Розвиток контемпляції  

Глибина проникнення св. Ігнатія у зміст свого духовного досвіду з опису 12 березня 1544 може викликати в нас здивування. Можемо тоді задатися питанням, про яке вже згадували: «Чи справді можна так жити?» Зрозуміло, як ми вже говорили, що сам Ігнатій повинен був пройти довгу дорогу до такого рівня духовної рефлексії; його записки за 12 березня 1544 – це зрілий плід багаторічного послідовного розвитку вміння помічати духовні порухи свого серця. 

Джон Велтрі ТІ пише: «Рефлексія над власним досвідом, завдяки якій відкриваємо духовні порухи, – це розвинуте вміння» [1]. Розвиток цього вміння природно поєднується з розвитком молитви іспиту сумління. Як вчить класична богословська доктрина, дія Божої благодаті закладає і збагачує все те, що справді людське. У випадку іспиту сумління це означає, що розвиток людської здатності помічати те, що діється довкола і всередині нас, водночас підсилює нашу здатність помічати, за допомогою Божої благодаті, також і свій духовний досвід. 

Такі здатності як: 

- помічати під час прогулянки те, що діється довкола; 

- уважно слухати музику в кімнаті, в якій перебуваємо; 

- радіти із посмішки й розмови з кимось, кого любимо; 

- спокійно споглядати вогню в каміні під час перебування з друзями; 

- споглядати птаха в повітрі; 

- спостерігати за культурними взірцями в нашому суспільстві; 

… помічати, бачити, споглядати і сприймати те, що діється довкола нас, і реакції, які в нас це пробуджує: все це створює людський простір, потрібний для молитви іспиту сумління. 

Анна Морров Ліндберг 30 травня 1932 року записала в духовному щоденнику: 

«Спокійний, прохолодний і сонячний день. Разом з Чарльзом ми гуляли в саду, гралися з псами. З Єлизаветою розмовляли на терасі… Я почувалася так, ніби хотіла просто сісти на сонці перед будинком і дозволити проникнути в мене хвилям зелених дубових листків, звукам, які видавали хмари комарів, і всім звукам і порухам – ніби хотіла наповнити всі зморшки і тріщини, створюючи всюди одну білу гладку поверхню, а потім дозволити враженням і думкам ясно й виразно виплисти на цю атласну поверхню. Не хотіла читати, думати й працювати; хотіла, щоб мене по самі вінця наповнив спокій і тиша» [2]. 

Генрі Ноуен показує таке саме вміння помічати у даному фрагменті, який парадоксально є описом рухливого міського перехрестя вулиць: 

«Недавно я стояв на перехресті вулиць у центрі Торонто. Бачив молоду людину, яка переходила вулицю, хоча світилося червоне світло. Вона мало що не потрапила під машину. Водночас сотні людей рухалися в різних напрямках. Більшість мала напружені й серйозні вирази обличчя, ніхто ні з ким не вітався. Всі були занурені у власні думки і прямували до незнаних цілей. Через перехрестя переїжджали довгі ряди машин, одні – вліво, другі – вправо, і в усе це вливався великий натовп пішоходів. 

Я задумався: Що діється всередині цих людей? До чого прямують, на що розраховують, що ними керує? Стоячи на залюдненому перехресті, я хотів пізнати думки усіх цих людей. Але швидко усвідомив, що не повинен бути таким цікавим. Мій внутрішній неспокій був, мабуть, подібним до стану духа оточуючих мене людей». 

Це мова того, хто розвинув у собі здатність помічати те, що діється довкола нього і в ньому самому: «Бачив… Задумався… Але швидко усвідомив…» Саме в цей внутрішній людський простір входить інспірована благодаттю молитва іспиту сумління, збагачуючи його власною духовною уважністю й чуйністю. 

Усвідомлення зовнішніх вражень («Бачив…») веде Ноуена до усвідомлення внутрішніх людських вражень («Мій внутрішній неспокій…») і також до духовного усвідомлення, коли його серце на залюдненому перехресті підноситься до Бога: 

«Чому мені так важко зберігати рівновагу й спокій і дозволити Богові говорити про сенс мого життя? Чи це тому, що не довіряю Богові? Може тому, що не знаю Бога? А може тому, що не можу повірити, що Бог справді існує тут і тепер саме для мене? Чи може тому, що боюся Бога? Може тому, що все інше видається мені реальнішим від Бога? Чи тому, що в глибині душі не вірю, що Бога обходить те, що діється на перехресті вулиць у центрі Торонта? 

Але чую голос, і саме тут, в центрі міста: «Прийдіть до мене всі втомлені й обтяжені, і я облегшу вас. Візьміть ярмо моє на себе й навчіться від мене, бо я лагідний і сумирний серцем, тож знайдете полегшу душам вашим. Ярмо бо моє любе й тягар мій легкий» (Мт. 11, 28-30). 

Чи можу довіритися цьому голосові й піти за ним? Це не виразний голос, його часто приглушує галас внутрішнього міста. Але якщо слухатиму уважно, то почую його і зможу розпізнати цей голос, який промовляє до глибини мого серця». 

Скільки таких «залюднених перехресть» зустрічаємо упродовж дня? Скільки зустрічей маємо щодня в родині, в суспільстві, в якому живемо, на роботі, в Церкві й у світі? Скільки подій – «година за годиною або одну пору дня за іншою», як говорить св. Ігнатій – наповнюють наш день? Скількома способами зможемо почути голос Бога, який до нас промовляє, якщо тільки, як Ноуен, «слухатимемо уважно»? Як часто, якщо будемо по-людському і духовно чуйними, «розпізнаємо цей голос, який промовляє до глибини» наших сердець? Саме у цьому й полягає практика іспиту сумління. 

Наскільки зростає наша здатність помічати внутрішні й зовнішні людські враження, настільки також зростає наше вміння помічати духовний досвід: говорячи мовою св. Ігнатія, вчимося помічати духовну втіху й духовне спустошення, як і супровідні думки (ДВ 316-317). Виконуючи іспит сумління після святої меси, Сюзанна помічає, що «любов Бога в цей момент – це для неї щось дуже реальне» (духовна втіха). Згадує, що вранці минулого дня «Бог здавався віддаленим» і що «не мала особливої ревності до духовних справ» (духовне спустошення), і через це зволікала з допомогою колезі по роботі. Виконуючи іспит сумління, Сюзанна тепер бачить сенс цього духовного досвіду і розуміє, як повинна на нього відповідати [3]. 

Чи всі особи, заангажовані в молитовне життя, розвивають у собі вміння помічати присутність Бога в щоденних враженнях? Жорж Ашенбреннер ТІ пише, що іспит сумління – це духовна дійсність, яку «поступово досвідчуємо в вірі», і молитва «в християнській свідомості, сформована Богом і його дією в нашому серці, і яка зростає в контакті й конфронтації зі світом і всією дійсністю». Він також пише про «потребу постійного пристосування» молитви іспиту сумління до «нашого рівня розвитку і ситуації в світі», в якому живемо [4]. Іспитом сумління молимося так, як практикуємо всі інші види молитви: відповідно до багатства особовості, якою нас обдарував Бог, і відповідно до способу, у який Бог тепер веде нас в молитві. Якщо будемо так діяти, то наша практика іспиту сумління поступово розвиватиметься, і разом з нею розвиватиметься наше здатність розширювати духовне усвідомлення [5]. 

[2] Anne Morrow Lindbergh, Hour of Gold, Hour of Lead: Diaries and Letters of Anne Morrow Lindbergh, New York 1973, p. 261. 

[3] Аби допомогти читачам виробити в собі таке духовне усвідомлення, я написав книжку: Timothy Gallagher OMV, The Discernment of Spirits: An Ignatian Guide for Everyday Living, Crossroad, New York 2005. 

[4] George Aschenbrenner SJ, Consciousness Examen, p. 16. 

[5] Пор. John Veltri SJ, Orientations, p. 161-176. Автор пропонує багато вправ для «розвитку розпізнавання серця». Сім «етапів» розвитку, разом із відповідними вправами, свідчать про те, що насправді тут йдеться про «розвинуте вміння» (ст. 161). За Велтрі, це такі етапи: (1) відкриття в собі різних почуттів; (2) контакт із дійсністю, яка приховується за цими почуттями; (3) усвідомлення біологічного й психологічного походження своїх почуттів; (4) усвідомлення Христового – що походить від Святого Духа – виміру експресії наших почуттів й поведінки, яка походить від них; (5) усвідомлення різних способів, у які Бог уділяється нам в досвіді нашого життя; (6) точне усвідомлення духовних порухів серця; (7) використання схеми св. Ігнатія Лойоли (п’яти пунктів й різних акцентів на кожному). 

<< Previous    1  2  [3]  4  5  ...7    Next >>