Вільфрид Стініссен OCD  

Сповідь: Таїнство поєднання 

переклала Маріна Колесник 

Індивідуальна сповідь тільки в деяких випадках сьогодні обмежується до небагатьох нагод з приводу великих церковних свят. Традиційна сповідь є важливою проблемою. 

1.           Джерела проблеми 

Причини, звичайно, є набагато глибші, ніж ми можемо про них думати, і пов’язані з перемінами в дусі часу а також з постійною секуляризацією. 

1) Свідомість гріха значною мірою втрачена: багато людей не бачать вже нічого злого в тому, що колись вважалося гріхом смертельним. В кожному разі дуже багато або навіть більшість вірить у зло, але це не є для них гріхом проти Бога. Багато людей представляє собі зло майже виключно тільки з тим, що є людське. Вибирати зло і навертатись – це для них означає бути в сфері суспільства. Тепер, може набагато більше ніж колись, сприймається те, що є справою людей, обдаровувати один одного взаємним пробаченням. 

2) Дякуючи психології глибини людина усвідомлює собі, що багато зла є в глибині її істоти, багато неусвідомлених мотивацій, яких сама безпосередньо не може контролювати. Свобода є все більше поставлена під знак питання, а також разом з нею відповідальність людини за себе. А якщо не діяв вільно і не був свідомий відповідальності, то не може бути розмови про гріх. Зробити щось погане «свідомо і добровільно», вважали колись, що є умовою, щоб взагалі можна було б говорити про гріх, а тепер це є чимось, що вдається дуже рідко. З іншої сторони, за посередництвом засобів масової інформації людина є постійно в конфронтації зі злом, яке діється у світі. Також і в цьому контексті стає безпорадною: «Тут неможливо щось зробити» 

3) Може тепер, більше ніж колись, людина має почуття, що хтось чужий не має права втручатись в її справи: обов’язок визнання гріхів приймає як атаку на свою особисту порядність. 

4) Від довіри до священиків не багато залишилося. Перестало бути міфологією покликання до священства. Багато людей не може вже побачити його сили і зрозуміти чому це власне священик може виконувати якусь роль в момент відпущення гріхів. З іншої сторони, особиста постанова священика багаторазово була гальмівним чинником: священик часто в будь-якому разі колись – був якби особовим автоматом для відпущення гріхів і тому не міг уділяти Божий відпуст таким чином, який би був глибоко людський і випливаючий з глибини віри. Часто так буває, що священик сам вже не бачить жодного сенсу сповіді. Так, часом навіть доходить до того, що не дає можливості бідному грішникові посповідатись. Може це випливати з безвихідності з його сторони, або діється це через те, що він сам має сумніви, чи дійсно сповідь є аж так потрібною? чи може трохи почекати? і т.д. Багато священиків просто показують своє небажання слухати сповідь. 

5) Те, що Церква є людьми Божими, багаторазово і з радістю підкреслюється. А через це також і те, що Церква є спільнотою, якимсь колективом. Заангажовані християни свідомі колективного, спільного зла і хочуть навертатися так, як це є властиве спільноті, властиве людям Бога. І це є щось, про що думають і що не виражається достатньо в індивідуальній сповіді. Зло має соціальні галузі. Навернення є чимось, що також стосується цілого суспільства. Через те – так думають багато людей – рівно як формула визнання гріхів так і їх відпущення повинні відбуватися колективно. 

6) Від священиків і теологів можна почути, що сповідь не є абсолютно завжди потрібною. Тому що гріхи відпущені підчас Євхаристії, окрім того Служба Божа починається від визнання нашої гріховності і від відпущення гріхів. Власне вже тяжко не грішимо (дивись пункт 1 і 2), а з гріхів повсякденних не треба сповідатись: відпущення за них можна отримати в різний спосіб. Зрештою практика сповіді від гріхів повсякденних з’являється в історії Церкви значно пізніше. 

7) Розуміння сповіді як суду. Архієпископ Рая в 1973 році писав: «Західна Церква приховала євангельську радість за мурами легалізації. Так це є на прикладі сповіді. Для нас, людей Сходу, сповідь є святом, для них є судом. Як християни віруємо, що люди не є святими і не є негідниками, вони є сумішшю тих та інших. За кожним разом, коли людина визнає, що хоче виправитися і навернути своє життя у напрямку Христа, за кожним разом, коли говорить разом з марнотратним сином: Встану і піду до мого отця (Лк15, 18), ми повинні приготувати свято, так як зробив це отець для свого марнотратного сина, а не дотримуватись делікатного вимірювання скільки нагрішив і на яку кару заслуговує».  

2.           Заступницька мова індивідуальної сповіді 

Обороняючи індивідуальну сповідь не хочу тим самим відкинути суспільного акту покути. Він може бути дуже потрібний. Але на мою думку спільний  акт покути ніколи не є в стані замінити сповідь індивідуальну. 

1) Християнин знає, що через свій гріх зробив Богу боляче і зробив боляче також людям. Любов зранена, стала холодною. А любов не можливо відбудувати тільки з власної ініціативи: це має статися з обох сторін, тому що неможливо змусити другу сторону, щоб знов любила. І тому чимось характерним для християнської свідомості гріха є свідомість власної безпорадності: зло неможливо виправити самому. Гріх просувається цілком самостійно. Порятунок може прийти тільки ззовні. Це є власне християнська постава. «Нещаслива я людина, пише св. Павло, хто ж мене визволить з смертельного тіла?» Не я сам, але дякуючи «Богу через Ісуса Христа, Господа нашого» (Рим 7, 24-25). Є Хтось, до кого можу піти, але мушу дозволити, щоб Він міг мене знайти, Він, котрий є благанням за наші гріхи, але не тільки за наші, але також за гріхи цілого світу» (1Йо 2, 2). Власне такою є сповідь: дорогою до Когось, пошуком допомоги поза самим собою, правдивим відкриттям, про те що сам я не є в стані, що це мусить прийти ззовні. 

2) Сповідатись означає говорити. Зрештою, розмова є першим знаком, що виходиш якби з самого себе. Людина хвора хоче говорити про свою хворобу, самотня виходить на вулиці і площі, щоб знайти когось, з ким може поговорити. Грішник хоче говорити про те, що несе один: свій гріх. Може довго збиратись, але в кінці кінців приходить момент, коли мусить викинути його з себе, або ніколи не буде здоровий. Оповідання Достоєвського «Злочин та кара», яке написано на 600 сторінках, не є власне нічим іншим, як оповіданням про те, що сталося між питанням про злочин та визволяючим його визнанням. Знає це також псалмист: «Коли мовчав висихали мої кості… Гріх визнав Тобі і не скрив моєї вини…а Ти дарував вину гріха мого» (Пс 32, 3-5). Коли стаємо перед обличчям багаторічного обов’язку Церкви, щоб визнавати свої гріхи в сповіді, маємо звичку, щоб це визнання обмежити тільки до церковних заповідей і то досить неприємних. Це є болісна ціна, яку треба заплатити за те, щоб отримати прощення. Напевно щось в тому є, але ми є ще далеко від цілої правди. По-перше, не Церква це наказує, а людське серце саме до цього прихильне. Церковний обов’язок визнання своїх гріхів (коли говоримо про гріхи тяжкі) має своє глибоке коріння у фундаментальній тузі, яка криється в самій людині. Сила говорити – це є визволення, хоча і коштує. 

І цікаво, що людина, яка один раз була відважна оголитися перед іншою людиною, досвідчила в цей самий момент нової безпеки. Почувається сильнішою, почувається легше. Чому? Не потребує більше використовувати своїх сил на те, щоб накопичувати в собі справи і обставини, менше або більше жити в обмані, приховувати брехню або непорозуміння. Це витрачення сил зупиниться в ту хвилину, коли людина може заангажувати всю свою енергію в позитивну мету, тому що не має вже нічого, що могла би приховати, нічого що могла би знайти, як могла би обманути. Відношення такої людини до інших буде більше відвертим, однозначним і прозорим. З хвилиною, коли наступає це очищення, нова енергія вступає в людину. 

В своїй книжці «Нова терапевтична група» о. Гобарт Моврер говорить про таємничу силу, яка може змінити людське життя. Признається, що сам не зробив це відкриття, але знайшов це в оповіданні Лойда С. Дугласа «Велика Одержимість», що той запозичив з євангелії св. Матвія: «Уважайте добре, щоб ви не чинили ваших добрих учинків перед людьми , які бачили б вас, а то не матимете нагороди в Отця вашого, що на небі. Отож, коли даєш милостиню, не труби перед собою, як роблять лицеміри по синагогах та вулицях, щоб їх хвалили люди. Істинно кажу вам: Вони вже мають свою нагороду. Ти ж, коли даєш милостиню, нехай твоя ліва рука не знає, що робить твоя права: щоб твоя милостиня була таємна, і Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі» (6, 1-4). 

Що ж це за таємнича сила, що є в стані перемінювати життя людини? Говорячи коротко: багато з нас – подібно до Моврера – живе на низькому рівні, ми слабкі, виплюнуті, боїмося, песимістичні, невротичні. А полягає це на тому, що коли робимо якийсь добрий вчинок, то моментально його розголошуємо. Дозволяємо, щоб про нього знали і витрачаємо таким чином хвилину, яка цей добрий вчинок принесла; замість того отримуємо короткотривале і минаюче задоволення. 

«Правду говорю Вам» – говорить Ісус, «Вони отримали вже свою нагороду». Від доброго вчинку вже нічого не залишилося. Але коли ми зробимо щось недоброго, то приховуємо це в собі і часто навіть не хочемо цього визнати. В результаті провини залишаються в нас і накопичуються (акумулюються). Хто живе таким чином, в моральному розумінні, буде на дні. Коли Бог нарешті згадає про його життя, то знайде його в гріху. Тому нічого дивного, що такі люди не показують свого задоволення або своїх творчих здібностей. Витрачають свою енергію, щоб показати, що Вони є кращі ніж в дійсності. Почуваються наляканими, бояться щоб їх карти не відкрили. І як має здійснитися навернення? Моврер відповідає дуже просто: змінюючи цілковито стратегію. Виявіть, визнайте свої провини, слабкість, дурість і пробуйте приховати добрі вчинки і добрі якості. Це є таємниця, яка може змінити ціле наше життя. Коли визнаю свій гріх, в той же час Господь звільняє мене від провини, яку я допустив. Від того моменту, коли скажу про свій гріх, він вже не належить мені. З іншої сторони, коли приховую добрий вчинок тільки для себе, не витрачаючи його, не розголошуючи його, тоді постійно росте мій «кредит». Добро переростає мене і стає джерелом внутрішньої впевненості і сили. На кінець стаємо тими, ким маємо бути, стаємо тими, що приховали і що зберегли: лагідні і сильні, якщо те, що приховали було добре; слабкі і недооцінені, якщо те, що викрили було чимось злим. Моврер закінчує спостереження: «Ти є твоєю таємницею». 

Зрештою, розмова на сповіді є чимось зовсім спеціальним: це як повернення до дому, подібно як син вертається до Отця; це є як відчинення на когось, хто слухає і сам є любов’ю. Перший раз перебувають вдвох після довгого часу усамітнення. Але той, кого маємо перед собою, не слухає безпорадний, це не є «маріонетка, та яка тільки піддакує» і говорить так і амінь на все, але це Хтось, хто щось з цією правдою зробить. Коли Папа в 1973 році говорив про пасхальну сповідь, між іншим сказав так: «Повинні ми сьогодні присвятити багато часу на оборону пасхальної сповіді. Психоаналітичні методи терапевтичні дають нам дуже злочинний аргумент після того: методи ці можуть все дослідити і відкрити, але не можуть нам вони пожертвувати того найбільшого дару, яким є відпущення». 

Через розповідь мій гріх стає більш зрозумілий, отримує виразні контури, можу його побачити в кращому і більш властивому світлі. Через розповідь можу краще вникнути в себе. Виразити щось словами є важливим кроком до кращого розуміння. Про це знаємо всі. Тому треба час від часу виговоритись, щоб через це могли формувати своє сумління. Також це є найкращий засіб для того, щоб уникнути обману самого себе. Діє так, що ми стаємо більш реалістами. 

Але понад усе розповідь під час сповіді є поглибленням жалю. Розмова приносить подібний результат як підкріплюючий засіб, засіб стимулюючий процес дозрівання, завдяки якому жаль має пройти. Тому сповідь йде попереду всіх інших існуючих засобів для того, щоб отримати відпущення. Говорячи про те, до чого я «дійшов», збільшується мій жаль. Коли після родинної суперечки, яка псувала атмосферу багато років і за яку перепрошувало ся вже давно десь глибоко в середині себе, можна в кінці кінців сказати: «Прикро мені з цього приводу, давай не будемо згадувати про це», такі слова в багатьох випадках приводять до сліз: сліз жалю…і радості. Розмова була ефективною. Цей жаль і ця радість, це є той сенс, який стає частиною нас самих, коли визнаємо наші гріхи на сповіді. І кожний хто має певний душ пастирський досвід, будь-хто приймав участь в правдивому наверненні, знає силу, яку має в собі розмова, яка так діє, що людина навертається. 

3) Сповідь персоніфікує навернення. Ніхто не є так подібний до грішника як інший грішник – можна так сказати. Але не тоді, коли йде мова про зло, і не тоді, коли про добро – ми не є спеціально оригінальні: ми є дуже подібні до себе. Тому також маємо повне право промовляти спільно наші гріхи говорячи: «Господи, ми згрішили» – як часто це має місце в Святому Письмі. 

Але одночасно мій гріх не є гріхом нікого іншого. Він є тільки мій, це я його зробив. Тому окрім спільного визнання гріхів в спільній сповіді, що має місце під час покутних молебнів і на початку кожної Святої Служби, має бути ще щось більше. Людина є незамінною, вільною особою. Не може бути замінена на когось іншого. Також в своєму гріху і в своєму наверненні є неповторною. Особового характеру гріха і навернення не можливо закреслити. В Євангелії не зустрічаємось з жодним загальним прощенням гріхів. Кожний мусить особисто встати сам. Самарянка стає сама особисто, очі в очі перед Господом: Його погляд проникає її цілковито а також її минуле. Петро стає перед Господом як одна незамінна особа: отримує повагу, догану і застереження. Ісус дивиться на нього заклопотаний, щоб в кінці спровокувати його в найбільш особистий спосіб, який тільки можна собі уявити: «Чи любиш ти Мене більше аніж ті? (Йо 21, 15). Ісус покликав Тому з спільноти апостолів: міг доторкнутися своєю рукою Ісуса, і це йому і нікому іншому є сказане, що він повинен вірити. Любов Ісуса є скерована до однієї самотньої овечки і це так є сильно, що  дев’яносто дев’ять залишається цілком в тіні. 

Цей «персоналізм» має своє місце в сповіді і це так, як більше ні в якому місці. Без цієї персоніфікації покути і жалю спільні покутні молебні несуть в собі ризик, тому що стануть алібі. І в кінці кінців це індивідуальний діалог поміж «я» і «Ти» – як це має місце підчас сповіді – є самим серцем кожного навернення. Це не зменшує користі, яка випливає з спільних покутних молебнів. Але наближається запитання: чи хтось, хто ніколи не визнає своїх гріхів індивідуально, звичайно в інтегрований і особистий спосіб приймає участь в спільних покутних молебнях? На початку Святої Служби говоримо «Сповідаюся…, що дуже згрішив думкою, словом, учинком і занедбанням». Це є дуже гарне, тому що кожний особисто говорить в першій особі, тому цілісність вражає дуже особистим актом. Однак якби ми хотіли бути зовсім щирі то повинні признати, що це залишається чимось дуже не окресленим і загальним і в практиці не є дуже зобов’язуючим. Далі дуже легко випливає якби звичайно і тому часто не приносить в собі правдивого перелому. Сповідь є чимось зовсім іншим. В практиці індивідуальної сповіді є завжди чимось особистим. Група не навертається. Це завжди особи індивідуально навертаються. Так завжди діється з законодавством: ніколи не є реформований цілковито. Звичайно можна творити нові закони, але це завжди залишається тільки наверненням на папері. Навернення здійснюється у окремих членів і воно може також розширитися і якось заразити інших. 

4) Сповідь є особистим словом пробачення. Церква отримала завдання проголошення цього пробачення, яке Бог проголосив кожному окремо в Ісусі Христі і в Святому Дусі «Тепер все-таки  для тих, хто в Ісусі Христі, не мають вже засудження» (Рим 8, 1). Це постійне знаряддя пробачення для всіх Церква жертвує в свої проповідях і в своїх літургії. 

Все-таки існує різниця поміж постійним пробаченням скерованим абсолютно до мене. Діти, які з багатьох приводів розуміють, що батьки люблять їх, хочуть також часом почути особисте слово любові і на день народження або з іншої нагоди отримати правдивий доказ цього. Лютер виразив це так: «Те що відомо повсякчас і про що я чув в Євангелії, а саме, що наші гріхи нам відпущені, про це хочу також почути особисто: твої гріхи відпущені». Ця персоніфікація пробачення є чимось незвичайно важливим. Не тому що мало довіряю звичайному пробаченню і перебуваю в непевності, щодо Божого милосердя. Ні, ця персоніфікація є важлива з погляду на вид любові, яку має Господь. Він, той котрий безмежно любить всіх і кожного особисто. «Він полюбив мене і себе самого віддав за мене» (Гал 2, 20). «Dieu nous aime d´un amour universament partial – Бог любить нас любов’ю, яка є універсально «пристрасна», говорить Габріель Марсель. Він є «amitié particulière» (партикулярна дружба) для кожної людини, єдиною зв'язкою приязні яка єднає Його з кожною окремою людиною. Це власне любов Бога є в стані бути одночасно універсальною і глибоко індивідуальною. В людей обсяг любові росте коштом її глибини. Тільки тоді коли обидва аспекти любові Бога, що пробачає дійдуть до голосу ( в звичайний спосіб в проголошені Євангелії для всіх і в індивідуальний спосіб в словах пробачення скерованих до мене) тоді покутна практика Церкви є властивою і відображає цілу тайну Божого милосердя. 

5) Чи дає сповідь більшу впевненість в тому, що відпущені мені гріхи? «Є певним те що чиїсь гріхи відпущені тоді, коли з них висповідались». Так думали колись багато людей. Це є правда і неправда в один і той самий час. 

Те, що наші гріхи будуть для нас відпущені, залежить від двох умов. Перед усім це від волі Бога залежить, відпускати і бути милосердним, а в Христі маємо цю певність. Але це також залежить від зрілості нашого жалю і нашої щирої волі навернення. А тому гарантія відпущення буде настільки великою, наскільки виразно сприймаються ці дві умови. І хоча можна однаково безплідно сповідатись, але все-таки треба собі ясно сказати, що сповідь звичайно дає набагато більші можливості. 

Насамперед сповідь дає нам контакт з Церквою і урядом (священик), котрий отримав силу відпущення гріхів. Христос котрий говорить до своїх апостолів пасхальним вечором: «Візьміть Духа Святого. Котрим відпустите гріхи будуть їм відпущені» (Йо 20, 23) А св. Павло говорить: «Бог, який уділив нам послугу поєднання… переказує нам слово поєднання. Тому в ім'я Христа здійснюємо місію самого Бога, котрий через нас уділяє пригадування. В ім'я Христа просимо: з’єднатися з Богом!» (2 Кор 5, 18-20). Розмови про те, що гріхи для нас відпускаються також під час Євхаристії, є доказом того, що  не розуміють зовсім таємниці, в якій завжди присутня діяльність Христа. Євхаристія не є встановлена для того, щоб відпускати гріхи, і не виражає Божої волі пробачення. Боже пробачення не виноситься десь в повітря, воно присутнє в особі священика і послуговується людьми. Відлуння цього чудового факту знаходимо у св. Матвія коли паралізованому відпустили гріхи: «А натовп огорнув страх на цей вигляд, і прославляли Бога, котрий таку владу дав людям» (Мт 9, 8). Хоча існують також інші способи отримання прощення (покута, милостиня, жаль, молитва), треба сказати, що відпущення гріхів священиком є єдиним в своєму роді, є привілейованим і повним словом пробачення. 

Але відпущення гріхів може бути плодом, тільки тоді, коли ми зі своєї сторони дамо гарантію, це означає, коли наш жаль буде правдивим і дозрілим. Також в тому випадку сповідь дає особливі можливості і шанси. Сповідатися означає починати діяти: це не є тільки внутрішній настрій, думка що промайнула або почуття. Тут часто ми наївні. Думаємо і говоримо собі так: не потребую іти до сповіді, можу також добре просити Бога про пробачення вже одразу, коли згрішив. В теорії це так виглядає, але на практиці цього так не робимо. Не думаємо про це, не маємо на це часу, життя біжить далі. Просьба про пробачення діє так, що направду від чогось відмовляємось, задумуємось, повертаємось до себе і звичайно змінюємо напрямок дій, але в практиці не призначаємо собі на це час. Сповідатись це означає діяти, зробити крок, а часто це є важкий крок. Зробити крок  завжди  щось більше ніж тільки думка або почуття. Дія підтверджує що жаль став дозрілим. 

Звичайно все це стосується такої сповіді, в якій людина відкрила цілу свою душу; такої сповіді, коли людина довіряє себе цілковито. Якщо сповідь є добра, то є вона краща від інших засобів прощення: є уособленням доброти Бога на цьому світі.  

3. Сповідь таємниця поєднання і воскресіння. 

Замість називати сповідь таємницею покути, краще вживати визначення таємниці поєднання. Також про це каже Йоахім Єремяс – «притчу про марнотратного сина маємо називати притчею про любов Бога». Притча ця чудовим способом виражає, про що власне говориться в сповіді. Маємо Отця, котрий є любов'ю, і чекає нас. Мусимо повернутись до нього. «Встану і пійду до мого отця» (Лк 15, 18). Якби провести такі дослідження і просити, щоб люди написали яка притча їх найбільше вразила, то це буде напевно, на першому місті притча про марнотратного сина. На наступному місті можна припустити що будуть притчі про милосердного Самаритянина і про Лазаря і багача: ці три притчі і кожна з них окремо роблять любов Бога чимось відчутним і правдоподібним. Вони всі знаходяться і Євангелії св. Луки. Лука є правдоподібно – як говорить Данте – scriba mansuetudinis Christi. Оповідає про Божу доброту Христа. Під час сповіді йде мова про любов Отця, яка конкретно виходить на зустріч людині в словах спасительного відпущення гріхів скерованих через священика. 

Сповідь є також таємницею воскресіння. Ісус встановив цю таємницю під час останньої вечері, що виникає з Євангелії св. Йоана 20, 19-23, це напевно не є випадкове. Найважливіше не є торкання власного минулого, вишукування  своїх гріхів або провадження так званого психоаналізу. Коли звертаємо увагу на вірш 18 і 21 притчі про марнотратного Сина, то побачимо, що отець не дозволяє сину того, щоб він сказав все до кінця. Син починає своє визнання і говорить: «Встану і піду до мого отця і скажу йому: Батько, згрішив я проти Бога і проти тебе; вже не гідний називатися твоїм сином; зроби мене хоча б одним з твоїх наймитів». Але коли приходить до батька і починає говорити те, що собі задумав, той перериває його і не має можливості сказати йому: «зроби мене хоча б одним з твоїх наймитів». Отець перемінює нескладні слова в їх протилежність: прибулий не трактує як наймит, а як дуже шановний гість. Минуле в сповіді не є найважливішим, а теперішній час і майбутнє, котре з цією хвилиною розпочинається. Так як це сказано в псалмі Вулгати: «Et dixi I nunc coepi – Тепер починаю поважно» (76, 11). І є це чудово, що через це також і минуле стає переміненим. Бог є тим, хто час робить новим, навіть той час, який проминув. 

Психолог дуже охоче споглядає в минуле: з запалом поглиблюється в досвідчення дитинства, намагається ідентифікувати болісні переживання, які на протязі життя досвідчила людина. Намагається донести пацієнтові: як минуле і його зло з болісними пораненнями та їх брутальністю діють далі і є поживою для ненависті. Це може звичайно бути чимось добрим і корисним, тому що допомагає нам жити в правді і розпізнати нашу убогість. Але сповідь є чимось зовсім іншим; на сповіді відкриваємось цілком і в повноті перед Господом, тим, котрий все робить новим. Людина відкривається з великим тягарем гріха, котрий в собі назбирав. Тоді Господь знищує все зло з минулого і робить для нас теперішню хвилину новою, також все знов є можливим. Не можемо дуже швидко говорити про змарновані можливості. Коли Бог пробачає людині – а так робить завжди багаторазово, людина з довірою стає перед Ним з своїх гріхом – то тоді Він бере на себе наслідки гріха. А інакше не було би мови про жодне правдиве відпущення. Коли Бог пробачає, Він робить це зовсім інакше, ніж роблять це люди. Людина говорить: пішли, і давай більше про це не будемо згадувати, забудьмо все це. А для Бога пробачення не є у жодному випадку забуттям, Бог не завуальовує нашого гріха. Пробачення Бога є новим створінням, новим життям, в якому мій гріх і його наслідки починають виконувати позитивну роль. Це є реорганізація цілого життя, де все це, що є без сенсу, набирає сенсу, де це, що до тепер було перешкодою, стає засобом і дорогою. Поки ми живемо, ніщо не є дефінітивно втрачене. Втрачене може бути, але не в цьому вимірі, а в якому керують людські амбіції і людські результати, але цей вимір не є найбільш істотним. Найважливішим виміром є любов – тільки тоді цінною, коли є натхненна любов'ю, інакше діє деструктивно, а не конструктивно. Все є можливо тому, хто вірить. Це є фундаментальна перспектива і це є дуже важливим, що стала вона для нас чимось вартісним. «Тому, хто шукає Бога – пише Тайлард де Бардін – може не все є без сумніву добре, але все таким може стати: все проводить до добра». Ціла історія спасіння є чудовою ілюстрацією цієї безперервної можливості переорганізації переміни, котра торкається як історії людства, так і кожної окремо особи. Ісус вчинив з гріха Адама «felix culpa» – блаженну провину, а найбільший гріх, який мав місце в історії – мука Ісуса, стала спасінням для нас усіх. Не можна, наприклад, переживати за людей, про яких говоримо, що живуть нещасливо в подружжі. Не можливо сказати: Шкода, що ви одружилися. День шлюбу мабуть був однією великою дурницею, але тепер це неважливо. Коли ця дурниця була визнана Богу і Ним відпущена, стає переміненою в дорогу спасіння. Особисто я думаю, що жінка, яка зробила аборт і щиро жаліє через свій гріх і отримала Боже відпущення, не повинна переживати через те, що багато можливостей відібрала у своєї дитини. Не потребує збирати в голові думки про свою дитину, яка не досягла тієї зрілості, яку Бог захотів для неї. Коли Бог пробачає – все на навернення стає добрим: Він відновляє це все, що гріхом знищене. Зазвичай наші думки про Бога є дріб'язкові і тому також жодні великі речі не діються в нашому житті, але ж вони є початковою євангелічною умовою: «нехай станеться по твоїй вірі». 

Сповідь вчить нас, що воскресіння буде мати визначальне слово в нашому житті і в цілій історії. Тому сповідь є «meta-noia» (зміненням, наверненням) також в такому значенні, що замість жити, несучи великий тягар нашого минулого, наповнені потіхою звертаємось до майбутнього: «Дивись, це все роблю новим» (Ап 21, 5). Живемо в Новому Союзі: тут на навернення все стає новим. А нове є завжди прекрасніше ніж старе. Загублений син, котрий повертає до дому, є більш приголублений ніж той інший, котрий ніколи не губився. Дев'яносто дев'ять овець мусило самостійно дати собі раду, а ця сота була несена на плечах Ісуса. Бути загубленим сином не є добре, але бути колись загубленим сином мусить бути чимось дуже добрим. Сповідник має почуватись дуже нещасливим, коли людина приступає до сповіді і говорить, що завжди виконує свої обов'язки і ніколи не грішить. «Справедливі» були ж великим Хрестом для Ісуса і є ним також для священиків, які сидять в сповідальнях, де вони представляють Боже милосердя. Милосердя може об'явити свою діяльність тільки там, де є «біда». Людина не є свідомою своєї біди і бідності, свого гріха, не може бути просвітлений Святим Духом, а коли Святий Дух вступає, то перше, що завжди робить, «переконує і питає про гріх (Йо 16, 8). 

Разом з Юнгом могли би ми тут говорити про терпіння (Шаттен) людини. Людина, яка не сприймає свою тінь, не є «повною» людиною. Кожна людина має свою тінь, і йде мова про те, щоб розпізнати і сприйняти свою тінь. Тінь є частиною нашої дійсності. Грішність є невід'ємним елементом людської кондиції. Свідомість власної тіні є умовою буття людиною. Коли тінь є розпізнаною, тоді світло стає ясніше. Це є головною метою сповіді: тінь можна побачити в світлі, і через це вона втрачає свій деструктивний вплив. Будучи чимось негативним, стає позитивним. 

Коли будемо намагатися так жити, в цій відновленій дійсності можемо поступово отримати також нову побожність з кожним сходом сонця. Кожного ранку встаємо, з вдячністю усвідомлюючи собі, що новий день є нам даний, новий шанс, цілком нове життя. Кожен день приймаємо як новий дар, як блаженство. Кожен новий схід є обітницею життя, котре сьогодні мусить бути здійснене через те, що будемо жити повною присутньою хвилиною. І кожного ранку можемо говорити: «Ось цей день спасіння» (Кор. 6, 2) «Щоб ви сьогодні почули голос Його» (Пс 95, 7). Не будемо так нерозважливі, щоб вірити, що це тільки звичайний випадок, що є день і ніч, вечір і ранок. 

Ритм пригоди має глибше значення: мусимо зрозуміти, що все, що живе може бути в повноті перемінене. Якщо це зрозуміємо, то вже більше не буде нам так легко залишатися в ліжку і змушувати себе встати; вставання стане молитвою кожного ранку: «Як перо орла молодість твоя відроджується» (Пс 103, 5). Таким чином схід будемо переживали так, як цього прагне Бог. Правдивий аскетизм і правдива містика не полягає на тому, щоб відкидати щоденні справи, але на тому, щоб їх освітлювати. Містика не полягає на незвичайних досвідченнях. Найпростіше досвідчення, яке тільки можемо собі уявити, випадок, котрий здається нам банальним – як день, котрий починається на сході сонця – можемо побачити, як освітлює його випромінююче обличчя Воскреслого. В Його світлі все переходить від смерті до життя, від неприсутності до присутності, від часу до вічності.