5. ЕМАУС 3
Спробуймо в цьому євангельському
тексті знайти, усвідомити і зглибити літургійний вимір. Служба
Божа містить в собі Літургію Слова і Літургію Євхаристії.
Літургію Слова можемо розділити на молитви вірних, тобто
людське слово, і Євангеліє, тобто Боже Слово. Отож маємо
людське слово, Боже Слово і Євхаристію. По аналогії приведений
на початку текст Євангелія від Луки можемо також розділити на
три частини: Лк. 24, 13-24 – людське слово, Лк. 24,
25-29 – Боже Слово, Лк. 24, 30-31 –
Євхаристія.
Перша частина
– людське слово. Учні мовчки
йдуть до Емаус, свої болі і не сповнені мрії на щасливе
прийдешнє несуть в своїх серцях. Ісус підходить до них і
починає розмову, задає питання.
Йо. 6, 44:
„Ніхто бо не може до Мене прийти, як Отець, що послав Мене, не
притягне його...” В молитві ініціатива належить
Богу: Бог перший промовляє, людина слухає і відповідає.
Спочатку вона цього не усвідомлює, не розуміє, що до неї
говорить Бог, і що вона відповідає Богові. Їй здається, що вона
сама прийшла до Божого храму, до церкви без жодної спонуки з
зовні. Але спонука була внутрішня, підсвідома, неусвідомлена. І
відповідь на цю спонуку – Божий голос в серці – також була
несвідома. Але перший крок вже зроблено: людина сприймає Боже
слово і відповідає на нього – приходить до церкви і починає
молитися.
Учні говорять
Ісусові не банальні речі, а те, що дійсно лежить в них на
серці, що їх болить, мучить і не дає спокою. Вони автентичні в
розмові – такі як є, і говорять те, що думають, щиро
висловлюють свій світогляд – те, чим живуть, правду свого
життя. Але це не епістемологічна правда: як відповідність думки
з річчю, це екзистенціальна правда їх внутрішнього духовного і
душевного стану. І цю правду, яку тримали в собі, схованою в
серцях, вони тепер витягують на зовні – виповідають свої
почуття.
Те саме і під час
Служби Божої. Прохальні молитви ектеній повинні допомогти
вірним увійти в свій душевний стан, відчиняти своє серце,
ставати автентичними в молитві, молитися не тільки устами, але
й серцем. Хто глибше зуміє ввійти в свої почуття, той краще
приготується до наступної частини Служби Божої – Божого
Слова.
Друга
частина – Боже Слово. Ісус починає
говорити і пояснювати їм істинне значення цих подій. Їх серця
вже готові прийняти Боже слово і усвідомити своє нерозуміння,
зрозуміти те, що трапилося.
Те саме і під час
Служби Божої. Спочатку читання Євангелія – Божого Слова, потім
пояснення – пристосування Божого Слова до культурно-історичних
умов вірних, що повинно привести до глибшого розуміння Святого
Письма і свого життя в світлі Святого Письма.
Учні Ісуса роблять
наступний крок. Але цього недостатньо, щоб прозріти і побачити
Бога.
Третя
частина – Євхаристія. Благословення і
ламання хліба, спільна трапеза – це хвилини найбільшої інтимної
єдності з Богом, повне сопричастя, коли він віддає причаснику
себе повністю. Це момент найбільшої благодаті, найбільшого
дару, яким є сам Бог. Учні спромоглися зробити наступний крок,
відкрити свої серця повністю і прийняти цей дар. І вони
прозріли – побачили воскреслого Бога.
Християнська
Літургія сприяє поступовому прозрінню людини: все робиться для
того, щоб допомогти вірним увійти в своє серце, поступово
відчиняти його Богові, несвідомому з Ним контакту надавати
щораз виразнішу форму, усвідомлювати, щоби в кінці, приймаючи
Пресвяту Євхаристію, повністю відчини душу на Божу дію,
впустити Його до свого серця і прозріти – побачити в Євхаристії
Бога.
Шлях учнів до Емаус
може служити парадигмою досконалого християнського пережиття
Служби Божої.
Дорога з Єрусалиму
до Емаус має два протилежні виміри. Перший вимір – це втеча від
Бога, нерозуміння і зрада євангельського вчення і свого
життєвого покликання, отож духовне падіння, самозасліплення.
Людина залишає Бога і повертається в країну своїх ілюзій. Але
Бог не залишає людину, він завжди поряд, супроводжує людину –
куди би вона не йшла. Ганс фон Балтазар говорить, що Ісус
Христос не залишить людину навіть в пеклі. І з вірності Бога
випливає другий вимір – позитивний: людина має шанс і здатність
своє падіння використати для духовного поступу, і навіть в
Емаус – кінцевому пункті падіння (а говорячи мовою Балтазара –
в пеклі) – прозріти і побачити Бога.
Самопізнання в
молитві є істотним, першовартнісним елементом молитви, без
якого ми не рушимо з місця. Людина не є монадою Лейбніца,
повністю відірваною від Бога і світу, і не може пізнавати Бога
і світ як щось існуюче незалежно від людини і за своїми
власними законами. Людина може пізнавати як Бога, так і
навколишній світ лише у взаємозв’язках з собою самою. Але ці
стосунки викривлені людиною, її обмеженим світоглядом, отож
викривлене її пізнання. Потрібно полагодити ці взаємини,
джерелом яких є людина, полагодити людину, і тому початковим
пунктом будь-якого людського пізнання повинна бути
людина.

|