7. МАРІЯ ПРИ ГРОБІ 2

Лк. 6, 29: „Хто вдарить тебе по щоці, підстав йому й другу, а хто хоче плаща твого взяти, не забороняй і сорочки”. Хто сприймає ці слова дослівно, це знак, що він живе інтелектом, а не почуттями, і тому сприймає їх однозначно. І це світогляд сучасного християнина. Сприймати Євангеліє на такому рівні і жити ним на такому рівні означає ввійти у велике протиріччя інтелекту і духа, означає терпіти, визнавати моральні принципи, які дуже важко або взагалі неможливо ні зрозуміти, ні жити ними. Людина визнає релігію, яку вважає несправедливою, вірить в несправедливого Бога, і моралізаторські проповіді про потойбічну справедливість не дуже її втішають. Таке християнство і такі християни – це духовна і психічна інфантильність: Бог і релігія сприймаються по аналогії із своїми батьками, які виховували дитину методом „калача і батога” – за добру поведінку отримуєш „калач”, за погану – „батіг”. Те саме відбувається і тут: щоби бути християнином, потрібно, щоб тебе били, бо били нашого Господа, якого ми повинні наслідувати; в цьому світі справедливості нема і не може бути, бо всі народжуються грішними, навіть святі. Справедливість, тобто „калач”, отримаєш лише по смерті. І тому сьогоднішнє християнство – це релігія терпіння, а не радості, бо наше християнство інтелектуальне, а не почуттєве.

Той, хто не затримується на інтелекті, а намагається зглибити суть Євангелія, і усвідомлює в своєму єстві динаміку розум-почуття, розуміє, що кожний зовнішній удар, який отримує, це удар в його інтелект, що, в свою чергу, буде спонукою шукати обмеження свого інтелекту, сходити на рівень почуттів, зменшувати вагу і об’єм каміння і збільшувати хвильову структуру, духовно розвиватися. І духовна зрілість полягає в тому, щоб усвідомити, що якщо я щось сприймаю як напад, то це означає, що непорядок знаходиться, в першу чергу, в мені, і зовнішній удар помагає мені усунути цей непорядок, розбити тверде каміння серця і перетворити його в електромагнітну хвилю. І тому я буду співдіяти з цим ударом, а не захищатися від нього.

Лк. 6, 37: „Також не судіть, щоб не суджено й вас; і не осуджуйте, щоб і вас не осуджено; прощайте, то простять і вам”. Суть цієї фрази така сама, як і попередньої. Кожний наш осуд означає, що ми надаємо даній події, ситуації чи особі однозначну оцінку, моральну вартість: це є добро або зло. Говорячи мовою алегорії ми подібні до каменю, який відразу реагує на зовнішній подразник – якщо його б’ють молотком, то дає оцінку: це є зло, якщо гладять: це є добро.

Людське сприйняття всесвіту дуже суб’єктивне, і кожний мій осуд означає, що своєму світобаченню, притаманному лише мені, я надаю однозначності і категоричності: є тільки так, а не інакше, і моє мислення - єдине правильне, а моя релігія - єдина правдива. Всі інші способи мислення і релігії – це або заблудження розуму або дія злого духа. І тому моє існування буде апологетикою, буде або нападом, або обороною – буду нападати на ворогів, на їх неправдиву релігію, політику тощо, або захищатися від них. Але завжди буду воювати за щось чи проти когось.

Якщо ввійти в це ще глибше, то це означає, що я вважаю себе самодостатнім, автономним, незалежним від Бога, тому, що фундаментом мого існування є не Бог, від якого я повністю залежний, а я сам, моє „Я”, мої здібності, розум, знання, студії, дипломи і докторати – все те, що дає ілюзію стабільності, міцності, певності, тривалості, незалежності, безпеки, все те, що видиме, за що можна вхопитися і тримати. І це є сатанізм: відокремити себе від Дателя Життя, черпати життя не від Бога, а з себе самого або з інших людей. Людина стає вампіром, навіть не усвідомлюючи цього. 1 Кор. 10, 12: „Тому то, хто думає, ніби стоїть він, нехай стережеться, щоб не впасти!”

Почуття невидимі, до того ж людина плутає почуття з емоціями. Емоція – це щось мінливе і слабке, як запах, дим і туман: зараз існує, а за мить вже нема. Почуття – це щось набагато триваліше за інтелект, це моя душа, створена на образ і подобу Божу, це Дух Божий в мені. А мій інтелект – це мої втілені, матеріалізовані почуття. І чим більше я матеріалізуюся, тим менше живу Богом, хоча на зовнішньому житті це ніяк не відбивається – можу бути людиною глибокої віри, тривких моральних устоїв, мучеником за віру тощо. І мені на думку не спаде, що вся моя релігійність, церковність і моральність – це витвір мого інтелекту, який щораз твердішає, мов камінь, і те, що я вважаю здобутками генія людського духа: культура, традиція, духовність, релігія, дає мені почуття безпеки і спокою перед незнаним, таємний, незрозумілим, непередбаченим. А якщо уважно прочитаємо Святе Письмо, то зрозуміємо, що Бог саме такий – незнаний, незрозумілий, таїнственний. Отож релігія в такому сприйнятті відводить мене від живого Бога, а провадить до уявного, ідола.

Лк. 18, 9-14: „9 А для деяких, що були себе певні, що вони ніби праведні, і за ніщо мали інших, Він притчу оцю розповів. 10 Два чоловіки до храму ввійшли помолитись, один фарисей, а другий був митник. 11 Фарисей, ставши, так молився про себе: Дякую, Боже, Тобі, що я не такий, як інші люди: здирщики, неправедні, перелюбні, або як цей митник. 12 Я пощу два рази на тиждень, даю десятину з усього, що тільки надбаю! 13 А митник здалека стояв, та й очей навіть звести до неба не смів, але бив себе в груди й казав: Боже, будь милостивий до мене грішного!... 14 Говорю вам, що цей повернувся до дому свого більш виправданий, аніж той. Бо кожен, хто підноситься, буде понижений, хто ж понижається, той піднесеться”.

Фарисей і митар – це два типи людей, перший з яких живе інтелектом, другий почуттями. Фарисей своєму світогляду надає категоричності: я кращий, він гірший, що породжує в його серці зневагу і гордість, які нищать його душу. Він утверджується в своєму „Я”, вага і об’єм каменя збільшуються. Митар зумів увійти в свої почуття, які допомогли йому зрозуміти своє серце і побачити себе, свою душу, свій гріх.