СВЯТЕННИЦТВО  

Розуміння святенництва залежить від способу мислення, ментальності та християнської зрілості людини. Етичне християнство, якщо подивитися на його суттєве ставлення до святенництва й відкинути другорядні речі, вважає святенництвом незгідність поведінки людини з декларованими нею моральними принципами. Більша частина християнських принципів універсальна, притаманна не лише християнам, а й усьому цивілізованому людству: не роби іншому те, чого не хочеш, щоб тобі робили. 

Але крім етичного християнства існує ще й інше, глибше християнство, яке можна назвати богословським або духовним. Як воно поєднується з етичним християнством або реалізовується в житті етичного християнина – це вже особиста й інтимна справа кожного індивіда. З рівня духовного християнства етичне християнство, зосереджене лише на етиці, можна назвати святенництвом. 

По ідеї етичне християнство повинно трансформуватися в духовне, віра, отримана людиною через зовнішню культуру, повинна інтеріоризуватися, тобто увнутрішнюватися, ставати щораз більше особистим здобутком, отриманим уже від Бога, а не від інших людей. Іншою мовою: воцерковлений – той, який розумом прийняв віру в Бога і прилучився до якоїсь християнської конфесії, але без особистого досвіду Бога, повинен бути євангелізованим, тобто дійти до особистої зустрічі з Богом. Мовою Климентія Александрійського: з першого навернення перейти до другого. Мовою св. Фоми Аквінського: з другого рівня віри перейти до третього. 

Етичне й духовне християнство повинні розвиватися в людині. Але як виглядає розвиток етичного і розвиток духовного християнства? 

З етичним християнством усе більш-менш зрозуміло: грішник навертається, тобто приймає християнський кодекс моралі й починає його втілювати в життя. Спочатку уникає великих гріхів, потім менших ітд. Поступ може бути видимим й відчутним. Зовнішнє навернення й зміна поведінки можуть бути лише наслідком внутрішнього навернення й зміни світогляду, шкали цінностей. Моральне життя, у свою чергу, впливає на поглиблення внутрішніх змін. Тільки тут усе може й відбувається не так, як би того хотілося. Глибокі зміни в зовнішній поведінці й досконале практикування норм моралі ще не є ознакою глибоких внутрішніх змін. Невеликі внутрішні зміни можуть радикально змінити зовнішнє життя людини. Зовнішнє може йти вперед великими кроками, а внутрішнє гальмуватися або й зовсім зупинитися. Диявол інкультурується до кожної людини, якщо не може спокусити її до зовнішнього гріха, то буде діяти іншим способом: порівнюй себе з іншими, ти кращий, бо не грішиш тощо. Люди в більшості випадків зосереджені на своїй зовнішній поведінці, нехтують своїм внутрішнім світом – тим, що діється в думках, образах, емоціях, почуттях. Так людина в собі народжує й культивує інший гріх: осудження, нарікання, вивищення над грішним світом. Але якщо вона цього не озвучує, а тримає лише в собі, то їй здається, що з її духовністю усе добре: нікого не осуджую й не очорнюю. А свій внутрішній стан, який з часом перероджується у чорно-біле бачення світу, поділ на своїх і чужих, вважає цілком природнім станом, бо іншого не знає. Цей стан можна назвати святенництвом чи фарисейством – кому як подобається: зведенням усієї релігійної сфери до зовнішньої етичної поведінки. Такий «праведник» не зауважить, що вже молиться не до іконостасу, а до портретів політбюро, і б’є поклони не перед Розп’яттям, а перед портретом вождя. 

А що з духовним християнством, як відбувається його розвиток? Отут лежить камінь спотикання для багатьох християн, часто повне нерозуміння чи розуміння навиворіт. Те все добре в релігійному плані, що з людиною відбувається у зовнішній сфері життя, вона по аналогії хоче перенести на внутрішню сферу, духовний розвиток розуміє як покращення свого психічного стану, щораз краще почуватися внутрішньо, більше радості тощо. Божі дари і благодаті повинні бути чимось приємним, ощасливлювати людське життя. Тобто, як у сфері моральної поведінки людина збагачується добрими вчинками, в інтелектуальній сфері – розвивається накопичуванням нових знань, так у духовній сфері хоче щось постійно отримувати, збагачуватися. В східній християнській традиції це виражається «стяжати Святого Духа» чи сподобитися благодаті «Таворського світла», але завжди розуміється як приємні відчуття, бо на справжній містиці мало хто розуміється. Християнська доктрина про наслідування Христа у зневагах, євангельські блаженства перебувають лише в голові людини, жодне з цих блаженств вона й близько не підпустить до свого реального життя, навпаки, всі чолобитні й літанії з проханнями до Бога – це абсолютна протилежність і заперечення блаженств. 

В духовній сфері все повинно відбуватися навпаки: щоб піднятися на гору, треба залишити всі свої духовні маєтки, незліченні заслуги перед Богом, боговченість, і стати легким, наскільки це можливо. Євангельською мовою це означає позбутися свого «Я» – наскільки людина спроможна це вчинити, йти до Бога «з порожніми руками» (св. Тереза з Лізьє). А позбутися свого «Я» – це зійти з п’єдесталу своєї праведності й святості й стати в один ряд з грішним світом, не відчувати себе кращим від грішників, і взагалі викинути з голови оцінювання будь-кого і будь-чого в моральних категоріях добра і зла – це суб’єктивні категорії матеріальної дійсності (а ще точніше – стан нашої свідомості), яких в духовному світі немає; щось, подібне до філософії Канта, де час і простір вважаються суб’єктивними категоріями людської свідомості, тобто існують лише в людських головах, а не як незалежна автономна дійсність. 

Досконало цей шлях власним життям показала св. Тереза з Лізьє. О. Халік подав чудовий синтез цього шляху Вчителя Церкви й найбільшої святої наших часів. 

Шлях християнського поступу – це шлях пізнання своєї гріховності як чогось глибокого й постійного. Іншими словами – пізнання свого святенництва, яке є постійним станом душі, як необхідність постійного, систематичного навернення, постійного нищення своїх стереотипів, способу мислення, будування чогось нового, потім руйнування – і так без кінця. Для того стрілки духовної чуйності треба перевести з зовнішнього світу на себе, постійно займатися своїми гріхами, а не чужими, входити в стан митаря в храмі: «Боже, милостивий будь мені грішному». І тут йдеться не лише про усвідомлення своїх гріхів, а про усвідомлення свого внутрішнього стану, який потребуватиме Божого милосердя навіть при бездоганному моральному житті. І саме це усвідомлення чи розуміння, яке ставить знак тотожності між мною, морально бездоганним, і великими грішниками, робить з мене християнина в глибокому розумінні цього слова. 

Перший тиждень ігнатіанських реколекцій – втаємничення в досвід своєї гріховності. Вершиною цього досвіду є медитація про пекло. 

[65] ВПРАВА П’ЯТА 

РОЗВАЖАННЯ ПРО ПЕКЛО 

після молитви приготування і двох впроваджень 

містить п’ять пунктів і бесіду 

Молитва приготуваннята сама. 

Перше впровадженняполягає у витворенні місця. Тут уявляємо собі довжину, ширину і глибину пекла. 

Впровадження друге. Просимо про те, чого хочемо; тут потрібно просити внутрішнього осягнення страждань, що їх зазнають засуджені, щоби принаймні страх перед покаранням утримував нас від гріха, якщо вже ми, з огляду на свої провини, забули про любов до Господа Бога. 

[66] Пункт перший. Уявити собі велетенські язики полум’я і душі, які, так би мовити, ув’язнені в охоплених вогнем тілах. 

[67] Пункт другий. За допомогою уяви почути лемент, стогін, крики і богохульства супроти нашого Господа і Його святих. 

[68] Пункт третій. Відчути запах диму, сірки, розкладу і гнилизни. 

[69] Пункт четвертий. Відчути смак гіркоти пекла – сліз, скорботи та докорів сумління. 

[70] Пункт п’ятий. Відчути на дотик, як полум’я охоплює душі і спалює їх. 

[71] Бесіда з Христом, Господом нашим: Пригадуємо собі душі, що перебувають у пеклі; одні тому, що не вірили у пришестя Христа, інші через те, що, хоч і вірили, та не дотримувалися Його заповідей. Ці душі розділяємо на три групи: 

Перша – ті, що загинули перед пришестям Христа; 

Друга – ті, що загинули під час Його земного життя; 

Третя – ті, що загинули після Його перебування у цьому світі. 

Тут таки треба дякувати Христові за те, що Він не допустив, аби ми, закінчивши своє життя, потрапили до якоїсь із цих груп. Також дякуємо Йому за те, що Він аж до цього дня ставився до нас із такою великою добротою та милосердям. На завершення бесіди промовляємо “Отче наш”. 

Сам текст, відірваний від практичних вправ, не тільки не описує досвіду, а й розсмішить сучасну людину – бракує ще пса Цербера і гоголівських відьом для повної картини. Яке загальне сприйняття цього тексту й цілі, яку він перед собою ставить? Налякати людину карами за грішне життя, тобто все зводиться до рівня етики. 

Але входження в медитацію відкриває щось повністю неочікуване, до чого ніхто наперед не може приготуватися – скільки би він книжок не прочитав про ігнатіанську духовність. Пекло – це не реальність, яка існує десь далеко в позасвітах, це екзистенціальний стан моєї душі, мій постійний стан від народження, реколекції – це лише дзеркало моєї душі. І це не теоретичне знання, розуміння, – це великий страх і великий біль, і глибина болю залежить від великодушності людини: наскільки вона подолає свій страх і увійде в пекло, тобто в свою душу. І це момент прозріння – побачити себе самого духовними очима, і то без масок, без фігових листків, якими я прикриваю свою духовну наготу. Стати ніким і нічим у духовному розумінні. Вся богомільність і праведність в один момент розлітаються. 

Кому найважче увійти в такий досвід? Саме святенникам – бездоганним у моральному плані, але з серцями наповненими своїми уявленнями і образами Бога, в яких немає місця для реального живого Бога, бо їм важко очистити свої серця від своїх релігійних заслуг перед Богом. А кому легше – тим, які не мають заслуг, тобто слова Ісуса про те, що злодії і проститутки випередять вас на шляху до Бога, й які проповідники в своїй покорі ніколи не коментують, – це життєва реальність.

А який дійсний стан християн? Багато з нас почуває себе грішниками, що потребують Божого милосердя? Ментальність у нас апологетична й наміри добрі: показати світу духовні скарби християнства – це на рівні свідомості. А на рівні підсвідомості – доводити кожному безустанно, що я ліпший від нього, що всі можливі проблеми людей походять від того, що вони не такі як я, тому в світі стільки зла. 

Людина, яка прагне духовно розвиватися, у якийсь момент може спонтанно почати рухатися в напрямку свого серця, навіть не усвідомлюючи цього. Тільки вона не розуміє, що болючий досвід і почуття страху на цій дорозі – критерій її просування у правильному напрямку. Шлях до світла проходить через темний тунель. Не розуміючи цієї динаміки і ступивши перших декілька кроків, вона може зависнути в цьому тунелі – ні вперед, ні назад. Або іншими словами: зависнути в проході між етичним і духовним християнством. З одного боку, вона визнає християнську доктрину – Бог любов, усе, що Бог створив, добре, але її актуальний внутрішній стан зовсім протилежний: шукання винних у своїх бідах, почавши від нечемної дитини, яка їсть печінки, і кінчаючи бандитською владою. Живучи у внутрішньому роздвоєні, людина не усвідомлює, що реальна молитва до Бога – це не те, що в мене в голові і на устах, а те, що в серці й душі. Зовнішня свідома богомільність тоді – це внутрішнє неусвідомлене богохульство, що з цим треба щось робити, а не жити в роздвоєнні. Невеликий дисбаланс чи проблема в житті – і людина може відразу вилетіти з християнства, вся її мораль розпадеться в одну мить. 

Ще одна категорія святенників, людей Церкви. Ті, які вважають, що міцно прив’язані до своєї віри й Церкви, зовні можуть приймати протилежні постави: одна категорія, побачивши в Церкві якийсь непорядок, буде його роздувати, критикувати, осуджувати тощо. Інша категорія, навпаки, будь-яким способом буде закривати очі на неподобства і вибілювати свою Церкву, аби інші не гіршилися. Зовні вони виглядають протилежними, але всередині дуже подібні у своєму розумінні Церкви: в них немає глибинного відчуття Церкви як містичного тіла Христа, лише ідеологія в голові. 

Другий тиждень реколекцій – доглибинне пізнання Ісуса Христа як особи, і в першу чергу Його людської природи. Лише через глибшу єдність з ним, яка традиційною мовою називається дорогою просвітлення (попередні етапи – дорога очищення), ми можемо відчути себе дійсними членами Церкви й сприймати її у всій повноті такою як вона є, і любити такою як вона є, а не впадати в крайнощі консерватистів чи революціонерів. 

Підсумовуючи усе сказане: святенництво слід шукати в собі, а не в інших. Балакати, що довкола брудно, можуть всі, а нахилитися, підняти один папірець і вкинути в урну – на це здатні одиниці. Перехід до духовного християнства – це вже справа виживання, або, як говорив К. Ранер: «Християнин третього тисячоліття буде або містиком, або його не буде».