi, 4, 26, 2 (Quaracchi 1957, 446).

[65] Йоан Павло II, Катехиза (7 квітня 1982), 2: L’Osservatore Romano, іспанською 11 квітня 1982, ст. 3.

[66]Id., Катехиза (14 квітня 1982), 3: L’Osservatore Romano, іспанською 18 квітня 1982, ст. 3.

[68]Id., Енцикліка Redemptor hominis (4 березня 1979), 10: AAS 71 (1979), 274.

[69] Див. Фома Аквінський, Summa Theologiae II-II, q. 27, a. 1.

[70] Папська Рада у справах Родини, Родина, подружжя і зв’язки“De Facto” (26 липень 2000), 40.

[71] Йоан Павло II, Катехиза (31 жовтня 1984), 6: L’Osservatore Romano, іспанською 4 листопада 1984, ст. 3.

[72] Бенедикт XVI, Енцикліка Deus caritas est (25 грудня 2005), 8: AAS 98 (2006), 224.

[i] Примітка перекладача: ісп . servicial – послужлива, догідлива, запобіглива.

[ii] Примітка перекладача: El amor de amistad se llama «caridad» – Любов дружби називається «самовідданою любов’ю». Caridad – гр. ἀγάπη , найвища форма любові. Йо. 15, 13: « Ніхто більшої любови не має над ту – μει ́ζονα ταυ ́της α ̓γα ́πην ου ̓δει ̀ς ἔχει » .

[iii] Примітка перекладача: «del amor por el cual a uno le es grata otra persona depende que le dé algo gratis » – «від любові, з огляду на яку комусь мила інша особа, залежить – що дасть цій особі безкорисливо».