ІV. ВІДВАГА  

11. Іспит сумління і відвага любові 

Ми ніколи не знаємо, які ми високі, 

поки нам не скажуть встати. 

Тоді наша постать росте до неба, 

якщо прагнемо з себе дати все. 

Емілі Дікінсон 

«Я посланий, щоб порахувати твої сліди» 

Серед Апофтегматів Отців Пустелі, які приховують у собі глибокі духовні правди, є також розповідь про чоловіка, який пішов у пустелю, аби віддати своє життя Богові. Жив там довгі роки, ревно служив Богові молитвою й простим та убогим життям. До найближчого джерела було кілька миль, отож щоденно повинен був долати цю відстань, аби набрати воду, потрібну для життя. Роки минали, він старів у служінні Богові. 

Але з плином часу його серце втомлювалося більше: його вичерпали фізичні невигоди, важка праця і монотонні дні. Символом цієї втоми став щоденний похід по воду; якось по дорозі він перший раз подумав про те, аби припинити довголітнє служіння Богові. За деякий час, пересуваючись по пустелі, відчув, що серце зупиняється. Читаємо: 

«Одного дня, коли він йшов по воду, зламався і сказав: «Чи мушу так важко працювати? Прийду й поселюся біля води». Щойно промовив це, то обернувся і побачив чоловіка, який йшов за ним і рахував його сліди. Спитав: «Хто ти?». «Я – Божий ангел, посланий порахувати твої сліди й винагородити тебе». Щойно це почув, швидко набрав силу духу і переселився ще далі від води». 

Чи в нашому житті прийде подібний час, якщо витривало молитимемося іспитом сумління? Чи звикнемо до цієї молитви, чи буде вона бажаною, чи приноситиме радість? Чи може на початку або пізніше з’являться труднощі? Якщо так, чи триватимуть довго? Чи прийде час, коли відчуємо, що щось нас відпихає від іспиту сумління? Чи після місяців і років цієї практики виявиться, що мусимо боротися, аби в ній витривати – як у випадку згаданого пустельника? 

Якщо так станеться, то добре знати, що «Божий ангел» посланий порахувати наші сліди на дорозі вірності; добре знати, що наші зусилля молитви іспиту сумління цінні в Божих очах і варті нагороди. Але ця книжка була би неповною, якщо би в ній бракувало обговорення труднощів у практиці цієї молитви, часу, коли вона вимагатиме від нас відваги любові. Св. Павло говорить, що любов «довготерпелива… все зносить… все перетерпить» (1 Кор. 13, 4-7). Св. Павло також повчає нас про терпеливість і вірність, які є плодами Святого Духа (Гал. 5, 22). Можна сподіватися, що туга за Богом, яка змушує нас молитися іспитом сумління, часом вимагатиме відваги любові й згаданих плодів Святого Духа. 

Ми вже багаторазово говорили, що іспит сумління – це передовсім зв’язок: суттєвим у ньому є наше ставлення до Бога, любов якого приймаємо з вдячністю, прагнучи щодня відповідати на неї всім серцем. Кожний справжній, глибокий і тривалий зв’язок любові часом вимагає відваги. Мати встає вночі, аби доглядати хвору дитину; син щоденно після роботи відвідує хворого батька, турбуючись про його потреби; священник перериває відпочинок і їде в лікарню до хворого; учитель після дня важкої праці залишається, щоб допомогти відстаючому учневі; чоловік опікується дружиною, яка не може ходити… Прикладів вірної любові є багато. Справжня любов, яка дає нам справжнє щастя, часом вимагає також відваги. 

Жан Ваньє, говорячи про періоди випробування людських стосунків, пише: «Випробування, які розбивають поверхневе почуття безпеки, часто визволяють нові, приховані енергії». В молитві іспиту сумління, як і в інших видах молитви, – яка просто є зв’язком любові – бувають моменти, коли ми покликані любити вірно й відважно з відвагою, яка «визволяє нові, приховані енергії». 

Переконання, що іспит сумління – це скоріше Божий дар, ніж наш здобуток, дає нам надію, про яку пише св. Павло: «Я можу все в тому, хто укріплює мене» (Фил. 4, 13). А досвід, як говорить св. Тереза з Лізьє, вчить, що «Бог ніколи не відмовляє першої благодаті, яка дає нам відвагу діяти; потім серце стає міцним, і ми здобуваємо одну перемогу за другою» [1]. 

У цій частині наших роздумів ми займемося ситуаціями, в яких молитва іспиту сумління може вимагати від нас терпеливої та вірної любові. Розглянувши їх, зможемо пройти через подібний досвід впевненіше, з більшою духовною користю. Роздуми цієї частини книжки беруть до уваги все, що до цього моменту було сказано про іспит сумління: ґрунтовне знання п’яти кроків, вміння гнучко їх застосовувати й знання різних умов і обставин, які нам допомагають практикувати цю молитву. 

Початки 

Для багатьох з нас відкриття іспиту сумління є досвідом, який в духовному вимірі додає сил. Під час розмови з духовним керівником, під час реколекцій, в молитовній групі, під час парафіяльної зустрічі, під час розмови з товаришем чи читаючи якусь книжку, таку як ця, довідуємося про вид молитви, яка ефективно вводить нас у глибшу щоденну єдність з Богом, якої прагне наше серце (Пс. 63, 1); також відкриваємо, що цей засіб духовного зростання доступний для нас. 

У нашому досвіді іспиту сумління наступає тоді час «першої любові» (Одк. 2, 4); відкриваючи цей метод духовного поступу, відчуваємо приплив свіжих сил, захоплюємося тим, що переживаємо. Піднесення серця може супроводжувати поновне відкриття іспиту сумління, коли його краще розуміння знову розпалює в нас прагнення практикувати цей вид молитви. У деяких випадках, може навіть у випадку більшості з нас, захоплення цією «першою любов’ю» призводить до того, що починаємо так витривало молитися. 

-------------------------------------------------------- 

Що робити, якщо молитва іспиту сумління 

викликає біль? 

--------------------------------------------------------- 

Навіть у таких випадках може виявитися потрібним креативне зусилля, щоб ми могли вирішити, коли і де виконуватимемо іспит сумління і що цьому допоможе. Може нам треба буде витривалості й рішучості, аби на цій новій дорозі молитви знайти якусь духовну допомогу: групу, компетентного товариша, систематичні або спорадичні зустрічі з духовним керівником. Початковий етап може вимагати від нас волі витривати на території, на якій почуваємося невпевнено, з надією, що – як говорить св. Тереза – «Бог ніколи не відмовляє першої благодаті, яка дає нам відвагу діяти». 

Дехто спочатку може вважати, що іспит сумління менш дієвий від того, що обіцяє ведення щоденника і досвід інших. Тоді вони можуть засумніватися в ефективності іспиту сумління або принаймні виснувати, що в їхньому випадку він не діє. Якщо переживаємо такі сумніви, то неоціненною допомогою може виявитися розмова з компетентним духовним керівником. Причини початкових труднощів можуть бути різними, і такі розмови допомагають їх долати. 

У подібному досвіді слід пам’ятати про певний основний принцип стосовно всього духовного життя. Св. Йоан від Хреста виразив це дуже просто: «Аби дійти до мети, по цій дорозі треба завжди йти вперед». Кожне зростання людини підлягає законам часу, і молитва іспиту сумління – не виняток. Щось подібне діється тоді, коли перший раз торкаємо клавіші піаніно, коли перший раз вимовляємо слова іноземної мови, коли – це влучніше порівняння – перший раз розмовляємо з новим товаришем: це початок плідної практики, в якій розвиватимемося, якщо тільки витривало входитимемо в нові навички чи ситуації. По суті, «аби дійти до мети, по цій дорозі треба завжди йти вперед». 

Наш перший досвід – важкий або перспективний, або важкий і перспективний водночас – це вже благословенна обітниця майбутнього зросту, якщо тільки витривало, вірно й з любов’ю молитимемося іспитом сумління. Відвага любові, про яку говоримо, якою розпочинається наш іспит сумління, – це родюча земля, на якій у майбутньому проросте зерно щоденного спілкування з Тим, хто нас любить тут, сьогодні, безмежно і завжди.