СВОБОДА І ВИЗВОЛЕННЯ  

о. Кшиштоф Осух ТІ 

Свобода і визволення – це слова, які будять в нас загально живий відгук. Це є напевно для того, що і свобода, і почуття зневолення належать до фундаментальних досвідчень кожної людини. По-різному можна описати статус людського існування – в кінці людина відкриває, хоча не завжди відразу це визнає, що стоїть перед неглибокою Тайною, від якої сподівається радикальних змін, власне визволення свого існування в повноті так чи по іншому виразної. Так є, так повинно бути «в кінці», але поки людина дійде до радикального погодження Сенсу і до віри, яка її визволяє в Таємниці, спочатку має досягти радикальної альтернативи, заданої людській свободі. По дорозі до безумовного погодження Сенсу і таємниці треба досвідчити радикалізму «або-або», перед яким стоїть людина. Людина може затриматись на границі самого себе і світу і не перейти її до Того, котрий в своїй Необмеженості створює обмежену реальність людини і світу. 

Вбивче є те, що як правило спільний людський досвід стає підставою для різних радикальних виборів. 

Одні на підставі реальності, яка являється проблематичною і бсурдною, роблять вихід до Божої Трансценденції, інші – на підставі цієї ж самої реальності – нехтують кінцевим Сенсом і переконані, що попадають в нікуди, з почуттям, з однієї сторони, геройського реалізму, а з другої, з безпечним відчуттям даремності всього і просто розпачу. 

Це коротко покликана альтернатива, перед якою стоїть кожна людина в своїй свободі, в цьому фундаментальному подарунку і завданні, щоб себе вибрати і окреслити в розв'язанні: я вихований у вірі до особистої Безмежності Бога, або: я ув'язнений у власній закінченості, зневолені обмеженнями, різними границями, в кінці границею смерті, зрозумілої як знищення свідомого існування. 

Людина взагалі, сучасна людина в особливий спосіб, є територією змагання визнання життя і сил заперечення себе, і заперечення визволяючого кінцевого Сенсу, сплетеного з незрозумілою святою Таємницею. Її притягує свята Таємниця Бога, тому що вона доходить до якогось Її бачення, але також її попихає «щось» в безодню пустоти і абсурду. Може маємо сьогодні справу – і це в масовій шкалі цивілізації – з байдужістю на драматичну альтернативу сенсу і безсенсу життя і смерті, погодження і відречення. Місце ентузіазму у вірі чи атеїзмі починає займати байдужість. Ми увійшли «в еру постатеїстичну, це означає: в епоху, в якій люди погодилися з неприсутністю Бога і самі організують власне життя, поважно або несерйозно, але без відношення до Бога». Це розпізнання французького автора Марселя Невша покривається із ствердженням Мартіна Хайдегера: «Час Ночі Світу є марним часом, бо марніє щараз більше. Змарнів аж так, що не може розпізнати, що відсутність Бога є справжнім браком». 

На основі вищезгаданого опису, що стосується, з однієї сторони, альтернативи, попереду якої стоїть людська свобода, а з іншої, байдужість багатьох людей на вирішальний характер цієї альтернативи (звичайно, діагноз фрагментарний) – проявляється значення тієї праці людського духу, яка виконується в Першому Тижні Духовних Вправ. Це власне праця для пробудження вразливості на задану людині альтернативу життя і смерті, надії і розпачі. Це є одночасно праця визволення свободи, приспаної інесвідомої себе, до свободи, яка стає свідомим самостановленням в світлі правди всемогутності і любові Творця, нашого Господа і Бога. 

В Духовних Вправах, особливо через Фундамент і Перший Тиждень, учасник реколекцій має віднайти остру свідомість своєї свободи, це означає те, що даний є собі, щоб себе мати; що даний є собі, щоб собі в світлі пізнаної правди і добра панував, і щоб покладався на цю власність самого себе і самопанування над собою, тобто будував себе і таким чином досягав властивої повноти себе. В процесі вправ стає зрозумілим, що перед даром і завданням так званої свободи не належить і не можна втікти. В Духовних Вправах – і це вже з самого початку, в Фундаменті – людська внутрішня свобода є до відкриття і визнання, де самостановлення не є якоюсь абсолютною самозалежною креативністю, але креативністю, яка властива людській свободі, що підвладна правді і добру. Людина будує себе в залежності від правди в повазі до єрархії добра. Але самі блага, абстакційно зрозумілі, людину не визволяють, хоча її будують. В Духовних Вправах життєво цінне є те, що людина стає не тільки перед радикальною альтернативою правди і брехні, добра і зла, високих і низьких цінностей, але залишається поставленою особистою альтернативою: я сам або я в єдності з моїм Творцем і Господом. В ім´я правди про себе покликана до релятивності себе, тобто відношення себе до Бога. 

Вже Фундамент Вправ закликає учасника реколекцій до розповіді: прославлення Бога, служіння Йому і пошани Його – у відповіді на люблячий дар Творця, вписаний в продовжувальний акт творіння. Поверхнею нав´язаних визваляючих людину розповідей є Божа Любов, яка все ж таки у Фундаменті є « з обох сторін зашифрована». Зі сторони Бога виражається любов власне в акті постійного створення людини, а зі сторони людини виражається в радісній вдячності за все, що від Творця отримує і все те, що людина робить. Також готовність служити Богу в реалізації Його плану а також повна повага до Божих заповідей і незрозумілих Його доріг показує конкретний вираз довірливої любові людини до Бога. 

Можна визначити, що у Фундаменті свобода починає пробуджуватись і відчувати свою позитивну та негативну глибину: з однієї сторони, бачить, що є плодом Божої Любові і є нею покликана до відповіді любові, а з іншої, починає досвідчувати внутрішній опір щодо цієї пропозиції. Бачить також як далеко для неї до життя згідно відкритої Божої гармонії. Учасник реколекцій є приготований до того, щоб увійти в Перший Тиждень Вправ і змірятися з гріхом. 

Перший Тиждень Вправ добуває в ньому і щодо нього всі, звичайно неусвідомлені, величини гріха. І так, по-перше, гріх Ангелів, пригаданий і роздумуваний, вносить багато світла в світ людської свободи. Переживаючий реколекції є запрошений, щоб поетапно відкрити правду про натуру творення свободи. Усвідомлюючи собі, що драма свободи стосується не тільки людини, але також інших духовних істот, створених на Божий образ і подобу. Через ці роздуми про гріх ангелів стає закреслений якби найбільш далекий горизонт історії людського гріха. Тут є місце на те, щоб людська свобода побачила з цілковитим миром і повагою духовне джерело досвідчуваних спокус і обманів: «Не боримося проти крові і тіла, але проти Зверхності, проти Влади, проти урядників світу цієї темноти, проти духовних первістків зла на небесних висотах (Еф 6, 12). В правді про падіння ангелів і про їх перехід «від благодаті до зрілості» - джерельно виясняється гноблячий людську свободу факт підлеглості світу силі Злого. Св. Іоан пише, що «цілий світ лежить в силі Злого» (1 Йо 5, 19). В конфронтації з правдою про гріх ангелів свобода учасника реколекцій пробуджується щоразу більше і відчуває, дивлячись на те, що свобода ангельська – розсвітлена пізнанням яскравішим, ніж людське – не хочу собі допомогти добрим вживанням, щоби перебудувати в повазі і послуху своєму Творцеві, аж доходить до гордості. Найвиразніше самого світла правди не вистачає, щоб тривати в єдності з Творцем. Потреба духовного зусилля, дякуючи якому проба довіри стає розумно притримана. Роздумуючи над гріхом ангелів, той, хто йде дорогою Вправ, відкриває якби на нейтральному грунті цю затверділу правду, що покуса гордості і недовіри до інтенції Творця народжується не тільки і не передусім від нестачі знання, не тільки і не передусім від нестачі віри. Саме гіганти буття пізнають свій статус і талант, переходять від благодаті до зрілості і гордості. 

Переходячи до роздумів над гріхом Адама і Єви, переживаючий реколекції щоразу виразніше спостерігає, що світ створених свобод – ангелів і людей – становить один світ, взаємно пов´язаний. Треба рахуватись з фактом дії сили Злого на людську свободу. Ці «інтелігентні», але «злі» духи отримують можливість дії на людину, нав´язуючи до її екзистенціального статусу створеної істоти. Бути створеним означає бути коханим і бажаним, але також означає бути обмеженим, а це означає також бути спокушеним покращенням своєї екзистенційної ситуації і швидкого досягнення повноти, досконалості. Істоту, створену Богом і покликану до участі в нескінченності Божого життя, – по годині проби – завжди можна спокусити зосередженням на власному внутрішньому світі або (і) підсказаним зовні, міражем ставання Богом без Бога при одночасному відреченні умов випробування, окреслених добротою і мужністю Творця. 

Вникнення в механізм спокуси в раю, вдивлення в наслідки гріха і добування вагомості, злості і бридкості гріха (роздумування кінець кінців про гріх якогось чоловіка), спостерігання, як гріх позначає плямою життя – все це показує, що свобода стає свідомою своєї реальної ситуації. Це є ситуація зневолення. В історії росте ріка зла і гріха. Учасник бачить і чує, як він є занурений у цій річці. Вдивляючись в глибину свого серця, бачить, як охоплені гріхом його психічні структури і його відношення з людьми і з світом. Відкриває також найглибше джерело цієї ситуації: це зруйновані стосунки з Господом і Творцем знаходять свій негативний відбиток на всіх стосунках з собою, з ближніми і зі світом. 

Фундаментальний гріх зірвання довіреної реляції з Творцем – явиться очам свободи як найбільш загрозливе для людини зло. І так виростає більш або меньш усвідомлене, повне найбільшої турботи питання, чи існування, позначене гріхом та провиною, терпінням і смертю – може розрахувати на спасіння, на визволення. Чи взагалі людське існування є для прийняття і для визнання, рівно зі сторони людини, як і Творця? Чи людина може радісно хвалити Творця за існування, заплутане в гріх і смерть? Чи в очах Бога людське існування в провині і гріху може бути виправданим? Ці питання втрачають абстрактний характер у власній конфронтації з гріхом і смертю. Виражається в них фундаментальна альтернатива життя і смерті, надії та розпачу. Нащастя в прірву провини і гріха, в бачені різних обмежень і зневолень людської свободи – переживаючий вправи входить якби в двічі «забезпечений» невідмовною любов´ю Бога Творця і любов´ю Бога – Спасителя, який в Ісусі Христі сходить на дно людської загибелі, щоб людину спасти, визволити і наново люблячи її, визнати. 

Образно можна би сказати, що Вправи ведуть через гори та долини: виходять з гори Фундаменту, де очам свободи є відкрите визнання Бога – Творця і цілий порядок людської діяльності, що пливе з цього люблячого визнання – але наступні кроки на першому етапі Першого Тижня ведуть на дно темної долини гріха і смерті. Другий етап або навіть момент Першого Тижня є випровадженням учасника на гору, на якій стоїть хрест. Хрест, а краще розмова з Розп´ятим виявляє бездонність гріха на основі безмежної любові Бога до людини. В Розп´ятій Любові Ісуса Христа стає покликаний на пам´ять цілий керигмат, цілковита спасительна любов Бога, котрий людину-грішника далі визнає, далі хоче її і є доброзичливим, є безумовно вірним Своїй творчій, батьківській любові. 

В розмовах, які повторюються з Христом Розп´ятим, переживаючий реколекції отримує великий духовний дар, але одночасно попри духовну працю мусить в якомусь сенсі спочатку виявити цей дар очам людської свободи: «уявляючи собі Христа, Господа нашого, присутнього і розп´ятого на хресті, розмовляти з Ним (питаючи Його), як це Він, будучи Творцем, до цього дійшов, що став людиною, а від життя вічного перейшов до смерті земної і до терпіння за мої гріхи» (ДВ 53). Перебуваючи з Розп´ятим на горі Кальварії, людина піддається силі Любові що б´є з хреста. Над безодньою безсенсовності і розпачу стає при ній Той, Котрий «будучи Творцем, до того дійшов, що став людиною», стає і, підтримуючи перед нахилами, перед упадками в порожнечу – визнає його людяність, показує сенс всіх людських змагань і обмежень, знімає тягар провини і смерті, більше: просить про довіру до Нього а також перебування з Ним в довірі – до Отця. Свобода до цієї пори зневолена:гріхом і провиною, терпінням і смертю – стає впроваджена в неокреслений простір світла і любові. Знаходить врешті цю стихію – для якої була створена. Розп´ятий і воскреслий Христос переконує, що всім найбільшим загрозам: гріхові, смерті і сатані – була відібрана сила смертельної шкоди проти люблячих зв´язків Бога і людини. 

В цьому загальному погляді на Перший Тиждень Вправ варто ще накінець зауважити, що тиждень цей закінчується роздумами про Пекло. Дуже часто цю вправу пропускаєють, але ця вправа є дуже важливою, може недооціненою функцією в забезпечені віднайденої свободи. Друге впровадження до роздумів про пекло найкраще підкреслює значення цієї вправи для зміцнення віднайденою свободи, завдяки глибокій скрусі серця і досвідченню безмірного Божого Милосердя: «Тут просити – пише св. Ігнатій – про глибоке почуття покарання, яку терплять засуджені, щоб принаймі страх перед покаранням допоміг мені уникнути гріха, щоб коли з приводу своїх провин забув про любов Господа предвічного» (ДВ 65). Подібну думку підкреслює св. Ігнатій у 18-му правилі Про єдність з Церквою: «Хоча понад усе належить доцінювати наполеглеву службу Богу, Господу нашому, з чистої любові, то все ж таки ми повинні більше хвалити страх Його Божої Величі; тому що не тільки синівський страх є дуже добрим і святим, але навіть страх служіння, якщо людина не спроможна на щось краще і корисне, більше допомагає для виривання з смертельного гріха; а якщо людина один раз вирветься з нього, легко дійде до синівського страху, котрий цілковито є Богу, Господу нашому, приємний і милий, тому що є роздільний від любові Бога» (ДВ 370). 

Скільки людина живе на землі – завжди як тінь – товаришує їй можливість вибору собі пекла як вічного місця перебування, і діється це в акті закриття самого себе в собі і в акті бідності закінченої реальності світу. Тому добре є, виходячи з реколекцій з плодом, властивим Першому Тижню, ще раз побачити, від чого Христос звільнив грішника і до чого він може повернутись... 

І кінцеві роздуми, які виходять поза тему: отож якщо учасник реколекцій зможе розкоштувати у Фундаменті і Першому Тижні нової свободи, внутрішньо визволеної через любов Отця Творця і через милосердну любов Сина Спасителя, то буде прагнути увійти в наступні Тижні Вправ, щоб приєднатися до Ісуса, бути з Ним, йти за Ним, вчитися в Нього і видавати Йому глибини серця для перемінення. Тоді цей довготривалий процес забезпечить делікатний плід Першого Тижня, перемагаючи гріх, смерть і сатану – щораз більше тривати і не відвертатись. З християнського досвіду знаємо, що ця перемога стає направду тривалою і остаточною не через сам факт одноразового переживання цілих Вправ, але через постійне їх переживання – пока плід кожного Тижня станеться тривалим і однорідним, підкреслюючим кожний акт свободи: кожний намір, рішення і дію.