САДХАНА св. Ігнатія Лойоли  

Шлях внутрішнього пізнання 

ЗАСАДА Й ОСНОВА: Людина створена для того, щоб хвалити Господа Бога свого, поклонятися і служити Йому, спасаючи у такий спосіб свою душу (ДВ 23). 

Для пересічного воцерковленого християнина прийняти ігнатіянську ЗАСАДУ Й ОСНОВУ не становить труднощів. Це відповідає християнській доктрині, записаній у катехизмі й інших книжках. Вірю в Бога, молюся, ходжу до церкви, не грішу, виконую Божі заповіді, сповідаюся тощо. Це постійні християнські мантри, які мають означати – хвалю Господа Бога мого, поклоняюся і служу Йому, спасаючи у такий спосіб свою душу. Отож віра в Бога ототожнюється з прийняттям християнської доктрини і виконанням обов’язків культу та етики. Вірити в Бога – це вписуватися у рамки культу та етики, і хто з цим не має проблем, бо побожне життя стало звичкою, у вірі почувається добре. 

Віра в Бога – це МУШУ. Але в людини є ще ХОЧУ. І все йде добре, поки МУШУ не входить у конфлікт із ХОЧУ. Якщо піддаюся ХОЧУ, то МУШУ треба зменшити, тобто вийти за рамки актуальної етики. І проблем із цим немає. Совість не мучить, бо досвід Бога і досвід гріха відсутній – це теоретична доктрина. ХОЧУ легко можу замінити на ЗМУШЕНИЙ, зовнішні обставини, умови, знайти винного. Створюю свою етику і почуваюся у ній якщо не святим, то принаймні дуже порядним та богомільним християнином. У крайніх випадках, коли в людини, навіть богопосвяченої, етика життя змінюється в протилежну сторону, то для тих, які функціонують на рівні етики і дивляться збоку, і бачать лише поверхню, це виглядає незрозуміло і навіть страшно – богомільний віддав свою душу дияволу. На глибині все зрозуміло – від самого початку те, що називалося вірою і коханням із Богом, було шлюбом із манекеном, богомільним ідолопоклонством. І розвалилося ідолопоклонство, а віри в Бога як особистого зв’язку з Богом ніколи не було. Або інший образ – всі обов’язки етики та культу були добровільно прийнятими обов’язками піклуватися лялькою, а не живою дитиною. Занедбання обов’язків не веде до конфронтації з лялькою чи манекеном, занедбання обов’язків щодо віртуального Бога не веде до конфронтації з ним, а до конфронтації зі служителями культу. Але в третьому тисячолітті такі конфронтації не страшні, і в них програють, здебільшого, служителі культу. 

А з точки зору екс-богомільного чи екс-богопосвяченого все може виглядати по-іншому: я жертва, є конкретні винні, а дехто навіть «виразно», «чітко» і «об’єктивно» бачить провину Бога – не підтримав, не допоміг, не підказав... 

*** 

Якщо в ЗАСАДУ Й ОСНОВУ входжу не медитативно, а контемплятивно, намагаючись не мислити, а вчуватися всіма фібрами душі, то за якийсь час відчуваю неспокій, якісь неприємні відчуття, які слід витягнути на поверхню, ідентифікувати та знайти причину їхнього походження. 

Неспокій викликають формулювання «людина створена» і «спасаючи свою душу». Звідки цей неспокій? Моя віра і залежність від Бога існують лише на рівні інтелекту, доктрини. У глибині свого єства я самодостатній, Бога – як щось велике та грандіозне, і справді присутнє в моєму житті – немає. І на глибинному сприйнятті формулювання «людина створена» б’є в мою самодостатність, в моє ЕГО, бо ставить над моїм ЕГО якесь інше ЕГО, залежність від якого я визнаю на рівні доктрини, але моя глибина, яку більшість християн не усвідомлюють, противиться цьому. А формулювання «спасаючи свою душу» на глибині кричить, що з моєю душею щось не в порядку, якась біда. Доктрину первородного гріха, наслідки якого передаються з покоління в покоління, я також визнаю лише на поверхневому рівні – рівні інтелекту. Але моя глибина, моє єство не просякнуті світлом Євангелія, а гуманізмом, збоченим розумінням гідності людини, її прав, відповідальності тощо. І я не хочу прийняти правду про свою душу. Біблійною мовою – не хочу стати перед Богом у правді свого життя. 

Роздумуючи, а правильніше – вчуваючись у ЗАСАДУ Й ОСНОВУ, я спонтанно звертаюся до найбільшої заповіді: «Люби Господа, Бога свого, усім серцем своїм, і всією душею своєю, і всім своїм розумом, і з цілої сили своєї! Це заповідь перша!» (Мр. 12, 30). Що означає любити Бога серцем, душею, розумом, силою? Роздумуючи над кожним словом першої заповіді, зупиняюся на слові розумом. 

РОЗУМ – δια ́νοια = δια ́ + νοια ; 

δια ́ – наскрізний рух, рух у глибину; 

νοια походить від νόημα – суть, і від νου ͂ς – розум, розуміння. 

Отож «люби Господа, Бога свого, всім своїм розумом» – глибоко вникай у суть, а якщо це поєднаємо з μετάνοια – навернення, зміна мислення, то 

  διά-νοια любов усім розумом повинна вести до 

μετα ́-νοια – навернення, зміни мислення, а далі – обожнення, уподібнення. 

Що я розумію під любов’ю до Бога – доктрину, культ, заповіді, християнську культуру? Усе це – мій Бог? 

*** 

У першому тижні Духовних Вправ ми поступово й послідовно входимо у таїну гріха – спочатку чужого, потім свого. Кульмінаційний момент – входження в пекло. Християнські автори переважно описують лише богословські ефекти і наслідки цього – Божа благодать, прощення, покаяння, навернення. Ефект «очищення» на дорозі очищення представляють як глибокий внутрішній біль душі та очищення від гріхів, провини. Але мало уваги звертають на психологічні ефекти, зміни в свідомості, пізнавальних здатностях, зміни у світогляді та внутрішніх поставах, які до цього моменту були твердими, закарбованими, а тепер починають хитатися або взагалі розвалюються. 

Духовний вимір цього досвіду – глибоке відчуття своєї гріховності, потреба Спасителя, який витягне мене з дна мого пекла, світло у пеклі та порятунок з пекла – досвід любові та прощення. Це досвід трансцендентності Бога, і лише після такого досвіду я починаю розуміти, що таке хвалити Бога, і здатний це робити. Отож, на цьому етапі духовного шляху з трьох обов’язків щодо Бога, поданих у ЗАСАДІ Й ОСНОВІ: хвалити Господа Бога свого, поклонятися і служити Йому я здатний виконувати лише першу частину – хвалити Бога. Святий Августин говорив, що залежність людини від Бога абсолютна, виключна і постійна. На цьому етапі з’являється відчуття та розуміння абсолютної залежності від Бога. 

Поза духовним виміром досвіду – динамікою гріха та благодаті – є ще й психічний вимір. Проходячи різні етапи таїни гріха, я проходжу також різні етапи емоційного та пізнавального стану – ненависть до прародичів, інших людей, себе самого, Бога. Емоційність вибухає, затухає, скаче, негативні емоції та почуття замінюються нейтральними, позитивними. Емоції залежать від мого сприйняття світу, моїх ідей, переконань – релігійних, політичних тощо. Дорога очищення – це також і очищення від різноманітних переконань, а це можливо лише на рівні індивідуального та колективного несвідомого. І якість очищення залежить від того, на яку глибину несвідомого я спустився. 

*** 

Смерть старої людини і народження нової на психічному рівні. 

Згадаймо фільм «Матриця». Нео виходить із МАТРИЦІ. Що він відчуває та переживає – шок, велика трагедія. Усе його життя – це ілюзія, віртуальний світ, неправда. А правда така, що він повинен починати своє життя з нуля, залишивши своє віртуальне минуле, тобто, позбутись усіх прив’язань до нього, всього, що любив, що було для нього цінністю. Це незносний біль. Образно – це досвід пекла як повного очищення, вогонь болю і страждань спалює усі прив’язання, усі переконання, усіх богів тощо. 

Якщо це накласти на досвід ігнатіянських реколекцій і попробувати пояснити мовою психології, то воно виглядатиме так: людський мозок не розрізняє дійсність та уявність, точніше – дійсність я сприймаю не такою як вона є сама по собі, а через призму свого світогляду, свого ЕГО. Мовою філософії це найкраще відображено у філософії Канта, її другому періоді. Буддизм, де філософія і психологія становлять єдність, це чудово пояснює, де ключовим поняттям є свідомість, її розвиток і стани. 

Психічні ефекти досвіду пекла під час духовних вправ – раптова зміна свідомості. Світ залишається таким як і був, я нічого не втрачаю, але раптово і радикально змінюється моє сприйняття світу, сприйняття моїх переконань – релігійних, політичних, національних, мовних тощо. Цей стан не триває довго, а то мій мозок просто би вибухнув і розлетівся би на кусочки. Я повертаюся до нормального стану, але світогляд вже інший, всі переконання очищені до якоїсь міри, я до них менше прив’язаний, я вже не стану релігійним чи національним фанатиком, борцем за МАТРИЦЮ, яку вважаю правдою тощо. 

Бог ніколи не навантажує людину понад її сили – духовні та психічні. Кожний реколектант переживає цей досвід по-своєму – для когось це раптовий вихід з МАТРИЦІ, при чому індивідуальний, тобто глибокий або поверхневий. Інша людина у це входить помалу, свідомо й болісно – як ІНТЕРСТЕЛЛАР у чорну діру. При чому час, швидкість та інтенсивність досвіду у кожного своя. 

Якщо пережиття дуже глибокі, то перше враження таке, що християнство неправильне, богословські книжки брешуть – Бог зовсім інший. Тут дійсно можна стати єретиком. Лише спокійна рефлексія ставить усе на свої місця. Справа не в теології, не в книжках і їхніх науках, а в мені, в моєму розумінні того, що написано в книжках. Змінився я, змінилося моє розуміння написаного. А глибша рефлексія дає розуміння своїх обмежень, свого суб’єктивного розуміння вічних правд. Міняються не правди, змінюється моє суб’єктивне розуміння цих правд. 

*** 

ІІ тиждень Духовний Вправ – пізнання Боголюдини. 

Порівняймо теофанію – об’явлення Бога – в Старому й Новому Завітах. У Старому Завіті Бог вимагає від індивіда і групи людей щось робити, допомагає їм, карає їх, коли вони не слухають. Але Бог не пояснює – навіщо це потрібно робити, дає обіцянки, які не конкретні, їх можна трактувати дуже широко. І лише з плином часу молитовно-рефлективні роздуми індивіда над своїм життям або пройденим шляхом групи людей поступово відкривають сенс Божої волі. 

У Новому Завіті Бог об’являється як Пресвята Трійця, а друга Божа Особа сходить на землю і стає людиною. Це якісна зміна теофанії. Пізнання Боголюдини має свої етапи. Спочатку пізнаємо Його як зовнішній об’єкт – те, що Він говорив та робив, пізнаємо Його вчення. На цьому етапі таке пізнання нічим не відрізняється від пізнання учень інших людей – Заратустри, Конфуція тощо. 

Але в якийсь момент сходимо на глибший рівень пізнання – особиста близькість, відчуття особистого зв’язку. На цьому етапі важливо усвідомити свої установки, упередження, своє індивідуальне сприйняття Боголюдини, породжене культурою, вихованням, богословською освітою. Іншою мовою – треба позбутися комплексів, що моя віра правильна і я розумію Ісуса Христа правильно, бо це блокуватиме поглиблення зв’язку з Боголюдиною. 

Про що йдеться? Якщо я дивитимуся на Євангеліє у повноті, неупереджено, то побачу там протиріччя, нестиковки. Ісус Христос був справжнім Богом і справжньою людиною. Але що означає бути справжнім Богом для Боголюдини? Мати від моменту зачаття всі божественні атрибути – всезнання, всемогутність, всюдиприсутність? Зростав літами й мудрістю, був подібним до нас у всьому, крім гріха. Тобто мав усі людські розумові та психічні обмеження. Але в деяких текстах Його вислови свідчать про те, що має знання і розуміння, які перевершують людські. Це прояв Його божественності, яка переходить людські межі, чи це знання і розуміння дано Йому згори шляхом молитви, медитації, єдності з Богом – тобто шляхом духовного розвитку, який можливий для кожної людини? 

Другий момент – чуда, які Він робив. Це прояв Його божественної сили й могутності, божественних атрибутів, які Він мав постійно, чи ці чуда – це прояв могутності Бога-Отця, а Боголюдина випрошувала їх у молитві як звичайна людина. 

Інші моменти – стосунки Боголюдини з різними людьми і як ці стосунки змінювали їх. Кожний з нас на рівні свідомості або підсвідомості має якесь своє розуміння – в одних воно дуже примітивне, в інших складніше. Але все воно суб’єктивне, Боголюдина – це незбагненна таїна. З досвіду знаю, що в свідомості пересічного християнина божество Ісуса пригнічує Його людську природу, і тому на початку ІІ тижня говорю реколектантам, щоб на час цього тижня реколекцій забули про божество Ісуса, сприймали Його як звичайну людину – щоб випрямити палку, її треба перегнути в другу сторону. 

*** 

Пізнання Боголюдини, з одного боку, відбувається через призму антропоморфізму, з другого боку, відчуття Бога всередині, відчуття іманентного Бога, присутнього в серці. Можна сказати – відкриття Бога, який постійно був у серці прихованим. На цьому етапі дійсністю стає другий вид залежності людини від Бога – виключна залежність (по св. Августину), і усвідомлення, що означає поклонятися Богові. Отож починає реалізовуватися другий елемент ЗАСАДИ І ОСНОВИ – людина створена для того, щоб поклонятися Богові. Запитання, задані св. Ігнатієм у першому тижні: Що я зробив для Христа? Що я роблю для Христа? Що я робитиму для Христа? тепер стають внутрішніми спонуками і прагненнями, спрямованими у майбутнє. І заклик Небесного Царя віддзеркалюється в душі цими прагненнями. 

Третій тиждень Духовних Вправ – це вже третій етап дороги – з’єднання (за традиційним поділом). І найважче пройти Оливний Сад – подолати в собі ХОЧУ, яке ще не переплавлене повністю вогнем Божої любові і не з’єднане з МУШУ. Третій тиждень найважчий. Саме третій тиждень, за словами генерала Аруппе, робить єзуїта єзуїтом у повному розумінні цього слова – як вірного товариша Ісуса Христа. Третій тиждень відповідає кармелітській ночі – розуму, відчуттів. І у фільмі «Мовчання» добре показано цю ніч або третій тиждень, який тривав для головного героя від прибуття до Японії і до кінця життя, хоча, звичайно, дійсність набагато складніша від нашого розуміння і намагання охопити її конкретними та виразними поняттями та всунути в якусь духовну систему. 

*** 

Остання контемпляція четвертого тижня, закінчення реколекцій – «СПОГЛЯДАННЯ ДЛЯ ЗДОБУТТЯ ЛЮБОВІ». 

Перший тиждень – дорога очищення, досвід гріха та прощення, досвід своєї мализни та величі Бога, досвід трансцендентності Бога, розуміння абсолютної залежності від Бога і першого елементу ЗАСАДИ Й ОСНОВИ – хвалити Бога. Другий тиждень – дорога просвічення, досвід іманентності Бога – у своєму серці, розуміння виключної залежності від Бога і другого елементу ЗАСАДИ Й ОСНОВИ – поклонятися Богові. Третій і четвертий тижні – дорога з’єднання, досвід адвайти – недвоїстості буття, мовою св. Ігнатія з Лойоли – знаходження Бога у всьому, розуміння постійної залежності від Бога і третього елементу ЗАСАДИ Й ОСНОВИ – служити Богові. 

У третьому тижні ХОЧУ і МУШУ стають єдністю, бо, відчувши на собі ефекти та благодать спасіння, мене охоплює прагнення жити ради Ісуса, мого Спасителя, який вмер за мене. СПОГЛЯДАННЯ ДЛЯ ЗДОБУТТЯ ЛЮБОВІ поглиблює з’єднання ХОЧУ і МУШУ, я виходжу поза антропоморфні обмеження пізнання Бога, пізнаю Його як всепроникаючого й всеохоплюючого Духа. Знайти Бога в усьому – це побачити суть того, що відбувається довкола, все між собою з’єднане, все має значення, бо все проникає Дух. Це той момент, коли темні картинки довколишньої дійсності стають світлими – у всьому діється Божа воля, у всьому присутній Бог. І навіть людський гріх, яким би великим, глибоким, масштабним і деструктивним він не був, не може цього змінити. 

*** 

Духовні вправи – будь-який спосіб, за допомогою якого душа готується і налаштовується на те, аби позбутися всіляких невпорядкованих схильностей, а щойно їх усунуто, шукає та осягає Божу волю стосовно такого устрою нашого життя, який сприяв би спасінню душі (ДВ 1). ЗАСАДА Й ОСНОВА показує мету людського життя, духовні вправи – це засіб, який допомагає реалізувати цю мету. Св. Ігнатій наголошує передовсім на негативному аспекті – позбутися того, що перешкоджає, що заважає, – невпорядкованих схильностей. Що таке невпорядковані схильності? 

Невпорядковані схильності – afecciones desordenadas; схильність – afección. Можемо взяти іспанський оригінал, пошукати в словниках його значення, його вживання у різних контекстах, подивитися відповідники цього терміна в інших мовах, в перекладах «Духовних Вправ» різними мовами. Побачимо, що українською мовою можна перекласти різними термінами – схильності, почуття, афекти і т.д. В контексті визначення духовних вправ до цього можна додати гріхи, комплекси тощо. А в контексті практики виконання вправ це можуть бути і будь-які людські обмеження, недосконалості, бо шукати та осягати Божу волю мені може заважати не лише щось велике, але й щось маленьке. 

Другий аспект – позбутися всіляких невпорядкованих схильностей треба прочитати ще й так: впорядкувати невпорядковані схильності, тобто позбутися не схильностей, а невпорядкованості у схильностях. 

Святе Письмо показує різних людей довкола Ісуса, їхні труднощі у спілкуванні з Ісусом і розумінні Його. Можемо пробувати дивитися на ці труднощі як на невпорядковані схильності, усвідомити їх і намагатися побачити себе самих, свої невпорядковані схильності, свої труднощі у спілкуванні з Богом у своєму духовному житті. 

*** 

Біблія через призму «невпорядкованих схильностей» 

1. «Невпорядковані схильності» у стосунках батьки-діти. 

Історія патріархів і пізніше історія царств, особливо історія царя Давида, показують проблеми і труднощі, а мовою св. Ігнатія – невпорядкованість цих стосунків. Якщо спробуємо вийти поза людський вимір цих стосунків і подивитися глибше і відчути онтологічний вимір цих стосунків, то ситуація виглядатиме так – дитина є продовженням земного життя батьків. Проблеми з дітьми – це стан постійного вибору між небом і землею, між духовною вічністю та земною вічністю. І невпорядкованість – це постійна роздвоєність між духом і матерією. Жертва Авраама у її глибинному вимірі – не проявлений, підсвідомий, прихований конфлікт повністю проявляється, виходить на поверхню, в сферу свідомості та матерії, і ставить людину перед остаточним неуникненним вибором. 

У Євангелію бачимо випробування Марії – з одного боку, Боже об’явлення про винятковість і велич її сина, чудесне зачаття – це позитивний аспект, з другого боку, важка і трагічна буденність – народження дитини у важких умовах, потім втеча до Єгипту. І Божа опіка ні в чому не проявляється, Бог ніби залишив їх напризволяще – це негативний аспект. Що вона відчуває, можливо внутрішнє роздвоєння або навіть спокусу бунту проти Бога. Далі – усвідомлення, що через її дитину загинуло багато дітей у Вифлеємі. Що вона тоді переживала, відчувала? Почуття провини, жалю, бунту? Свідомість Марії – така сама таїна, як і свідомість Ісуса. 

У світлі Святого Письма можемо попробувати ввійти у свої «невпорядковані схильності» у стосунках батьки-діти. Згадувати, промолювати й глибше переживати й краще зрозуміти весь негатив, який був і є в цих стосунках. І очищати це молитвою і зміною світогляду цих стосунків – це і є метаноя, навернення. 

*** 

2. «Невпорядковані схильності» у недужого. 

Йо. 5, 6: «Хочеш стати здоровим (υ ̔γιη ̀ς ) ?» . Грецький термін υ ̔γιη ̀ς (хьюгіс) у прямому значенні – фізичне здоров’я, у переносному – бути правильним у доктрині, що в даному контексті можна сприйняти і як психічне та духовне здоров’я, тобто очищення від «невпорядкованих схильностей» або повне зцілення. 

Запитання Ісуса просте. Що на нього може відповісти людина, яка хворіє 38 років? Лише одне: «Хочу». А яка відповідь? «Нема кому занести мене до води». Ця відповідь показує його глибинний світогляд поза будь-якими релігійними установками. Якщо глибше в це ввійдемо, то це світогляд сучасного пересічного християнина, принаймні в наші українській дійсності – я не щасливий або взагалі нещасний тому, що люди довкола мене погані, грішні, не виконують своїх обов’язків: чоловік п’є, влада бандитська, депутати продажні тощо. І це правда, це об’єктивна дійсність. Тільки це епістемологічна правда. А є ще й інша правда – правда мого світогляду, мого світосприйняття. В основі моєї віри, мого світогляду Бог присутній як теоретична доктрина в розумі, в голові, але не в моєму серці, в моїх почуттях. В моєму серці й почуттях стоїть довколишній світ, люди, цивілізація. І це мій справжній бог, тобто ідол, який повинен зробити мене щасливим. Якщо мене нищить і робить нещасним гріх інших людей, то ці люди – мій справжній бог. І якщо я грішу, то лише тому, що інші мене до цього доводять. 

Кількома словами: якщо християнин не мав досвіду глибини свого гріха і визволяючої сили, любові та прощення Бога, то завжди будуть винні у його бідах. І безконечне бігання до богомільні нічого не допоможе. Мовою ігнатіянської духовності – лише добре виконання першого тижня Духовних Вправ може зцілити, принаймні частково, такий псевдохристиянський світогляд і зменшити кількість винних та ворогів. 

*** 

3. «Невпорядковані схильності» у Марти. 

Лк. 10, 40: «Господи, чи Тобі байдуже? – Κύ ριε, οὐ μέ λεισοι; » можна виразити ще й іншими термінами: «Господи, чи це Тебе не стосується, не турбує, не цікавить?» Забіганість Марти можна розділити на три частини – сприйняття себе самої, довколишнього світу і Бога, і побачити в її світогляді свій світогляд. 

Сприйняття довколишнього світу. Реальна буденність ставить перед нами конкретні вимоги, конкретну роботу, яку необхідно виконати, конкретні обов’язки – сім’я, робота, церква, друзі, спільнота… До необхідного додається ще й бажане, що вимагає планування, часу. Розсіяння Марти можемо зрозуміти через призму свого розсіяння – не можемо зробити все відразу, щось треба відкласти на потім, щось взагалі викинути зі свого життя. 

Лк. 10, 41-42: «Марто, Марто, турбуєшся й журишся ти про багато чого,а потрібне одне». Ісус говорить загально, не конкретизує проблему Марти. Слова Ісуса як вираження загальних «невпорядкованих схильностей», можемо застосовувати до себе, і побачити, як вжиті загальні терміни матеріалізуються у нашому житті. 

Турбуєшся – μεριμνᾷς ( μερίζω – розділяю на частини). 

Журишся – τυρβάζῃ (латинське turba – натовп), у сучасному грецькому перекладі αγωνίζεσαι, корінь агонія нам зрозумілий. 

Якщо вийдемо поза побутове розуміння цих слів і ввійдемо в етимологію та похідні слова, то вже на цьому рівні щось зможемо в собі побачити, свої «невпорядковані схильності», своє розсіяння. Розділяю на частини – моє розсіяння перешкоджає побачити цілість, суть, зосередитися на головному, роблю багато справ, але втрачаю щось головне, суттєве, і тому моя забіганість та активність не дає бажаних результатів. Журитися – якщо щось спільне з «натовпом» – вплив середовища, а що скажуть люди тощо. 

Сприйняття себе самої. Марта у цій ситуації сама мудра. Лише вона знає, як має бути правильно, що треба робити, і вона це робить. Це абсолютизація свого світогляду, своїх релігійних, національних та інших переконань. Не усвідомлення своїх обмежень у різних аспектах. І це намагання накинути свій світогляд якщо не всім, то принаймні найближчому оточенню – фейсбучним френдам. 

Сприйняття Бога. Чинити Божу волю, в християнському розумінні, це не грішити, молитися, ходити до церкви і просити в Бога, щоб робив те, що я в Нього прошу. «Просіть і дасться вам». А якщо з неба довший час ніщо не капає, то зовнішня богомільність і правильна віра гармонійно поєднується з внутрішнім незадоволенням Богом, бо пересічний християнин ніколи не дійде до безпосередньої конфронтації з живим Богом – як євангельська Марта. Вона очікувала, що Ісус підтримає її, а несподівана для неї реакція Ісуса – це ніби шафа впала на голову, криза, і шанс пережити метаною – зміну свідомості, навернення. Мало хто з християн усвідомлює, що криза віри – це крок вперед, а не назад на шляху духовного розвитку. 

*** 

4. «Невпорядковані схильності» у Юди. 

Ісус з учнями стають спільнотою. Спільнота має свої гроші, свої видатки. Хтось повинен керувати фінансами, займатися необхідними матеріальними справами. Цим займався Юда. Така праця накладає на людину особливу відповідальність, треба думати, розраховувати, витрачати час на закупи тощо. Юда багато часу перебував поза спільнотою, отож поза науками і впливом Ісуса. По-простому: ходив на лекції через день і в релігійній освіті мав багато білих плям. Він втягнувся в роботу економа спільноти, але випадок, коли на його очах марнують дорогоцінне миро і Учитель це схвалює, пробудив негативні почуття до Ісуса і ніби пробудив зі сплячки. Що він взагалі тут робить? Він пішов в учні Ісуса з наміром бути причетним до визволення Ізраїля, допомогти Месії. Йдуть роки, а ця справа навіть не зрушила з місця. Месія абсолютно про це не думає, марнує свій час, сили та енергію на малозначні справи, які не допоможуть визволити Ізраїль із зовнішньої та внутрішньої окупації. Юда був ідейним, патріотом. Національно-політичні змагання – це головне, релігія – це другорядне, і повинна служити національній ідеї. А Ісус не вписується в політичного лідера. Цьому треба поставити край, що й довело до зради. 

Погляньмо на свій світогляд. Спокуса поставити на перше місце національні, мовні та політичні ідеї, особливо в переломні моменти історії нації, постійно нам допікає. Якщо подивимося глибше, то це спокуса побудувати рай на землі. І їй піддаються не лише ідейні, моральні, патріоти, але й духовенство. І в нашій українській дійсності християнські політруки тішаться великою повагою та авторитетом. Ліками на такі «невпорядковані схильності» може бути лише конфронтація з живим Богом, досвід глибини власного гріха. Якщо пізнаємо свій гріх і будемо ним займатися, то на чужі гріхи вже не буде часу. 

*** 

5. «Невпорядковані схильності» у Петра. 

Петро був найстарший віком серед апостолів і головою спільноти. Один аспект – коли когось назначають на якусь посаду і має право наказувати іншим і вимагати послуху на основі своєї посади, і другий аспект – авторитет не посади, а власної харизми, власних професійних якостей. 

На рівні психології «Я» реальне намагається підтягуватися до «Я» ідеального. Тільки на практиці це не так легко реалізовувати. До того ж у кожної людини різна різниця між «Я» реальним і «Я» ідеальним. Чим більша різниця, тим менша можливість досягнути «Я» ідеальне і тим більший внутрішній конфлікт. Отож, дуже часто людині треба грати роль когось, ким вона не є, а хоче бути. Це вимагає зусиль, праці, енергії. І ці зусилля та енергію треба десь брати, тобто з інших сфер людської діяльності. 

Реакція на чудесну ловлю риби – це автентичний духовний досвід. Пізніше він єдиний серед апостолів йде по воді серед бурі. Це свідчить про те, що Петро не стоїть на місці, а духовно розвивається, навіть випереджає інших учнів. Коли починаються проблеми? Коли Ісус починає вести себе неправильно, тобто не вписується в границі іудейської культури та традиції. Нарікають не лише фарисеї, книжники, богомільний народ, але й учні, частина залишає спільноту. У цій ситуації Петро намагається проявляти якості лідера у двох напрямках. Перший – заспокоювати спільноту, зменшувати напруження. Другий – намагатися впливати на Ісуса, направити Його у правильне русло іудейської культури та традиції. Це породжує конфлікти з Ісусом, Петро внутрішньо віддаляється від Нього – сумніви, невпевненість…  

«Невпорядковані схильності» у Петра – це спершу влада, яку слід розвивати й поширити навіть на Ісуса, бо Петро добре знає, як усе має бути правильно, друге – прив’язання до віри та традиції предків, стереотипне мислення, яке треба було проламати, зійти на глибший рівень свідомості й в іншому світлі подивитися на Ісуса і Його діяльність. У цій перспективі можемо подивитися на себе, на свої «невпорядковані схильності» в цьому вимірі дійсності, і зрозуміти, чому злодії та блудниці випереджають нас на шляху до Божого Царства. 

*** 

6. «Невпорядковані схильності» у самарянки. 

Ситуація самарянки, яка відкривається в розмові з Ісусом, показує її проблеми – їй не щастить в коханні, не щастить із мужчинами. До цих зранень додаються ще й міжнаціональні чи етнічні. Отож, побачивши Ісуса, вона вже настроєна негативно – він мужчина і єврей. Він в неї просить води. Її правда «тут і тепер» така, що вона не хоче Йому дати просто тому, що не хоче. З одного боку, вона пробує Його вколоти, образити, з другого боку, виправдовується. Виправдовування – це втеча від реальності. І ці «невпорядковані схильності» можемо пошукати в собі. Як часто і з чого ми виправдовуємо своє лінивство, нехіть, небажання щось робити? Найчастіша і найдієвіша мантра – НЕ МАЮ ЧАСУ. 

Розмова з Ісусом продовжується, і вона говорить: «Не маю чоловіка – Δεν έχω άνδρα». Грецький термін ἀνήρ (анір) може означати «чоловік», «мужчина». Але що тут головне? Що вона хоче сказати? Що живе в позашлюбних стосунках, і її головна біда в тому, що не може сповідатися і причащатися в костелі, чи щось інше? Що для нормальної і не глибоко воцерковленої жінки важливо – відчуття радості й щастя у стосунках із мужчиною чи релігійні заморочки – шлюб, таїнства…? 

Самарянка визнає правду свого життя – я нещаслива в коханні. Це визнання ніби проламує бар’єр у стосунках із Ісусом. Він говорить їй те, що незнайома людина не може знати, отож Він хтось незвичайний. Вона визнає в Ньому пророка. Але те, що вона говорить потім, – це повторна втеча від дійсності, але вже в культові справи. 

У повторній втечі самарянки від дійсності спробуймо побачити свою глибину і свої подібні втечі. У ігнатіянських реколекціях вони проявляються у тому, що коли реколектант починає спускатися у свою глибину, торкати темну сторону своєї душі й відчувати, що починають діятися якісь духовні речі, то з’являється передчуття, що це щось незворотнє, що назад дороги немає, що від нього вимагатиметься щось, що перевищує його сили й спроможності. І тому втікає від дійсності в другорядні справи – задає духовному керівникові різні запитання, які абсолютно не в тему. 

Простими словами – богомільний все життя молиться й прагне особистої зустрічі з Богом, але коли це ось-ось має трапитися, то лякається і втікає. Або образ із психології – хворий нарікає на свої хвороби та болячки, хоче бути здоровим. Але процес справжнього лікування вимагає лягти на операційний стіл і піддатися важкій операції, на що він не може наважитися. І тому лікується пігулками, дієтами та потішаннями близьких людей. Образ із фентезі – люди довго мучилися і збудували портал між світами, і коли нарешті його відкрили, то ніхто не наважується увійти в нову незнану дійсність. 

*** 

7. «Невпорядковані схильності» в учнів, які йдуть до Емаусу. 

Життя учнів схематично розділимо на три етапи: 

А) до смерті Ісуса; 

Б) після смерті Ісуса до Емаусу; 

В) після Емаусу. 

А) Навчання та діяльність Ісуса вони сприймали через призму своєї релігії та традиції. Тобто, щоб Він не робив чи не говорив, розуміли вони Його чи не розуміли, на виході, тобто кінцеве сприйняття та розуміння було таке – Месія як сила та могутність, безпосереднє Божественне втручання в хід історії, як у кінцевому періоді перебування в Єгипті. 

Це бачення Ісуса та світу тілесними очима або життя в ілюзії, в своїх уявленнях. 

Спільні «невпорядковані схильності» пересічного вірянина – християнина, мусульманина, буддиста, індуїста… – більш-менш такі: кожний має свою правильну віру – в одного Бога, в космічний розум, в безліч богів, в духів предків, у сили природи, в пустоту-нірвану… В кожного своя релігійна ідеологія, релігійні знання, культ, етика… Але на виході, тобто кінцеве сприйняття та розуміння свого бога у всіх однакове – ЗОЛОТА РИБКА. Люди та народи тисячоліттями сперечаються про те, чия ЗОЛОТА РИБКА правильніша, хоча ні в кого вона не доїться. Це наша побутова правильна віра та богомільність, наші «невпорядковані схильності». 

Б) Смерть Ісуса, криза віри, світогляду та переконань. Спершу звернімо увагу на такий момент – чому вони не впізнають Ісуса? Можна подати два пояснення – надприродне і природне (психологічне). 

Надприродне. Воскреслий Ісус – це вже інша реальність, таїна, яку можна пізнати лише очима віри, тобто дару благодаті, яку вони отримають щойно в Емаусі під час Євхаристії – надприродного дару. 

Природне. Психологічний експеримент: в кімнаті п’ятеро людей – Іван, Петро, Микола, Василь, Тарас. Вони добре знають один одного. Психолог гіпнотизує Івана, що в кімнаті немає Петра. Коли просить Івана назвати людей, які в кімнаті, то Іван Петра не бачить, називає тільки Миколу, Василя та Тараса. Чи він його взагалі не бачить, тобто той став прозорим? Петро встає з крісла і йде просто на Івана, Іван відступає в сторону, щоб пропустити Петра. Іван бачить людину, але не може впізнати у ній Петра, бо гіпнозом у мозку заблокована інформація про Петра. Програма розпізнавання не діє стосовно Петра. 

Тут ми можемо звернути увагу на подібні «невпорядковані схильності» в нас самих. Біда, криза, трагедія сильно б’є по мізках, по свідомості, яка не може це переварити і справитися з цим. Запускається процес знечулення болю, частина побаченого і пережитого випихається у підсвідомість, доступ до нього блокується на довгі роки. Бачити психічними очима – це робити з мухи слона, це драматизувати якісь події, це бачити те, що хочемо бачити і як хочемо це бачити, це сприйняття світу в чорних кольорах. Якщо світ із білого раптово стає чорним – то це виразно показує суб’єктивність нашого світогляду. Це також показує, що релігійність і віра в Бога – зовнішні атрибути, а всім своїм єством ми занурені у матеріальний світ і матерія є нашим богом. 

Це негативний аспект цього процесу. Але є ще й позитивний – це дорога очищення, звільнення від «невпорядкованих схильностей», яке ми бачимо в учнів, які йшли до Емаусу. І коли очищення дійшло до достатнього рівня, вони готові прийняти Божу благодать, яка відкриває духовні очі, перемінює свідомість, розум, світосприйняття, робить їх іншими людьми. Вони прозрівають і вже бачать усе в Божому світлі. ВСЕ ПРОПАЛО перемінюється у ВСЕ ТАК І МАЛО СТАТИСЯ.