Випустити з рук  

12 березня 1544 св. Ігнатій у якийсь момент усвідомив, що його прагнення розбігається з тим, чого прагне для нього Бог. Він пише: 

«Щойно я відчув цю схильність і, з другого боку, бажання Бога, нашого Господа, то почав це помічати й робити зусилля, щоб зробити так, як подобається Богові, нашому Господові» (ДЩ 147). 

Любов до Господа наповнює серце Ігнатія і спонукає «робити зусилля, щоб зробити так, як подобається Богові». Зрозумівши Божу волю, починає – не без опору – «робити зусилля» до єдності з Богом. Тоді, як пише, «темрява почала від мене віддалятися, і почали котитися сльози» (ДЩ 148). Духовне спустошення відступило, духовна втіха повернулася, і разом з нею – ясність і певність щодо прийнятого рішення. 

Щоденна молитва іспиту сумління – це постійне вслуховування в повів «лагідного вітерця» (1 Цар. 19, 12), в якому звучить голос Бога, що промовляє в наших серцях. Іспит сумління виражає нашу щоденну відкритість на реалізацію Божих прагнень в нашому житті. Говорячи мовою св. Павла: молячись іспитом сумління, визнаємо, що Ісус є Господом щоденно, в усьому нашому житті, і ми готові пізнати Його прагнення й іти туди, куди Він нас веде в кожній годині дня. Це, як пише св. Ігнатій, постійні зусилля до єдності з Богом. Молитися іспитом сумління – це щораз більше віддавати своє життя Господу, дозволити Йому нас вести, бо, подібно як і св. Ігнатій, «ми пізнали й увірували в ту любов, яку Бог до нас має» (1 Йо. 4, 16). 

Молитва іспиту сумління щораз глибше змінює нас, як вимовно у вірші Веди мене, Світло описав кардинал Генрі Ньюмен тоді, коли знову віддавав своє життя незвіданим вирокам Бога: 

«Я не завжди молився так, як молюся тепер, 

Споконвічне Світло. 

Я сам хотів бачити, я сам хотів вибирати 

Свою дорогу. Але тепер… 

Ти веди мене». 

«Я сам хотів бачити, я сам хотів вибирати»: це людська схильність до самодостатності, устремління безустанно контролювати ситуації в своєму житті. Але в кардиналі Ньюмені відбуваються глибокі зміни, виражені воланням: «Але тепер… Ти веди мене». Молитва іспиту сумління народжується в серці, яке разом із Ньюменом хоче сказати: «Тепер Ти веди мене», просячи про Боже керівництво не тільки в великих рішеннях життя, але також у конкретних, щоденних, «малих» справах, які творять нашу буденність. 

У роздумах, написаних за тринадцять днів до смерті, кардинал Йосиф Бернардін, який помер від раку, зворушливо описує те, що називає «випусканням з рук»: 

«На перший план виходить одна тема, яка тепер набирає нового значення – вміння відмовлятися або випускати з рук. 

Через випускання з рук маю на увазі здатність звільнитися від усіх речей, які перешкоджають нам розвивати сердечний зв’язок з Ісусом. 

Випускання з рук ніколи не є легким. Насправді, це завдання всього життя. Але випускання з рук стає можливе тоді, коли цінимо відчинення свого серця і – понад усе – піклуємося про розвиток молитовного життя». 

Це «завдання всього життя» здійснюється саме в молитві іспиту сумління. Щоденно молячись, виразно помічаємо те, що «нам перешкоджає» реалізувати найбільше прагнення серця: «розвивати сердечний зв’язок з Ісусом». Щораз більше намагаємося «звільнитися від усіх речей», які обмежують нашу духовну свободу, зростаючи в любові Господа. Іспит сумління стає необхідністю, коли «оцінимо відчинення свого серця» на Бога, голос якого, прихований у подуві «лагідного вітерця», безустанно кличе нас до постійної віднови життя. 

Слова кардинала Бернардіна виражають те, що, мабуть, є також і нашим досвідом: 

«Але випускання з рук – це не легкий процес. Я ще постійно молюся й борюся за здатність охоче відмовлятися від багатьох речей. Все ще намагаюся визволитися з того, що не дозволяє Богові замешкати в моєму серці або перешкоджає мені піддатися Його волі… Щоденно молюся, щоб уміти широко відчиняти двері серця Ісусові й покірно погоджуватися з Його вимогами». 

Ось суть іспиту сумління: постійно визволятися «з того, що не дозволяє Богові замешкати в моєму серці», з усього, що «перешкоджає мені піддатися Його волі». Це наша «щоденна молитва», щоб ми «вміли широко відчиняти двері серця Ісусові». 

Кардинал Бернардін говорить також про «применшення себе самого» (Фил. 2, 7), яке звільнює наше серце, віддаючи його Богові: 

«Бог промовляє до нас дуже делікатно, коли просить, щоби ми приділили Йому більше місця в нашому житті. Напруження, яке тоді виникає, не походить від Нього, але від мене, думаю, як Його краще прийняти і як робити це щирим серцем. Ісус виразно говорить, чого прагне, тільки мені дуже важко зректися себе самого й своєї праці. Нелегко повністю довіритися Богові. Перший крок до осягнення такої постави – відмовитися від усього, тобто від планів, які вважаю дуже суттєвими, і від маловажних справ. Тільки тоді Бог може справді заволодіти моїм серцем». 

Бог справді промовляє до нас «дуже делікатно», просячи, «щоби ми приділили Йому більше місця в нашому житті». Наші серця повинні щоденно допасовуватися до Божої волі, аби ми могли постійно вслухатися в голос цього любовного запрошення. Саме тому, як було сказано на початку, молитва іспиту сумління перебуває в центрі нашого духовного життя. Багато залежить від того, чи будемо вслухатися в голос Бога, який промовляє до нас «дуже делікатно», закликаючи нас розпочати духовну мандрівку. 

Як помітив кардинал Бернардін, «Ісус виразно говорить, чого прагне». Ми, натомість, як і Йосип Бернардін, боремося з собою, постійно питаючи, «як Його краще прийняти», і намагаючись робити це «щирим серцем». Питати як, а потім робити: це добрий опис суті іспиту сумління. 

«Любов не потребує жодної підстави поза самою собою» 

Остаточно йдеться про сліди, які залишаємо на піску: день за днем, рік за роком, в хвилини, коли наше серце розігріте любов’ю Бога і все, що духовне, приносить радість, і також у хвилини, коли витривало мусимо продиратися через пустелю в палаючих променях сонця, долаючи кілометри, які здаються нам безконечними, знаючи, що Бог бачить і любить кожний слід нашої вірної витривалості» [1]. 

До подальшої мандрівки нас підштовхує та сама енергія: «Ми пізнали й увірували в ту любов, яку Бог до нас має» (1 Йо. 4, 16). Витривало рік за роком практикуючи іспит сумління, просимо «внутрішнього пізнання нашого Господа… щоб іще сильніше Його полюбити і краще наслідувати» (ДВ 104). 

Св. Бернард з Клерво, якого вірна любов до Господа перемінила серця багатьох народів, даючи їм благословенні плоди, в Проповіді про Пісню Пісень пише: 

«Любов самодостатня, дає радість сама з себе і з огляду на себе саму. Любов є своєю власною заслугою, своєю власною нагородою. Любов не потребує жодної підстави поза самою собою, ані жодного плоду поза самою собою. Її плодом є сама любов. Люблю, бо люблю; люблю, щоб любити. Любов – це щось велике так довго, як довго повертається до свого джерела, сягає своїх початків і випливає зі свого потічка, безустанно черпаючи з нього воду, яка дає їй нове життя» [2]. 

Немає іншого причини, щоб молитися іспитом сумління: «Любов не потребує жодної підстави поза самою собою… Люблю, бо люблю; люблю, щоб любити». Така любов залишається молодою, свіжою й живою, якщо – як пише св. Бернард – безустанно «повертається до свого джерела, сягає своїх початків і випливає зі свого потічка, безустанно черпаючи з нього воду, яка дає їй нове життя». Якщо цей потічок живої води виходить із наших сердець (Йо. 7, 38), то нашим життям керує Святий Дух. Витривало молячись іспитом сумління, щоденно чуємо Голос, відповідаючи на нього своїм життям: «Веди мене, Світло».