Час, простір, матерія, медитація, молитва  

Кілька століть тому Кант написав, що час і простір – це суб’єктивні категорії людського розуму, які ми накладаємо на дійсність. Це сумнів у можливість об’єктивності пізнання як такого, а апологети християнства зрозуміли це як удар в можливість об’єктивності пізнання Бога. В епоху Стівена Гокінга, коли цільна картина всесвіту, часу, простору, матерії, буття повністю розвалена і замінена різноманітними гіпотезами, часом неймовірними і фантастичними для непросвічених у відкриттях квантової механіки, мало кому з апологетів християнства приходить гадка вишукувати у цих гіпотезах небезпеку для християнської віри. 

Але, навіть мало тямлячи у цих справах, простими міркуваннями ми можемо змінити своє ставлення до часопростору. 

Уявімо себе спостерігачем над поверхнею землі. Під нами квадрат поля, по якому ходить людина як по шахівниці – пройшла один ряд, потім другий, і так до кінця. Уявімо це в трьохвимірному просторі – потім вона переходить на другий поверх, повторює все і т. д. Це наш актуальний стан свідомості, актуальне сприйняття часу й простору. Час і простір – це дві різні дійсності, які описуються різними параметрами – довжиною і часом. Їх можна поєднати лише матерією, швидкістю руху матеріального об’єкта – в чисельнику довжина, в знаменнику час. 

Тепер будемо маніпулювати часом. Вічність нам уявляється як безконечність. Якщо у знаменник поставимо безконечність, то швидкість буде нульова – людина, за якою ми спостерігаємо, застигне в просторі, будемо бачити статичну картину. 

Тепер уявімо час як мить. У знаменник ставимо нуль – швидкість буде безконечною. Ми не бачимо людини, яка з шаленою швидкістю рухається в просторі, але знаємо, що вона там є і може бути присутня в будь-якій точці. Якщо ще поміркуємо, то можемо собі уявити, що людина перебуває відразу у всіх точках простору або охоплює собою весь матеріальний простір. Це друге розуміння вічності як миті. 

Якщо міркую далі, то усвідомлюю, що так я можу маніпулювати з часом, але спроби маніпулювати так із простором мені не вдаються – простір завжди виглядає звичним, трьохвимірним, а знання квантової механіки і рисунки, які представляють іншу реальність простору, мені не допомагають. 

А що буде, якщо я із зовнішнього спостерігача переміщуся на місце об’єкта – людини, за якою спостерігаю? 

У першому випадку все зрозуміло – це наш світ, наше життя у ньютонівському часопросторі. Навіть якщо теоретично знаємо, що світ не ньютонівський і вже навіть не ейнштейнівський, то на рівні відчуттів і світосприйняття наш світ ньютонівський. 

Другий випадок – це втрата відчуття часу. Часткову й тимчасову втрату відчуття часу ми часом переживаємо, спонтанно впадаючи у стани задуми, трансу. Свідомо входити в цей досвід називається практикою присутності, і систематичні й наполегливі медитативні вправи помалу вводять нас у цей досвід. Вправи можуть бути різними, але їх об’єднує одна мета – зменшувати процес мислення наскільки можливо. Наскільки зменшу мислення, настільки зміниться моє відчуття часу. 

Попробую подати логічне пояснення цього процесу. Свою свідомість, своє «Я» я відчуваю чи усвідомлюю лише в поєднанні з процесом мислення, а процес мислення відбувається в часі, поєднаний з відчуттям часу. Зменшувати мислення – це змінювати, зменшувати відчуття часу й водночас відділяти свідомість від процесу мислення. Зникає відчуття часу і змінюється моє усвідомлення себе самого, своєї свідомості, свого «Я». 

Третій випадок у практиках медитації називають розширенням свідомості, і деякі його прояви відомі як «вихід в астрал». Екзорцисти демонізують такі здатності, але відколи деякі святі почали їх проявляти (один із видів розширення свідомості – білокація, якою добре володів о. Піо), то демонічні прояви стали Божим даром. Індійські йоги високих щаблів поєднують цю практику з відключенням або зведенням майже до нуля всіх фізіологічних процесів у тілі, і в такому стані, який називається саматі (не плутати з самадхі), можуть перебувати досить довго. Тибет наповнений легендами про таємничі саматі-печери, в яких йоги в стані саматі перебувають століттями. 

Під час таких вправ ми концентруємо розсіяну в просторі й часі увагу в одну точку, зменшуємо процес мислення, змінюється сприйняття часу й своєї свідомості. Але простір ще залишається трьохвимірним. І лише при достатньому зануренні у такий стан простір починає змінюватися, відчуття такі, що те, що називаємо простором і часом – як відмінні дійсності, з’єднується й перетворюється в іншу дійсність, яка вже не має просторових і часових вимірів. 

При осмисленні цього вже виникають космологічні питання – світ один, а змінюється лише моє сприйняття світу, чи існує багато паралельних світів, і я доторкнувся до якогось із них? Постають також і антропологічні питання – свідомість, психіка, душа, дух? У віруючої людини виникають також і богословські питання – цей досвід має якийсь духовний вимір чи це лише вимір психіки? 

Як позначаються будь-які медитативні практики зосередження на буденному житті? Відкриваючи свій внутрішній світ і звертаючи на нього увагу, ми тим самим відвертаємо частину уваги від зовнішнього світу, ослаблюємо у якійсь мірі прив’язання до своїх ідей, цілей, прагнень і бажань у зовнішньому світі. На емоційному плані ми починаємо менше переживати за свої успіхи та поразки, бо набираємо до них дистанцію. Отож менше піддаємося як ейфорії, так і різним психозам та неврозам. Можна зробити й застереження, що надмірне входження у такий досвід ізолюватиме людину від зовнішнього світу, від її насущних завдань тощо. Але в час стрімкого технічного розвитку віртуальні комп’ютерні реальності – це справжня загроза, а не медитація, де якісь мінімальні результати можна отримати лише після довгих та наполегливих тренувань. 

Друга річ – усвідомлення відносності свого світосприйняття спонтанно переноситься і на будь-які інші переконання: релігійні, політичні, національні, мовні тощо. Вони перестають бути твердими, незмінними, а починають хитатися. Маючи глибокий досвід медитації, важко залишатися ідейним фанатиком у якійсь царині. 

А як у випадку людей, які займаються суто християнською медитацією, до прикладу, зосереджені на біблійних текстах за методом св. Ігнатія Лойоли, свідомо спрямовані на пошуки живого Бога, і все інше їх не цікавить як якісь ментальні трюки? 

Світогляд людини охоплює трикутник Платона: Бог – людина – світ. Або: теологія – антропологія – космологія. Описаний досвід стосується антропології та космології, і лише опосередковано може впливати на теологію. Людина, яка займається християнською медитацією (тут йдеться про метод св. Ігнатія Лойоли) і зосереджена виключно на пошуках Бога, може щось із такого досвіду отримати як побічний ефект, бо зосередження на тексті Святого Письма на психічному рівні – це практика зосередження, а перехід від медитації до контемпляції на психічному рівні – це достатній рівень зменшення мислення, а збільшення споглядання і відчування. 

До сих пір я говорив про людські зусилля, а досвід Бога – це рівень благодаті, тобто втручання Бога, і мало кому приходить до голови розрізняти в досвіді Бога духовний і психічний виміри, бо це вже другорядне. Але досвід нехристиянської медитації може бути добрим приготуванням до християнської медитації. Зміна світогляду на рівні космології та антропології не дається відразу й спонтанно. Будь-які зміни важкі, і прийняття їх – це вже практика самозречення. 

Як відбувається зустріч або зіткнення реколектанта з ігнатіянською духовністю? Зустріч з Богом, Божа благодать в уяві християн завжди поєднується із чимось радісним, приємним. В ігнатіянських реколекціях вони відразу зустрічаються із чимось неприємним – пізнанням своєї гріховності. І це антропологія, а не теологія. І ця несподіванка може стати несприйняттям і внутрішніми блокуваннями. Отож людина зупиняється вже на початку. Глибинний досвід своєї гріховності св. Ігнатій Лойола описує дуже просто – відчути і усвідомити себе грішником, який заслужив вічне осудження. Образно – відкриваю двері в кабінет Бога і попадаю в пекло. Це шок, криза, великий біль не тільки в афективній площині, але й у розумовій – я приходжу до Бога за життям, а отримую смерть. На доктринальному рівні це парадокс, набагато більший від коанів дзен-буддизму. І ввійти в цей парадокс і розв’язати його – це добровільно прийняти й погодитися на абсолютну смерть. Якщо реколектант здатний ввійти в десяту частину такого досвіду, то вважається, що добре пережив свою гріховність, став героєм духовних вправ св. Ігнатія і може йти далі. 

Якщо глянути на нашу сучасну цивілізацію, принаймні українську, з її різноманітними проблемами та комплексами, то загальний комплекс невинної жертви, на мою думку, спричинює психічну нездатність приймати страждання. Для християн релігія, віра, духовність стають намаганням позбутися страждання під видом пізнання Бога. А це вже класичний буддизм. Тільки в буддизмі є ще один суттєвий елемент – позбутися своїх ілюзій. Християни натомість залишаються у своїх ілюзіях усе життя, вважаючи, що визнавати християнську ідеологію автоматично означає вірити в християнського Бога і вірити по-християнському, а не якось інакше. 

Залишилося ще згадати інший метод медитації – о. Джона Мейна, який сягає своїм корінням у древнє християнство, і порівняти його з ігнатіянським принаймні в деяких аспектах, дотичних до теми – антропологія та космологія. Щоби зрозуміти антропологічні засади цього методу, приведу кілька цитат з древніх отців. 

Евагрій Понтійський (5 ст., психолог пустелі): «Коли молишся, ревно слідкуй за своєю пам’яттю, аби не підсувала тобі своїх думок, а допомагала тобі робити це свідомо. Бо під час молитви розум по своїй природі легко дає пам’яті опанувати себе. Коли молишся, то пам’ять підсуває тобі образи минулих подій, або нові турботи, або постать твого кривдника. Диявол заздрить людині, яка молиться, і використовує будь-які способи, аби перешкодити їй. І тому, користуючись пам’яттю, безперестанку збуджує думки про різні справи». 

Діадох (5 ст.): «Коли через пам’ять про Бога зачинимо всі дороги розпорошення розуму, Він починає вимагати від нас якоїсь дії, яка задовольнила би потребу Його дії. Для цілковитого здійснення цієї мети Йому необхідно дати слова «Господи Ісусе» як єдину активність». 

Різниця між безмовною та дискурсивною молитвою. 

Космологія. Безмовна молитва зосереджена на теперішньому моменті, лише теперішній момент дійсний, минуле й майбутнє ілюзія, яку слід уникати. Бог присутній тільки тепер. Дискурсивна молитва – минуле було теперішнім, отож Бог був присутній і в минулому, і в минулому Його легше знайти, бо воно краще знане. Досвід Бога в минулому допоможе знайти Його тепер. Ігнатіянський ідеал «знайти Бога в усьому» означає також «знайти Бога в минулому». 

Антропологія. Безмовна молитва – уява, пам’ять, розум можуть стати плацдармом дій диявола, отож його слід позбавити цього. Моє глибинне духовне «Я» не ототожнюється з пам’яттю та розумом. Позбувшись їх, я не втрачу свого «Я», не стану буддистом, не розчинюся в нірвані, навпаки, очищу і віднайду своє справжнє «Я». Дискурсивна молитва – уява, пам’ять, розум та інші здатності – органи чуттів, воля, прагнення – Божий дар. І якщо я навчуся ними користуватися правильно, то вони стануть знаряддям богопізнання.