Рани серця  

Але що робити, якщо молитва іспиту сумління спричинює біль? Що робити, коли хтось, хто щиро ангажується в життя молитви, переконаний у вартості іспиту сумління і щиро хоче ним молитися, але постійно має відчуття поразки, а не близької присутності люблячого Бога? Чи це означає, що тоді слід відмовитися від іспиту сумління? Як розуміти такі ситуації? 

Одна жінка розповіла мені, що почула колись фразу, яка їй дуже сподобалася і про яку часто думає, виконуючи іспит сумління: «Коли переживаєш важкі хвилини, коли почуваєшся повністю відокремленою від Бога, здійми взуття – ти стоїш на святій землі». І справді, може більше, ніж будь-коли, під час рефлексії земля, на якій стоїмо, свята (Вих. 3, 5). До боротьби, про яку говоримо, слід підходити з великою пошаною до таїни, чуда, багатства і болю людського досвіду. 

Один мужчина любить Бога і намагається вмістити Його в центрі свого життя. Щоденно присвячує час на молитву. Знаходить духовного керівника й регулярно з ним зустрічається. На роботі старається пам’ятати, що служить Господові. Він інтелігентний, обдарований і приємний. Люди люблять бути в його товаристві, відчувають його щиру віру й дивуються його сумлінності в праці. 

Довідується про іспит сумління і про те, що його виконувало багато святих, і сам вирішує практикувати його щоденно. Серйозно до цього ставиться і сумлінно практикує. 

Але цей чоловік має свою таємницю. Страждає від певного узалежнення, яке підштовхує його до поведінки, з якою не може погодитися його сумління. Ніхто цього не бачить, ніхто про це не знає. Велике почуття сорому не дозволяє йому відкрито говорити про цю проблему; не виявив її навіть духовному керівникові. Часом хоче щось сказати, але сором стримує його; духовний керівник не знає про тягар, який цей чоловік приховує в своєму серці. Зовні, в очах усіх, які його знають, виглядає радісним, йде простою дорогою до мети, живе з Богом і успішний у професійному житті. А в глибині душі його давить почуття сорому й провини. 

Кожного разу, коли він виконує іспит сумління, повторюється той самий досвід. Його розум цінить цю молитву. Розуміє сенс п’яти кроків і знає, як ними молитися. Але за кожним разом його охоплює почуття сорому; завжди переживає те саме. Завжди зосереджується на чомусь, що погано зробив упродовж дня, і не може йти далі. Говорить: «Роздумуючи над перебігом дня, мучуся самозвинуваченнями. Не можу глянути на минулі події й погодитися з ними». Видається, що іспит сумління йому не допомагає. Не є позитивним досвідом. Це скоріше час, коли проявляється приховане почуття сорому й провини перед Богом. Його серце болить. 

Цей стан триває вже роками. Часом він повністю нехтує іспитом сумління. Потім знову до нього повертається. Бувають хвилини, коли в молитві відчуває близькість Бога. Без цих хвилин він не міг би йти далі, але вони трапляються рідко. Проходять, і він піддається узалежненням. Повертається почуття сорому й нерішучість під час іспиту сумління. 

Якось, коли біль був дуже сильним, приходить момент благодаті. Він усвідомлює, що так жити вже не може. Молиться про допомогу в доланні узалежнення й пов’язаною з ним поведінкою. Припиняє мовчання і звіряється компетентній духовній особі. Пристає до групи людей, які борються з таким самим узалежненням, і регулярно з ними зустрічається. Перший раз здатний відверто розмовляти зі своїм духовним керівником про проблему, яка гнітить його довгі роки. Узалежнення помалу слабне. 

Помалу в ньому проходять духовні зміни. Починає розуміти, що є, як сам говорить, «грішником, якого люблять», якого Бог не відкидає, а спасає й обнімає під час його боротьби за внутрішній розвиток [1]. Під час зустрічей і розмов його біль починає допомагати іншим через співчуття і зрозуміння, яке їм проявляє. Помалу змінюється і молитва іспиту сумління. Часом ще повертається давній сором і знеохочення. Іншим разом добре виконує перший крок іспиту сумління; вміє відчути справжню вдячність до Бога. Говорить: «У такі дні помічаю рятівну дію Господа в моєму житті й навернення. Знаю, що Господь справді любить мене в усьому, що переживаю». 

Останнім часом під час іспиту сумління його опановує знеохочення: щовечора відчуває ту саму тяжкість на серці, ті самі сумні емоції, почуття безпорадності, не може цього позбутися. Розповідає про все це духовному керівникові. Духовний керівник уважно слухає, подає можливі вирішення, які він не брав до уваги, й заохочує його «вчитися і шукати». Розмова додала йому запалу й сил до продовження молитви іспиту сумління. 

Я дуже вдячний йому за ділення досвідом, в якому він, напевно, не один. Скільки людей, стаючи в тиші перед Богом, тримають у серці таємниці? Скільки людей відчувають подібний сором, знаючи, що стають перед Богом негідно, що виражається також і в іспиті сумління? Якщо носимо в серці такі таємниці, то може бути, що хоча й цінимо іспит сумління й пробуємо ним молитися, але відчуватимемо сором, який нас здолає; важко буде відчувати вдячність, а рефлексія над пережитим днем буде болісним досвідом. Іспит сумління може тоді бути нагодою помітити в собі щось, чого не помічаємо в забіганні дня, але воно ховається в нашому серці. 

Особи, які переживають подібні труднощі під час іспиту сумління, повинні знати, що – як доводить попередня розповідь – існує надія. Повинні знати, що можна позбутися постійних і болісних станів, які переживають під час молитви, і що можуть користуватися людськими й духовними засобами зцілення. Повинні знати, що в їхньому житті може статися чудо благодаті, як і в житті особи, свідчення якої ми приводили; чудо хвилини, коли зможуть зламати духовне мовчання і розпочати процес навернення. 

Але що робити, якщо зараз вони не здатні відчинитися на дію Бога? Що робити, якщо озвучення таємниць серця здається понад сили? Навіть тоді можуть молитися про благодать, просити Бога, який обіцяє, що «кожний, хто просить, отримає» (Мт. 11, 29). Вже саме усвідомлення, що існує дорога виходу з цієї ситуації і що інші пройшли її перед нами, може започаткувати нову надію, яка відчинить дорогу духовного визволення. Тоді боротьба, яка супроводжує іспит сумління, справді стає «святою землею», місцем, де «тихий і покірний серцем» (Мт. 11, 29) Бог волає до нас: «Прийдіть до мене всі втомлені й обтяжені, і я облегшу вас» (Мт. 11, 28) [2]. 

Що станеться у житті цієї людини, якщо вона витримає на дорозі людського й духовного зросту, сумлінно використовуючи засоби, які має в своєму розпорядженні? Зростатиме, і цей зріст супроводжуватиме щораз плідніший іспит сумління. «Кращі дні» приходитимуть частіше, а нова надія на добрий іспит сумління матиме кращі підстави» [3]. 

Подана історія – це драматичний приклад болісної боротьби з іспитом сумління, яка сягає корінням у почуття сорому; минуло багато років, поки людина не відчинилася, що започаткувало процес зцілення. Подібні труднощі в молитві іспиту сумління можна переживати також і в менш драматичному вимірі. 

Не так болісно, але дуже реально, також інші особи можуть переживати поважні духовні сумніви. Їх можна відчувати під час іспиту сумління, і тому особа, яка молиться, може відчути якийсь дискомфорт. Тоді може прийти думка, що має перед собою дві недобрі дороги: припинити виконувати іспит сумління або молитися ним далі, відчуваючи зростання неспокою серця. 

Вийти з цієї важкої ситуації допоможе розмова з компетентним духовним провідником (ДВ 326); це можливо у випадку осіб, які переживають такі труднощі, хоча це поєднане з певним, але не дуже великим, зусиллям. Визнати неспокій – це часто перший крок, щоб його позбутися, завдяки чому ми з новою енергією можемо повернутися до молитви іспиту сумління. Якщо, визнаючи труднощі, вчимося у якийсь спосіб застосовувати ігнатіянські правила розпізнавання, то отримуємо новий засіб для ефективної відповіді на подібні духовні проблеми. 

У такий спосіб наша боротьба з іспитом сумління стане нагодою до нового зросту. Тоді ми справді будемо йти по «святій землі».