ДУХОВНІСТЬ - ІІІ. УМОВИ Part 2

Найважче (якщо взагалі можливо) витривало практикувати молитву іспиту сумління тоді, коли, виконуючи її, залишаємося наодинці зі своєю духовного боротьбою. Але практикувати її легше й з більшою надією, якщо в нашій духовній подорожі нас хтось супроводжує.

Якщо молитва іспиту сумління – це не тільки справа морального розвитку, але також духовного розпізнавання порухів серця [1], то значення такої духовної допомоги очевидне. В Духовних Вправах св. Ігнатій завжди натякає, що в розпізнаванні нам допоможе компетентний духовний провідник. Він нам потрібний навіть тоді, коли вже здобудемо якесь уміння в мистецтві розпізнавання:

«Духовний провідник, вслухуючись у наш досвід, може допомогти нам помітити те, чого ми самі в собі ніколи би так виразно не помітили, якщо би не спробували розказати про свій досвід комусь довіреному й зацікавленому, комусь, хто вміє слухати і має в цій царині потрібний вишкіл і досвід» [2].

Яку форму може мати така духовна допомога? Це може бути:

- духовне керівництво, тобто регулярні зустрічі з компетентним духовним провідником. Така форма духовної допомоги – перевірений елемент християнської духовної традиції, який може бути дуже цінним в молитві іспиту сумління.

- У випадку деяких осіб найреалістичною формою духовної допомоги будуть спорадичні зустрічі з досвідченим духовним провідником.

- Інша форма такої духовної допомоги – група такої духовної формації, якою керує досвідчена особа.

- Розмова з духовними товаришами, які супроводжують нас у нашій мандрівці [3].

Згадані форми духовної допомоги мають ще більше значення для людей, які живуть у культурі, яка сама з себе дає менше духовної підтримки ніж часи, в яких жив св. Ігнатій.

Компетентна духовна допомога відповідає на багато труднощів, які переживають люди, заангажовані в молитву іспитом сумління (ДВ 326). Часом в духовному житті буває, що, незважаючи на щире бажання і сумлінні зусилля виконувати іспит сумління, можемо відчувати знеохочення. Іспит сумління не виходить так, як того бажаємо, що може нас відштовхнути від цієї форми молитви. З попередніх роздумів знаємо, що причини труднощів можуть бути різними. Найпевніший спосіб боротьби з ними – розмова з компетентним духовним супутником. Без таких розмов можемо піддатися спокусі відмовитися від іспиту сумління в трудні хвилини. З допомогою розмов наша боротьба стає початком нового зростання в молитві іспиту сумління і – через нього – загального духовного зростання [4].

Тут варто додати важливу увагу щодо стосунків між духовним керівником і іспитом сумління. Якщо, як ми вже сказали, наша практика іспиту сумління отримує велику користь із духовного керівництва, то вірне й протилежне твердження: наш досвід духовного керівництва отримує користь, якщо вносимо в нього плоди нашого іспиту сумління. Щоденний іспит сумління постачає досконалий «матеріал» до діалогу між духовним керівником і керованим. Він буде гарантією, що діалог зосереджуватиметься на справді суттєвих питаннях і проблемах, які в даний момент з’являються в житті керованого, який користується духовним керівництвом, і що його супроводжуватиме духовна ясність і сила там, де керований їх найбільше потребує. Регулярна практика іспиту сумління постійно вносить свіже бачення в діалог духовного керівника й керованого, допомагаючи їм на дорозі, якою йдуть роками, намагаючись йти за безмежно креативним втручанням Святого Духа [5].

Дивлячись на іспит сумління св. Ігнатія за 12 березня 1544, бачимо, що молитовну рефлексію над минулими подіями він виконував у день, наповнений різними видами молитви в різних порах дня. Св. Ігнатій молиться вранці після пробудження, готуючись до св. меси, під час неї і після неї. Молячись, зустрічається із Богом, який любить його більше, «ніж він сам себе». З багатства цього зв’язку з Богом у звичайних порах молитви народжується прагнення постійного зв’язку з Богом упродовж дня. Саме таке прагнення, як ми бачили, мобілізує нас до практикування іспиту сумління. Наш зв’язок із Богом підчас витривалої, щоденної молитви – це родючий ґрунт, у який плідна практика іспиту сумління пускає коріння і зростає.

Як влучно зауважив о. Ашенбреннер, іспит сумління – це молитва, яка зумовлює в нашому житті існування іншого рівня молитви [6]. Отож кожний крок на дорозі розвитку зв’язку з Богом через витривалу молитву готує ґрунт для нашої практики іспиту сумління. Чи слід ще додавати, що цю справу варто обговорювати з духовним провідником? Корисно також говорити про це з іншими особами, з якими розділяємо це саме устремління і тугу.

Як і в випадку зв’язку між іспитом сумління й духовним керівництвом, так і тут діє принцип взаємної користі. Любляче спілкування з Богом в часах регулярної молитви (роздуми над Святим Письмом, свята меса, літургія годин, lectio divina та інші молитви) пробуджує в нас прагнення шукати Бога, який нас любить, також упродовж усього дня, що, в свою чергу, веде до іспиту сумління. Натомість іспит сумління розширяє наш зв’язок любові поза звичайний час молитви і розтягує його на конкретну щоденну активність. У такий спосіб звичайні пори молитви – це не тільки тимчасові, бажані пережиття єдності з Богом, але тісно поєднуються з днем, частиною якого вони є, виходять із нього й ведуть до нього більш-менш так, як бачимо це на прикладі опису досвіду св. Ігнатія за 12 березня 1544.

Це не тільки слова. Коли серце радіє зустріччю з Богом у звичайних і регулярних порах молитви і щораз більше тужить за частішим і глибшим досвідом цього зв’язку також упродовж усього дня, тоді ми справді готові практикувати іспит сумління.

[1] George Aschenbrenner SJ, Consciousness Examen, “Review for Religious” 31 (1972), p. 14-21.

[2] Jules Toner SJ, A Commentary on Saint Ignatius’s Rules for the Discernment of Spirits: A Guide to the Principles and Practice, Institute of Jesuit Sources, St. Louis 1982, p. 168. Тонер далі пише: «Це правда, що чим більший і глибший наш досвід духовного життя, чим більше над ним роздумуємо, чим більше зростає наше духовне усвідомлення, наша духовна формація і досвід духовного порадництва – як активного, так і пасивного, тим краще можемо давати собі раду зі своїми духовними проблемами. Але людей, які мали можливість і змогли здобути такий досвід і здатні до такої рефлексії, порад і такої формації, дуже мало; але й їм потрібний хтось, хто може їм радити. Більшість із нас у ще більшій мірі потребує порад – і тим більше, чим менше ми знаємо і чим менше маємо досвіду, а також, чим складніша справа, якою займаємося. Перший і найсуттєвіший крок до відчинення себе іншій людині – це ясне усвідомлення того, що діється в нашому житті. Мало людей можуть здобути це знання інакше, ніж пробуючи розповісти про це іншій людині», p. 200-201.

[3] Один із варіантів такої форми – молитва іспиту сумління разом із духовним товаришем. Пор. Gerald E. Keefe SJ, The Companion Examen, “Review for Religious” 37 (1978), p. 59-68. Кіф пише: «Спільний іспит сумління – це молитва двох віруючих осіб, які намагаються розпізнати Божу волю в своєму житті і діляться між собою цими зусиллями». Там само, с. 59.

[4] Читаючи Духовні Вправи, особливо правила духовного розпізнавання (ДВ 313-336), довідуємося, що св. Ігнатій передбачає досвід духовної боротьби в духовному житті, і ця боротьба часом включена в план Провидіння Бога, який нас любить (ДВ 320). Отож, в досвіді таких труднощів автор Вправ не бачить нічого соромливого. З точки зору св. Ігнатія найважливішим є те, щоб ми відповідали на труднощі з духовною мудрістю, завдяки чому, згідно з Божими намірами, вони приведуть нас до нового духовного зросту.

[5] Якщо це так, то насувається висновок, що дуже потрібні духовні керівники, втаємничені в молитву іспиту сумління, і які можуть супроводжувати в ній інших, допомагаючи їм своїми порадами.

[6] «Якість» і плідність молитви іспиту сумління залежить від її зв’язку з безустанною контемплятивною молитвою даної особи. Без цього зв’язку іспит сумління – якщо ним взагалі не перестають молитися – зводиться до рівня авторефлексії з метою самовдосконалення». George Aschenbrenner SJ, Consciousness Examen, p. 15.
<< Previous 1 [2] 3 4 5 ...7 Next >>