МЕДИТАЦІЯ І КЕНОЗИС

Досвід апостола Петра  

Живу вже не я, а живе Христос у мені (Гал. 2, 20)  

Від спустошення до єдності з Ісусом 

Спершу слід розібратися із терміном «спустошення» або «кенозис». Апостол Павло говорить про Ісуса: 

Фил. 2, 7: «применшив (ἐκένωσεν) себе самого, прийнявши вигляд слуги, ставши подібним до людини». Інші українські переклади: 

Хоменко – применшив; 

Огієнко, Куліш – умалив; 

Турконяк – принизив; 

WBTC (World Bible Translation Center) – полишив.  

У грецькому оригіналі стоїть ἐκένωσεν; 

κένωσις – опорожнення, спустошення, виснаження; 

κενός – порожній;  

κενόω – опорожнюю, очищаю. 

Цей термін у стислому значенні стосується факту Втілення Другої Божої Особи. Кенозис – це Бог став людиною. 

Далі у посланні до Филип’ян читаємо: «Принизив (ἐταπείνωσεν – від ταπεινό ω: принижую себе) Себе, був покірливим до смерті - аж до смерті на хресті» (Фил. 2, 8). Отож усе, що Ісус Христос вчинив після Втілення – це приниження себе самого і упокорення себе самого.  

Термін «кенозис» і «спустошення» – як синонім чи аналог кенозису – застосовуємо до людей у значенні самозречення, втрати, оголення свого способу мислення, світогляду, переконань. Тобто перехід від егоцентризму до теоцентризму, від себе самого – до Бога. Духовна криза – це один аспект кенозису. У такому розумінні кенозису або спустошення я звертаюся до ігнатіянської духовності. 

У Духовних Вправах св. Ігнатія Лойоли читаємо: 

[316] Правило третє. Про духовну втіху. Втіхою називаємо такий стан душі, коли в ній зароджується певний внутрішній порух, завдяки якому вона спалахує любов'ю до свого Творця і Господа;  

2 унаслідок цього вона не може любити жодного створіння на землі заради нього самого, а лишень у Творці всього сущого. 

3 Подібним чином досвідчуємо таку втіху, коли душа проливає сльози, які спонукають її - чи то з жалю за свої гріхи, чи через Страсті Господа нашого Ісуса Христа, чи з якихось інших причин, що безпосередньо пов'язані зі служінням Йому та Його прославою, - до любови до свого Господа. 

4 Зрештою, втіхою називаємо будь-яке зростання надії, віри і любові, а також внутрішню радість, яка закликає і притягує до речей небесних і до спасіння своєї душі, сповнюючи її миром і супокоєм у Творці й Господі. 

[317] Правило четверте. Про духовне спустошення. Спустошенням називаємо все протилежне втісі, описаній у третьому правилі, 

2 приміром, затьмарення душі, душевне сум'яття, потяг до речей низьких та земних, занепокоєння з приводу різних тривог та спокус; 

3 усе це схиляє до зневіри, браку надії і любові. Людина відтак стає бездіяльною, байдужою та сумною, відчуваючи відокремленість від свого Творця і Господа. 

4 Бо як втіха є протилежністю спустошення, так і думки, породжені втіхою, протилежні думкам, до яких спонукає спустошення.  

Йдеться не про будь-які сильні негативні відчуття, породжені якоюсь втратою, бідою, нещастям, а про духовні, отож про духовне спустошення, хоча, звичайно, духовна сфера поєднується із психічною та тілесною, і погано не лише духові, але й всій людині – відчуттям, почуттям, емоціям, думкам, тілу. 

Хоча назва теми – це цитата з Послання апостола Павла до Галатів, але ми розглянемо духовний шлях апостола Петра. 

Перший кенозис Петра 

Лк. 5, 8-9: «Побачивши це Симон Петро, припав до колін Ісуса й каже: “Іди від мене, Господи, бо я грішна людина.” Жах бо великий огорнув його й усіх, що були з ним, із-за риб, що їх піймали». Це перший автентичний духовний досвід Петра. І це також перший КЕНОЗИС Петра. 

Пригляньмося уважно до тексту. Вони зловили велику кількість риби. Цей факт сам по собі не є чимось надзвичайним, чудесним, що може викликати почуття здивування, вже не кажучи про страх. Побачили велику кількість риби в сітях – і великий жах огорнув їх. Чого тут лякатися – риби? Розглянемо ширший контекст Євангелія – що було перед тим? 

Лк. 5: «1 Одного разу, коли народ юрмився коло нього, щоб почути слово Боже, і він стояв біля Генезаретського озера, 2 побачив два човни, що стояли край озера; рибалки вийшли з них і полоскали сіті. 3 Він увійшов в один з човнів, що належав Симонові, і попросив його відплисти трохи від землі, а сам, сівши, з човна почав народ учити. 4 Коли він перестав говорити, сказав до Симона: 5 “Відчали на глибінь та й закиньте ваші сіті на ловитву.” Озвався Симон і каже: “Наставнику, всю ніч трудились ми й нічого не піймали, але на твоє слово закину сіті. 6 Так вони й зробили, і піймали велику силу риби, і їхні сіті почали рватися. 7 Тоді вони кивнули до своїх товаришів, що були в другім човні, щоб ті прийшли й допомогли їм. Прийшли вони й наповнили обидва човни, аж почали потопати». 

Уявімо ситуацію Петра та інших рибаків. Працювали всю ніч, отож втомлені, нічого не впіймали – розчарування, незадоволення. Ісус навчає з човна, Петро сидить у човні й слухає. Петро втомлений, мозок майже не працює, слухає Ісуса ніби на автопілоті, більше підсвідомістю, ніж свідомістю. Наука Ісуса торкає у якійсь мірі його почуття, не усвідомлено й не проявлено входить у його душу. Ісус закінчив навчання і говорить: “Відчали на глибінь (βά θος) та й закиньте ваші сіті на ловитву.” Озвався Симон і каже: “Наставнику, всю ніч трудились ми й нічого не піймали, але на твоє слово закину сіті.” Петро не вірить, що вони щось упіймають, робить це лише з послуху до Ісуса. Тобто, мети немає, він не спрямований у майбутнє, а зосереджений на Ісусі – робить щось лише тому, що так хоче Ісус. Він зосереджений не на результаті праці, а на виконанні, тобто на процесі. 

Згадаймо древнє чернецтво. Послушникові доручали виконувати безтолкову роботу – садити щось на городі догори ногами. Сьогоднішні коментатори пояснюють це як вироблення досконалого послуху, так, ніби йшлося про виховання зомбі – живого трупа. Щоби робити таку безтолкову роботу довго й наполегливо, треба було повністю змінити свідомість, відключити зосередження на плодах праці, тобто відключити майбутнє, а зосередитися на теперішньому, на процесі виконання. Хто зміг взяти цю планку, подолати у собі роздратування, незадоволення тощо, міг йти далі дорогою Духа. Це один із способів практикування присутності, зосередження на теперішній хвилині або усвідомлення – духовні практики, які сьогодні до нас доходять із далекосхідних релігій. Петро входить у такий стан свідомості. 

Відчали на глибінь (βά θος). У Святому Письмі термін глибінь (βά θος) має ще й інше значення. 1 Кор. 2, 10: «Нам же Бог об'явив Духом, бо Дух досліджує все, навіть глибини Божі (τὰ βά θητοῦ Θεοῦ )». Божа воля стосовно людини – виводити її з її обмеженого світогляду, допомагати їй внутрішньо змінюватися, відчиняти своє серце і душу на духовну реальність. Відчалити на глибінь озера як зовнішнє зусилля – це зовнішній знак запрошення до внутрішнього зусилля – відчалити на глибини Божі. Що в даному випадку й відбувається. І великий улов риби не засліпив Петра, не спрямував його до зовнішнього, поверхневого бачення й розуміння даної події, чуда, а спрямував до внутрішнього зусилля, зосередження на причині чуда – на Ісусові, відкрив його духовні очі. 

Впізнання божественного в Ісусі – це водночас впізнання своєї гріховності. Воно йде в парі. Петро зумів ввійти у глибінь своєї душі, у темряву гріха. І йдеться не про згадування якихось конкретних гріхів, за що мучить совість, а про справжню глибінь – актуальний і постійний стан душі, в якій відсутня Божа любов, як темряви. І божественне світло чи стан Ісуса можна було побачити лише з глибини своєї внутрішньої темряви. Іншими словами – Петро зумів відключити суто раціональне мислення, зовнішню сферу своєї особовості, яка блокує входження у глибину, у серце в біблійному розумінні – як духовний орган духовного мислення та духовного бачення. А це дуже боляче, це внутрішнє спустошення, КЕНОЗИС. 

Другий кенозис Петра 

Мт. 16: «16 Озвався Симон Петро і заявляє: “Ти – Христос, Бога живого син.” 17 У відповідь Ісус сказав до нього: “Щасливий ти, Симоне, сину Йонин, бо не тіло і кров це тобі відкрили, а Отець мій небесний. 18 Тож і я тобі заявляю, що ти – Петро (скеля), і що я на цій скелі збудую мою Церкву й що пекельні ворота її не подолають. 19 Я дам тобі ключі Небесного Царства, і що ти на землі зв'яжеш, те буде зв'язане на небі; і те, що ти на землі розв'яжеш, те буде розв'язане й на небі.” 20 Тоді він наказав учням, щоб вони нікому не казали, що він – Христос. 21 З того часу Ісус почав виявляти своїм учням, що йому треба йти в Єрусалим і там багато страждати від старших, первосвящеників та книжників, і бути вбитим, і на третій день воскреснути. 22 Тоді Петро, взявши його набік, став йому докоряти: “Пожалій себе, Господи! Це хай не станеться з тобою!” 23 Він обернувся і сказав Петрові: “Геть, сатано, від мене! Ти мені спокуса, бо думаєш не про Боже, а про людське.” 24 Тоді Ісус сказав до своїх учнів: “Коли хтось хоче йти за мною, нехай зречеться себе самого, візьме хрест свій і йде за мною. 25 Хто хоче спасти своє життя, той його погубить; а хто своє життя погубить ради мене, той його знайде. 26 Яка користь людині, як світ цілий здобуде, а занапастить власну душу? Що може людина дати взамін за свою душу?» 

Мт. 16, 16: «Ти – Христос, Бога живого син». 

Мт. 16, 17: «Щасливий ти, Симоне, сину Йонин, бо не тіло і кров це тобі відкрили, а Отець мій небесний». 

Мт. 16, 24: «Геть, сатано, від мене! Ти мені спокуса, бо думаєш не про Боже, а про людське». 

Перші два вірші – духовна втіха, третій – духовне спустошення. Що пише св. Ігнатій? 

[324] Відчуваючи втіху, потрібно якомога більше впокорюватися та принижуватися, розмірковуючи про те, як мало ми варті під час спустошення, позбавлені ласки або втіхи . 

Духовна втіха – дар Божої благодаті, людина відчуває велике духовне піднесення. На психічному рівні це може стати великим засліпленням, дар втіхи може ототожнити зі своєю святістю, мудрістю, зі своїми особистими зусиллями, здобутками, тобто з собою, зі своїм ЕГО. І коли Бог забирає втіху, людина залишається сама із собою, зі своєю внутрішньою порожнечею, з розбитим коритом. І це кенозис – випробовування, яке може показати людині її власну неміч та недолугість, глибоке усвідомлення слів Ісуса: «Без Мене нічого чинити не можете». 

Раптовий перехід від втіхи до спустошення можемо побачити на прикладі пророка Іллі, що призвело до глибокої духовної кризи, яка мало що не знищила його. І коли він вийшов із неї, тоді розпочався шлях по пустелі – свідомий шлях духовного поступу і зустріч з Богом. 

Третій кенозис Петра

Мт. 14: «22 І зараз же спонукав учнів увійти до човна й переплисти на той бік раніше від нього, тим часом як він відпускав народ. 23 І коли відпустив народ, пішов на гору помолитися насамоті. Як звечоріло, він був там сам один. 24 Човен уже був посеред моря і його кидали хвилі, бо вітер був супротивний. 25 О четвертій сторожі ночі (Ісус) прийшов до них, ступаючи морем. 26 Учні, побачивши, що він іде морем, жахнулись. “То привид!” – заговорили й закричали з переляку. 27 Та Ісус тієї ж миті мовив до них: “Заспокойтесь, – це я, не страхайтеся!” 28 Аж тут Петро озвавсь до нього й каже: “Господи, коли це ти, повели мені підійти водою до тебе!” 29 “Підійди!” – сказав Ісус. І вийшов Петро з човна, почав іти по воді і підійшов до Ісуса; 30 але, побачивши, що вітер сильний, злякався, почав потопати й крикнув: “Господи, рятуй мене!” 31 Ісус же притьмом простягнув руку, вхопив його і мовив до нього: “Маловіре; чого засумнівався?” 32 І як увійшли до човна, вітер ущух. 33 А тоді ті, що були в човні, вклонилися йому до ніг, кажучи: “Ти істинно – Син Божий!”» 

Розгляньмо символіку тексту. 

І. Учні перебувають разом з Ісусом на твердій землі, на твердому ґрунті. Твердий ґрунт – це символ стабільності, твердих переконань у різних аспектах й водночас статичного мислення. Присутність Ісуса – це присутність сили, могутності, захисту, мудрості. Від учнів не вимагається якоїсь активності, ініціативи тощо. Вони пасивні, і кожний з них по-своєму прикладається до навчання Ісуса – хтось більше над цим роздумує, хтось менше.

ІІ. 22 І зараз же спонукав (буквально змусив ) учнів увійти до човна й переплисти на той бік раніше від нього, тим часом як він відпускав народ; α ̓ναγκα ́ζω – змушую походить від ἀνάγκη – необхідність; відпускав (α ̓πολυ ́ση ͅ) народ; термін α ̓πολυ ́ω від α ̓πολυ ́ση ͅ вживається у Євангелію ще й у таких значеннях – відпустити дружину, тобто розвестися, відпустити Варавву, тобто звільнити з ув’язнення; α ̓πολυ ́ω = α ̓πο (підсилення) + λυ ́ω (розв’язати, втратити, знищити, порушити заповідь). У даному контексті для Ісуса зараз найважливіше й найбільша необхідність, потреба – залишитися насамоті, тобто з Богом. І йдеться не лише про зовнішню самоту, а й про внутрішню – розірвати всі емоційні прив’язання з людьми, лише тоді Він буде вільним від людей і вільним для Бога. Згадаймо тут визначення свободи – бути вільним від чогось і бути вільним для чогось. 

І якщо подивимося на християнську медитацію під цим аспектом, то християнська медитація, як і будь-яка християнська молитва, повинна бути, в першу чергу, звільненням від земного світу, від усіх прив’язань до світу, до людей і спрямуванням до Бога. Стати вільним від світу і вільним для Бога. А це кенозис, спустошення. 

ІІІ. 24 Човен уже був посеред моря і його кидали хвилі, бо вітер був супротивний. Перехід з твердої землі до дерев’яного човна містить багату символіку. Це перехід від пасивності до активності. 

Один із символів човна – Божа Церква, яка виконує свою місію серед розбурханих стихій світу і пливе до своєї мети – Божого Царства – у мінливих зовнішніх обставинах. І до цього переходу їх спонукав і навіть змусив Ісус Христос. 

Другий символ човна – мій світ, в якому я живу. Човен може символізувати різні виміри мого світу – родина, коло друзів, мала і велика група людей, об’єднаних якимсь ідеями чи спільними інтересами, нація, держава. Човен сам не попливе, ним треба вміти керувати. І чим більший човен, тим більша група людей повинна ним керувати – кожен має своє місце в човні, виконує свою роботу, а всі разом працюють як одна команда. Кожний робить своє, але мета у всіх одна. Це символ важливості людських стосунків, співпраці, взаєморозуміння тощо. 

Наступні символи – перехід із безпечного середовища в небезпечне, з інкубатора в реальний світ, народження з материнського лона – «травма народження», криза, втрата. Кенозисом або духовним спустошенням це можна назвати лише в тому випадку, коли воно спрямовує людину до Бога. 

Раптова зміна зовнішнього світу – ніби вигнання з раю. Що у такій ситуації з нами відбувається спонтанно, на відчуттєво-підсвідомому рівні? Бажання відразу повернутися назад, у минуле, у спокійну, звиклу, безпечну, комфортну зону. Якщо це неможливо, бо таке минуле назавжди залишилося в минулому, то намагання змінити актуальний світ – або своїми зусиллями, якщо подужаю; якщо ні, то з допомогою надприродних сил – хто в що вірить. Це загальна людська ментальність, і християни не виняток. 

Отут можна зупинитися і поміркувати над своїм християнським світоглядом – розумінням Бога і молитви. І відкриємо, що християнська молитва – не в катехизмі та богословських і побожних книжках, а в реальному житті та світогляді – намагання з допомогою надприродної сили змінити світ на свій образ і подобу – усунути те, що вважаю поганим, і ввести те, що вважаю добрим. 

Спустімося трошки глибше і поміркуймо над усім цим. Зовнішній світ як безпечна, комфортна зона, звична обстановка, рай. Усе це ми називаємо добром, бо повністю інтегровані з таким світом на зовнішньому та внутрішньому рівнях. Ми – інтегральна частина такого світу. Що ми називаємо злом? Те, з чим ми не інтегровані на внутрішньому рівні – емоцій, почуттів, розуму, і тому відчужуємося від цього на зовнішньому рівні – повністю себе ізолюємо від цього зовнішньо, якщо це можливо, або намагаємося ізолювати себе внутрішньо – осудження, нарікання. 

Є два шляхи. Перший – намагатися змінити зовнішній світ під свій внутрішній. Другий – намагатися змінити свій внутрішній світ під зовнішній. Більшість людей йдуть першим шляхом, не маючи жодного поняття про існування другого шляху. 

Яке ставлення людини до світу та до Бога на першому шляху? Ставлення до світу – науково-технічний прогрес, постійне створення щораз досконаліших речей, які мають полегшувати життя. Ставлення до Бога – Бог як зовнішній об’єкт, і пізнається як зовнішній об’єкт для того, щоб краще впливати на Нього і спонукати робити те, що я хочу. 

Яке ставлення людини до світу та до Бога на другому шляху? Ставлення до світу – не світ не такий як треба, а я не такий як треба. Отож змінювати потрібно не світ, а себе самого. Самопізнання, самозречення, зміна світогляду, ментальності, розвиток свідомості. І це не альтернатива першому шляхові ставлення до світу, а зміна головних акцентів у ставленні до світу. Ставлення до Бога – Бог не зовнішній об’єкт, а Особа, яку пізнається так, як пізнаємо людську особу – не через інтелектуальне пізнання. Щоб пізнати іншу особу, треба відкрити для неї своє серце і впустити її туди, пізнання особи – це взаємний вплив двох осіб. У випадку пізнання Бога – впускаю Бога у своє серце й даю Йому можливість діяти в ньому, змінювати мене. Це обожнення, уподібнення до Бога, отримання рис, притаманних Богові. Петро робить раптовий стрибок у цьому напрямку і уподібнюється до Ісуса в тому, що, як і Ісус, йде по воді. Але на рівні досвіду та відчуттів – це, в першу чергу, спустошення, кенозис, знищення свого Я, свого світогляду, своєї унікальної особи, добровільна психо-духовна евтаназія. 

Розглянемо цю подію на психологічному рівні. Спочатку учнів опановує страх бурі. Потім їх опановує страх привида. Другий страх набагато більший від першого, бо страх бурі вони переживали в своєму житті багато разів – усі були рибалками. Натомість страх привида – це щось нове, таємниче, незрозуміле. Другий страх нівелює чи знищує перший страх, вони вже зосереджені на привиді, а не на бурі. 

27 Та Ісус тієї ж миті мовив до них: “Заспокойтесь, – це я, не страхайтеся!” 

Ісус відкриває себе – страх перетворюється у радість, духовне спустошення переходить у духовну втіху. Петро спромігся у цій ситуації повністю зосередитися на Ісусі, і бачимо результат. Тільки він не міг втримати цей стан. Момент неуважності, Петро відвернувся від Ісуса і повернувся у сторону світу, і весь плід «медитації» зникає, але все-таки в душі, почуттях та голові щось залишилося, що далі існує і неусвідомлено розвивається. 

Момент неуважності Петра можемо порівняти з моментом неуважності жінки Лота. У її випадку – смерть, бо вона фізично вийшла з Содому та Гоморри, а духовно, психічно, чуттєво та ментально залишилася там. 

Четвертий кенозис Петра 

Зрада Петра 

Мт. 26: «69 Петро ж сидів надворі. Аж тут одна служниця підійшла до нього й каже: “І ти був з Ісусом Галилеєм.” 

70 Але той перед усіма відрікся і заявив: “Не знаю, що таке говориш.” 

71 Коли ж: він вийшов до воріт, уздріла його інша й каже до тих, що там були: “Цей був з Ісусом з Назарету.” 

72 Він знову, клявшися, відрікся: “Не знаю я цього чоловіка.” 

73 Десь трохи згодом приступили ті, що там стояли, і заговорили до Петра: “Ти таки справді один з них, бо й твоя вимова тебе виявляє.” 

74 Тоді Петро почав клястися та божитися: “Не знаю я цього чоловіка.” І враз заспівав півень. 

75 І Петро згадав те слово, що Ісус сказав був: “Раніше, ніж півень заспіває, ти тричі зречешся мене.” І вийшовши звідтіль, заплакав гірко».

Петро і Юда 

1. Обидва зосереджені на своєму світогляді, ідеях, переконаннях, своєму розумінні Месії. 

2. Минає час, різниця між реальним і віртуальним Месіями збільшується. 

3. Іуда не змінюється з часом, він статичний. Коли різниця між реальним і віртуальним Месіями доходить до критичної точки, один Месія повинен вмерти. Тобто, Іуда повинен був стати перед радикальним вибором між живим Ісусом і своїми релігійними та іншими ідеями та уявленнями. 

4. Петро змінюється з часом, він динамічний, автентичний, конгруентний – постійно конфронтує з Ісусом. Зв’язок з Ісусом поглиблюється, релігійні ідеї та переконання починають хитатися. Зрада Петра – це повний розвал його світогляду, який тепер може замінити реальний Месія.