<< Previous    [1]  2  3  4  5  ...7    Next >>

І. ПРАГНЕННЯ  

 

1. Відкриття іспиту сумління 

 

І ось я побачила Його і шукала Його, 

мала Його і прагнула Його. 

І мені здається, що такою має бути 

наша звичайна поведінка. 

Джуліана з Норвича 

 

Тридцять років подорожування 

 

Перший раз я почув про іспит сумління тридцять років тому в семінарії. Під час новіціяту – рік, відведений духовному вишколу – ми вивчали традицію нашої духовності й різні способи молитви: роздуми над Святим Письмом, літургійна молитва, духовне читання. Серед цих видів молитви був і іспит сумління. 

Ми довідалися, що молитва іспиту сумління містить п’ять кроків: потрібно подякувати Богові за благодаті дня, який ми пережили, просити Його про благодать помітити й долати свої слабкості й падіння, роздумувати над прожитим днем, помічаючи в ньому свій духовний досвід і, там, де потрібно, просити в Бога прощення, укласти план наступного дня. Пізнавши ці п’ять кроків, в мене склалося враження, що маю справу з упорядкованою формою молитви; вона здавалася мені дуже сенсовною. Я хотів навчитися так молитися. Я хотів увійти в справжнє молитовне життя, яке уможливлює духовний розвиток. Отож вирішив включити іспит сумління в практику молитви. 

Але, згадуючи тамті часи, не пригадую, щоби іспит сумління справив на мене велике враження. Я його прийняв, але інші форми молитви здавалися мені важливішими, особливо роздуми над Святим Письмом й різні види літургійної молитви: меса, псалми, літургія годин. Іспит сумління був для мене звичайною частиною ревного молитовного життя. Він не здавався мені ані важким, ані важливим для мого духовного життя. 

В семінарії я прочитав відому статтю о. Джоржа Ашенбреннера ТІ про іспит сумління; вона справила на мене велике враження, як і на багатьох інших [1]. Згадуючи тамті часи, розумію, що тоді я ще не міг повністю зрозуміти, про що він писав. Але його роздуми мені подобалися. О. Ашенбреннер представив привабливе бачення іспиту сумління як допомогу в знаходженні Бога в подіях дня. Він писав: «Іспит сумління – це щоденні інтенсивні вправи розпізнавання в повсякденному житті». Але в тамті часи те, що розуміємо під «розпізнаванням», залишалося поза горизонтом моєї формації та досвіду. 

-------------------------------------------------------- 

І тут я зрозумів, яку важливу, 

і навіть ключову роль у духовному житті 

може відіграти іспит сумління. 

--------------------------------------------------------- 

Через чотири роки я виконував духовні вправи св. Ігнатія. Для мене це був сильний досвід. Чотири тижні інтенсивної молитви під керівництвом духовного керівника були чудовим часом поглиблення і розуміння духовного життя. Тоді я знову зустрівся з іспитом сумління. Досвід був подібним до попереднього. Іспит сумління здавався мені розсудливою духовною практикою. Я хотів і пробував його практикувати. Іспит сумління був частиною мого молитовного життя, хоч і маргінальною. 

Після закінчення семінарії я розпочав священницьке служіння. Практикуючи іспит сумління багато років, я завжди дотримувався однієї схеми. Упродовж кількох місяців ввечері виконував іспит сумління, принаймні кілька хвилин. Потім моя ревність слабнула. Часом тему іспиту сумління піднімав у розмовах із своїм духовним керівником. Під час реколекцій, зазвичай, я збуджував у собі постанову ревно практикувати цю молитву. Знову починав його практикувати, і знову все повторювалося. Хоча я хотів, щоб мій іспит сумління був більш плідним, але я мав багато роботи і це не було моєю найбільшою проблемою. 

Виконуючи перший раз у житті ігнатіянські реколекції, я відразу полюбив багатство духовних Вправ. Під час навчання і після закінчення навчання я хотів про них більше довідатися. За якийсь час мене почали просити давати ігнатіянські реколекції; прохань було щораз більше. Я швидко зорієнтувався, що не зможу їх давати, якщо не вивчу краще практику розпізнавання. Я почав серйозно вивчати розпізнавання за методом св. Ігнатія. За деякий час, все ще вагаючись, почав говорити про розпізнавання під час реколекцій. 

Мене здивували позитивні реакції. Здавалося, що реколектанти знаходять у св. Ігнатія пояснення власного духовного досвіду; його практичні поради мали велику вартість для їхнього духовного зростання. Перший раз я помітив силу ігнатіянського навчання про розпізнавання: мистецтва розпізнавання, розуміння і реагування на різні духовні порухи серця у спосіб, який в щоденному житті непомильно торує дорогу до Бога. Я спостерігав, як вказівки св. Ігнатія стають для реколектантів джерелом нової надії і нової свободи. При зустрічах давні учасники реколекцій розповідали про тривалі благодаті й надію, яку знайшли в навчанні св. Ігнатія про розпізнавання. 

В питанні іспиту сумління такий досвід привів мене до несподіваного відкриття. Я раптово усвідомив, що якщо іспит сумління є, як раніше написав о. Ашенбреннер, «щоденними інтенсивними вправами розпізнавання в повсякденному житті», то він може відіграти корисну і навіть ключову роль у духовному житті. Це спосіб реалізації в щоденному житті ігнатіянської практики розпізнавання, а про її духовну силу я переконався раніше, бачачи учасників реколекцій, які я проводив. Перший раз я справді зацікавився іспитом сумління і вирішив краще його пізнати. 

Під час реколекцій я почав говорити, що іспит сумління допомагає практикувати ігнатіянське розпізнавання поза реколекціями, в щоденному житті. З реколекційних наук постали семінари для тих, хто хотів зглибити цю тему поза реколекціями. Але я не був повністю задоволений зі своїх старань. Хоча щиро й переконливо говорив про значення іспиту сумління, але в своєму житті все ще змагався з ним, пробуючи його правильно практикувати. 

Тепер я насправді хотів молитися іспитом сумління, надіючись на результат, який, як здавалося, обіцяла ця практика – щоденний зріст усвідомлення і єдності з Богом. І щось справді почало мінятися. Зазвичай я молився іспитом сумління наприкінці дня кілька хвилин, часом більше. Зміна полягала у відкритті першого кроку: я почав шукати благодаті, які Бог уділив мені в прожитому дні, і дякувати за них. Я відкрив, що можу це робити і що це означає суттєву зміну. Помічаючи дари Бога перед тим, як заснути, я часто відчував піднесення серця. 

Поступово я відкрив, що можу також молитися п’ятим кроком, плануючи наступний день і роздумуючи в присутності Господа – як його переживатиму. Цю практику я визнав дуже корисною, особливо коли зрозумів, що мені потрібно впорядковувати день, який на мене чекає. Завдяки п’ятому пункту я почав виразніше помічати, чого очікує від мене Господь, які пріоритети слід визначити і як наступного дня організувати час, щоб сповнити ці очікування. Але мені ще не вдавалося молитися трьома середніми пунктами: прохання про світло й силу, роздуми над прожитим днем і прохання про прощення. Я чогось добився, але в практикуванні іспиту сумління мені ще чогось бракувало. 

Мені ще важко було дотримуватися рішення щоденного практикування іспиту сумління, хоча я з ентузіазмом розповідав про його важливість. Якось, задумавшись над ситуацією під час реколекцій, я попросив мого духовного керівника регулярно розмовляти про іспит сумління під час наших щомісячних зустрічей. Ми робили це більше року. Помалу я вчився про іспит сумління ще чогось, як вважаю, дуже важливого: молитва іспиту сумління вимагає присутності іншої особи або осіб, які супроводять нас в духовній подорожі. 

Такою була тоді моя ситуація з іспитом сумління: я покращив розуміння його духовного багатства, справді прагнув ним молитися, зробив у цій царині поступ, але мене ще турбували старі проблеми. Я бачив розбіжність між тим, що говорив іншим, і тим, що сам пережив. 

Якось я зустрів людину, яка сумлінно виконувала іспит сумління і переживала його дуже глибоко. Мені здавалося, що ця людина має близькі стосунки з Богом, автентичність її життя й служіння не викликала сумнівів. Її свідчення промовило до мого серця, показуючи, що практика іспиту сумління справді може бути плідною. Але, незважаючи на це, ця людина здавалася мені винятком, беручи до уваги повсякденні труднощі, зв’язані з іспитом сумління. Я думав, що більшість із нас може в цій царині зробити якийсь поступ, але щоденне спілкування цієї людини з Богом здавалося мені понад моїми можливостями. 

Але тоді сталося ще щось. Часом, коли я навіть не старався, здавалося, що іспит сумління «знаходив мене» сам. Це був дар благодаті. Одна монахиня, яка перестала молитися іспитом сумління, пише: «Цікаво, що кілька років тому я почала усвідомлювати, що регулярно ввечері спонтанно задумуюся над прожитим днем, стаючи перед Богом. Іспит сумління сам мене знаходить! Для мене це доказ, що іспит сумління – необхідний елемент розвитку духовного життя». Має рацію. 

Якось ввечері я пішов до університетської каплиці на набожество, під час якого молилися і співали. Мої друзі наполягали, щоб я пішов, отож я пішов – частково тому, щоби зробити їм приємність, а частково – з цікавості. Цей молитовний вечір припав на особливо важкий період мого життя. Я тоді виконував важливу функцію. Праця йшла добре, але всередині я засихав. Був дуже обтяжений багатьма заняттями й не знав, як справитися з вигоранням, депресією й духовним спустошенням, які дуже часто переживав. Це фізичне й внутрішнє обтяження наростало упродовж кількох років; я не до кінця розумів, що був на границі зриву. Але розумів, що мій стан важкий, і пробував різні способи, аби розпорошити фізичний, емоційний та духовний морок, який мене огортав. Помножував побожні практики, молився, відпочивав від праці. Але проблема не зникла. 

Ми зайшли до університетської каплиці. Там було 600-700 людей, переважно студентів, які сиділи, стояли, були в кожному куті каплиці аж до дверей. Набожество тривало дві з половиною години. Я швидко відчув сором через щирість і глибину молитов людей, присутніх у каплиці. Їх молитви були ревними, передалися мені, і я швидко почав молитися так само. 

Дві з половиною години – це багато часу. Я не мусів реагувати на різні нагальні проблеми, над нічим не працював, не приймав телефонних дзвінків, не писав на комп’ютері, з ніким не розмовляв і не відчував тиску, пов’язаного з наступним завданням. Перший раз після довгого періоду часу я просто затримався. Тут, у переповненій каплиці, я міг віддатися молитві. 

Я відчував єдність із людьми довкола мене і водночас був сам на сам з Господом. Я просив Бога про допомогу, про просвічення, про силу діяти. Під час цього набожества перший раз цілком виразно зрозумів, в якій перебуваю ситуації. Я повинен був визнати свою неспроможність виграти битву. Також ясно зрозумів, що маю робити, аби відбулися зміни. Що найважливіше, я відчув потребу чиєїсь допомоги. Відчув, що мушу відверто поділитися моїми проблемами з кимось компетентним і мудрим, хто знає мене і те, що я пережив. Зрозумів, що хтось повинен мене вести. 

Після повернення додому я зайшов до каплиці. Сидів там і в щоденнику писав те, що зрозумів під час набожества. Наступного дня свої рішення почав вводити в життя. Цей вечір благодаті був у моєму житті зворотною точкою під багатьма аспектами; чим більше часу минає від цієї події, тим більше я за неї вдячний, коли про це згадую. Сьогодні вважаю, що цей дар благодаті й усе, що з цього виникло, поєднувалося в якийсь спосіб із найглибшою причиною опору щодо іспиту сумління. Думаю, що іспит сумління в своєму найглибшому вимірі відкривається перед нами тільки тоді, коли визнаємо власне безсилля і зрозуміємо потребу дати себе вести Богові. Тоді в нас пробуджується глибоке прагнення йди дорогою, яку нам показує Господь; тоді розуміємо, що потребуємо щоденної молитви іспиту сумління, яка нам допоможе знайти цю дорогу. 

Цього вечора іспит сумління сам «знайшов мене». Ці дві з половиною години були для мене молитвою іспиту сумління. З огляду на наступні роздуми, говоритиму про цей вечір, розділивши його на п’ять кроків, за допомогою яких св. Ігнатій описує іспит сумління, кроків, яких я навчився дуже давно, не розуміючи ще їх багатства. 

Коли я молився в університетській каплиці, то просив Господа про світло і силу (другий крок). Молячись, я роздумував над своєю ситуацією і пов’язаними з нею порухами серця (третій крок). Планував перед Господом, що маю робити наступного дня (п’ятий крок). Вдячність (перший крок) була вже на початку в спокою, який мене огорнув разом із ясністю розпізнання. Цю вдячність відчуваю щораз більше, чим частіше згадую цей вечір; тепер зростає усвідомлення багатьох благословенних плодів цього досвіду. Четвертий крок (прохання про прощення) ще не був присутній в моєму розумі й серці. Мабуть, для того потрібно було ще часу. Правдоподібно, принаймні частково, я все ще боровся з прийняттям люблячого прощення Бога, захищаючись від його шанобливих і життєдайних обіймів, які тоді я розумів скоріше як визнання своєї повної поразки. 

Подібний досвід також вчить мене, що іспит сумління – це Божий дар, дар благодаті, а не лише плід людський старань та зусиль. Іспит сумління – це спосіб, у який ми завжди готові виконати волю Бога, який своїм світлом і любов’ю може зцілити нашу темряву і вказати нам дорогу до духовного розвитку. Якщо кожного дня відкриватимуся так на Божий голос, то багато що може змінитися. 



[1] George Aschenbrenner SJ, Consciousness Examen, “Review for Religious” 31 (1972), pp. 14-21. 
<< Previous    [1]  2  3  4  5  ...7    Next >>