Пункт 2. Просити про благодать розпізнати гріхи і очиститися від них

Шлях до досконалості – відкриття своєї гріховності

„Необхідно знати, що сходження до досконалості є невидимим для подвижника: трудиться у поті чола, але ніби без плоду, – благодать робить свою справу в тайні. Людське око з’їдає все добре. Людині ж залишається лише бачити свою недосконалість.

Шлях до досконалості є шляхом до усвідомлення, що я і сліпий, і вбогий, і нагий. З цим шляхом постійно пов’язане сокрушення духа або вболівання та печаль над своєю нечистотою, що виливається перед Богом, або – постійне покаяння . Покаянні почуття є дійсними ознаками істинного подвижництва. Хто ухиляється від них і обминає, той зійшов з дороги. У закладенні початку духовного життя було покаяння; воно має бути у зростанні й дозрівати разом з ним. Дозріваючий зростає в пізнанні своєї зіпсованості та гріховності і заглиблюється у сокрушенні почуття покаяння. Сльози – міра успіху, а постійні сльози – ознака скорого очищення” [1] .

Страждання – шлях до відкриття Божої любові

Повсякденне життя дуже часто приносить людині багато терпінь . Причиною терпінь, у багатьох випадках, стають найближчі люди – ті які повинні дарувати любов і щастя. Любовні трикутники, зруйноване подружжя – це драми, які ми бачимо кожного дня. Ось свідчення однієї такої драми:

„... Він любив не мене. Він любив у мені жінку, точніше – жіночість: я була для нього відповідним зразком жіночості. Але коли він замітив, що я була „кимсь”, коли він побачив моє „я”, то занепокоївся, не знав, що йому робити з цим „я”, з цією живою особою. З цього дня у його житті перебувало щось важке і обтяжливе. Щось чи хтось, що позбавив його права перебувати наодинці зі своєю власністю. Хтось, хто змушував його рахуватися з власними правами, і, передусім, з правом бути визнаним єдиною і неповторною особою. Для нього цього була занадто. Він поспішив відійти; він відчув загрозу власним володінням. Я стала для нього самозванкою, непроханим захожим; я дозволяла собі бути особою, а він вимагав бути річчю, вигідним і приємним зразком жіночості. Він віддалився. Він почав дивитися в інший бік; і одного дня він знайшов іншу жінку, яка погодилась бути його річчю.

Після жорстоких місяців запаморочення, коли я переходила від ненависті до відчаю, коли мене обсідали всі спокуси, я більше не можу його звинувачувати. Сьогодні я володію душевним спокоєм, або спокій володіє мною.

І цьому я завдячую саме йому. Завдяки моїм стражданням скривдженої дружини я відкрила Божу любов. Тепер я знаю, що Бог любить мене не як зразок людства, і не тому, що Він любить людство, а тому, що я Агнеса. Він не є сонцем, що віддає своє тепло всьому творінню байдуже і безпристрасно. Він дає мені Свою любов, Він віддає мені Себе, тому, що це я. Він не є дамою-благодійницею, яка любить „бідних”, але не заглядає їм у вічі, щоб знати – кому вона допомагає. Вона любить бідних загалом. У Бога по-іншому. Він любить мене тому, що я Агнеса. Він знає моє ім’я споконвіку. Він кличе мене моїм ім’ям . Він з нетерпінням чекає моєї відповіді” [2] .

Сімейна трагедія допомогла цій жінкці знайти Бога, знайти себе як єдине і неповторне Боже створіння, створене з любові і для любові. Сімейна трагедія була для неї шляхом навернення , переоцінення свого життя, його цінностей і поняття щастя у її житті.

У своїй християнській ментальності ми маємо гностичний дуалізм: поляризуємо духовну реальність на добро і зло, на радість і страждання, на рай і пекло. Ми з усіх сил намагаємось утекти від одного полюсу і наблизитись до протилежного, вважаючи їх несумісними. Але двері пекла, тобто дерево пізнання  добра і зла, знаходились посередині раю. Так само двері раю знаходяться посередині пекла – в місці найбільших страждань людини. І якщо ми не втікаємо від пекла своїх страждань, а свідомо входимо в них, то в моменті найбільшого болю, найбільшої самотності і опущення станемо перед дверима раю.

„Отверзи двері покаянія !...

Так, відчинено двері Божого милосердя... Але вхід до цих дверей веде через інші двері, – двері сердечного болю і сокрушення. Треба спочатку через них пройти, щоб потім увійти в другі. Перетерпи й сокрушись, і Господь прийме тебе” [3] .

Пізнання своєї гріховності – дар Божої благодаті

Гріх, а правильніше – гріховність , це не переступ моральних норм, порушення яких можна легко згадати. Гріховність – це духовна реальність, пізнати яку людина сама не спроможна. Пізнання своєї гріховності – це дар Божої благодаті, але з цим даром людина мусить співпрацювати. Пізнання своєї гріховності – це процес дуже болючий, це „входження Одіссея у підземне царство Аїда”. Гріховність людини – це стан, з яким вона входить в земне життя, а не набуває його тут.

Спосіб пізнання гріховності св. Ігнатія Лойоли

Св. Ігнатій поступово вводить людину в досвід  гріховності з допомогою медитації про гріх  ангелів, потім – первородний гріх, і далі – свій власний гріх, і подає дуже сильний чуттєвий образ, щоби людина усвідомила реальність і важкість гріха:

Первородний гріх – пізнання своєї „величі”

Адам і Єва в раю прагнули ввійти в інший досвід : пізнання  добра і зла, отже стати над світом моральним авторитетом, суддею, увійти в досвід своєї „величі”, своєї божественності і могутності, чим зруйнували свої душі і відокремились від Бога.

Пізнання своєї гріховності – це зворотний процес: у першу чергу людина досвідчує свою гріховність  і усвідомлює її безвихідність. Гріховність – це реальність, якої неможливо уникнути і позбутися, це моя духовна лейкемія, смертельна ракова пухлина, з якою я народився і яка мене тягне в країну жаху й мороку. Це породжує в мені відчай, відчуття , що я вже мертвий, труп, і вся довколишня дійсність втрачає будь-який сенс свого існування, стає ілюзією, індійською Майєю, нереальністю, злудою. Єдиною реальністю для мене є моя духовна смерть.

Але саме там, на дні мого відчаю і безнадії, в глибині моєї духовної порожнечі відбувається зустріч з Любов’ю, з Милосердям, з Прощенням . У пеклі я знаходжу рай, в смерті – життя, крайнощі зімкнулись і я воскресаю до нового життя. Довколишня дійсність знову оживає, набуває свого значення і вартості, але вже в іншому світлі. Стара людина вмерла, народилася нова, з оновленою душею, з оновленою свідомістю і способом мислення . Світ залишився таким самим, але я змінився, змінилися мої судження, і, надаючи моральну оцінку навколишнім подіям, я бачу більше добра, ніж зла, отже мені частково повернено первісну свідомість , яку людина мала до гріхопадіння, коли не бачила в світі зла.

Порожнеча богозалишеності – дар пізнання Бога

„Занурюючи нас у темряву і порожнечу богозалишеності Бог вчить нас пізнавати дари, що виходять з Нього. Крім того, через досвід богозалишеності ми стаємо „вбогі духом” і стаємо сопричасниками покірності і кенотичного досвіду Христа, Який на хресті волав до Отця: „Боже мій! Боже мій! Чому Ти Мене залишив?” [4]

Адам і Єва розірвали живу дійсність Бога і його досконале створіння на дві частини: добро і зло, рай і пекло – осудивши щось як зло тим самим стали над Богом і його створінням, відокремились від універсальної гармонічної єдності: Бог – людина – всесвіт, і тим самим розірвали на дві частини своє єство, розділили себе на рай і пекло, на любов і ненависть, на життя і смерть – саме це є створенням у собі гріховності – джерела внутрішнього поділу людини.

Входячи в свою гріховність , у початок своїх бід, людина з’єднує в собі ці два полюси: життя і смерть, розв’язує парадокс  існування і гріха, та повертається до первісної єдності, до свідомості, що не мислить у моральних категоріях добра і зла, а в усьому шукає Бога, Його волю і духовний сенс того, що відбувається. П. п. 8, 6 : „... любов бо, як смерть сильна...”

Буває мить якогось потрясіння:

побачиш світ, як вперше у житті.

Звичайна хмара, сіра і осіння,

пропише раптом барви золоті.

Стоїш, як стогін, під склепінням казки.

Душа прозріє всесвітом очей.

Кричить гілля. З облич спадають маски.

Зі всього світить суть усіх речей.

Ліна Костенко

Біблійний Йов – досвід своєї мализни і любові Бога

Досвід своєї гріховності, безнадійності ситуації і відкриття в цій безнадійності Бога описаний в книзі „Йова”. Минуле і пов’язані з ним усі втрати повернути неможливо, але можливо повернути собі з Божою допомогою духовний зір і побачити минуле в іншому світлі, усвідомити, що всесвіт – це, в першу чергу, духовна реальність, в якій немає втрат, немає смерті, що за порогом смерті відчиняються двері нового життя і всі наші втрати і поразки перетворюються в здобутки.

Досвід С. Кіркегора

Серен Кіркегор сказав: „Я пішов би на саме дно, якщо б не досягнув дна”. Але це можливо лише тоді, коли людина насправді увійде в свою гріховність , повністю позбудеться свого „Я”, втратить у цьому світі абсолютно все, стане нагою. Позбувшись всього – отримає Бога, отже, отримає все.

Досвід Е. Тардіфа

Отець Тардіф каже: „Ми завжди хочемо забезпечити себе своїми силами – а це перешкоджає діяти Святому Духові. Життя в Дусі є життям зречення того, що є нашим, навіть у тому, що називаємо „своїм служінням”. Ми покликані були вічними подорожанинами, які живуть у пересувних наметах, готові завжди подорожувати без зворотного білету. Саме тоді, коли вже не маємо нічого, ми спроможні отримати все” [5] .

Поетеса Гертруда фон Форт  пише: „Існує досвід Божої любові, подарованої нам лише в найбільшому внутрішньому спустошенні, на межі розпачі”. І це парадокс , велика таїна Бога і людини.

Благодать розпізнання гріха стосується не тільки особистої гріховності, але також і гріховності світу.

Досвід Г. Сковороди

Григорій Сковорода  мав видіння гріха світу або соціального гріха: „Перед очима Сковороди в його фантазії з’явились всі головні людські стани. Спочатку перед ним з’явились царські палати з музикою й танцями, де закохані то співали, то дивилися у дзеркала, то бігали з однієї кімнати до іншої, знімали маски, сідали на багаті ліжка тощо. Відтак, говорить Г. Сковорода , невидима сила повела мене до простого народу, де робилося те ж саме, але тільки  в інших простіших формах: п’яні люди йшли вулицями зі склянками горілки, з веселим гамором, хитаючись. Відповідно до цього відбувалися у них і справи кохання. Відтіля він потрапив на гостинні двори, де бачив сіно в коней та упряж, чув суперечки із-за платні. Нарешті, та ж сила привела його у величезний і гарний храм, де він сам нібито брав участь у літургії з дияконом і почував надзвичайно велику внутрішню радість. Однак і це святе місце було сплямоване людськими ганебними вчинками . Грошолюбство торкнулось попа, до вівтаря доходили пахощі м’ясних обідів з суміжних із храмом приміщень. Тут Г. С. Сковорода побачив таке страшне й огидне видовище: тому що декому не вистачило м’яса птиць та звірів, вони почали пекти на вогні та їсти м’ясо та жир забитої людини, зодягненої у чорну ризу й взутого у старенькі сандалі. Не витерпівши смороду і жахливості цього видовища Г. Сковорода не міг дивитись і вийшов” [6] .

Досвід пекла – досвід духовної смерті та необхідності спасіння

Св. Ігнатій  подає сильний образ пекла, який повинен допомогти людині увійти в досвід  як своєї особистої гріховності, так і загального стану гріховності світу. Заохочує нас побачити світ очима Бога.

Досвід Р. Мартіна

Ось ще одне свідчення про пізнання  своєї гріховності:

„Я почав відчувати Його присутність так, ніби Він був у кімнаті. Боротьба продовжувалася; якби я визнав, що Він існував, був Божим Сином і піднявся з мертвих, не було б іншого виходу, як стати Його учнем – не було нічого більш важливішого, ніж реальне існування Бога і Його звертання до нас.

У моїй пам’яті зринали спогади про минулий досвід – коли зоряними ночами переповнювали почуття , коли був на межі того, щоб спалахнути від краси дня, любові добрих друзів, дитячих радощів. Я відчував, що Він був постійно присутній біля мене.

Тепер я хотів прийти до Нього, та залишалася набридлива перешкода. Вони говорили про гріх і необхідність покаятись і просити прощення. З усім цим була проблема. Я перестав вірити в гріх, і те, що люди називали гріхом, я почав називати „вивченням через досвід ”: те, що звичайно відбувалось в ході розвитку, те, що було частиною життя – біль чи образа – ніщо не прощається. Я пишався тим, що був чесним, шукав правду і багато разів душив будь-яку думку про відповідальність за все, що я зробив неправильно. Далі мене охопило незрозуміле, болюче відчуття того, що була якась причина, через яку я не бачив стану мого власного серця.

Впродовж кількох років щось діялося з тим, що, можливо, почалося як бажання чесно ставити запитання і шукати правду, що намагалося чинити опір і навіть блокувати її. Я хотів бачити і вірити так, як це було мені зручно. Я зробив із себе творця власного Всесвіту, володаря свого та чужого життя, третейського суддю власної моралі.

У мені сиділо щось, що змушувало мене не поступатися, зовсім не хотіло знати правди, не шукало чесно, але обережно дозволяло розуміти лише ті речі, що залишали б мене королем свого всесвіту. Пошуки правди містять у собі досвід про існування і природу того, хто пролив би надзвичайно сильне світло на моє власне життя. Я усвідомлював, що кожного разу, коли я ближче наближався до правди про Бога, то вирішував випробувати інший спосіб; кожний раз, коли я починав чути, як Його голос кликав мене, я приглушував Його шумом чи сміхом, музикою чи подавленням бажання. Кожного разу, як тільки мимохідь ловив Його погляд краєм ока, я відвертався, переконуючи себе у реальності матеріального світу, тобто користуючись творінням, уникав Творця.

З Божої благодаті, в кінці цих реколекцій у мене вже було досить відваги визнати правду про свій стан, реальність влади Ісуса, стати на коліна і сповідатися в своєму гріху, відректися від нього і передати своє життя Йому. Я випробував на власному досвіді заслання Божої сили в собі і відчув Його серцем і сльозами любові й радості” [7] .