Медитація Р. Брандштеттера

„Кожне слово Письма приховує таємницю. А оскільки до таємниці звичайно веде багато доріг, то намагайся читати Біблію по-різному. Часом читай „озброєним оком”, досліджуй уважно кожне слово тексту, іншим разом відпусти віжки уяви і розважай над історіями, що діються на сторінках Книги, із швидкістю дещо менш дослідницькою і загостреною, але зате з більш відкритим серцем. Щоразу ти знайдеш у цих уривках інші цінності. Якщо ти прочитаєш той чи той розділ двадцять разів, то повинен принаймні десять разів читати його інакше і за кожним разом відкривати в ньому інші простори. Проте ніколи не будь упевнений, що ти досягнув його властивого сенсу, суті справи. Не впадай у переполох, якщо за кожним читанням ти видобудеш з того самого тексту інші цінності, навіть такі, які суперечитимуть одна одній. Біблія – це стихія без дна і меж. Ніхто з дослідників, екзегетів, теологів, учених і письменників не досягнув її найглибших джерел. Тому не розчаровуйся, коли ти чогось у Біблії не розумієш. Мудріші від тебе теж не розуміли всього. Але завжди будь готовий до непередбачуваних відкриттів і знахідок, які під час попередніх читань вислизнули з твоєї уваги. Багато разів читатимеш той самий розділ і не натрапиш на слід того, чого шукаєш, аж раптом якимсь разом ти не тільки отримаєш чітку відповідь на питання, які тебе мучать, а й наштовхнешся на досі не помічені тобою поклади образів і думок, і тоді побачиш те, що було цілковито закрите перед тобою під час усіх попередніх читань. Біблія схожа на Бога. Вона не дозволяє, щоб її пізнавали, заглиблюючись до самого дна.

Я не люблю бездоганно чистого примірника Святого Письма. Бо ця чистота доводить тільки те, що книжка не служить своїй меті, що даремно стоїть на полиці, що вона порожня декорація, мертвий предмет. Таке мертве Святе Письмо свідчить про нікчемність свого власника. Святе Письмо повинно бути в міру зношене, в міру брудне, в міру потріпане, із слідами пальців на рогах сторінок, пописане на полях дрібним письмом і прикрашене різнокольоровими підкресленнями, які нагадують перекинуті над прірвами мости.

Кожне таке підкреслення і кожне зауваження, записане на полях книжки, внизу, вгорі, по боках, є доказом нашого проникання в текст і нашої з ним фамільярності, ніби підпис, що підтверджує нашу спільну участь у подіях, що діються на її сторінках. Не біймося нотувати на полях цієї книжки наших почуттів, які ми переживаємо під час її читання. Вистачить запису з двох слів, з одного слова або хоча б тільки знаку оклику, отого промовистого знаку, який підтверджує зростаючу температуру наших почуттів. Не біймося ставити біля тексту, якого ми не розуміємо, знаків запитання. І нарешті, не біймося підкреслювати олівцем або брати в дужки ті уривки, до яких з огляду на їхню внутрішню красу і форму думки ми б хотіли не раз повертатися. Отак з часом може постати мала, але цінна антологія для нашого приватного використання, вибір улюблених біблійних поетичних і прозаїчних творів, до яких ми в кожну хвилину можемо звернутися без довгого й копіткого шукання.

І тоді ми навіть не помітимо, як завдяки нашим підкресленням, дужкам, умовним знакам, скрупульозно записаним на сторінках Святого Письма зауваженням, воно стане щоденником нашої душі, довіреним повірником, якого ми втаємничуємо в найважливіші зв'язки, що єднають нас з Богом, людьми, зі світом.

А коли після читання ми закриємо Святе Письмо, почеркане нашими зауваженнями, дещо забруднене від частого гортання сторінок, ми наступного дня охоче повернемося до його читання з олівцем у руках, як до цікавої розмови з мудрим і відданим другом, який нам має багато чого сказати як про себе, так і про нас самих. І знову, розгорнувши Святе Письмо, ми поведемо далі перервану вчора розмову.

Кардинал Ньюмен у „Логіці віри” писав так: „Я наголошую на тому, що з ймовірностей можна збудувати важливий доказ, якого вистачатиме для певності”, а в „Apologia pro vita sua” ту саму проблему висловив такими словами: „Той, Хто нас створив, прагне, щоб ми в математиці доходили до певності за допомогою точних доказів, а в релігійному дослідженні ми повинні доходити до впевненості через нагромадження ймовірностей”. Для мене таке творення правдоподібних ситуацій стало різновидом своєрідних медитацій.

Проте в мене немає здатності до абстрактного мислення. Моє переживання Святого Письма відбувається з допомогою творення низки конкретних, реальних образів, які беруть свій логічний початок у прочитаному тексті, котрий я ніби доповнюю власним творінням. Бачу подальші долі тих постатей, як, заплутані у вигадані мною конфлікти, вони творяться від початку, оживають, доповнюються і внаслідок цього утверджують у моїй свідомості, – а підтвердження правди є метою медитації , – правду Євангелія.

Власне, прочитав вірші: „Та ви маєте звичай, щоб я випустив вам одного на Пасху. Чи хочете отже, – відпущу вам Царя Юдейського?” Та знову вони зняли крик, вимагаючи: „Не Його, а Варавву!” А Варавва був злочинець” (Ів. 18, 39-40) .

Я заплющив очі й почав роздумувати над долею Варавви.

ВАРАВВА

Варавва цілував поли плащів своїх добродіїв і дякував їм за врятування. Мужі Синедріону здивовано дивилися на нього, бо не знали, за що він їм дякує. Натомість ті, котрі в натовпі найголосніше вигукували його ім’я, тепер, коли він із сльозами на очах висловлював їм свою подяку, відсувалися від нього, як від невідчепного жебрака. Ніхто не звертав на нього уваги. Ніхто не запропонував йому даху над головою. Ніхто не запросив його на святкову учту. „Чому ви домагалися мого звільнення?” – питав себе Варавва, йдучи безлюдними вулицями Єрусалиму. Чи спатиме він на вулиці тієї ночі? Чи засне з порожнім шлунком під Гнояними воротами? А ще кілька годин тому тлуми кричали під палацом прокуратора: „Відпусти Варавву! Відпусти Варавву! Відпусти Варавву!”

З такими думками він поволочився на Голгофу – повний місяць став над височиною, як стражник на мурах міста, – і, сівши на придорожньому камені, дивився на порожній хрест, на святкове місто і ковтав сльози, бо не міг зрозуміти, навіщо людям було потрібно його рятувати.

Я знайшов іще один спосіб переживання Святого Письма: через порівняння євангельських істин з навколишньою дійсністю. Образи, які постали в моїй уяві, мали однозначний характер і виражали драматичну розбіжність між реальністю Євангелія і реальністю нашого щоденного дня. Звичайно медитування розпочиналося так: прочитані вранці вірші, які супроводжували мене цілий день, під час роботи, відпочинку та щоденних занять, − їхня присутність могла бути в мені підсвідомо, − натрапивши в якійсь події, явищі чи в якійсь зустрінутій особі на благородний ґрунт, несподівано починали кільчитися. Тоді в моїй голові народжувалися тривожні імпресії, сумні аналогії й гіркі асоціації, як звичайно тоді, коли ми пробуємо порівняти правду Євангелія з правдою нашого життя.

ЗАКХЕЙ

Коли я йшов сьогодні на заході сонця липовою алеєю, − перш ніж вирушити на прогулянку, я прочитав оповідання про Закхея, − мені здавалося, що всі дерева чекають на своїх митарів, які незабаром почнуть поспішно вилазити на них, щоб побачити Бога, Який іде посеред дороги серед незліченного тлуму. Та в алеї не було живої душі, ніякий Заклей не сидів на дереві, і тільки Бог, прибитий до придорожнього хреста, з головою, зверненою до неба, безпорадно дивився на верхівки нерухомих, замислених і порожніх дерев.

Іншим різновидом моїх медитацій є варіації на тему Святого Письма. Це привабливий різновид, але вельми делікатний і такий, що зобов’язує до великої обережності у трактуванні духовної позиції героїв. Він не відтворює їхніх доль поза Біблією, − як я це зробив у випадку з Вараввою, − але прагне за допомогою психологічного коментаря розкрити внутрішні імпульси їхніх учасників. Небезпечна гра. Можна легко наразитися на закид у „правленні” Святого Письма. Але звинувачення було б неслушне, бо такі варіації є тільки ключем до душі героя, а не божевільною спробою, вносити зміни до біблійного тексту. Я не змінюю напрямків подій. Тільки прагну відкрити механізм духовних суперечностей, які терзають душу біблійного героя, вчинки якого внаслідок тих глибоких занурень стають для мене більш зрозумілі, а він сам – ближчий, ба навіть такий близький, що я схильний цілковито ототожнитися з його особою, що є передовсім однією з умов повного зрозуміння біблійного тексту.

ЮДИТА

Обмила своє тіло водою і намастила бальзамом. Одяглася в найкращу сукню. Дзвонячи браслетами, кожен з яких був джерелом звуку та сліпучого світла, вийшла ввечері з узятої в облогу Ветулії і, йдучи в темряві до наметів асирійця, гаряче просила Господа, щоб Він вступив в її слабкі долоні, коли вона вдарить мечем у потилицю ворога, а потім нестиме в кошику його мертву голову. Не була призвичаєна до носіння тягарів. Але тепер, дивлячись на завите волосся і на мудре чоло Олоферна, який спокійно спав на підстилці, відчула жаль до красивого юнака. Вона похапцем стала просити Господа, щоб забрав сили з її жіночих долонь і скасував її гарячу молитву, яку вона легковажно читала, йдучи до ворожого табору. Та її прохання було даремне. Вона насилу підвелася з ебенового стільця і навшпиньки вийшла з намету. Несучи тяжкий кошик, поволі йшла через табір, що запав у сон, а потім через поля, орієнтуючись на зачинені ворота Ветулії. А коли стала в стінах рідного міста, серед священиків і праведних мужів, і побачила кров, яка через плетінку крапала з кошика на мармурову підлогу, зрозуміла, що справжня молитва сильніша від того, хто її читає.

УРІЯ ХЕТТИТ

Давид, відколи пізнав Ветсавію, жінку Урії Хеттита, перестав творити, бо не міг погодити своє почуття до Бога з почуттям до жінки, яка була дзеркалом його гріха. Голос царя ламався, а пальці, коли він прикладав їх до струн арфи, ставали дерев’яними. Спочатку він намагався подолати опір пальців, голосу і натхнення за допомогою безустанних вправ, але потім дав спокій тим даремним старанням, бо ж струни під його невмілим дотиком звучали фальшивим звуком, що було доказом того, що Бог покинув арфу.

Коли Урія Хеттит прибув додому з-під взятої в облогу Арабати, ніхто йому, щоправда, не доніс про зраду дружини, але з її погляду він здогадався, що вона стала власністю царя.

Минали дні царя.

Минали дні Урії.

В день його повернення під Арабату, яку тісно оточило ізраїльське військо, цар написав листа до свого вождя Йова, який воював проти амоніїв, і просив його поставити Урію всередині лютої битви, бо ж прагнув його смерті. Він запечатав листа перснем і вручив його Урії.

А Урія, їдучи тепер на коні, звісив голову, бо здогадався, що в запечатаному листі везе свою смерть. Кінь поволі ступав кам’янистою дорогою. Урія міг знищити листа або втекти до країни Моав, де знайшов би схованку та опіку, та не хотів цього робити, бо всім своїм єством відчував, що його смерть розбудить приспане сумління царя і поверне до життя його мертву арфу. Тому він не втік, хоч і міг утекти, і не знищив листа, хоч і міг його знищити. Випроставшись у сідлі, він в’їхав до ізраїльського табору, став перед Йоавом і, нічим себе не розкривши, подав йому трохи прим’ятого листа.

Часом я читаю Святе Письмо, як хроніку наших часів. Тоді воно стає особливо цінним коментарем до випадків, які розігруються навколо мене, і надає подіям, свідком яких я є, властивого сенсу та складає їх справедливу оцінку згідно з кодексом абсолютних моральних та етичних цінностей. Читаючи в Біблії про наш час, я розумію глибоко приховане призначення Історії, її меандри, зигзаги і невблаганну доцільність. Обітниця приходу нового еону, − „ночі вже не буде” ані „не буде вже нічого, що позначене прокляттям”, − дана нам в Одкровенні, є полегшенням для нашої розбитої уяви, як катарсис в античній драмі” [1] .