ТРЕТІЙ РОЗДІЛ

ДИВИТИСЯ НА ІСУСА: ПОКЛИКАННЯ РОДИНИ  

58. Родинам і в родинах завжди необхідно проголошувати першу новину, яка є «найкрасивішою, найбільшою, найпривабливішою й водночас найнеобхіднішою» [1], і «яка повинна займати центральне місце в євангелізації » [2]. Це основне послання, «яке ми повинні слухати постійно у різний спосіб і яке ми повинні проголошувати в різних формах » [3]. Бо «немає нічого ґрунтовнішого, глибшого, надійнішого, змістовнішого і мудрішого від цього проголошення » і «уся християнська формація – це, перш за все, поглиблення керигми » [4]. 

59. Наше навчання про подружжя і родину не повинно втрачати натхнення, а повинно змінюватися в світлі послання любові й чулості – щоби не перетворитися лише в захист холодної і нежиттєздатної доктрини. Бо таїну християнської родини можна повністю зрозуміти лише в світлі безмежної любові Отця, яка об’явилася в Христіі, який повністю віддав себе нам і живе між нами. І тому хочу звернутися до живого Христа, присутнього у багатьох історіях любові, й закликати вогонь Святого Духа на всі родини світу. 

60. У такому обсязі ця коротка глава містить синтез навчання Церкви про подружжя й родину. Також цитуватиму тут різні думки, озвучені Отцями синоду, в світлі, яке нам дає віра. Вони розпочинають від погляду Ісуса і вказують, що Він «дивився на жінок і чоловіків, яких зустрічав, з любов’ю й чулістю, супроводжуючи їх у правді з терпеливістю й милосердям, проголошуючи їм вимоги Божого Царства» [5]. Так само Господь супроводжує нас сьогодні в наших життєвих турботах і проголошенні Євангелія родини. 

ІСУС ВІДНОВЛЮЄ І ВИКОНУЄ БОЖИЙ ПЛАН 

61. Всупереч тим, які забороняли подружжя, Новий Завіт навчає, що «всяке Боже створіння – добре, і не слід нічого відкидати» (1 Тим. 4, 4). Подружжя – «дар» від Бога (див. 1 Кор. 7, 7). Водночас, з огляду на цю позитивну оцінку, сильно наголошує на піклуванні цим Божим даром: «Подружжя хай у всіх буде в пошані й ложе хай буде без плями» (Євр. 13, 4). Цей Божий дар включає сексуальність: «Не ухиляйтесь одне від одного» (1 Кор. 7, 5). 

62. Отці синоду нагадали, що Ісус, «звертаючись до початкового плану стосовно чоловіка й дружини, підтверджує нерозривну єдність між ними, кажучи: «Задля жорстокости сердець ваших Мойсей дозволив вам відпускати жінок ваших; спочатку ж не було так» (Мт. 19, 8). Нерозривність подружжя – «Що, отже, Бог получив, людина хай не розлучає» (Мт. 19, 6) – не «ярмо», накладене на людей, а «дар» особам, злученим у подружжі [...] Бог завжди супроводжує людину в її паломництві, покірна Божа присутність зцілює й перемінює своєю благодаттю затверділі серця, спрямовує їх до їхніх начал – через хресну дорогу. У Євангеліях виразно видно приклад Ісуса, який [...] проголошував послання про значення подружжя як про повноту об’явлення, яке відновлює початковий план Бога (див. Мт. 19, 3)» [6]. 

63. «Ісус, який поєднав усе в собі, відновив подружжя і родину в їхній первісній формі (див. Мр. 10, 1-12). Христос відкупив родину й подружжя (пор. Еф. 5, 21-32), відновив їх на образ Пресвятої Тройці – таїни, з якої проростає справжня любов. Подружній союз, урочисто укладений в акті сотворення і об’явлений в історії спасіння, повністю об’являє своє значення в Христі і в Його Церкві. За посередництвом Церкви Христос дає подружжю й родині необхідну благодать свідчити про любов Бога і жити у сопричасті. Євангеліє родини проходить через усю історію світу – від сотворення людини на образ і подобу Бога (див. Бут. 1, 26-27) і аж по сповнення таїни Завіту в Христі наприкінці віків на весіллі Агнця (див. Одк. 19, 9)» [7]. 

64. «Приклад Ісуса є парадигмою для Церкви [...] Він розпочав публічне життя з чуда на весіллі в Кані Галілейській (див. Йо. 2, 1-11) [...] Проводив дні зі своїми друзями – Лазарем і його сестрами (див. Лк. 10, 38), також з родиною Петра (див. Мт. 8, 14). Він чув плач батьків і воскрешав їхніх померлих дітей (див. Мр. 5, 41; Лк. 7, 14-15), і у такий спосіб показував справжнє значення милосердя, яке зумовлює відновлення Завіту (див. Йоан Павло ІІ, Dives in misericordia, 4). Це виразно проявляється під час зустрічей з самарянкою (див. Йо. 4, 1-30) і з блудницею (див. Йо. 8, 1-11), коли зустріч з безкорисливою любов’ю Ісуса пробуджує в них усвідомлення гріха» [8]. 

65. Втілення Слова в людській родині в Назареті зворушило своєю новизною історію світу. Ми повинні зануритися в таїну народження Ісуса, в так Марії на благовіщення ангела, коли Слово зачалося в її лоні; також в так Йосипа, який дав Ісусові ім’я і опікувався Марією; в радість пастухів біля ясел, у поклоніння мудреців; у втечу до Єгипту, під час якої Ісус бере участь у стражданнях свого вигнаного народу, переслідуваного й приниженого; у побожне очікування Захарії і в його радість з народження Йоана Хрестителя, в обітницю, яка сповнилася для Симеона й Анни в храмі, у здивування учених в Писаннях, які слухали в храмі дванадцятирічного Ісуса. Потім слід зануритися у тридцять довгих років, упродовж яких Ісус заробляв на хліб працею своїх рук, відмовляв молитви, дотримувався релігійної традиції свого народу і виховувався у вірі своїх батьків, піклуючись, щоб вона розквітла у таїні Царства. Це таїна Різдва і таємниця Назарета, наповнена запахом родини. Це таїна, яка полонила Франциска з Ассізі, Терезу від Дитяти Ісус і Шарля де Фукольда, і з якої також черпають християнські родини, щоби відновити свої надії і свою радість. 

66. «Завіт любові й вірності, яким живе Пресвята Родина з Назарета, освітлює фундамент, який формує кожну родину і дає їй здатність краще долати круті повороти життя та історії. На цьому фундаменті кожна родина, незважаючи на свою слабкість, може бути світлом у темряві світу. «Уроки сімейного життя. Нехай Назарет покаже – чим є родина, чим є її любов, її проста й не прикрашена краса, її святий і непорушний характер; нехай покаже солодке й незамінне виховання в родині; нехай покаже фундаментальне й неперевершене значення родини у соціальній сфері» (Павло VI, Промова в Назареті, 5 січня 1964)» [9].

РОДИНА В ДОКУМЕНТАХ ЦЕРКВИ 

67. ІІ Ватиканський Собор у душпастирській конституції Gaudium et spes займався «належною підтримкою гідності подружжя і сім’ї» (див. 47-52). Собор окреслив подружжя як спільність життя і любові (див. 48), вмістивши любов у центр родини [...] «Справжня любов між чоловіком і жінкою» (49) зумовлює взаємне дарування себе одне одному, включає й поєднує еротичний і почуттєвий вимір – згідно з Божим планом (див. 48-49). Окрім того, Собор відмічає вкорінення подружньої пари в Христі: Христос Господь «виходить назустріч християнським подругам через святе таїнство Подружжя» (48) і залишається разом з ними. У Втіленні Він приймає людську любов, очищає її і доводить до повноти, і дає, разом із Святим Духом, подругам здатність жити нею, пронизуючи все їхнє життя віри, надії й любові. У такий спосіб подруги посвячені і через властиву їм благодать будують Тіло Христа і формують домашню церкву» (див. Lumen gentium, 11), так що Церква, для того, щоб повністю зрозуміти себе, споглядає християнську родину, яка в автентичний спосіб виявляє таїну Церкви» [10]. 

68. Потім Павло VI , «йдучи слідами ІІ Ватиканського Собору, поглибив доктрину про подружжя і родину. А саме, в енцикліці Humanae vitae він виділив внутрішній зв’язок між подружньою любов’ю і дітородженням: «П одружня любов вимагає від чоловіка та жінки вірного розуміння їхнього обов’язку відповідального батьківства, на якому сьогодні справедливо наголошують і який потрібно правильно розуміти [...] Завдання відповідального батьківства вимагає від подругів, щоб вони визнали свої обов’язки перед Богом, самими собою, своєю сім’єю та людським суспільством, зберігаючи при цьому належний порядок добра та цінностей » (10). В Апостольській адгортації Evangelii nuntiandi Павло VI висвітлив зв’язок між родиною і Церквою» [11]. 

69. «Святий Йоан Павло ІІ у своїх катехизах про людську любов – Лист до родин Gratissimam sane і, передовсім, Апостольська адгортація Familiaris consortio – особливу увагу приділяв родині. У цих документах Понтифік назвав родину «дорогою Церкви»; представив цілісне бачення покликання чоловіка й жінки до любові; запропонував фундаментальні напрямні душпастирства родин і присутності родини в суспільстві. Зокрема, роздумуючи про подружню любов (див. Familiaris consortio, 13), описав спосіб, у який подружня пара у взаємній любові отримує дар Духа Христа і живе покликанням до святості» [12]. 

70. «Бенедикт XVI в енцикліці Deus caritas est підняв тему правди про любов між чоловіком і жінкою, яка повністю проявляється лише в світлі любові розп’ятого Христа (див. п. 2). Він наголошує, що «подружжя, засноване на виключній і остаточній любові, стає іконою єдності Бога зі своїм народом, і навпаки: спосіб, у який Бог любить, стає мірою людської любові» (11). Окрім того, в енцикліці Caritas in veritate він виділив важливість любові як основи життя в суспільстві (див. п. 44) і місця, де вчаться досвіду спільного добра» [13]. 

ТАЇНСТВО ПОДРУЖЖЯ 

71. «Святе Письмо і Традиція об’являють нам Тройцю з атрибутами родини. Родина – образ Бога, який [...] є сопричастям осіб. Під час хрещення Отець називає Ісуса улюбленим Сином, і в цій любові можемо розпізнати Святого Духа (див. Мр. 1, 10-11). Ісус, який примирив усе в собі й викупив людину з гріха, не лише повернув подружжю й родині початкову форму, але й підняв подружжя до рівня сакраментального знаку своєї любові до Церкви (див. Мт. 19, 1-12; Мр. 10, 1-12; Еф. 5, 21-32). У людській родині, з’єднаній в Христі, відновлюється «образ і подоба» Пресвятої Тройці (див. Бут. 1, 26) – таїни, з якої витікає кожна справжня любов. Від Христа, через Церкву, подружжя й родина отримують благодать, необхідну для проголошення Євангелія Божої любові» [14]. 

72. Таїнство подружжя – не суспільний договір, не порожній ритуал і не лише зовнішній знак прийнятих на себе зобов’язань. Таїнство – це дар для освячення й спасіння подругів, бо «їхня взаємна приналежність через сакраментальний знак є дійсним образом єдності Христа з Церквою. І тому подружня пара є постійним нагадуванням Церкві того, що звершилося на хресті; для себе самих і для своїх дітей вони є свідками спасіння, учасниками якого вони стали в Таїнстві подружжя» [15]. Подружжя – це покликання, бо є відповіддю на особливий поклик жити подружньою любов’ю як недосконалим знаком любові Христа і Церкви. І тому рішення одружитися й будувати родину повинно бути плодом розпізнавання покликання. 

73. «Взаємний дар, конститутивний для сакраментального подружжя, вкорінений у благодать хрещення, яке встановлює фундаментальний завіт кожної людини з Христом в Церкві. Віддаючи себе одне одному, і з благодаттю Христа, наречені обіцяють взаємно повний дар себе, вірність і відкритість на життя, і конститутивними елементами подружжя визнають дари, які дає їм Бог, зріло й свідомо присягають дотримуватися взаємних зобов’язань – в ім’я Бога і перед Церквою. Отож, віра уможливлює прийняти цінність подружжя як зобов’язання, яке легше виконувати за допомогою благодаті Таїнства [...] І тому Церква звертає погляд на подругів як на серце всієї родини, яка, в свою чергу, звертає погляд на Ісуса» [16]. Таїнство – не «річ» і не «сила», бо в дійсності сам Христос « виходить назустріч християнському подружжю через Таїнство подружжя (див. Gaudium et spes, 48). Він залишається з ними, дає їм силу йти за Ним, узявши на себе свого хреста, підніматися після падінь, взаємно прощати одне одному, нести тягарі один одного » [17]. Християнське подружжя – це знак не лише великої любові Христа до Церкви в Завіті, запечатаному на хресті, цей знак уприсутнює цю любов у стосунках подружньої пари. З’єднання двох тіл в одне виражає заручини Божого Сина з людською природою. І тому « у радощах їхньої любові і радощах родинного життя Він дає їм передчуття весільної трапези Агнця » [18]. Хоча «аналогія між парами: чоловік-дружина і Христос-Церква» – «недосконала аналогія» [19], але вона запрошує нас просити Господа, щоб Він дарував свою любов обмеженій подружній любові. 

74. Статеві стосунки, які переживаються по-людському й освячуються Таїнством, – це для подружжя дорога зростання у житті благодаттю. Це «таїна подружжя» [20]. Цінність з’єднання тіл була виражена словами присяги, у якій наречені прийняли себе і віддали себе одне одному для спільного життя. Ці слова надають значення статевим стосункам і усувають будь-яку двозначність. Але в дійсності все спільне життя чоловіка й дружини, вся сукупність стосунків, які будують між собою, зі своїми дітьми й довколишнім оточенням, буде просякнута й зміцнена благодаттю Таїнства, яке випливає з Втілення і з Воскресіння, де Бог засвідчив усю свою любов до людства і якнайтісніше з’єднався з ним. Вони ніколи не будуть самі, здані на власні сили, перед викликами, які з’являються на їхній дорозі. Вони покликані відповісти на Божий дар працею, креативністю, витривалістю у щоденних зусиллях, але завжди можуть молитися до Святого Духа, який освятив їхній союз, щоб отримана благодать проявлялася знову в кожній новій ситуації. 

75. В традиції римо-католицької Церкви служителями Таїнства подружжя є самі наречені [21], які дають згоду, виражають її у взаємному тілесному з’єднанні й отримують великий дар. Їхня згода і з’єднання тіл – інструмент дії Бога, який об’єднує їх в одне тіло. Таїнство хрещення освятило їхню здатність, як слуг Господа, з’єднатися в подружжі, щоби відповісти на поклик Бога. І тому, якщо нехристиянське подружжя приймає Таїнство хрещення, то не обов’язково повторювати шлюбну присягу, достатньо, якщо вони не відмовляються від неї, бо силою Таїнства хрещення їхній союз автоматично стає сакраментальним. Канонічне Право також визнає важність деяких шлюбів, уділених без рукоположеного служителя [22], бо природний порядок так просякнутий благодатним відкупленням Ісуса Христа, що «між охрещеними не може бути важного подружнього союзу, який не був би Таїнством» [23]. Церква може вимагати, щоб шлюб був публічним актом – у присутності свідків і з дотриманням іншим вимог, які змінювалися упродовж історії, але це не позбавляє наречених функції служителів Таїнства і не ослаблює центральне значення згоди мужчини й жінки; згоди, яка сама по собі є печаттю подружнього союзу. У будь-якому разі, ми повинні й далі роздумувати про дію Бога в обряді шлюбу, яка більше виділяється у Східних Церквах через наголошення на важливості благословення наречених як видимого знаку дару Святого Духа. 

ЗЕРНА СЛОВА І НЕДОСКОНАЛІ СИТУАЦІЇ 

76. «Євангеліє родини також культивує зерна, які ще дозрівають, і повинно піклуватися засохлими деревами, які потребують опіки» [24], так, щоби, отримавши дар Христа в Таїнстві подружжя, «дозволили терпеливо вести себе далі – до кращого розуміння і глибшого вкорінення цієї таїни в своє життя» [25]. 

77. Звертаючись до біблійної доктрини, згідно з якою все було створено Христом і для Христа (див. Кол. 1, 16), Отці синоду нагадали, що «порядок відкуплення освітлює і сповнює порядок створіння. І тому природне подружжя можна повністю зрозуміти в світлі сповнення в Таїнстві подружжя: лише споглядаючи Ісуса можна доглибинно пізнати правду про людські стосунки. «Справді, таїнство людини істинно прояснюється лише через таїнство волоченого Слова [...] Христос, новий Адам, в об’явленні таїнства Отця та його любові повною мірою розкриває, ким є людина, і показує їй високе її покликання» (Gaudium et spes,22) . Особливо важливо зрозуміти в христологічному аспекті [...] добро подругів (bonum coniugum) » [26], яке охоплює єдність, відкритість на життя, вірність і нерозривність, а в християнському подружжі ще й взаємну допомогу на дорозі до найповнішої єдності з Господом. «Розпізнавання присутності semina Verbi в інших культурах ( див. Adgentes divinitus,11) також можна застосувати до подружжя й родини. Поза справжнім природним подружжям позитивні елементи присутні також і в інших релігійних традиціях» [27], хоча там присутня і темрява. Можемо сказати, що «кожна особа, яка хоче мати родину і вчити дітей радіти з кожного вчинку, яким намагатиметься долати зло, родину, яка показуватиме, що Святий Дух існує й діє, знайде нашу вдячність і пошану, незалежно від того, до якого народу, релігії чи місцевості вона належить» [28]. 

78. «Погляд Христа, що просвітлює кожну людину ( див. Йо. 1, 9; Gaudium et spes, 22) , надихає душпастирство Церкви звернути увагу на вірних, які просто «живуть на віру», і на тих, які живуть у цивільному шлюбі або розлучилися і живуть у нових зв’язках. Наслідуючи божественну педагогіку, Церква з любов’ю дивиться на тих, які беруть участь у церковному житті недосконало: молиться за благодать навернення для них; заохочує їх чинити добро, з любов’ю піклуватися одне про одного і чинити добро спільноті, в якій вони живуть і працюють [...] Якщо єдність осягне достатню стабільність через публічний зв’язок і характеризуватиметься глибокими почуттями, відповідальністю за дітей, здатністю долати труднощі, то може розглядатися як шанс довести зв’язок до Таїнства подружжя – там, де це можливо» [29]. 

79. «У важких ситуаціях і у випадках травмованих родин завжди необхідно пам’ятати загальний принцип: «Душпастирі повинні знати, що заради любові до істини вони зобов’язані ретельно розрізняти ситуації » (Familiaris consortio, 84). Рівень відповідальності не однаковий в усіх випадках, і різні фактори можуть обмежити здатність приймати рішення. І тому душпастирі, виразно викладаючи вчення Церкви, повинні уникати осуджень, які не беруть до уваги складність різних ситуацій, а бути дуже уважними до умов, в яких люди живуть і страждають» [30]. 

ПЕРЕДАЧА ЖИТТЯ І ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ 

80. Подружжя – це передовсім «глибока спільність життя й подружньої любові» [31], яка конституює добро самих подругів [32], а сексуальність «призначена для подружньої любові чоловіка і жінки» [33]. І тому « подружня пара, якій Бог не дав дітей, може, однак, жити повним подружнім життям, у людському і християнському значенні » [34]. Окрім того цей зв’язок скерований до народження дітей «за своєю природною суттю» [35]. Народжена дитина « не приходить іззовні, щоб долучитися до взаємної любові подружжя; вона з'являється в самому серці цього взаємного дару, плодом і здійсненням якого вона є » [36]. Дитина не з’являється в кінці процесу, а присутня від початку любові як суттєвий атрибут, який не можна заперечити, не скалічивши саму любов. Від самого початку любов відкидає всі спокуси зачинитися в собі і відчиняється на плідність, яка її продовжує і виходить поза її екзистенцію. І тому жоден статевий акт чоловіка й дружини не може цього заперечити [37], хоча з різних причин не завжди закінчується зачаттям нового життя. 

81. Дитина вимагає народження з любові, а не у якийсь інший спосіб, бо вона «не є чимось належним, дитина – це дар» [38], який є «плодом властивого акту подружньої любові її батьків» [39]. І тому «згідно з порядком створіння подружня любов між чоловіком і жінкою і передача життя взаємопов’язані (див. Бут. 1, 27-28). У такий спосіб Творець учинив чоловіка і жінку учасниками свого діла сотворення й водночас учинив їх знаряддям своєї любові, довіривши їм майбутнє людства через передачу людського життя» [40]. 

82. Отці синоду ствердили, що «не важко помітити, що поширюється ментальність, яка редукує народження людського життя до змінної величини в індивідуальних проектах подружньої пари» [41]. Навчання Церкви «допомагає жити гармонійно й свідомо у подружньому союзі, у всіх його вимірах – разом із відповідальністю за народження дітей. Необхідно поновно відкрити послання енцикліки Humanae vitae Павла VI , яка наголошує на необхідності шанувати гідність особи при моральному оцінюванні методів регулювання народжуваності [...] Родини, які усиновляють дітей, і прийомні сім’ї – вираження особливої плідності подружнього досвіду» [42]. З особливою вдячністю Церква «підтримує родини, які приймають, виховують і огортають своєю любов’ю дітей-інвалідів» [43]. 

83. У цьому контексті мушу сказати, що якщо родина – храм життя, місце, де життя народжується і огортається турботою, то жахливе протиріччя відбувається тоді, коли вона стає місцем, де життя заперечують і нищать. Вартість людського життя така велика, право до життя невинної дитини в лоні мами є невідчужуваним, що в жодному разі не можна пропонувати, як право на власне тіло, можливість приймати рішення перервати це життя, яке є метою самою в собі й не може бути предметом власності іншої людини. Родина захищає життя на всіх етапах, і також на останньому. І тому «тим, які працюють у медичних закладах, нагадуємо про моральний обов’язок спротиву сумління. У такий самий спосіб Церква не лише відчуває необхідність підтвердити право на природну смерть, уникаючи агресивної терапії і евтаназії», але також «рішуче заперечує кару смерті» [44]. 

84. Отці синоду також наголосили, що «виховання дітей – це, без сумніву, один із головних викликів, які сьогодні постають перед родинами, який ще важчий і складніший з огляду на сучасну культуру й великий вплив засобів масової інформації» [45]. «Церква відіграє важливу роль допомоги родинам, починаючи від християнського втаємничення і за посередництвом спільнот підтримки» [46]. Мені здається, що дуже важливо пам’ятати, що комплексне виховання дітей – це «дуже відповідальний обов’язок» і що «перше право» виховання дітей належить батькам [47]. Це не лише ярмо і тягар, а суттєве й невід’ємне право, захищати яке вони покликані, і яке ніхто в них не повинен відбирати. Держава пропонує навчальні програми за принципом субсидіарної відповідальності, підтримуючи невід’ємні функції батьків, які мають право вільно вибирати тип освіти – доступної і високоякісної, яку бажають дати своїм дітям, згідно зі своїми переконаннями. Школа не заміняє батьків, а лише доповнює їх. Це основний принцип: «Усі інші учасники процесу виховання повинні діяти в імені батьків, за їхньою згодою і, в деякій мірі, з їхнім авторитетом» [48]. Але «стався розкол між родиною і суспільством, між родиною і школою, виховний пакт сьогодні розірвано; і таким чином освітній договір суспільства з родиною ввійшов у стан кризи» [49]. 

85. Церква покликана співпрацювати, через відповідне душпастирство, з батьками, щоб вони самі могли виконувати місію виховання дітей. Вона повинна це робити завжди, допомагаючи батькам цінити свою роль і усвідомлювати, що Таїнство подружжя дало їм здатність бути вчителями своїх дітей, бо, виховуючи своїх дітей, вони тим самим будують Церкву [50] і у такий спосіб приймають покликання, яке їм пропонує Бог [51]. 

РОДИНА І ЦЕРКВА  

86. «З сердечною радістю і глибокою втіхою Церква дивиться на родини, які залишаються вірними навчанню Євангелія, дякуючи їм за їхнє свідчення і заохочуючи свідчити далі. Бо саме завдяки їм краса нерозривного і назавжди вірного подружжя стає вірогідною. У родині, «яку можна назвати домашньою церквою» (Lumen gentium, 11 ), дозріває перший еклезіальний досвід сопричастя осіб, який відображає, завдяки благодаті, таїну Пресвятої Тройці. « Саме тут навчають витривалості і радості праці, братерської любові, великодушного багаторазового прощення, а особливо – почитання Бога молитвою і жертвою власного життя (Катехизм Католицької Церкви, 1657) » [52]. 

87. Церква – родина родин, яка постійно збагачується життям усіх домашніх церков. І тому «через Таїнство подружжя кожна родина стає справжнім добром для Церкви. У цій перспективі дуже цінним даром для Церкви буде вивчення взаємовпливу між родиною і Церквою: Церква – добро для родини, родина – добро для Церкви. Культивувати цей сакраментальний дар Господа – обов’язок не лише окремих родина, а всієї християнської спільноти» [53]. 

88. Любов у родині – це постійна сила, яка підтримує життя Церкви. «Мета, яка єднає подружжя, постійно закликає розвивати й поглиблювати цю любов. Чоловік і жінка, з’єднані любов’ю, переживають красу батьківства і материнства; розділяють плани й працю, прагнення й турботи; вчаться піклуватися одне одним і прощати одне одному. У взаємній любові вони святкують щасливі хвилини і допомагають одне одному у важкі періоди життя [...] Краса взаємного і безкорисливого дару, радість із народження нового життя і турбота з любов’ю про всіх членів родини – від найменших до найстарших – це лише деякі плоди, як для Церкви, так і для всього суспільства, виняткової й незамінної відповіді на покликання родини» [54].