РОЗДУМИ ПРО ІСПИТ СОВІСТІ  

 

Ісус ніколи не атакував простих людей, навіть публічних грішників, але часто атакував фарисеїв, людей релігії і віри. Чому? Притча про митаря і фарисея є ніби квінтесенцією ставлення Ісуса Христа до цих двох категорій людей: „Бо кожен, хто підноситься, буде понижений, хто ж понижається, той піднесеться” (Лк 18, 14). Гордість і покора. 

Образ фарисея: зовнішнє праведне життя, зосередження уваги на тому, щоб учинки, повсякденне життя і релігійні практики відповідали релігійним переконанням, і водночас повне нехтування своїм внутрішнім світом: емоціями, почуттями. Тобто, відсутність іспиту совісті та духовного розпізнавання – що призводить до руйнування душі. Релігія і духовність стають ідеологією, своє серце людина віддає не Богові, а своїм ідеям, які можуть бути дуже прекрасними, бо в них містяться християнські принципи любові, добра, прощення. На місце Бога і Його волі, яка в людському житті може бути не тільки незрозумілою, але й дуже болісною, людина ставить зрозумілу релігійну ідеологію, яку намагається реалізувати й втілити в життя пропагандою через мас-медіа, політичними засобами, теологією, через різні форми тиску, і завжди прикриваючись релігійними цінностями і Божою волею. Людина спрямована на зовнішню активність, молитва і релігійні практики – це також зовнішня активність, а не пошуки живого Бога. 

Підмінити живого Бога Божою справою навіть для богопосвячених людей дуже легко: достатньо опустити рівень молитви як особистої зустрічі з Богом до формальної практики. Божа справа – це проповідь, катехиза, церковне навчання, теологія тощо. Але Божа справа без Бога – це ідеологія, зовнішня активність, спрямована на реалізацію конкретних добрих цілей, які підміняють керигму, – особисте свідчення досвіду Бога, якого в богопосвяченої особи нема. 

Жити живим Богом і жити релігійною ідеологією – це дві різні, а часто й протилежні речі. Жити живим Богом – це жити таїною, непевністю, це постійна чуйність на Божий поклик, щоб могти почути: „Вийди зо своєї землі, і від родини своєї, і з дому батька свого до Краю, який Я тобі покажу” (Бт 12, 1), це постійна готовність вийти з «землі і від родини» своїх переконань та ідей до «Краю», який Бог хоче тобі дати. Але той «Край» – це не готове тепле місце, кінцевий пункт мандрівки, де тебе чекає Бог, а стан постійної духовної боротьби, глибокої молитви, повної розчарувань і болю, внутрішніх протиріч, ходження у світлі й темряві, криз, нерозуміння Бога і себе самого, й постійні пошуки Бога і себе самого. Усі зусилля людина спрямовує на внутрішню активність серця й душі, а зовнішня активність стає чимось спонтанним, плодами внутрішньої активності, виходить із серця, а не з голови. 

Жити релігійною ідеологією – це жити прекрасними принципами добра, справедливості та любові, де все ясно, очевидно і самозрозуміло. Тут відразу видно: «Кто виноват и что делать», хто добрий, а хто поганий. Боротися за ці ідеали, втілювати їх у життя – це шляхетна і богоугодна справа. У релігійно ідейних людей, підкованих у церковних науках, в яких мізки добре працюють, це проявляється у бурхливій творчій діяльності на письменницькій ниві: високоінтелектуальні аналізи релігійної й духовної ситуації і повні торби порад, розписаних по пунктах – що треба робити, щоб усе в житті, суспільстві та Церкві було так, як має бути. 

Людина, яка вірить у ідеали добра й любові, вважає, що вже є доброю і люблячою. Але ідеали любові не замінять саму любов, яку може дати лише Бог. І шлях від ідеалів любові до самої любові не такий легкий і простий. І тому в ідеологів і духовних осіб палкі статті та проповіді про любов дуже часто супроводжуються пусткою в серці й душі. Людина вчить інших, як правильно жити і вірити в Бога, а сама внутрішньо роздвоєна і розбита: тіло, емоції, почуття, інтелект живуть самостійним життям, незалежні одне від другого. І тому в ідейних і духовних осіб часом бачимо високу ідейність і велику аморальність, і не розуміємо, як може бути таке поєднання. 

І тому богопосвяченим особам і тим, які вважають себе глибоко віруючими і активними членами Церкви слід серйозно замислитися і зробити іспит совісті: я присвячую своє життя і віддаю себе живому Богові, який керує моїм життям, чи Божій справі? Я проповідую і поширюю Боже царство, яке існує в моїй душі, чи Боже царство, яке вичитав в Євангелію, в побожних і богословських книжках і створив у своїй голові свій образ Божого царства? Боже царство – це реальність, яка існує в моєму серці чи тільки в моїй голові як теоретична доктрина, тобто ідеологія? 

 

Які з нас люди? Та дарма!  

Ми не лукавили з тобою,  

Ми просто йшли; у нас нема  

Зерна неправди за собою.  

Т. Шевченко 

 

*** 

 

Життя у правді та життя у неправді. Кожний християнин знає, що правда – це наука Ісуса Христа. Жити в правді – це вірити в Бога і виконувати Божі й церковні заповіді. Хто живе інакше – живе в неправді. З цього слідує, що християнин, який розчарувався у Бозі, релігії, Церкві, духовенстві тощо і кинув все це – поміняв правду на неправду, отож тяжко согрішив. Той, хто до кінця життя виконує Божі й церковні заповіді, як би важко йому не було, живе в правді й має за це великі заслуги перед Богом. 

Подивімося на це іншими очима. Людина, яка розчарувалася в релігії і перестає її практикувати, автентична: її вчинки (припинення релігійних практик) згідні з її інтелектуальними переконаннями і почуттями. Розум, серце і вчинки становлять єдність, гармонію, тобто зовнішнє відповідає внутрішньому. Людина живе у правді, тому що не лукавить, не обманює: є яка є і не вдає когось, ким не є, у неї немає конфлікту зі своєю совістю. 

Богомільний, який розчаровується у Бозі й релігії, а в багатьох випадках це конфлікти з парохом, духівником, релігійною спільнотою, може гримнути дверима і залишити спільноту, але парафію він не залишить, далі буде ходити на літургію, молитися, сповідатися, причащатися, вважати себе глибоко віруючою людиною, бо нікого не вбив, не пограбував тощо. Але його вчинки, релігійні практики не відповідають його інтелектуальним переконанням: реальний Бог, реальна Церква і реальне духовенство не відповідають стандартам його релігійних переконань. Що буде діятися в його серці? Постійне незадоволення, нарікання, осудження, а то й ненависть до всього того, що він вважає своїми релігійними переконаннями. Повна розбіжність між ділом, словом, думкою і почуттями, тобто богомільне життя в неправді, перманентний внутрішній конфлікт зі своєю совістю. 

Що стосується чернецтва й духовенства, то тут буде ще гірше: вони займаються Божою справою й водночас постійно конфліктують із своєю совістю, тобто з самим Богом: людина воює з Богом і проповідує Боже царство. Черниця живе в спільноті, як в блокадному Сталінграді, вихід поза спільноту – це ковток свіжого повітря. Священик своє роздвоєння чи розтроєння буде компенсувати зовнішніми дорогими речами, шикарним життям, і це будуть ще квіточки, невинні вибрики в порівнянні з сексуальними гріхами і збоченнями. При чому людина усвідомлює, що з нею щось не в порядку, але буде давити свою совість зовнішньою активністю на Божій ниві: працює для Бога, робить добру справу, значить йде до Бога й веде за собою інших. І не усвідомлює, що з Божого апостола перетворюється на політрука, зі свідка Бога на ідеолога, і не відкриває людям Бога, а зомбує їх правильними релігійними знаннями про Бога, чинить з них вірних послідовників своєї ідеологічної релігійної доктрини. А зомбі, від того, що в його мізки втиснули правильну інформацію про Бога, а не фальшиву, не перестане бути зомбі. 

Отож, зробімо іспит совісті: перегляньмо своє життя, знайдімо розбіжності між ділом, словом, думкою і почуттями. Не втікаймо від правди про себе. Правда, якою би гіркою вона не була, якщо визнаємо її перед собою і перед Богом, визволить нас. Великою брехнею диявола, якою ми спокушаємося постійно, є те, що ми повинні стати перед Богом сильними, бездоганними, безгрішними; і Він лише тоді на нас гляне прихильно. Ми, «святі корови», можемо у цій брехні жити все життя.  

 

Але не бійся прикрого рядка. 

Прозрінь не бійся, бо вони як ліки. 

Не бійся правди, хоч яка гірка, 

Не бійся смутків, хоч вони як ріки. 

Людині бійся душу ошукать, 

Бо в цьому схибиш – то уже навіки. 

Л. Костенко 

 

*** 

 

Життя Богом і життя Божою справою. На прикладі пророка Іллі постараймося знайти аналогію між його життям і своїм.  

1. У країні релігійна криза, моральний занепад, народ роздвоєний між Ягве і Ваалом. Ілля залишається вірний Богові, збирає народ: І підійшов Ілля до всього народу й сказав: Чи довго ви будете скакати на двох галузках? Якщо Господь Бог, ідіть за Ним, а якщо Ваал ідіть за ним! Та не відповів йому народ ані слова (1 Цар 18, 21). Чи не є це опис нашого сьогодення і нашої повсякденної ситуації? В церкві й там, де є можливість вільно жити християнською мораллю, ми християни. Але там, де життя християнською мораллю супроводжується матеріальними втратами, ми йдемо на компроміси зі своєю совістю – треба якось жити, й тому живемо у роздвоєнні й напівхристиянстві. 

2. Ілля волає до свого Бога: „Вислухай мене, Господи, вислухай мене, і нехай пізнає цей народ, що Ти Господь, Бог, і Ти обернеш їхнє серце назад!” (1 Цар 18, 37). Бог чинить чудо, народ бачить це і навертається. „А Господня рука була на Іллі” (1 Цар 18, 38). У нашому житті це відповідає періодам чи подіям, коли ми задоволені своїм життям, тобто задоволені Богом, Він нам допомагає. Життя Богом і Божою справою поєднується або, принаймні, так виглядає зовні. 

3. І послала Єзавель посланця до Іллі, говорячи: Отак нехай зроблять мені боги, і так нехай додадуть, якщо цього часу взавтра я не зроблю душі твоїй, як зроблено душі кожного з них!І побачив він це, і встав та й пішов, боячись за душу свою. І прийшов він до Юдиної Беер-Шеви, і позоставив там свого хлопця.А сам пішов пустинею, дорогою одного дня, і сів під одним ялівцем, і зажадав собі смерти, і сказав: Досить тепер, Господи! Візьми душу мою, бо я не ліпший від батьків своїх! (1 Цар 19, 2-4). Що сталося, що мужній пророк, на якому «спочиває Божа рука», злякався погрози, втратив усю мужність, перелякався до смерті й втікає, та ще в найгірше місце, куди міг утекти, – пустелю. Зі страху втратив розум. Поміркуймо уважно. Успіх вдарив Іллю в голову, засліпив його. Він абсолютно не знає того, що сьогодні називається духовним розпізнаванням. Після великого чуда в його пам’яті відразу віджив образ могутнього Бога, який вивів Ізраїль з Єгипту, водив по пустелі, ввів в обіцяну землю. І все це супроводжувалося великими чудами. Ось такий образ Бога він носить у своєму серці, в такого Бога вірить і такому Богові служить. І тепер Бог буде лише таким, яким Його уявляє Ілля, і діяти лише так, як гадає Ілля. Нарешті Бог Ізраїлю збудився з довгої сплячки й Ілля буде керувати Ним своїми молитвами, бо він – єдиний пророк в Ізраїлі, всі Божі благодаті належать виключно йому. Ілля всю увагу зосереджує не на пізнанні реального Бога, а на собі, на своїх ідеях, прагненнях, на Божій справі відродження релігії Ізраїлю, тобто створює і підсилює фальшивий образ Бога, відходячи тим самим від живого Бога, втрачає Його благодать. А коли людина залишається сама, без Бога, то весь її світогляд побудований на піску, а не на твердому фундаменті. І цей світогляд дуже легко розвалити, що й сталося з Іллею. 

Зробімо іспит совісті зі свого життя. Згадаймо, як наші духовні піднесення, шляхетні богобоязливі прагнення і мрії розвалювалися в одну мить, коли після успіху приходили навіть невеличкі невдачі й дрібні розчарування. Як велика радість дуже швидко змінювалася у біль і відчай. Проаналізуймо це з допомогою двох правил духовного розпізнавання св. Ігнатія. 

[323] Правило десяте. Той, хто відчуває втіху, має думати про те, як діятиме, коли знову переживатиме спустошення, і накопичувати нові сили на цей час. 

[324] Правило одинадцяте. Відчуваючи втіху, потрібно якомога більше впокорюватися та принижуватися, розмірковуючи про те, як мало ми варті під час спустошення, позбавлені ласки або втіхи. 

 

*** 

 

Що людина повинна робити, коли їй погано? Згадаймо, що ми робимо в таких ситуаціях, як нервуємось, гарячкуємо, приймаємо суперечні рішення одне за другим. І як потім жаліємо за свою поспішність, що прийняли рішення в стані афекту, депресії, психозу чи ненависті, і наламали багато дров. Щось можна ще виправити, а щось уже втрачено назавжди. Св. Ігнатій радить, що слід робити у таких ситуаціях. 

[318] Правило п'яте. Під час спустошення ніколи не слід вдаватися до змін; натомість треба залишатися твердим і непохитним у рішеннях, прийнятих напередодні появи спустошення або тоді, коли попередньо відчували втіху. Бо якщо під час втіхи нас забезпечує проводом і порадами добрий дух, то у час спустошення це робить злий дух, поради якого ніколи не приведуть нас до хоч би якогось доброго рішення. 

[319] Правило шосте. Хоча під час спустошення ми не повинні змінювати свої рішення, та все ж вельми корисно проводити у собі внутрішні зміни, спрямовані проти такого спустошення, наприклад, більше уваги приділяючи молитві та розважанням, ретельніше проводячи іспит сумління і старанніше здійснюючи покуту. 

[320] Правило сьоме. Переживаючи спустошення, треба думати, що Господь вирішив випробувати наші сили, аби побачити, як ми чинитимемо опір різним спонукам та спокусам ворога; позаяк можемо так робити з Божою допомогою, якої завше достатньо, хоч і не відчуваємо цього виразно. Бо й справді, навіть якщо Господь позбавив нас неабиякого запалу, великої любові та всеосяжної благодаті, Він все ж завжди дарує нам благодать, якої достатньо для вічного спасіння. 

[321] Правило восьме. Той, хто відчуває спустошення, має намагатися зберігати терпіння, опираючись у такий спосіб нападові, якого зазнає, і пам'ятати, що невдовзі втіха до нього повернеться, якщо у боротьбі зі спустошенням докладатиме зусиль, описаних у шостому правилі. 

[322] Правило дев'яте. Існують три основні причини, що викликають у нас відчуття спустошення. 

По-перше, буваємо байдужими, лінивими чи недбалими у тому, що стосується духовних вправ; відтак духовна втіха залишає нас із нашої ж вини. 

По-друге, спустошення є випробуванням: чого ми варті і як далеко можемо просунутися у служінні Богові та Його прославі, позбавлені щедрих утіх і великих ласк. 

По-третє, спустошення допомагає нам набути істинного пізнання і розуміння, а також внутрішнє усвідомлення того, що не можемо самі осягнути чи зберегти велику побожність, сильну любов, сльози або будь-яку іншу духовну втіху, бо все це дар і ласка від Господа Бога; і щоб ми не вили собі гніздо в оселі іншого, вивищуючись розумом і відтак сягаючи гордості чи марнославства та приписуючи собі побожність чи інші наслідки духовної втіхи. 

Якщо ми у своєму щоденному іспиті совісті завжди будемо мати ці правила перед очима, то вони будуть входити в нашу підсвідомість. І навіть коли виникне ситуація великої кризи, болю, зневіри, коли людина повністю втрачає голову, неспроможна нікого слухати, об’єктивно оцінити ситуацію, згадати ці правила і пристосувати себе до них, то вони будуть діяти на рівні підсвідомості, модифікувати і спрямовувати наші рішення у правильному напрямку, що ми зможемо зрозуміти лише з допомогою глибокого інсайту. 

 

*** 

 

Ілля приземлився у пустелі в такому внутрішньому стані: зажадав собі смерти, і сказав: Досить тепер, Господи! Візьми душу мою. У такий стан людина входить тоді, коли з нею трапляється велика біда: велика матеріальна втрата, смерть близької особи, важка хвороба. Але наше звичайне щоденне життя проходить через менші кризи й внутрішні спустошення. У якихось внутрішніх спустошеннях ми залишаємося довго, з інших виходимо швидко. 

Зробімо іспит совісті про такі пустелі в своєму житті, просімо в Бога благодать глибшого розуміння свого внутрішнього стану в пустелі: чому ми туди потрапили, як довго там знаходилися і як виходили з пустелі. 

Що таке депресія – з цієї точки зору? Це внутрішній стан пустелі й несприйняття цього стану, туга за втраченим, за минулим, життя не в дійсності, не в теперішньому, а в минулому, бажання повернутися назад, в минуле. І чим більше несприйняття своєї дійсності, тим більша депресія. Перенесення уваги й прагнень з теперішнього на минуле – це туга за фальшивим образом Бога, за благодатями минулого (для реколектанта, який добре пережив свої перші реколекції, це небезпека впасти в спокусу очікувати на наступних реколекціях подібного досвіду, це буде регресія в минуле, нездатність прийняти Бога сьогодення, який інший від Бога минулого, тобто по-іншому діє в людині), бажання, щоб минулий Бог повернувся і діяв у житті так, як діяв до пустелі. Це нездатність почути живого Бога тут і тепер, зациклення на собі. І з цього зациклення треба вийти й повернутися до Бога. 

4. „І поклався він, і заснув під одним ялівцем. Аж ось Ангол діткнувся його та й сказав йому: Устань та попоїж! І глянув він, аж ось у його головах калач, спечений на вугіллі, та дзбанок води. І він їв та пив, і знову поклався. І вернувся Ангол Господній удруге, і діткнувся його та й сказав: Устань, попоїж, бо дорога тяжка перед тобою. І він устав, і попоїв та напився” (1 Цар 19, 5-7)

У пустелі людині може здаватися, що Бог залишив її. Але Бог близько, допомагає людині. Як би важко не було, але «калач та дзбанок води» завжди буде. І Ангел Господній намагається промовляти до людської совісті, розуму, почуттів та емоцій. Ілля спромігся відірватися від себе, від своїх внутрішніх голосів, почути Бога і піти за Ним. 

5. „І він ішов, підкріплений тією їжею, сорок день та сорок ночей аж до Божої гори Хорив” (1 Цар 19, 8) . Сорок днів і сорок ночей у пустелі. Числа у Біблії символічні. Число 40 означає повноту, завершеність одного етапу й початок наступного: Мойсей прожив 40 років, криза і втеча з Єгипту, проходить ще 40 років – наступна криза зустрічі з Богом і повернення з місією до Єгипту. У поєднанні з пустелею число 40 буде означати важку боротьбу (у випадку Ісуса), зміну світогляду чи ментальності (у випадку 40-річного перебування євреїв у пустелі). Для Іллі – це проща до святого місця, поєднана з ігнатіанськими реколекціями в тиші й мовчанні. І бачимо плоди реколекцій. 

6. І прибув він туди до печери, і переночував там, аж ось Господнє слово до нього. І сказав Він йому: Чого ти тут, Іллє? А той відказав: Я був дуже горливий для Господа, Бога Саваота, бо Ізраїлеві сини покинули заповіта Твого та порозбивали жертівники Твої, а пророків Твоїх повбивали мечем, і позостався я сам. І шукали вони душу мою, щоб узяти її. А Він відказав: Вийди, і станеш на горі перед Господнім лицем. Аж ось переходитиме Господь, а перед Господнім лицем вітер великий та міцний, що зриває гори та скелі ламає. Та не в вітрі Господь. А по вітрі трус землі, та не в трусі Господь. А по трусі огонь, і не в огні Господь. А по огні тихий лагідний голос. І сталося, як почув це Ілля, то закрив своє обличчя плащем своїм, та й вийшов, і став у входа печери. Аж ось до нього Голос, що говорив: Чого ти тут, Іллє?” (1 Цар 19, 9-13). Ілля чує Божий голос, відповідає Богові, щиро і відверто виповідає свої почуття і біль. Розпізнання Божого голосу як лагідного, а не в могутніх стихіях природи, означає, що Ілля навернувся, змінив свій світогляд, знищив фальшивий образ могутнього і караючого Бога, здатний розпізнавати Бога живого. А в якому стані перебуваємо ми тут і тепер, чи можемо знайти якусь аналогію з життям пророка Іллі? 

 

*** 

 

Перечитайте ще раз подані тексти про пророка Іллю. Порівняйте символіку відрізку його духовного шляху з першим тижнем ігнатіанських реколекцій. Перший етап – криза, сходження в глибину свого гріха, здирання з себе масок богомільності. Це дуже болить.

Частина реколектантів взагалі нездатна увійти в динаміку реколекцій, і реколекції сприймають лише на інтелектуальному рівні – як нову інформацію, часом протилежну до усталених понять про Бога, людину і світ. Тому не тільки конфронтують, але й бунтуються проти реколекцій. Усе їхнє незадоволення перебуває в інтелектуальній сфері, тобто в голові. Після реколекцій це незадоволення швидко минає, залишається лише осудження і негативне ставлення до реколекцій – їхня мудра думка, якою вони щедро діляться з іншими. До цієї категорії реколектантів належать в основному інтелектуали. Вони захищають свій світогляд і свої переконання будь-якою ціною.  

 

Якщо реколектант спромігся увійти в динаміку духовних вправ, то щораз глибше опускається в глибини свого гріха, відкриває темну сторону своєї, до того часу світлої, душі. Це щораз більше болить, і тому глибина, до якої він спускається, залежить від нього самого, від його великодушності – якщо говорити мовою св. Ігнатія. Кульмінаційний момент цього етапу – медитація про пекло. Не кожний здатний повністю зануритися в цю медитацію і пережити її. Ігнатіанське пекло – це пустеля Іллі й бажання смерті. Це вже не поверхневе інтелектуальне незадоволення освічених і підкованих у церковних науках інтелектуалів, для яких Бог є теоретичною ідеологією, а не особистим досвідом. Це великий біль, часом розпука, яка стосується психічної і духовної сфери людини. Тільки глибина болю і розподіл між психічною і духовною сферою у кожної людини різні – в залежності від її духовного досвіду й особистих внутрішніх здатностей. Реколектант може зациклитися на своєму болі, не слухати порад керівника, застрягнути в тунелі, який веде до світла, але не розуміти цього, бо світла ще не бачить, лише темряву довкола себе. З одного боку, він прагне повернутися назад, а з другого боку, розуміє, що це повернення вже не буде відновленням попереднього стану, бо в ньому вже щось радикально змінилося. 

Психологічну сторону цього досвіду дуже добре описали Карл Густав Юнг і Карен Хорні. Якщо людина зациклиться лише на психічному болю і не ввійде в духовний біль, то може не вийти з цього стану, не перейти на наступний етап. Це стосується, в першу чергу, дуже богомільних, одухотворених і правильних християн, які ніколи не мали проблем зі своєю вірою, бо їхні почуття були придушені зовнішньою обрядовістю і сильним моралізмом. Для них духовність – це добре психічне самопочуття. Такі люди багато базікають про любов і гріх, але любов для них – це зовнішня бездоганність, а гріх – щось, чим може хворіти весь світ, тільки не вони, хоча часто б’ють себе в груди і «визнають свої гріхи». Вони вважають себе духовно сильними, всі проблеми вирішують своїми силами. Визнати щиро себе грішником і волати до Бога про допомогу – так низько вони не впадуть і не принизять себе. Коли попадають на глибоку воду, то самі себе рятують своєю богомільною обрядовістю, а не волають, як Петро: „Рятуй мене, Господи”. 

Саме ця категорія людей – це так звані «жертви» реколекцій. Психічне й почуттєве незадоволення набагато глибше від інтелектуального, людина може дуже довго бути психічно розбитою. Але їй самій, її психологам і духовним отцям, які пробують їй «допомогти», невтямки, що її стан – це великий крок на шляху до Бога, пробудження зі сплячки тісного світогляду і фальшивого образу Бога, Божа благодать, ефекти добрих духовних змін, які переходять на психічний рівень: змінений дух намагається змінити психічну й соматичну сферу, бо людина є неподільною єдністю. З пустелі не можна повертатися назад, треба пройти її вперед – Хорив, гора Божої благодаті попереду, а не позаду; не повертатися з тунелю назад, а лізти вперед – світло попереду, а не ззаду. Адам і Єва двері пекла відчинили в центрі раю, двері раю знаходяться в центрі пекла – медитації про пекло потрібні для того, щоб відчинити двері раю. Щоб воскреснути, треба спочатку вмерти. Духовний світ – це реальність, де крайнощі з’єднуються.

І третя категорія реколектантів – які проходять пустелю й виходять з неї, не бояться зануритися у темряву, не бояться вмерти: після темряви входять у світло, після смерті воскресають.

  

Карпати. Літо.  

Гомонить вода 

в потоках чистих. 

Доли смерекові. 

І я ловлю себе  

на думці і на слові, 

Що світ не той,

І я уже не та. 

Лиш тихий біль 

За баченим і втраченим 

Смутить моє чоло, 

Та серце веселить: 

Від втрат гірких  

Стаєм ми часто зрячими,  

і воду п’єм живу 

З того, що нам болить. 

(Галина Тарасюк)

Поданий опис духовного шляху притаманний не тільки ігнатіанським реколекціям. Це універсальний досвід, який в житті кожної людини проявляється по-різному: у кожного своя глибина, інтенсивність і тривалість цих етапів. Зробімо іспит совісті, перегляньмо свій життєвий шлях, свій духовний досвід, який в багатьох з нас ще неусвідомлений. Просімо в Бога благодать зрозуміння свого досвіду. Якщо зуміємо підвести під своє минуле якийсь теоретичний фундамент, на якому свій досвід розкладемо по полицях, то краще будемо розуміти свій теперішній стан і впевненіше дивитися в майбутнє. 

 

*** 

 

Зробімо іспит совісті щодо своїх образ: коли, на кого і чому ми ображалися? Ми ображаємося тоді, коли в нас відбирають щось цінне, з чим ми так зрослися, що воно становить невід’ємну частину нашого єства, відчуваємо образу і біль не лише в почуттях і емоціях чи в голові, але навіть на соматичному рівні – ніби кусок тіла відрізають. 

Коли поміркуємо глибше, то відкриємо, що образа б’є в наш образ світу, людських взаємин тощо. Образа ніби змінює довколишній світ, до якого ми звикли, і змушує нас змінюватися, чого ми не хочемо робити, захищаємося, пробуємо повернути попередній стан речей. Хочемо затримати минуле. Образа викликає жаль до себе і до іншої людини – в залежності від того, як ми поводимося і реагуємо на образу. Потім можуть йти взаємні вибачення, перепросини, а для релігійної людини ще й сповідь.  

Поміркуймо над своїм жалем, вибаченнями і сповіддю. Жаль є необхідною умовою сповіді. Але жаль, який ми відчуваємо в таких ситуаціях, чи це той жаль, якого вимагає сповідь? 

Треба розрізняти звичайний людський жаль, притаманний, якщо не кожній людині, то, принаймні, більшій частині людського роду, і релігійний жаль, необхідний до сповіді. Звичайний жаль за гріхи, провини тощо відчувають і невіруючі люди. Це жаль кривди, жаль утрати чогось тощо. Цей жаль спрямований у горизонтальній площині людських взаємин. Коли ми в сповіді визнаємо гріхи супроти ближніх, то відчуваємо цей жаль. Але коли визнаємо інші гріхи: піст порушив, в неділю пропустив Службу Божу, вранці забув помолитися, то чи ми маємо якийсь жаль, чи тільки говоримо: «Жалію за свої гріхи», бо так пасує балакати в сповіді, а жалю нема. Це означає, що ми не маємо релігійного жалю, який спрямований у вертикальній площині – до Бога. І цей жаль ми самі в собі не збудимо, не витиснемо його з себе так, як людський жаль. Цей жаль можемо отримати в молитві, коли будемо роздумувати над своїми прогрішеннями, намагатися від вчинків дійти до своїх внутрішніх постав, які є причиною гріхів, тоді зможемо торкнутися духовного світу і отримати від Бога дар релігійного жалю – відчуття, що наш гріх дійсно зіпсував щось у духовній сфері. Тобто, до сповіді треба готуватися. Накладаючи це на ситуацію пророка Іллі: потрапляючи в пустелю, усі свої прагнення ми спрямовуємо назад, в минуле, до якого хочемо повернутися – тобто в горизонтальній площині, але неспроможні спрямувати їх до Бога. 

Зробімо іспит совісті про свої сповіді, про приготування сповіді, про жаль, необхідний до сповіді. 

 

*** 

 

Коли з нами трапляється не лише велика біда, а навіть дрібні неприємності, нам робиться погано. Ми зосереджуємося на поганих відчуттях, болях, страхах, свідомо і несвідомо підсилюємо їх. Кольоровий образ світу поступово темніє, стає чорно-білим, і з часом ми бачимо лише чорне, рідко звертаючи увагу на біле. 

Виражаючи це біблійною символікою: потрапивши у пустелю, ми звертаємо увагу лише на негативні сторони пустелі – пекуче сонце, жара, розпечений пісок і каміння, колючі кактуси, отруйні гадюки, тобто, все те, що чинить наше життя важким, болючим, що нищить нас духовно і психічно. І якщо перед нашими очами буде знаходитися щось добре і корисне: «калач і дзбан води», то ми їх не помітимо. А якщо й помітимо, то не звернемо на них увагу. А якщо й звернемо увагу і візьмемо, то ніколи не сприймемо їх як Божий дар, який заохочує нас до діалогу з Богом, а лише як результат власних зусиль і праці, який дуже часто викликатиме в нас лише почуття незадоволення результатом своєї праці. І тому св. Ігнатій у своїй схемі іспиту совісті подає такий перший пункт: 

Пункт 1. Подякувати Господу Богу за всю отриману благодать 

Йдеться не про пасивну побожну вербальну молитву, якою християнин повинен прославляти Бога, бо так його вчать релігійні авторитети й побожні книжки, бо так треба і так пасує молитися християнинові. Ігнатіанський іспит совісті, як і вся ігнатіанська духовність, вимагає повної щирості. Отож, щоби ця молитва була дійсно молитвою, а не ілюзією молитви й самообманом, спершу треба присвятити трохи часу, щоб побачити у пережитому дні Божу благодать – хоч невелику, але реальну, побачити «калач і дзбан води» як Божий дар і дякувати за них. З часом ми зможемо помічати все більше і більше Божих дарів у своєму житті, вчитимемося дякувати за них Богові й радіти Його дарами. У чорному образі світу поступово з’являтимуться білі крапки, їх буде щораз більше, чорний образ світу змінюватиметься у білий. Тобто, в пустелі свого життя, де все довкола нас було ворожим, небезпечним і страшним, поступово знаходитимемо щораз більше чогось доброго, радісного, корисного. І з часом пустеля перетвориться у квітучий сад, пекло – в рай. І нарешті зрозуміємо: ніщо довкола нас не змінилося, все було таким завжди, змінилися ми самі, нас змінила молитва вдячності Богові. 

 

Вечірнє сонце, дякую за день!  

Вечірнє сонце, дякую за втому.  

За тих лісів просвітлений Едем  

і за волошку в житі золотому.  

За твій світанок, і за твій зеніт,  

і за мої обпечені зеніти.  

За те, що завтра хоче зеленіть,  

за те, що вчора встигло оддзвеніти.  

За небо в небі, за дитячий сміх.  

За те, що можу, і за те, що мушу.  

Вечірнє сонце, дякую за всіх,  

котрі нічим не осквернили душу.  

За те, що завтра жде своїх натхнень.  

Що десь у світі кров ще не пролито.  

Вечірнє сонце, дякую за день,  

за цю потребу слова, як молитви. 

Л. Костенко

 

 

*** 

 

В нашому житті є спокуса зосередитися на Божих дарах і не побачити Подателя добра: Чи не десять очистилось, а дев'ять же де?(Лк 17, 17). Це постійна проблема християн, ці слова, лише в іншій формі: „Приймаєте мої дари, а не приймаєте Мене”, звернені до нас щоденно. Отож зробімо іспит совісті: чи Божі дари ведуть нас до Бога чи ми зосереджуємося лише на самих дарах. 

„Дякуємо тобі, Господи, Боже наш, що підняв нас із постелі нашої і вклав в уста наші слово хвали, щоб поклонятися і призивати ім’я твоє святе. 

Ми умоляємо твоє милосердя, яке ти завжди виявляв у нашому житті. Пошли поміч свою людям, що стоять перед лицем святої слави твоєї і дожидають від тебе багатої милости; і дай нам, що зо страхом і любов’ю завжди тобі служимо, хвалити несказанну твою доброту. 

Бо тобі належить усяка слава, честь і поклоніння: Отцю, і Сину, і Святому Духові, нині і повсякчас, і на віки вічні. Амінь” (Молитвослов. Утренні молитви. 1). 

 

*** 

 

Пункт 2. Попросити про благодать розпізнати свої гріхи і позбутися їх 

Другий пункт іспиту совісті відповідає меті духовних вправ: „… духовними вправами зветься будь-який спосіб, за допомогою якого душа готується і налаштовується на те, аби позбутися всіляких невпорядкованих схильностей, а щойно їх усунуто, шукає та осягає Божу волю стосовно такого устрою нашого життя, який сприяв би спасінню душі” (ДВ 1). 

«Схильності» ще перекладають як почуття, прив’язання, зв’язки. В оману може вводити термінологія: гріхи і невпорядковані схильності. Це тотожні чи різні речі? Св. Ігнатій сприймає людину як інтегральну цілість, не розділяє її на духовну й психічну частини. Тому під гріхами можна розуміти не лише гріхи як порушення Божих заповідей і моральних норм, але й внутрішні постави, сформовані під впливом виховання, родини й оточення, які перешкоджають людині йти до Бога. 

«Позбутися всіляких невпорядкованих схильностей» – це негативне формулювання мети духовних вправ. Якщо переформулювати в позитивне: «Осягнути внутрішню свободу». Про свободу можна багато говорити в різних форматах, аспектах тощо. Зосередимося на одному розумінні свободи – бути вільним щодо до часу: минулого, теперішнього, майбутнього. 

Минуле детермінує сьогоднішнє. Минуле сформувало наш світогляд через родину, виховання, оточення, епоху. Минуле – це позитивні й негативні спомини. Негативні спомини – це усвідомлені кривди й образи, які нас блокують, зачиняють у собі, перешкоджають відчинитися на людей і на Бога, обмежують наш світогляд, детермінують спосіб мислення, рішень і вчинків. Розпізнати їх не важко й просити в Бога зцілити їх. При систематичному самопізнанні, поєднаному з медитацією та іспитом совісті, плоди таких духовних вправ ми відчуємо за деякий час. 

Але є ще й неусвідомлені рани душі, які ми не помічаємо й не розуміємо, але деструктивну дію яких у собі відчуваємо. Тут потрібно більше зусиль і ревніші молитви, прохання в Бога показати нам наші рани, і впустити туди Бога. Існують ще неусвідомлені рани, дію яких ми в собі не відчуваємо, живемо з наслідками цих ран як з чимось нормальним, бо в такому стані живемо все життя, іншого, кращого стану не знаємо. Лише Божа благодать, яка входить у нас раптово, несподівано й неочікувано, і зціляє ці рани, відкриває нам їхнє існування. Тобто, я починаю розуміти про існування такої рани лише тоді, коли отримую благодать зцілення і звільнення від неї. 

Зробімо іспит совісті: наскільки ми дійсно себе знаємо, розуміємо? Просімо в Бога благодать показувати нам нас самих. 

 

*** 

 

Незцілене минуле викликає в нас жаль, біль, бажання повернутися назад і змінити його. Як часто говоримо: „Якщо би сьогоднішній розум я мав 10 чи 20 років назад, то прожив би життя по-іншому, уникнув би багатьох помилок”. 

Незцілене минуле людина не може акцептувати, прийняти його і примиритися з ним. Не може пробачити собі й іншим помилки й гріхи минулого. Минуле зосереджує людину на собі самій. 

Воно важким тягарем давить на розум і серце, зосереджує на собі велику частину внутрішніх сил, які людина відбирає від теперішнього, тобто неспроможна добре переживати сьогоднішній день. Чим більші рани минулого, тим більше часу людина проводить у віртуальному світі своєї уяви й фантазії щодо минулого – там вона дуже активна, а в реальному світі виглядає як «сонна муха»: не живе повнотою життя, не може ним радіти і ділитися радістю з іншими, не може відчинитися у внутрішній свободі на Бога, бо є рабом часу. Отож, людина живе в минулому, а не в теперішньому. Її туди тягнуть незцілені рани. 

В іспиті совісті зосередьмося на своєму внутрішньому станові, просімо в Бога благодать розпізнати своє поневолення часом, усвідомити свою хвору уяву й фантазію, стан «сонної мухи», і просити в Бога зцілення. 

 

*** 

 

Звільнення від минулого чи свобода щодо минулого – це динамічний процес, який має різні етапи, аспекти тощо. 

Перший етап – зцілення з допомогою молитви й Божої благодаті усвідомлених болючих ран. 

Другий етап – зцілення з допомогою молитви й Божої благодаті неусвідомлених ран, які не болять, тільки їхній вплив у більшій чи меншій мірі відчуваємо. 

Коли Бог зцілить рани минулого, принаймні до якогось рівня, людина погоджується з ним, не хоче вже нічого в своєму минулому змінювати, акцептує і приймає своє життя таким, яким воно було, бо не тільки очистилась з ран минулого, а усвідомила і зрозуміла глибше значення і суть подій минулого як щось, що було потрібним і необхідним в її житті. Тобто, прийняте минуле – це переосмислене минуле, бо впускання Бога в рану вимагає впустити Його також і в свій розум, в усталені стереотипи мислення, які Він розбиває і змінює наш спосіб мислення. Міняється весь світогляд людини. 

Що відчуває людина після такого досвіду? Минуле сприймає вже в рожевих кольорах, нічого не хоче в ньому змінювати. Але відчуває також ностальгію за щасливими і радісними подіями минулого, хоче на рівні почуттів знову переживати такий досвід. Тобто, минуле вона ще не відпустила повністю, ще зосереджена на ньому. 

Для реколектанта, який чудово виконав фундамент чи перший тиждень духовних вправ св. Ігнатія, а для деяких це народження душі, найсвітліші спомини життя, є небезпека в наступних тижнях очікувати повторення цього досвіду. Тоді людина оцінює свою молитву й результат реколекцій у порівнянні з минулим досвідом, який вважає еталоном молитви й духовних вправ, і не зможе відкритися на новий досвід, стоятиме на місці, вона все ще зациклена на минулому. Народження душі – це один досвід, розвиток і життя душі – це наступні етапи, кожний з яких має свою динаміку і свій досвід. 

Зробімо іспит совісті: якщо наше минуле вже зцілене, то чи ми його вже повністю відпустили, чи ще чіпляємось за свої світлі спомини й відчуття і хочемо до них повернутися? 

 

*** 

 

„Пильно пам'ятай, що зробив був Господь, Бог твій, фараонові та всьому Єгиптові, ті великі випробовування, що бачили твої очі, і ознаки та чуда, і сильну руку та витягнене рамено, що ними вивів тебе Господь, Бог твій, так Господь, Бог твій, учинить усім тим народом, що ти їх боїшся” (Втор 7, 18-19)

„І будеш пам'ятати всю ту дорогу, що Господь, Бог твій, вів тебе нею по пустині ось уже сорок літ, щоб упокорити тебе, щоб випробувати тебе, щоб пізнати те, що в серці твоїм, чи будеш ти держати заповіді Його, чи ні. І впокорював Він тебе, і морив тебе голодом, і годував тебе манною, якої не знав ти й не знали батьки твої, щоб дати тобі знати, що не хлібом самим живе людина, але всім тим, що виходить із уст Господніх, живе людина. Одежа твоя не витиралася на тобі, а нога твоя не спухла от уже сорок літ. І пізнаєш ти в серці своїм, що, як навчає чоловік сина свого, так навчає тебе Господь, Бог твій” (Втор 8, 2-5)

Ці біблійні тексти – це заповідь постійно повертатися до минулого, очищати і зцілювати пам’ять і рани минулого; морив тебе голодом, і годував тебе манною – це опис духовного стану «спустошення» і «втіхи», які св. Ігнатій подає в «правилах духовного розпізнавання». Зцілення починається тоді, коли людина пізнає їх як Божу дію – І пізнаєш ти в серці своїм, що, як навчає чоловік сина свого, так навчає тебе Господь, Бог твій

Щоденний іспит совісті – це роздуми над щоденними «спустошеннями» і «втіхами», і шукання в них Бога і Його навчання. 

 

*** 

 

Зцілення індивідуальної пам’яті буде неповним, якщо воно не запустить механізм зцілення колективної пам’яті, або мовою психології – колективного несвідомого. Колективна пам’ять – це історія народу, а історія нашого народу – це багато болючого і трагічного. Свідомість і внутрішній стан людини з незціленою індивідуальною і колективною пам’яттю виглядає так: 

Ти не мій! розлучив нас далекий твій край,  

І вродлива чужинка забрала!  

Ти там, може, знайшов незаказаний рай,  

Я ж без тебе, мов квітка, зів’яла.  

І зостались мені лиш пісні та думки…  

Ті пісні наші бранці зложили,  

Прислухаючись, як край Євфрату-ріки  

Вавілонськії верби шуміли.  

Ті пісні не співались, у дні жалібні  

Арфи висіли смутно на вітах  

І гойдались, неначе журились, сумні,  

По веселих утрачених літах.  

На мовчазних устах не лунав тихий спів,  

Він на крилах думок у пустиню,  

У зруйноване божеє місто летів  

І оплакував рідну святиню:  

«Ти в руїнах тепера, єдиний наш храм,  

Вороги найсвятіше сплямили,  

На твоїм олтарі неправдивим богам  

Чужоземці вогонь запалили.  

Всі пророки твої від тебе відреклись,  

І левітів немає з тобою.  

Хто погляне на стіни, величні колись,  

Покиває, сумний, головою.  

Ти не наш, але вірними будуть тобі  

На чужині ізраїльські люди, –  

Що Господь сам обрав за святиню собі,  

Те довіку святинею буде!»  

Милий мій! ти для мене зруйнований храм,  

Чи я зрадити маю святині  

Через те, що віддана вона ворогам  

І чужій, неправдивій богині?  

(Леся Українка, Єврейська мелодія) 

У кожної людини своє співвідношення між індивідуальним і колективним. Якщо колективне набагато переважає і придушує індивідуальне, то людина зосереджена на зовнішньому, у свій внутрішній світ їй дуже важко ввійти. Якщо вона вірить у Бога, то її релігійність можна назвати деїзмом – Бог існує, створив світ, але не втручається в нього. Тоді Бог стає абстрактною далекою ідеєю, а серце живе тим, що близьке, відчутне, рідне – національними ідеями, які підміняють Бога: 

О Ізраїлю! Якби ти знав, 

Чого в серці тім повно! 

Якби знав, як люблю я тебе! 

Як люблю невимовно! 

Ти мій рід, ти дитина моя, 

Ти вся честь моя й слава, 

В тобі дух мій, будуще моє, 

І краса, і держава. 

Я ж весь вік свій, весь труд тобі дав 

У незламнім завзяттю, — 

Підеш ти у мандрівку століть 

З мого духу печаттю. 

Але ні, не самого себе 

Я у тобі кохаю; 

Все найкраще, найвище, що знав, 

Я у тебе вкладаю. 

О Ізрайлю, не тям ти сього 

Богохульного слова: 

Я люблю тебе дужче, повніш, 

Ніж сам бог наш Єгова. 

(Франко, Мойсей) 

Зцілення колективного подібне до зцілення індивідуального: чорно-білий світ стає кольоровим, історичні вороги народу зникають один за одним, натомість приходить пізнання і усвідомлення гріхів народу так, як своїх особистих гріхів, ототожнення зі своїм народом. У своєму колективному неусвідомленому ми маємо набагато більше усталених стереотипів, ідеалізацій, -ізмів тощо, ніж у своєму індивідуальному свідомому й несвідомому. І зцілити колективну пам’ять минулого набагато важче, ніж індивідуальну. Але коли зцілення відбувається, то ментальність, описана в попередньому вірші, змінюється до такої: 

Бо люблю я тебе не лише 

За твою добру вдачу, 

А й за хиби та злоби твої, 

Хоч над ними і плачу. 

За ту впертість сліпую твою, 

За ті гордощі духа, 

Що, зійшовши на глупий свій шлях, 

Навіть Бога не слуха. 

За брехливість твого язика, 

За широке сумління, 

Що держиться земного добра, 

Мов ціпкеє коріння. 

За безсоромність твоїх дочок, 

За палке їх кохання, 

І за мову й звичаї твої, 

За твій сміх і дихання. 

(Франко, Мойсей) 

Поміркуймо над прочитаним. Якщо для когось це цілком нова інформація, то вона вимагає часу, щоб пережувати її. Але її не треба приймати на віру, а пережовувати в глибокій молитві й роздумах над своїм світоглядом. Усе те, що не сприймається, а може й ранить, віддавати в молитві Богові й шукати відповідей у молитві. 

 

*** 

 

А тепер поміркуймо про майбутнє. Майбутнє – це наші мрії, бажання, прагнення, плани, цілі. Мій сьогоднішній стан – світогляд, ментальність, спосіб мислення – це внутрішня програма, яка намагається втілитися в життя, реалізуватися в часі, в майбутньому. Якщо в моїх мріях, бажаннях тощо повний хаос, якщо вони швидко міняються, часом скачуть вверх-вниз, то це означає, що мій сьогоднішній стан нестабільний, мовою св. Ігнатія – невпорядкований. А що є причиною мого світогляду тощо? Моє минуле, безлад і невпорядкованість минулого, незцілене і неприйняте минуле. 

Один вид сну, за Фрейдом, – нереалізовані бажання. Коли уважно поміркуємо про свої прагнення й бажання, то відкриємо, що вони (принаймні частина) – «сни» нереалізованих бажань минулого. Тобто, наше майбутнє – це наше минуле навиворіт. Зцілення минулого автоматично зціляє теперішнє і майбутнє, змінює мій світогляд – і змінюються мої бажання і прагнення. 

У іспиті совісті просімо в Бога благодать побачити невпорядкованість у своїх прагненнях і бажаннях, просімо також про благодать побачити причини цієї невпорядкованості в минулих незцілених ранах.     

 

 

 

*** 

 

Поміркуймо тепер, який релігійний світогляд віруючої, практикуючої людини з незціленим минулим. Живий Бог – це теперішність, щоб Його почути, необхідно зосередитись на пережитті сьогоднішньої хвилини. Якщо моє минуле не зцілене, то я буду розбитим між минулим і майбутнім, між своїми болями, жалями, кривдами, образами, поразками минулого і великими шляхетними прагненнями, бажаннями і цілями майбутнього. Вся моя богомільність – це прохання, благання, чолобитні до Бога, щоб Він допоміг мені реалізувати мої великі шляхетні (а в дійсності хворі) амбіції та бажання. Моя духовна активність – благати: «і прости нам провини наші», яких в мене немає, бо я жертва, а не кривдник, і не звертати увагу на: «як і ми прощаємо винуватцям нашим», бо я нікого не вбив, не пограбував, а це, в моєму розумінні, означає, що простив усім усе. Тобто, моя молитва – порожній звук, побожний самообман. 

„Те, що наповнює душу до молитви, вилізе у молитві. Молитва буде такою, яким буде приготування до молитви. Думка молільника формується під впливом стану ума до молитви. Коли починаємо молитись, то відразу починає діяти уява, і ставить перед очима вчинки, слова і думки. Якщо вони наповнені гнівом чи сумом, то те саме збуджують в нас. Старі пожадання і турботи знову оживають. […] І тому те, що не повинно ввійти в серце під час молитви, треба вигнати раніше” (І. Кас’ян). 

Якщо глибше увійти в свідомість богомільних християн, то під зовнішньою формою християнства можемо знайти все що завгодно, крім Ісуса Христа. 

Зробімо іспит совісті про свої молитви. Просімо в Бога благодать, щоб відкрив нам очі на наші молитви.  

 

***

 

Якщо перевести це на мову психології, то людина з великими травмами минулого проявляє велику амбівалентність у поведінці, почуттях, рішеннях – позитивне і негативне сприйняття довколишнього світу, подій, людей переплітається.  

Зцілення травм минулого поступово зменшує цю амбівалентність до повного внутрішнього спокою. Людина зосереджується на теперішньому, її майбутнє – мрії та прагнення стають врівноваженими, не опановують її емоції та мозок. Глибоке очищення минулого, звільнення від нього, а це означає відкрити й побачити Бога в усьому минулому житті (ідеальний досвід цього на психічному рівні називається рекапітуляцією – миттєве бачення минулого у світлих кольорах), спрямовує людину на теперішнє і на Бога, якого вона спроможна не тільки почути, але й виконувати Його волю, зрікаючись своєї власної волі: Говори, Господи, бо раб Твій слухає!” (1 Сам 3, 10)

Сара, коли почула, що народить дитину, не повірила, бо була спрямована в минуле, у свою втрачену молодість. Внутрішня криза і пустеля очистили Іллю, знищили його світогляд, сприйняття ситуації Ізраїлю, своєї місії. Він слухає Бога, тому не повертається до Ізраїлю, а йде в пустелю. Ідеальний послух проявляє Марія: Я ж Господня раба: нехай буде мені згідно з словом твоїм!” (Лк 1, 38), бо в особистому минулому Вона не має навіть плямки, а колективне минуле перервано благодаттю непорочного зачаття, тому Вона повністю чиста – Пречиста і Пренепорочна, приймає Божу волю, яка радикально змінює Її волю, Її прагнення і бажання щодо свого майбутнього. 

Зробімо іспит совісті над своїми молитвами і проханнями до Бога, щоб Він об’явив нам свою святу волю – ми дійсно готові її почути?  

 

 

 

*** 

 

Пункт 3. Вимагати від своєї душі звіту насамперед про думки, потім про слова, а тоді про вчинки, подумки переглядаючи годину за годиною або одну пору дня за іншою, від моменту пробудження до хвилини поточного іспиту 

Під час ігнатіанських реколекцій, якщо реколектант глибоко ввійде в динаміку духовних вправ, то техніка медитації зникає, його веде сам Бог. Так само зникає і техніка іспиту совісті; вся ця методика, розписана по пунктах, стає непотрібною, бо людина спонтанно і миттєво входить у суть справи – без попередніх розумових засновків, а мовою св. Ігнатія – «без попередньої причини». 

Поза реколекціями, коли наші духовні здатності працюють набагато слабше, нам треба притримуватися цих пунктів, тому треба докласти великих зусиль розуму та волі: Вимагати від своєї душі звіту. Починати від думок, бо вони є причиною слів і вчинків. 

З усього, написаного вище, повинно стати зрозумілим, що ігнатіанський іспит совісті – це не звичайний іспит совісті до сповіді, а своєрідна умова молитва, яка має багато аспектів, вимірів, підходів. І її треба вчитися постійно все життя. 

Пункт 4. Попросити у Господа Бога прощення за свої провини 

Цей пункт зумовлює, що людина ввійшла в свій гріх як у духовну реальність, яка щось нищить у духовному світі, а не тільки в матеріальному – своїми гріхами б’є, в першу чергу, в Бога, а потім у ближніх. 

Тема прощення дуже широка, багатогранна і багатовимірна. Тут йдеться просити в Бога прощення не лише за свої провини, але й за провини ближніх, а також про своє прощення ближнім і собі самому – про що написано багато книжок. 

Цей пункт також зумовлює відчуття духовного жалю, своєї немічності та обмеженості, необхідність Божої допомоги. 

Пункт 5. Постановити собі, з Його ласки, виправитися. Насамкінець промовити “Отче наш” 

Цей пункт означає, що я не буду пасивно і бездіяльно чекати, поки з неба будуть капати Божі благодаті, а розумію, що «Божа благодать будує на людській природі», що Божа благодать вимагає людської співпраці. 

Постанови та рішення повинні стосуватися не тільки якихось зовнішніх змін, які допоможуть уникати гріха, але й внутрішніх змін, які долатимуть внутрішні схильності до гріха. 

Пс 63, 2: „Боже Ти Бог мій, я шукаю від рання Тебе, душа моя прагне до Тебе, тужить тіло моє за Тобою в країні пустельній і вимученій без води...”