ДУХОВНІСТЬ

Пункт 5. Постановити виправитися з допомогою Його благодаті

Постанова виправитися – прагнення Божої благодаті

Цей пункт – наступний парадокс . З чого мені виправлятися? З моїх прогрішень, які є наслідком моєї зіпсованої в корені і від народження людської природи? Мій справжній гріх , зло, яке сидить у мені – це „Чорнобильський реактор”, який неможливо зупинити і стримати, я можу стримувати лише невеликі радіоактивні викиди, не більше. Моє єство – це „Авгієві стайні”, які ніхто не міг вичистити. Але з грецької міфології знаємо, що Геракл вичистив їх за один день, спрямувавши на них води річки Алфей. Це був сьомий подвиг Геракла. А число сім у Біблії означає повноту.

Отже, ми самі не спроможні виправитися, і в цьому пункті постанова повинна означати прагнення , а акцент кластися на Божу благодать , ріки якої можуть зійти і очистити мене в одну мить – як це було з розбійником на хресті.

Постанова виправитися – притча про блудного сина

Розв’язання цього парадоксу міститься в притчі про блудного сина. Повернення до дому Небесного Отця, віддання себе Богові таким, як я є, з усіма моїми гріхами і вадами. Іс. 6, 7 : „ Ось доторкнулося це твоїх уст, і відійшло беззаконня твоє, і гріх твій окуплений ” . Чис. 15, 26: „ І буде прощено всій громаді Ізраїлевих синів та приходькові, що мешкає тимчасово серед них, бо то помилковий гріх усього народу ” .

Іспит совісті св. Ігнатія і філософія Кіркегора

Іспит совісті ми можемо робити на різних рівнях свідомості: починаючи від конкретних вад і конкретних подій у своєму житті, і закінчуючи мисленням про суть свого існування, тобто глибоким філософським мисленням. Повний іспит совісті св. Ігнатія дуже цікаво порівняти з філософією Серена Кіркегора, яка є початком екзистенціальної філософії.

Далі св. Ігнатій подає принципи християнського буття людини в цьому світі. Іспит совісті завжди повинен ці принципи брати за взірець.

Філософія Кіркегора, його аналіз буття людини, – це своєрідний іспит совісті , розумові умовиведення, які в кінцевому результаті ведуть до Бога.

Що таке людина? Людина – це синтез між тимчасовим і вічним, між скінченним і нескінченним, між можливістю і необхідністю тощо. Отже, людина – це парадокс або таїна, в першу чергу – таїна для себе самої. І цю таїну вона повинна розгадати, це її завдання. Кіркегор виділяє стадії розвитку людини. Перша: естетична стадія – життя чуттєвим. Зовнішні матеріальні обмеження цієї стадії породжують відчай. Відчай – це неможливість прийняти себе як синтез, несприйняття своєї скінченності, отже несприйняття себе як Божого створіння, небажання бути таким, яким мене створив Бог і небажання бути собою. Кіркегор називає це гріхом. Друга стадія: етична – це пізнання своєї гріховності, чогось, що перевершує мене, що я неспроможний розв’язати сам. На цій стадії людина приймає свої обмеження, обирає себе як духовний суб’єкт з духовними цілями, незалежними від матеріального світу. Третя стадія: релігійна – піддання себе Богові, бо тільки Він може дати мені істину і розв’язати парадокс між моєю гріховністю і моїй призначенням до вічного щастя.

Іспит совісті можемо ще назвати пробудженням – згідно з буддистською традицією, і процес такого пробудження показати символікою різних фільмів. Наприклад, стан людини, яка не усвідомлює свою гріховність , можна порівняти до віртуального комп’ютерного світу у фільмі „Матриця”: люди не спроможні відрізнити реальний світ від віртуального. Нео, головний герой „Матриці”, пробуджується, виходить з матриці. Це дуже болючий процес, тому що реальний світ – це пекло, і пробудження – це усвідомлення, що я перебуваю в пеклі, що я не живу, я мертвий.

Подібне прозріння, що супроводжується глибокими духовними стражданнями, кризою і розпачем, ми також бачимо в прозрінні Ніколь Кідман в останній сцені фільму „Інші”. Цей фільм дає багато матеріалу чи спонук до глибоких роздумів над тим, що таке життя і смерть: я живий чи мертвий – звичайно у глибокому духовно-екзистенціальному розумінні. Розвиток подій у фільмі „Матриця” – це, в першу чергу, духовний розвиток головного героя, який нарешті пробуджується повністю і усвідомлює, що заради спасіння інших йому потрібно віддати своє життя. Альтернативи немає і ця чаша його не обмине.

Фільм „Гра” (в головній ролі Майкл Дуглас) може бути унаочненням ігнатіанських реколекцій. Кожному, хто хотів би пройти індивідуальні ігнатіанські тижневі реколекції , я раджу подивитися цей фільм як вступ до реколекцій і поміркувати над символікою цього фільму.

Іспит совісті – намагання усвідомити свої обмеження

Дуже важливо, щоби людина в своєму житті колись таки та й усвідомила, що її світогляд і мислення дуже тісне, що вона знаходиться в гробі, у якому ходить зі свічкою, і вважає цей гріб всесвітом, поза яким нічого вже немає. І щоби також усвідомила, що Бог знаходиться дуже близько і постійно волає до мене: „Лазарю, вийди з гробу!”.

Духовний шлях людини – безліч дрібних речей

Духовне життя людини складається з великих прагнень і їх реалізації в конкретному житті. Маємо перед собою мету і шлях до неї. Цей шлях складається не тільки з великих речей – життєвих виборів, але також з безлічі дрібних речей, на які ми здебільшого не звертаємо уваги, вважаючи їх незначними і неважливими.

Маргарита Алякок не любила їсти білий сир і, вступивши до новіціату, уклала договір, що не буде його їсти. Одного разу магістра попросила її їсти сир, щоб не відрізнятися від інших новичок. Маргарита відмовила, посилаючись на договір. Справу було вирішено, але Маргарита почала задумуватися над цієї дрібною, як вона вважала, річчю і роздумувати про Божу волю. На кінець, вона постановила їсти сир. І в цей момент відчула велике внутрішнє звільнення, усвідомивши, що віддала Богові велику частину свого внутрішнього „Я” і стала внутрішньо вільнішою. Це приклад того, як часто високі матерії засліплюють нас, не даючи змоги побачити справжній стан своєї душі і свої справжні рани, хвороби та комплекси. Наша молитва і духовність відірвана від щоденного життя з усіма його реаліями. Ми літаємо у небесах, внутрішньо роздерті і розбиті, своїм тілом перебуваючи в земному світі, а думками, уявою і прагненнями в матриці – віртуальному світі своїх ілюзій.

Іспит совісті повинен бути направленим не до неба, а до землі, до найдрібніших речей свого сьогодення, бо наше майбутнє вирішується вже сьогодні. Всюдисущий Бог перебуває в кожному моменті нашого життя, прагне оздоровити і освятити кожну його хвилину, нам необхідно лише віддати Йому своє життя не загальноприйнятими молитвами і постановами, а віддати кожну конкретну хвилину, свідомо пережити її з Богом.

У сучасній католицькій літературі багато говориться про кризу Таїнств, в яких християни вже не бачать джерела життєдайної благодаті, не сприймають їх як засіб, посередництвом якого Церква дає духовне життя благодаті. Особливо багато говориться про кризу Таїнства Покаяння. Особисто я не думаю, що колись були кращі часи, і зменшення кількості сповідей є показником погіршення ситуації в тій царині. Раніше сповідь була невід’ємним елементом культури і традиції масового християнства, сьогодні вона стала індивідуальною справою кожного християнина, який бере від Церкви те, що вважає за потрібне, або те, що спроможний зрозуміти, а все інше відкидає як непотрібне чи застаріле.

Краще подбаймо про те, аби увійти у це Таїнство і зробимо спробу наблизити його до сучасної людини настільки, наскільки ми самі спроможні це розуміти і передати це розуміння , ніж критикувати сьогоднішній безбожний світ.

У наших роздумах звернімося до первородного гріха, який є архетипом будь-якого людського гріха.

Бт. 2, 23 : ”І промовив Адам: Оце тепер вона кість від костей моїх, і тіло від тіла мого” – до первородного гріха людина була в повній гармонії з Богом і з іншою людиною. Адам і Єва жили в любові: Ромео і Джульєтта.

Бт. 3, 12: „А Адам відказав: Жінка, що дав Ти її, щоб зо мною була, вона подала мені з того дерева, і я їв” – після гріха Адам втрачає гармонію з Богом і з Євою, свою провину перекладає на неї: Ромео перетворюється в Отелло. Це саме відбувається і під час сповіді: каянник, сповідаючись зі своїх провин, одночасно свідомо чи несвідомо шукає винних – я живу в недосконалому світі, повному спокусників, які мене до цього спокушують. Отже, в кінцевому результаті я не винний, я – жертва.

Жінка, що дав Ти її – Єва – не причина, а наслідок. Причина – Ти, Боже. Отже, не затримуючись на найближчій причині, а намагаючись усвідомити те, що знаходиться далі, що на перший погляд невидиме, я шукаю подальші причини – аж до остаточної, першої, за якою нема нічого. І знаходжу її: причиною всіх моїх бід є Бог як першопричина всього існуючого та моєї гріховності у тому числі.

Сучасні християни-каяники не здатні аналізувати так глибоко. Більшість людей бачать причину свого гріха лише в близьких людях: чоловік, жінка, діти, батьки. Частина спроможна перенести провину далі: соціальні проблеми в країні, політичні, економічні тощо. Якби я жив в Америці, то не мав би таких проблем, отже – не грішив би. Але дійти до Бога? – моя побожність не дозволить мені цього зробити.

Поміркуймо глибше. В сповіді я не сповідаюся зі своїх гріхів, а виливаю свої жалі на довколишній світ і людей, а кожна людина є якби тінню Бога. Говорячи просто і безпосередньо, я виливаю свій жаль перед Богом на Нього самого, прошу покращити моє життя, усунути цю ситуацію, в якій я знаходжусь, отже прошу Бога зникнути з мого життя. Прагнучи життя в Бозі, я насправді воюю з Ним, борюся за свою автономію, самодостатність, намагаюсь усунути Бога зі всіх сфер свого життя. Вся моя богомільність – це прагнення блудного сина розірвати всі стосунки з батьком, бути повністю вільним від нього.

Погляньмо на Таїнство Покаяння в іншій площині. Уявімо собі таку ситуацію: я їду в автомобілі. Мій гріх – це якби я зіпсував якусь деталь автомобіля. Чим більший гріх – тим більше пошкодження. Великий гріх – знищення системи гальмування. Якщо я їду з великою швидкістю, то аварія неминуча.

Що таке сповідь як Таїнство, тобто як видимий знак невидимої благодаті, отже що таке сакраментальна сповідь?

Після дотримання всіх умов сповіді: визнання тяжких гріхів (тобто переступ якоїсь з десяти заповідей Божих і якоїсь Церковної), недосконалий жаль за гріхи, постанова поправи я отримую розрішення священика – відпущення гріхів. Але що означає відпущення гріхів? Чи це означає, що Бог полагодив систему гальмування автомобіля і аварії не буде, що мій автомобіль вже відремонтований? Ні, гальма далі несправні і станеться аварія. І тому Таїнство Покаяння мене не лікує. Після сповіді мої провини далі мене мучать, не дають спокою. Сама сповідь не робить мене кращим – після сповіді я залишаюся таким, яким був до неї. Що дає мені сповідь? Сповідь змиває з мене саму провину, тобто покарання за неї, відчиняє брами неба. Але сповідь не усуває наслідків провини, не дає мені внутрішнього духовного оздоровлення, я далі знаходжуся в зіпсованому автомобілі, до того ж не сам, а з моїми рідними і близькими людьми, які зазнають на собі наслідки мого гріха : „ Господь довготерпеливий, і багатомилостивий, Він прощає провину та переступ, і не очистить винного, а карає провину батьків на третіх і на четвертих поколіннях” (Чис. 14, 18 ) .

Самий найпростіший приклад: я ненавиджу якусь людину. Йду до сповіді, сповідаюся з моєї ненависті і отримую розрішення – прощення покарання за цю ненависть. А що далі? Чи сповідь усунула з мого серця цю ненависть? Чи я перестав ненавидіти цю людину? Ні. Ненависть далі перебуває у моєму серці і нищить мене, гріх далі перебуває в мені, і я повинен постійно сповідатися з того самого гріха, сповідь не висмоктує цю отруту з мого серця. Але ми звикли до цього – вважаємо, що це звичайний людський стан свідомості і почуттів, що це щось нормальне, і інакше не може бути. Усвідомлення гріха і сповідь не роблять мене кращим. Життя не стає легшим, мені погано, мої гріхи накопичуються, і з часом мені все гірше і гірше. Своєю богомільністю і нездатністю мислити християни часом доводять себе до внутрішньої кризової ситуації на межі самогубства. І тільки страх перед пеклом утримує їх зробити цей крок. Гамлет дуже добре описує цей стан:

Усунути наслідки свого гріха або полагодити автомобіль – це не легка справа. Вона вимагає великого зусилля розуму, серця і волі, вимагає від людини свідомо і зріло поставитися до свого духовного життя. Рівень парафії або, як тепер кажуть, анонімного християнства, для цього недостатній. Сакраментальна сповідь і душпастирство на рівні парафії мають свої обмеження. Для цього необхідно проводити душпастирство на глибшому рівні. А це можливо лише в малих спільнотах, де контакт зі священиком набагато ближчий і постійний – не обмежується недільним богослужінням і сповіддю. Лише в малих спільнотах християни спроможні відчувати і переживати спільнотний вимір віри, спроможні стати на шлях усвідомлення своєї гріховності і сприймати Боже Слово не тільки як навчаюче і повчаюче, а також як зціляюче – і то на всіх рівнях: духовному, психічному і фізичному. Лише в малій спільноті християнин може прийняти Боже Слово глибоко в своє серце , усвідомити себе як грішника і витягнути на яв перед усією спільнотою свої рани і болі. І тому древня Церква називала це сповіддю, хоч це не була сакраментальна сповідь, але вона мала велику силу внутрішнього оздоровлення. І це справжній процес зцілення або лагодження автомобіля.

Мт. 19, 17 : „Коли хочеш ввійти до життя, то виконай заповіді” . Виконування заповідей – це перший рівень або перше християнське навернення . Св. Ігнатій характеризує таких людей так:

Мт. 19, 21 : „Коли хочеш бути досконалим, піди , продай добра свої” . Це вищий рівень або друге християнське навернення . Св. Ігнатій характеризує таких людей так:

Рівні душпастирства можна співвіднести зі ступенями покори св. Ігнатія Лойоли .

Перший ступінь покори . Він є необхідний для вічного спасіння. А саме він полягає в тому, щоб я себе так принизив і так упокорився, наскільки лише можу, щоб в усьому слухав Божого права. Це означає, що хоч би мене іменували володаpем усіх речей створених, хоч би йшлося про збереження власного земного життя, то і тоді не брав би до уваги переступ або відхід від такої заповіді – чи то Божої, чи людської – яка була б для мене обов’язковою під загрозою смертельного гріха.

Другий ступінь покори . Ця покора є більш досконалою ніж перша. Вона полягає в тому, що знаходжуся в такому стані духа, що вже не почуваюся ані достатньо прив’язаним до багатства, ані до убогості, ані до пошуків почестей, ані до погорди, ані до прагнення довше жити більше, ніж коротше, якби в кожному випадку однаковим було, служіння нашому Господові і спасіння моєї душі. Цей ступінь покори полягає в тому, що ні за ціну всіх створених речей, ні навіть коли б мені мали відібрати життя, не брав би до уваги здійснення якогось повсякденного гріха.

Третій ступінь покори . Ця покора є найдосконалішою; а саме – містить в собі перший і другий ступінь упокорення, а особливо у випадку, коли б рівна принаймні була честь і слава Божого Маєстату, хочу і вибираю швидше вбогість pазом з вбогим Христом, ніж багатство; зневагу pазом із зневаженим Христом швидше, ніж почесті; і більше прагну вважатися шаленим і дурним заради Христа, бо ж Його першим вважали за такого, ніж вважатися мудрим і передбачливим для цього світу. А все це для більшого наслідування Ісуса Христа і в самій суті до більшого уподібнення Йому [165-167 ДВ].

До якого ступеня покори ми себе зараховуємо?

[1]Шекспір В. Гамлет, принц датський. Твори в шести томах, Т. 5. – Київ: 1986. – С. 54.