Тімоті М. Галлагер OMV  

ІСПИТ СУМЛІННЯ 

ПЕРЕДМОВА 

Теза, що не варто жити, не піддаючи життя рефлексії, викликає різні реакції. Одні її рішуче заперечують, вважаючи, що вона нищить будь-які форми спонтанного стилю життя. Інші теоретично визнають, що вона має рацію, але не приймають її практичного розвитку, тобто іспиту сумління, який теорію переводить на мову життєвого досвіду. Книжка о. Т. Галлагера виходить далеко поза теорію і пропонує нам дуже переконуючі роздуми, звертаючись до особистого досвіду. Його виклад поєднує теоретичну правду з щоденною практикою життя, яка дуже часто, як здається, розбігається з теорією. Особисті, на основі власного досвіду, роздуми автора про іспит сумління долають ці нестиковки і виводять нас на більш зрілий етап поглибленого розуміння традиційної практики іспиту сумління. 

Додаткової вірогідності книжці надають свідчення, які висвітлюють різні аспекти іспиту сумління й поміщають його в життєвий досвід. Свідчення справжні, а не штучні чи вигадані. Особливо це стосується фрагментів, які пояснюють динамічний розвиток і взаємне поєднання п’ятьох формальних кроків іспиту сумління. Ці свідчення переконують більше, ніж усі додаткові коментарі, якими їх можна замінити; мають більшу переконливу силу, ніж найбільш точні описи чи висновки. 

Моя стаття про іспит сумління як інсайт у стан своєї свідомості перед Богом, опублікована у 1972 році, була результатом особистого досвіду та інтуїції: в ній я ствердив, що фундаментом іспиту сумління є щоденна практика духовного розпізнавання. Звільнюючи це поняття від надмірно негативного й моралістичного розуміння, я описав практику, яка мала би бути більш позитивною та особистою. У такому розумінні іспит сумління мав полягати передусім у постійному усвідомленні собі чуйної Божої любові, яка підтримує наше існування, надає нашому життю сенс і цінність, торкається наших сердець в гаморі щоденного досвіду. Мені йшлося також про інсайт в неповторний, інтимний та особистий струмінь нашої свідомості, який не виключає аналізування зовнішньої поведінки, але виходить поза практику тільки «рахування» учинків.

Поєднання іспиту сумління з духовним розпізнаванням – це суттєвий елемент духовності св. Ігнатія Лойоли. І тому іспит сумління був важливою частиною щоденної молитви Ігнатія, яку він ніколи і в будь-яких обставинах не занедбував. Отець Галлагер опублікував книжку про ігнатіянське духовне розпізнавання [1]. Це важливе доповнення до його інтерпретації іспиту сумління. У даній книжці він звертається до одного важливого дня, суттєвого для духовного досвіду св. Ігнатія, про який він пише у Духовному Щоденнику за 12 березня 1544 року. Цей день, багатий на внутрішній досвід, мав велике значення для розпізнавання св. Ігнатієм теми вбозтва для новопосталого Товариства Ісуса. У своїй книзі о. Галлагер проникливо інтерпретує свідчення св. Ігнатія щодо досвіду цього дня. Він уживає живу мову, відхиляє різні аспекти іспиту сумління і – з моєї точки зору – наближає до нас постать Засновника ордену єзуїтів, по-братерському близького нам у своїх ревних діях, аби видобути зі свого досвіду й зберегти все, що Бог у своїй любові хоче нам передати. 

Входження в регулярну й тривалу практику іспиту сумління – це нелегке завдання для багатьох людей. Починаємо його практикувати, бо він здається важливим. Але наша постанова була слабкою. Часом дозріваємо завдяки якомусь конкретному досвіду, який кристалізує прагнення, яке непомітно в нас зростає. Благодать прагнення Бога, прагнення любити Його ще більше, ще уважніше й боязливіше ефективно прокладає дорогу до іспиту сумління. Завдяки їй, завдяки потужному імпульсові прагнення тіснішого зв’язку з Богом в Ісусі іспит сумління ніби «знаходить» нас. Тільки тоді, коли дамо йому можливість якось нас «знайти», можемо витривало практикувати іспит сумління. 

Без достатньо щирого прагнення жити любов’ю Бога, а тільки силою своєї волі й рішучості, ніколи не зможемо ввести в життя рішення практикувати іспит сумління. Тільки любов і гаряче прагнення, які в нас пробуджуються як плід благодаті, можуть ефективно мобілізувати нас до важкої праці над введенням у життя практики іспиту сумління й керувати його розвитком. І тому сучасна постмодерна культура – це виклик для іспиту сумління. В одній з останніх статей про постмодерну духовність Т. Мулдун пише, маючи на думці сучасну молодь: «Для багатьох досвід закохатися в Богові зовсім чужий. Для них релігія – інтелектуальна вправа, справа індивідуальної совісті, а не відповідь на запрошення Бога, який витягує до нас руку, промовляючи: «Пройдімо цей шлях!»» [2] У такій ситуації іспит сумління стає інтелектуальною, моральною практикою, мета якої – впорядкувати розбитий на кавалки світ. Але цей досвід не входить в нас настільки глибоко, аби прояснити всі складнощі й видобути найважливіше устремління серця. 

В іспиті сумління йдеться про любов, яка прагне заволодіти всім серцем, яка, хоч і чудово проявляється у житті багатьох людей, не може бути пережита в усій повноті в земному житті. Але ця любов, яка цілком нас наситить тільки по смерті, проявляється вже тепер через делікатні й ледве помітні порухи серця. Якщо їх не помічатимемо або не звертатимемо на них увагу, то втратимо багатство нашого внутрішнього життя. Якщо від нього відмовляємося, то це збіднює сприйняття зовнішнього світу й обмежує життєдайність мотивацій, з якими ангажуємося у світ. 

Іспит сумління – не егоцентричне зосередження на собі самому, яке засліплює і відчужує від реалій щоденного життя. Справжня любов, яка наповнює серце, ніколи не буде байдужою до суттєвих питань суспільства, в якому живемо, і до людських взаємин; а завжди у свій спосіб впливає на них. Іспит сумління не байдужий до зв’язків між людьми, і може суттєво впливати на прийдешнє цивілізації. Нездатність контролювати сліпі імпульси, які спонукають до насильства, кидає глибоку тінь на довіру, потрібну для творення будь-яких форм відповідальної цивілізації. Щоденно медіа подають інформацію про смертоносне насильство, яке викликає пароксизми терору, розчарованої любові, не сповнених надій, і яке лякає школи, родини й позначається на різноманітних людських взаєминах. 

Імпульси, які спонукають до насильства, завжди супроводжуватимуть замішання і тривоги серця, яких не бракує в світі людських взаємин. Вміння контролювати ці різкі порухи агресії стало найнагальнішою потребою сучасної цивілізації. Суть постійної практики розпізнавання рішень – контролювання імпульсів у вірі. Але іспит сумління – це не якась хвороблива, індивідуалістська форма інтроспекції. Стрижень і сенс іспиту сумління – пошуки волі Бога, об’явленого у воскреслому Ісусі, який прагне відновити й примирити світ людських стосунків. 

Іспит сумління вводить нас у темні закутки серця. Місце, яке знаходимо, відкриваючи перед Богом стан своєї свідомості, не радісне, а скоріше нагадує будинок на узбіччі наших сердець, який лякає. Це місце наповнене почуттям провини, поразки, сорому, слабкістю, яка доходить до безсилля. Дивлячись на нього, важко не перелякатися і не піддатися спокусі витіснення, завдяки якому зазвичай обминаємо ці лячні сфери серця. А саме тут, всередині на перший погляд моторошного замку, схований дорогоцінний дар миру, який нас перемінює і офірує нам любов, яка пробачає, Бога в Ісусі. 

Скрупулярне відгородження цього моторошного і понурого місця, як і вперте заперечення його існування тягне за собою важкі наслідки. Витісняючи його, ми зазнаємо нестачу внутрішньої цілісності; розпачливо прагнемо спокою, знаючи, що не знаходимо його. Виконуючи довірені нам завдання, відчуваємо неспокій, що наші зусилля розходяться з наміченою метою. Більшість із нас потребують когось доброзичливого, хто супроводжуватиме нас у цьому страшному місці й принаймні частково зменшуватиме наші страхи і допомагатиме нам досвідчити прихованого в ньому спокою. Нічого дивного в тому, що в першому розділі книжки о. Галлагер говорить про втечу від середнього етапу іспиту сумління і про потребу когось, хто – часто в ролі духовного керівника – введе нас у повноту молитви цього виду авторефлексії. 

Незважаючи на те, що ця похмура частина людського серця спочатку дратує і ніби нищить нашу самодовіру, але з часом стає місцем відродження, в якому вчимося глибокої та покірної довіри до себе й справжньої спонтанності в Святому Духові, і також знаходимо ненаситне прагнення вдячності й служіння. Вдячне усвідомлення щоденної Божої доброти проводить нас через вогонь смутку й жалю, в якому ілюзорні чари і болісне безсилля гріха знову відкривають перед нам дивовижний дар Божого прощення в Ісусі. Джерело надії, яке постає з цього досвіду, мобілізує нас до подальшої дороги, готуючи до викликів завтрашнього дня. 

На початку я згадав, що дехто відкидає практику іспиту сумління, вважаючи її суперечною зі спонтанним стилем життя. Справжнє джерело спонтанності приховується в глибині наших сердець. Поверхова, швидка спонтанність легка, але часто їй бракує людської зрілості й духовної глибини. Справжня мета людського життя – преображення спонтанністю Святого Духа. Вона в нас не з’явиться сама. Для народження нового, глибокого виду спонтанності потрібно, щоби щось вмерло. Вся аскетична практика розпізнавання слугує знаходженню справжньої спонтанності Святого Духа. В розвитку й прийнятті нової спонтанності ключову роль відіграє іспит сумління. Він не нищить спонтанність життя, а формує справжню форму спонтанності – джерело надії. Спонтанність Святого Духа в наших серцях завжди спрямована до постійного відновлення світу, образ якого знаходимо у воскреслому Ісусі, який постійно супроводжує нас в нашому паломництві. 

Книжка о. Галлагера – важливий крок на дорозі до розуміння суті іспиту сумління. Дякую йому за цю книжку й вкладену в неї працю. Кожний, хто трактуватиме цю книжку серйозно, почерпне з неї багато корисного. 

Жорж Ашенбреннер ТІ 

12 березня 2005 

в річницю канонізації св. Ігнатія Лойоли 

і св. Франциска Ксаверія 

[2]Timothy Muldoon, Postmodern Spirituality and the Ignatian Fundamentum, “The Way” 44 (2005), p. 94. 

<< Previous    [1]  2    Next >>