5. ЕМАУС 3

Спробуймо в цьому євангельському тексті знайти, усвідомити і зглибити літургійний вимір. Служба Божа містить в собі Літургію Слова і Літургію Євхаристії. Літургію Слова можемо розділити на молитви вірних, тобто людське слово, і Євангеліє, тобто Боже Слово. Отож маємо людське слово, Боже Слово і Євхаристію. По аналогії приведений на початку текст Євангелія від Луки можемо також розділити на три частини: Лк. 24, 13-24 – людське слово, Лк. 24, 25-29 – Боже Слово, Лк. 24, 30-31 – Євхаристія.

Перша частина – людське слово. Учні мовчки йдуть до Емаус, свої болі і не сповнені мрії на щасливе прийдешнє несуть в своїх серцях. Ісус підходить до них і починає розмову, задає питання.

Йо. 6, 44: „Ніхто бо не може до Мене прийти, як Отець, що послав Мене, не притягне його...” В молитві ініціатива належить Богу: Бог перший промовляє, людина слухає і відповідає. Спочатку вона цього не усвідомлює, не розуміє, що до неї говорить Бог, і що вона відповідає Богові. Їй здається, що вона сама прийшла до Божого храму, до церкви без жодної спонуки з зовні. Але спонука була внутрішня, підсвідома, неусвідомлена. І відповідь на цю спонуку – Божий голос в серці – також була несвідома. Але перший крок вже зроблено: людина сприймає Боже слово і відповідає на нього – приходить до церкви і починає молитися.

Учні говорять Ісусові не банальні речі, а те, що дійсно лежить в них на серці, що їх болить, мучить і не дає спокою. Вони автентичні в розмові – такі як є, і говорять те, що думають, щиро висловлюють свій світогляд – те, чим живуть, правду свого життя. Але це не епістемологічна правда: як відповідність думки з річчю, це екзистенціальна правда їх внутрішнього духовного і душевного стану. І цю правду, яку тримали в собі, схованою в серцях, вони тепер витягують на зовні – виповідають свої почуття.

Те саме і під час Служби Божої. Прохальні молитви ектеній повинні допомогти вірним увійти в свій душевний стан, відчиняти своє серце, ставати автентичними в молитві, молитися не тільки устами, але й серцем. Хто глибше зуміє ввійти в свої почуття, той краще приготується до наступної частини Служби Божої – Божого Слова.

Друга частина – Боже Слово. Ісус починає говорити і пояснювати їм істинне значення цих подій. Їх серця вже готові прийняти Боже слово і усвідомити своє нерозуміння, зрозуміти те, що трапилося.

Те саме і під час Служби Божої. Спочатку читання Євангелія – Божого Слова, потім пояснення – пристосування Божого Слова до культурно-історичних умов вірних, що повинно привести до глибшого розуміння Святого Письма і свого життя в світлі Святого Письма.

Учні Ісуса роблять наступний крок. Але цього недостатньо, щоб прозріти і побачити Бога.

Третя частина – Євхаристія. Благословення і ламання хліба, спільна трапеза – це хвилини найбільшої інтимної єдності з Богом, повне сопричастя, коли він віддає причаснику себе повністю. Це момент найбільшої благодаті, найбільшого дару, яким є сам Бог. Учні спромоглися зробити наступний крок, відкрити свої серця повністю і прийняти цей дар. І вони прозріли – побачили воскреслого Бога.

Християнська Літургія сприяє поступовому прозрінню людини: все робиться для того, щоб допомогти вірним увійти в своє серце, поступово відчиняти його Богові, несвідомому з Ним контакту надавати щораз виразнішу форму, усвідомлювати, щоби в кінці, приймаючи Пресвяту Євхаристію, повністю відчини душу на Божу дію, впустити Його до свого серця і прозріти – побачити в Євхаристії Бога.

Шлях учнів до Емаус може служити парадигмою досконалого християнського пережиття Служби Божої.

Дорога з Єрусалиму до Емаус має два протилежні виміри. Перший вимір – це втеча від Бога, нерозуміння і зрада євангельського вчення і свого життєвого покликання, отож духовне падіння, самозасліплення. Людина залишає Бога і повертається в країну своїх ілюзій. Але Бог не залишає людину, він завжди поряд, супроводжує людину – куди би вона не йшла. Ганс фон Балтазар говорить, що Ісус Христос не залишить людину навіть в пеклі. І з вірності Бога випливає другий вимір – позитивний: людина має шанс і здатність своє падіння використати для духовного поступу, і навіть в Емаус – кінцевому пункті падіння (а говорячи мовою Балтазара – в пеклі) – прозріти і побачити Бога.

Самопізнання в молитві є істотним, першовартнісним елементом молитви, без якого ми не рушимо з місця. Людина не є монадою Лейбніца, повністю відірваною від Бога і світу, і не може пізнавати Бога і світ як щось існуюче незалежно від людини і за своїми власними законами. Людина може пізнавати як Бога, так і навколишній світ лише у взаємозв’язках з собою самою. Але ці стосунки викривлені людиною, її обмеженим світоглядом, отож викривлене її пізнання. Потрібно полагодити ці взаємини, джерелом яких є людина, полагодити людину, і тому початковим пунктом будь-якого людського пізнання повинна бути людина.