Пункт 2. Просити про
благодать розпізнати
гріхи і очиститися від
них
Шлях до досконалості – відкриття своєї
гріховності
„Необхідно знати, що сходження до досконалості є невидимим для
подвижника: трудиться у поті чола, але ніби без плоду, –
благодать робить свою справу в тайні. Людське око
з’їдає все добре. Людині ж залишається лише бачити свою
недосконалість.
Шлях до досконалості є шляхом до усвідомлення, що я і
сліпий, і вбогий, і нагий. З цим шляхом постійно пов’язане
сокрушення духа або вболівання та печаль над своєю нечистотою,
що виливається перед Богом, або – постійне покаяння .
Покаянні почуття є дійсними ознаками істинного
подвижництва. Хто ухиляється від них і обминає, той зійшов з
дороги. У закладенні початку духовного життя було покаяння;
воно має бути у зростанні й дозрівати разом з ним. Дозріваючий
зростає в пізнанні своєї зіпсованості та гріховності і
заглиблюється у сокрушенні почуття покаяння. Сльози – міра
успіху, а постійні сльози – ознака скорого
очищення”
[1]
.
Страждання – шлях до відкриття Божої любові
Повсякденне життя дуже часто приносить людині багато
терпінь
. Причиною терпінь, у багатьох випадках, стають найближчі люди
– ті які повинні дарувати любов і щастя. Любовні
трикутники, зруйноване подружжя – це драми, які ми
бачимо кожного дня. Ось свідчення однієї такої
драми:
„... Він любив не мене. Він любив у мені жінку, точніше –
жіночість: я була для нього відповідним зразком жіночості. Але
коли він замітив, що я була „кимсь”, коли він побачив моє „я”,
то занепокоївся, не знав, що йому робити з цим „я”, з цією
живою особою. З цього дня у його житті перебувало щось важке і
обтяжливе. Щось чи хтось, що позбавив його права перебувати
наодинці зі своєю власністю. Хтось, хто змушував його
рахуватися з власними правами, і, передусім, з правом бути
визнаним єдиною і неповторною особою. Для нього цього була
занадто. Він поспішив відійти; він відчув загрозу власним
володінням. Я стала для нього самозванкою, непроханим захожим;
я дозволяла собі бути особою, а він вимагав бути річчю,
вигідним і приємним зразком жіночості. Він віддалився. Він
почав дивитися в інший бік; і одного дня він знайшов іншу
жінку, яка погодилась бути його річчю.
Після жорстоких місяців запаморочення, коли я переходила від
ненависті до відчаю, коли мене обсідали всі спокуси, я більше
не можу його звинувачувати. Сьогодні я володію душевним
спокоєм, або спокій володіє мною.
І цьому я завдячую саме йому. Завдяки моїм стражданням
скривдженої дружини я відкрила Божу любов. Тепер я знаю, що Бог
любить мене не як зразок людства, і не тому, що Він любить
людство, а тому, що я Агнеса. Він не є сонцем, що віддає своє
тепло всьому творінню байдуже і безпристрасно. Він дає мені
Свою любов, Він віддає мені Себе, тому, що це я. Він не є
дамою-благодійницею, яка любить „бідних”, але не заглядає їм у
вічі, щоб знати – кому вона допомагає. Вона любить бідних
загалом. У Бога по-іншому. Він любить мене тому, що я Агнеса.
Він знає моє ім’я споконвіку. Він кличе мене моїм
ім’ям
. Він з нетерпінням чекає моєї
відповіді”
[2]
.
Сімейна трагедія допомогла цій жінкці знайти Бога, знайти себе
як єдине і неповторне Боже створіння, створене з любові і для
любові. Сімейна трагедія була для неї шляхом навернення
, переоцінення свого життя, його цінностей і поняття щастя у її
житті.
У своїй християнській ментальності ми маємо гностичний дуалізм:
поляризуємо духовну реальність на добро і зло, на радість і
страждання, на рай і пекло. Ми з усіх сил намагаємось утекти
від одного полюсу і наблизитись до протилежного, вважаючи їх
несумісними. Але двері пекла, тобто дерево пізнання
добра і зла, знаходились посередині раю. Так само двері
раю знаходяться посередині пекла – в місці найбільших страждань
людини. І якщо ми не втікаємо від пекла своїх страждань, а
свідомо входимо в них, то в моменті найбільшого болю,
найбільшої самотності і опущення станемо перед дверима раю.
„Отверзи двері покаянія
!...
Так, відчинено двері Божого милосердя... Але вхід до цих дверей
веде через інші двері, – двері сердечного болю і сокрушення.
Треба спочатку через них пройти, щоб потім увійти в другі.
Перетерпи й сокрушись, і Господь прийме
тебе”
[3]
.
Пізнання своєї гріховності – дар Божої благодаті
Гріх, а правильніше – гріховність
, це не переступ моральних норм, порушення яких можна легко
згадати. Гріховність – це духовна реальність, пізнати яку
людина сама не спроможна. Пізнання своєї гріховності – це дар
Божої благодаті, але з цим даром людина мусить співпрацювати.
Пізнання своєї гріховності – це процес дуже болючий, це
„входження Одіссея у підземне царство Аїда”. Гріховність людини
– це стан, з яким вона входить в земне життя, а не набуває його
тут.
Спосіб пізнання гріховності св. Ігнатія
Лойоли
Св. Ігнатій поступово вводить людину в досвід
гріховності з допомогою медитації про гріх ангелів,
потім – первородний гріх, і далі – свій власний гріх, і подає
дуже сильний чуттєвий образ, щоби людина усвідомила реальність
і важкість гріха:
Поглянути на себе, як на якусь рану і виразку, з якої
виплило стільки гріхів, стільки злих вчинків і вся ця
отрута [58 ДВ]
Первородний гріх –
пізнання своєї „величі”
Адам і Єва в раю прагнули ввійти в інший досвід
: пізнання добра і зла, отже стати над світом
моральним авторитетом, суддею, увійти в досвід своєї „величі”,
своєї божественності і могутності, чим зруйнували свої душі і
відокремились від Бога.
Пізнання своєї гріховності – це зворотний процес: у першу чергу
людина досвідчує свою гріховність і усвідомлює її
безвихідність. Гріховність – це реальність, якої неможливо
уникнути і позбутися, це моя духовна лейкемія, смертельна
ракова пухлина, з якою я народився і яка мене тягне в країну
жаху й мороку. Це породжує в мені відчай, відчуття
, що я вже мертвий, труп, і вся довколишня дійсність втрачає
будь-який сенс свого існування, стає ілюзією, індійською
Майєю, нереальністю, злудою. Єдиною реальністю для мене
є моя духовна смерть.
Але саме там, на дні мого відчаю і безнадії, в глибині моєї
духовної порожнечі відбувається зустріч з Любов’ю, з
Милосердям, з Прощенням
. У пеклі я знаходжу рай, в смерті – життя, крайнощі зімкнулись
і я воскресаю до нового життя. Довколишня дійсність знову
оживає, набуває свого значення і вартості, але вже в іншому
світлі. Стара людина вмерла, народилася нова, з оновленою
душею, з оновленою свідомістю і способом мислення
. Світ залишився таким самим, але я змінився, змінилися мої
судження, і, надаючи моральну оцінку навколишнім подіям, я бачу
більше добра, ніж зла, отже мені частково повернено первісну
свідомість
, яку людина мала до гріхопадіння, коли не бачила в світі
зла.
Порожнеча богозалишеності – дар
пізнання Бога
„Занурюючи нас у темряву і порожнечу богозалишеності Бог вчить
нас пізнавати дари, що виходять з Нього. Крім того, через
досвід богозалишеності ми стаємо „вбогі духом” і
стаємо сопричасниками покірності і кенотичного досвіду Христа,
Який на хресті волав до Отця: „Боже мій! Боже мій! Чому Ти Мене
залишив?”
[4]
Адам і Єва розірвали живу дійсність Бога і його досконале
створіння на дві частини: добро і зло, рай і пекло – осудивши
щось як зло тим самим стали над Богом і його створінням,
відокремились від універсальної гармонічної єдності: Бог –
людина – всесвіт, і тим самим розірвали на дві частини своє
єство, розділили себе на рай і пекло, на любов і ненависть, на
життя і смерть – саме це є створенням у собі гріховності –
джерела внутрішнього поділу людини.
Входячи в свою гріховність
, у початок своїх бід, людина з’єднує в собі ці два полюси:
життя і смерть, розв’язує парадокс існування і
гріха, та повертається до первісної єдності, до свідомості, що
не мислить у моральних категоріях добра і зла, а в усьому шукає
Бога, Його волю і духовний сенс того, що відбувається. П. п.
8, 6
: „... любов бо, як смерть сильна...”
Буває мить якогось потрясіння:
побачиш світ, як вперше у житті.
Звичайна хмара, сіра і осіння,
пропише раптом барви золоті.
Стоїш, як стогін, під склепінням казки.
Душа прозріє всесвітом очей.
Кричить гілля. З облич спадають маски.
Зі всього світить суть усіх речей.
Ліна Костенко
Біблійний Йов – досвід своєї мализни і любові
Бога
Досвід своєї гріховності, безнадійності ситуації і відкриття в
цій безнадійності Бога описаний в книзі „Йова”. Минуле і
пов’язані з ним усі втрати повернути неможливо, але можливо
повернути собі з Божою допомогою духовний зір і побачити минуле
в іншому світлі, усвідомити, що всесвіт – це, в першу чергу,
духовна реальність, в якій немає втрат, немає смерті, що за
порогом смерті відчиняються двері нового життя і всі наші
втрати і поразки перетворюються в здобутки.
Досвід С. Кіркегора
Серен
Кіркегор сказав: „Я пішов би на саме дно, якщо б не досягнув
дна”. Але це можливо лише тоді, коли людина насправді
увійде в свою гріховність
, повністю позбудеться свого „Я”, втратить у цьому світі
абсолютно все, стане нагою. Позбувшись всього – отримає Бога,
отже, отримає все.
Досвід Е.
Тардіфа
Отець
Тардіф каже: „Ми завжди хочемо забезпечити себе своїми
силами – а це перешкоджає діяти Святому Духові. Життя в Дусі є
життям зречення того, що є нашим, навіть у
тому, що називаємо „своїм служінням”. Ми покликані були вічними
подорожанинами, які живуть у пересувних наметах, готові завжди
подорожувати без зворотного білету. Саме тоді, коли вже не
маємо нічого, ми спроможні отримати все”
[5]
.
Поетеса Гертруда фон Форт пише: „Існує
досвід Божої любові, подарованої нам лише в найбільшому
внутрішньому спустошенні, на межі розпачі”.
І це парадокс
, велика таїна Бога і людини.
Благодать розпізнання гріха стосується не тільки особистої
гріховності, але також і гріховності світу.
Досвід Г. Сковороди
Григорій Сковорода мав видіння гріха світу або
соціального гріха: „Перед очима Сковороди в його
фантазії з’явились всі головні людські стани. Спочатку перед
ним з’явились царські палати з музикою й танцями, де закохані
то співали, то дивилися у дзеркала, то бігали з однієї кімнати
до іншої, знімали маски, сідали на багаті ліжка тощо. Відтак,
говорить Г. Сковорода
, невидима сила повела мене до простого народу, де робилося те
ж саме, але тільки в інших простіших
формах: п’яні люди йшли вулицями зі склянками горілки, з
веселим гамором, хитаючись. Відповідно до цього відбувалися у
них і справи кохання. Відтіля він потрапив на гостинні двори,
де бачив сіно в коней та упряж, чув суперечки із-за платні.
Нарешті, та ж сила привела його у величезний і гарний храм, де
він сам нібито брав участь у літургії з дияконом і почував
надзвичайно велику внутрішню радість. Однак і це святе місце
було сплямоване людськими ганебними вчинками
. Грошолюбство торкнулось попа, до вівтаря доходили пахощі
м’ясних обідів з суміжних із храмом приміщень. Тут Г. С.
Сковорода побачив таке страшне й огидне видовище:
тому що декому не вистачило м’яса птиць та звірів, вони почали
пекти на вогні та їсти м’ясо та жир забитої людини, зодягненої
у чорну ризу й взутого у старенькі сандалі. Не витерпівши
смороду і жахливості цього видовища Г. Сковорода не міг
дивитись і вийшов”
[6]
.
Досвід пекла – досвід духовної смерті та
необхідності спасіння
Св. Ігнатій подає сильний образ пекла, який
повинен допомогти людині увійти в досвід як своєї
особистої гріховності, так і загального стану гріховності
світу. Заохочує нас побачити світ очима Бога.
Пункт
1. Уявити
собі величезний вогонь і душі, поглинуті розжареними
тілами.
Пункт
2. Чути
вухами уяви лементи, стогони, крики та богохульства проти
Ісуса Христа і проти всіх святих.
Пункт
3. Нюхом
уяви відчути запах диму, сірки, бруду і гнилі.
Пункт
4. Уявою
відчути смак гірких речей, – таких як сльози, смуток і
докори сумління.
Пункт
5. Уявою
відчути дотик і переконатися, як цей вогонь охоплює і
обпалює душу [66-70 ДВ].
Три Божі
Особи споглядають на поверхню Землі та простір усього
світу, заселеного людьми. Бачачи, що всі йдуть до пекла,
вирішують у своїй споконвічності, що Друга Особа також
стане людиною заради спасіння роду людського
[102 ДВ].
Досвід Р. Мартіна
Ось ще одне свідчення про пізнання своєї
гріховності:
„Я почав відчувати Його присутність так, ніби Він був у
кімнаті. Боротьба продовжувалася; якби я визнав, що Він
існував, був Божим Сином і піднявся з мертвих, не було б іншого
виходу, як стати Його учнем – не
було нічого більш важливішого, ніж реальне існування Бога і
Його звертання до нас.
У моїй пам’яті зринали спогади про минулий
досвід – коли зоряними ночами
переповнювали почуття
, коли був на межі того, щоб спалахнути від краси дня, любові
добрих друзів, дитячих радощів. Я відчував, що Він був постійно
присутній біля мене.
Тепер я хотів прийти до Нього, та залишалася набридлива
перешкода. Вони говорили про гріх і необхідність
покаятись і просити прощення. З усім цим була проблема. Я
перестав вірити в гріх, і те, що люди називали гріхом, я почав
називати „вивченням через досвід ”: те, що звичайно відбувалось
в ході розвитку, те, що було частиною життя – біль чи образа –
ніщо не прощається. Я пишався тим, що був чесним, шукав правду
і багато разів душив будь-яку думку про відповідальність за
все, що я зробив неправильно. Далі мене охопило незрозуміле,
болюче відчуття того, що була якась
причина, через яку я не бачив стану мого власного
серця.
Впродовж кількох років щось діялося з тим, що, можливо,
почалося як бажання чесно ставити запитання і шукати правду, що
намагалося чинити опір і навіть блокувати її. Я хотів бачити і
вірити так, як це було мені зручно. Я зробив із себе творця
власного Всесвіту, володаря свого та чужого життя, третейського
суддю власної моралі.
У мені сиділо щось, що змушувало мене не поступатися, зовсім не
хотіло знати правди, не шукало чесно, але обережно дозволяло
розуміти лише ті речі, що залишали б мене королем свого
всесвіту. Пошуки правди містять у собі досвід про
існування і природу того, хто пролив би надзвичайно сильне
світло на моє власне життя. Я усвідомлював, що кожного разу,
коли я ближче наближався до правди про Бога, то вирішував
випробувати інший спосіб; кожний раз, коли я починав чути, як
Його голос кликав мене, я приглушував Його шумом чи сміхом,
музикою чи подавленням бажання. Кожного разу, як тільки
мимохідь ловив Його погляд краєм ока, я відвертався,
переконуючи себе у реальності матеріального світу, тобто
користуючись творінням, уникав Творця.
З Божої благодаті, в кінці цих реколекцій у мене вже було
досить відваги визнати правду про свій стан, реальність влади
Ісуса, стати на коліна і сповідатися в своєму гріху, відректися
від нього і передати своє життя Йому. Я випробував на власному
досвіді заслання Божої сили в собі і відчув Його серцем і
сльозами любові й радості”
[7]
.
[1]
Харитон
ігумен.
Мистецтво молитви. – Львів: 2000.
– С. 134.
[2]
Каффарель
А. В присутствии
Бога. – Брюссель: 1992. – С. 52.
[3]
Теофан
Затворник.
Про покаяння. –
Львів: 2004. – С. 10.
[4]
Алфеев И., епископ Керченский. Православное
богословие на рубеже эпох. – Киев: 2002. – С.
164.
[5]
Tardif E. Jezus żyje. – Szczecin: 1990. – S.
14-15.
[6]
Багалій
Д. Український
мандрівний філософ Григорій Сковорода. – Київ: 1992.
– С. 67-68.
[7]
Мартін
Р. Прагнення
пізнання Бога
. – Львів: 1994. – С.
36-38.
|