7.
МАРІЯ ПРИ
ГРОБІ 2
Лк. 6, 29:
„Хто вдарить тебе
по щоці, підстав йому й другу, а хто хоче плаща твого взяти, не
забороняй і сорочки”.
Хто сприймає ці слова дослівно, це знак, що він живе
інтелектом, а не почуттями, і тому сприймає їх однозначно. І це
світогляд сучасного християнина. Сприймати Євангеліє на такому
рівні і жити ним на такому рівні означає ввійти у велике
протиріччя інтелекту і духа, означає терпіти, визнавати
моральні принципи, які дуже важко або взагалі неможливо ні
зрозуміти, ні жити ними. Людина визнає релігію, яку вважає
несправедливою, вірить в несправедливого Бога, і
моралізаторські проповіді про потойбічну справедливість не дуже
її втішають. Таке християнство і такі християни – це духовна і
психічна інфантильність: Бог і релігія сприймаються по аналогії
із своїми батьками, які виховували дитину методом „калача і
батога” – за добру поведінку отримуєш „калач”, за погану –
„батіг”. Те саме відбувається і тут: щоби бути християнином,
потрібно, щоб тебе били, бо били нашого Господа, якого ми
повинні наслідувати; в цьому світі справедливості нема і не
може бути, бо всі народжуються грішними, навіть святі.
Справедливість, тобто „калач”, отримаєш лише по смерті. І тому
сьогоднішнє християнство – це релігія терпіння, а не радості,
бо наше християнство інтелектуальне, а не почуттєве.
Той, хто не затримується на
інтелекті, а намагається зглибити суть Євангелія, і усвідомлює
в своєму єстві динаміку розум-почуття, розуміє, що кожний
зовнішній удар, який отримує, це удар в його інтелект, що, в
свою чергу, буде спонукою шукати обмеження свого інтелекту,
сходити на рівень почуттів, зменшувати вагу і об’єм
каміння і збільшувати хвильову структуру, духовно
розвиватися. І духовна зрілість полягає в тому, щоб усвідомити,
що якщо я щось сприймаю як напад, то це означає, що непорядок
знаходиться, в першу чергу, в мені, і зовнішній удар помагає
мені усунути цей непорядок, розбити тверде каміння серця
і перетворити його в електромагнітну хвилю. І тому я
буду співдіяти з цим ударом, а не захищатися від
нього.
Лк. 6, 37:
„Також не судіть,
щоб не суджено й вас; і не осуджуйте, щоб і вас не осуджено;
прощайте, то простять і вам”. Суть цієї фрази така сама, як і попередньої.
Кожний наш осуд означає, що ми надаємо даній події, ситуації чи
особі однозначну оцінку, моральну вартість: це є добро або зло.
Говорячи мовою алегорії ми подібні до каменю, який відразу
реагує на зовнішній подразник – якщо його б’ють молотком, то
дає оцінку: це є зло, якщо гладять: це є добро.
Людське сприйняття всесвіту дуже
суб’єктивне, і кожний мій осуд означає, що своєму світобаченню,
притаманному лише мені, я надаю однозначності і категоричності:
є тільки так, а не інакше, і моє мислення - єдине правильне, а
моя релігія - єдина правдива. Всі інші способи мислення і
релігії – це або заблудження розуму або дія злого духа. І тому
моє існування буде апологетикою, буде або нападом, або обороною
– буду нападати на ворогів, на їх неправдиву релігію, політику
тощо, або захищатися від них. Але завжди буду воювати за щось
чи проти когось.
Якщо ввійти в це ще глибше, то це
означає, що я вважаю себе самодостатнім, автономним, незалежним
від Бога, тому, що фундаментом мого існування є не Бог, від
якого я повністю залежний, а я сам, моє „Я”, мої здібності,
розум, знання, студії, дипломи і докторати – все те, що дає
ілюзію стабільності, міцності, певності, тривалості,
незалежності, безпеки, все те, що видиме, за що можна вхопитися
і тримати. І це є сатанізм: відокремити себе від Дателя Життя,
черпати життя не від Бога, а з себе самого або з інших людей.
Людина стає вампіром, навіть не усвідомлюючи цього.
1 Кор. 10, 12: „Тому то,
хто думає, ніби стоїть він, нехай стережеться, щоб не
впасти!”
Почуття невидимі, до того ж
людина плутає почуття з емоціями. Емоція – це щось мінливе і
слабке, як запах, дим і туман: зараз існує, а за мить вже нема.
Почуття – це щось набагато триваліше за інтелект, це моя душа,
створена на образ і подобу Божу, це Дух Божий в мені. А мій
інтелект – це мої втілені, матеріалізовані почуття. І чим
більше я матеріалізуюся, тим менше живу Богом, хоча на
зовнішньому житті це ніяк не відбивається – можу бути людиною
глибокої віри, тривких моральних устоїв, мучеником за віру
тощо. І мені на думку не спаде, що вся моя релігійність,
церковність і моральність – це витвір мого інтелекту, який
щораз твердішає, мов камінь, і те, що я вважаю здобутками генія
людського духа: культура, традиція, духовність, релігія, дає
мені почуття безпеки і спокою перед незнаним, таємний,
незрозумілим, непередбаченим. А якщо уважно прочитаємо Святе
Письмо, то зрозуміємо, що Бог саме такий – незнаний,
незрозумілий, таїнственний. Отож релігія в такому сприйнятті
відводить мене від живого Бога, а провадить до уявного,
ідола.
Лк. 18, 9-14: „9
А для деяких, що були себе певні, що вони ніби праведні, і за
ніщо мали інших, Він притчу оцю розповів. 10 Два чоловіки до
храму ввійшли помолитись, один фарисей, а другий був митник. 11
Фарисей, ставши, так молився про себе: Дякую, Боже, Тобі, що я
не такий, як інші люди: здирщики, неправедні, перелюбні, або як
цей митник. 12 Я пощу два рази на тиждень, даю десятину з
усього, що тільки надбаю! 13 А митник здалека стояв, та й очей
навіть звести до неба не смів, але бив себе в груди й казав:
Боже, будь милостивий до мене грішного!... 14 Говорю вам, що
цей повернувся до дому свого більш виправданий, аніж той. Бо
кожен, хто підноситься, буде понижений, хто ж понижається, той
піднесеться”.
Фарисей і митар –
це два типи людей, перший з яких живе інтелектом, другий
почуттями. Фарисей своєму світогляду надає категоричності: я
кращий, він гірший, що породжує в його серці зневагу і
гордість, які нищать його душу. Він утверджується в своєму „Я”,
вага і об’єм каменя збільшуються. Митар зумів увійти в
свої почуття, які допомогли йому зрозуміти своє серце і
побачити себе, свою душу, свій гріх.

|