Станіслав Бєль ТІ  

МОЛИТВА У ЩОДЕННОМУ ЖИТТІ 

Для практикування щоденної молитви добре би було знайти відповідне місце. Очевидно, можемо молитися всюди. Бог завжди близько і завжди нас чує. Святий Йоан Золотоустий пише: «Бог не соромиться жодного місця, вимагає лише одного: гарячого розуму і скромної душі. […] Свій вівтар поставиш там, де хочеш, – це справа доброї волі. Не мусиш клякати й бити себе в груди; не піднімай рук до неба, тільки наполегливо думай. І тобі нічого не бракуватиме до молитви». 

Зовнішнє і внутрішнє місце 

Під час реколекційних розмов чую запитання: Чи можна молитися в автомобілі, по дорозі на роботу, до прикладу, в трамваї? Старші і хворі запитують, чи можна молитися в ліжку? Звичайно, що так. Можемо молитися на роботі і в ліжку, в самотності й у трамваї чи на базарі, всюди. Але з досвіду знаємо, що деякі місця краще сприяють спокою і духові молитви. Найкращі місця молитви – церква чи каплиця з Пресвятими Дарами. Але не завжди можемо туди піти. Зазвичай молимося вдома. Слід подумати і знайти своє місце молитви і впорядкувати його за власними вподобаннями, до прикладу, запалити свічку, поставити ікону чи образ. Ці візуальні знаки – важлива допомога в молитві, особливо під час розсіяння. «Ми повинні знайти свою малу святу землю; куток спокою, подушку для молитви, каплицю, під дверима якої залишаємо важке взуття своїх ілюзій та претензій, і можемо там досвідчити щоденне необхідне відокремлення» (Клод Фліпо ТІ). 

Окрім зовнішнього місця, важлива внутрішня установка, серце, тобто постава внутрішнього заспокоєння. Важко молитися, впадаючи в молитву з вулиці, на ходу. Необхідно, як Мойсей у пустелі, скинути взуття зі своїх ніг (Вих. 3, 5). Кардинал Карло М. Мартіні порівнює приготування молитви до будівлі церкви. Майже всі святині мають притвор, у якому на хвилину слід затриматися і усвідомити, що входимо до святого місця, до дому Бога. Також і молитва повинна мати такий притвор: момент зосередження, усвідомлення – перед ким стоїмо, хвилину повного мовчання. 

Хвилина мовчання допомагає стати перед Богом у вірі, довірі, і також у покорі, вбозтві, наготі, без претензій, зарозумілості й гордощів. Також усвідомлюємо, що Богові нічого не даємо, але можемо все отримати. Таку поставу підказує нам митар, який стоїть перед Богом у покорі й усвідомленні прірви, яка відділяє його від Господа (пор. Лк. 18, 9-14). 

Святий Ігнатій Лойола особливу увагу звертає на два моменти внутрішнього заспокоєння: вечірній і ранковий. В додаткових вказівках до Духовних Вправ пише: « Перед тим як заснути, вклавшись до ліжка, потрібно протягом часу, достатнього, щоб один раз промовити “Богородице Діво”, поміркувати про те, о котрій годині маємо піднятися і для чого; також перегляньмо подумки ту вправу, яку виконуватимемо » (ДВ 73); « Прокинувшись, слід відкинути сторонні думки й одразу скерувати свою увагу на те, про що розважатимемо » (ДВ 74). 

Вечірнє витишення впливає на форму і якість ранкової молитви. Вечірнє зосередження «працює в ночі» і дозріває навіть під час сну. «Вечірня молитва, засинання з позитивними думками, так само важлива, як і ранкова молитва. Вони впливатимуть на нас під час сну. Думки, з якими засинаємо, вирішують про наші сни. [ …] Ми повинні закінчити день добре. Також може вистарчити простий знак хреста, аби, засинаючи, віддати себе в руки Бога» (Ансельм Грюн OSB ). Отці пустелі радять не засинати розгніваними. Якщо ввечері не забуваємо про гнів, а засинаємо з ним, то, з певністю, пробудимося з негативними установками до життя. 

Також перші думки після пробудження святий Ігнатій пропонує спрямувати до Бога. Ця вказівка випливає з досвіду, що перші думки, які приходять після пробудження, впливають на напрямок і форму дня. І тому слід призвичаїтися вставати вранці з молитвою і позитивними думками. В одному апофтегматі читаємо: «Коли встаєш зі сну, то відразу відкрий свої уста на Божу хвалу піснями й псалмами. Бо перша дія людського духа вранці триває далі, подібно як млинарський камінь меле упродовж дня те, що під нього поклали, – зерно або полову. І тому завжди будь першим і кинь на жорна зерно до того, як ворог зможе кинути полову». 

Час молитви 

Для молитви добра кожна пора. Але для молитви слід визначити час, коли ми не втомлені. В іншому разі молитва буде боротьбою з труднощами, втомою, сном, або обмежуватися до побожних зітхань. Досвід і вчителі молитви говорять, що ранішня пора – найкраща для молитви, коли розум ще не просякнутий справами і збудниками дня. Вибираючи час для молитви, необхідно взяти до уваги свої прикмети характеру, стосунки, обов’язки, працю тощо. Але час молитви не може бути лише часом, який ледве вириваємо в інших обов’язків. Молитва повинна бути безумовною частиною щоденного ритму дня. З досвіду знаємо, що після деякого часу практикування народжується звичка. Якщо розпочнемо молитися в тій самій порі дня, то також народиться така звичка. Біологічний годинник всередині нас подаватиме сигнал, що приходить час молитися. 

Серен К’єркегор порівнює ритм молитви з диханням; молитва необхідна як повітря чи інші компоненти життя: «Слушно говорили стародавні, що молитва – це дихання. Саме тут видно, як абсурдно задавати запитання «навіщо». Навіщо дихаю? Бо в протилежному випадку помру. Те саме й з молитвою. Щоб жити, мушу дихати, тобто молитися». 

Як довго молитися упродовж дня? На це запитання нема однозначної відповіді. Святий Антоній Пустельник відомий тим, що молився усю ніч і дорікав сонцю, що дуже рано сходить і перериває його молитву. Інші учителі внутрішнього життя вважають, що насправді молимося кілька чи кільканадцять хвилин, а решта часу – боротьба з розпорошенням або втеча в фантазію і безладне балакання. Святий Фома Аквінський, до прикладу, пише: «У кожній справі тривалість необхідно вимірювати метою, подібно як кількість їжі – здоров’ям. Коли мірка вже наповниться, то надмір неминуче загрожує нудністю. Отож і молитву не можна продовжувати». 

Святий Ігнатій не окреслив єзуїтам час тривання молитви, а залишив це їхній ревності та розторопності. Але коли в Ордені з’являлися тенденції надмірно продовжувати молитву, то твердив, що духовно вироблена людина за п’ятнадцять хвилин осягне стільки, скільки не вироблена упродовж кількох годин. 

Час молитви залежить від наших можливостей. Але молитву не можна обмежувати до мінімуму – знаку хреста чи кількох побожних зітхань упродовж дня. Дати Богові хвилину на день означає не мати для Нього часу. Хвилину даємо особі, яка для нас нічого не значить, або комусь надоїдливому. Досвід показує, що десять чи п’ятнадцять хвилин щоденно можливо, незалежно від зайнятості. Звичайно, якщо можливо, варто молитися довше, навіть годину щодня. Але завжди коротка молитва, яку практикуємо щодня, стає пліднішою від довгої, але нерегулярної. Цей принцип особливо важливий у сучасному світі, де щораз важче зосередитися на довший час. 

Поза тіла в молитві 

Молитва повинна охоплювати всю людину, також і тіло. Західна духовність інтенсивно наголошує на духовному вимірі і часто губить тілесний. Натомість східна духовність об’єднує два виміри. Євреї, до прикладу, під час молитви рухаються усім тілом, роблячи його молитвою і жертвою для Бога. Метр Екхарт, німецький містик, пише: «Необхідно ревно молитися – щоб молитва охопила і проникла в усе тіло й розум людини, вуха, очі, уста, серце, всі органи чуття, і перебувати в ній доти, поки не опанує нас бажання бути єдністю з Тим, який присутній і до кого молимося, тобто з Богом». 

Традиція вказує на три молитовні пози: стоячи, навколішки і сидячи. Поза стоячи, вертикальна постава виражає піднесення духа до Бога, а також чуйність і радість від Його близькості. Людина в позі стоячи є образом живої, визволеної, воскреслої людини. У такий спосіб зазвичай моляться євреї. Перші християни також молилися стоячи, звернені на схід, бо сходяче сонце є символом воскреслого Ісуса. Святий Іриней пише: «Звичай не клякати в Господній день є символом воскресіння, через яке ми були звільнені Христом від гріхів і смерті». Перші християни молилися з піднесеними руками – так як священник молиться під час Євхаристії. Піднесені руки символізують розп’ятого Ісуса. 

Поза навколішки виражає покірність, пошану, поклоніння, адорацію, і також скруху і упокорення перед Богом. У такий спосіб молився Ісус в Оливному Саду в хвилини найважчого страждання, страху і духовної боротьби. 

Формою постави адорації є також поза лежачи хрестом, яка виражає повне віддання і жертвування себе Богові. Відповідає проханню св. Павла: Тож благаю вас, брати, на милість Божу, віддати тіла ваші як жертву живу, святу, приємну Богові: богослужбу від вас розумну (Рим. 12, 1). 

На Сході існує ще одна форма пошани і молитовної адорації – метанія: «Мала метанія» – глибокий уклін, натомість «велика метанія» виражає повне віддання і оголення; полягає в доземному поклоні й цілуванні землі. 

Поза сидячи полегшує слухання Божого слова, зосередження на Богові, відпочинок біля Нього, радість перебувати біля Нього. Так зазвичай уявляємо Марію під час Благовіщення. Євангеліє показує Марію з Бетанії у такій позі (пор. Лк. 10, 38-42). 

Така різноманітність поз тіла повинна відповідати потребам і прагненням молільника. І на ній не треба зосереджувати увагу. Добре, якщо поза тіла відповідає змісту, який переживаємо. У виборі пози тіла для молитви слід звернути увагу на дві справи. По-перше, чи у вибраній позі можна залишатися довший час, зосередитися і вільно дихати. Поміняти позу, аби запобігти сонливості. Але якщо міняємо позу тіла кожні кілька хвилин, то наражаємося на різні розпорошення. З другого боку, поза тіла, хоч і допомагає розслабленню, заспокоєнню, не повинна бути занадто розслабленою, бо тоді легко втікати у фантазії або сонливість. Сама поза тіла може бути молитвою, особливо тоді, коли не можемо молитися серцем. 

Роль духовного керівника 

У початковій фазі молитви важлива роль духовного керівника. Він допомагає придивитися до своїх стосунків з Богом, властиво їх формувати й поглиблювати. Також допомагає шукати Божу волю в щоденності. Духовне керівництво в молитві має форму скоріше супроводження, ніж керування. Духовне керівництво – це зв’язок допомоги, але це допомога товариша подорожі, а не експерта, який, ще до того, як вислухає і зорієнтується в проблемах даної особи, радить і вказує напрямок або відповідає на неіснуючі питання і проблеми. Духовні керівники «повинні остерігатися […] усього, що могло би свідчити, що знають дорогу, що мають відповіді на всі запитання або що можуть гарантувати успіх у молитві» (Анрі Люф). Користаючись із духовного керівництва, необхідно усвідомлювати границі допомоги, яку може надати духовний керівник. Він може супроводжувати своєю присутністю, порадами, молитвою, але не приймати за керовану особу рішень. Кожний повинен приймати рішення самостійно і брати тягар відповідальності за життя. 

Окрім духовного керівництва в безпосередньому розумінні, варто ділитися своїми проблемами або переживаннями молитви з довіреними особами: чоловіком, дружиною, черницею, товаришем, лідером спільноти чи молитовної групи. Друга людина може допомогти своїм досвідом і порадою, але також стати опорою і допомогою в хвилинах труднощів і загублення; може також допомагати молитвою. І тому варто розширювати коло знайомих, які мають внутрішній духовний досвід. 

Афонські ченці радять: «Сьогодні мало духовних отців, які могли би для нас бути взірцем у всьому… Будь як бджола, яка літає від квітки до квітки; з кожної збирає стільки нектару, скільки потребує, аби виробити мед. Йди до своїх отців або до своїх братів – бо всі ми брати – і навчися від одного лагідності, від другого сили, від іншого мудрості, від ще іншого покори, і вироби свій мед із тих усіх чеснот». 

Вірність молитві 

Постійність і вірність – чинники, які обумовлюють плідність молитви. «Найважливіше не те, чи молитва вдалася, чи вона красива, наповнена глибокими думками і почуттями, а те, чи вона постійна і вірна. Найважливіше не якість молитви, а вірність їй. Відносно коротка молитва, скромна, навіть суха, з розпорошеннями, але щоденна, вартуватиме у сто разів більше і принесе більше плодів, ніж довгі гарячі молитви час до часу і залежно від обставин» (Жак Філіп). 

На запитання, яка справа вимагає найбільше праці, авва Агатон відповів: «Вибачте, мені здається, що немає іншої такої важкої праці, як молитва. Бо завжди, коли людина хоче молитися, вороги намагаються їй зашкодити, бо знають, що єдиною перешкодою для них є молитва». 

У деяких випадках перервати молитву буде вираженням мудрості, до прикладу, коли вона веде до нервового напруження. Але взагалі ми не повинні піддаватися спокусі скорочувати молитву. Боже світло і благословення часом приходить в останні хвилини молитви після довгого і, здавалося би, безплідного тривання. Св. Ігнатій пропонує принцип agerecontra , який полягає у протилежній дії. Якщо спокушуємося скоротити молитву, то можемо подолати спокусу, перебуваючи в молитві до кінця, і навіть продовжуючи її (пор. ДВ 13). 

Часом чуємо думки, що молитва повинна народжуватися потребою, прагненням. В іншому разі молитва не має сенсу. Це помилкове твердження. Якщо би ми дотримувалися таких критеріїв, то часом чекали би місяцями на потребу молитви. Очевидно, що якщо є потреба і прагнення молитви, то дуже добре, але молитву не можна ставити в залежність від доброго самопочуття, потреби чи настрою. Молитва повинна опиратися на віру і вірність Богові. 

Коли людина входить у автентичний зв’язок із Богом, то повинна усвідомлювати, що розпочинається нове життя, яке вимагає турботи, жертовності й праці. Про це говорить епізод із життя св. Ніклауса фон Флюе: «Одного разу молодий мужчина відвідав св. Ніклауса фон Флюе (1417-1487), аби взнати, як той молиться. Святий відповів: «Бог може вчинити, що молитва стане солодкою як танець. Може також вчинити, що буде як дика боротьба». Коли молодий чоловік дуже здивувався, що така людина може говорити про танець, Ніклаус повторив ще раз: «Але ж так, солодка як танець». Вірність Богові, людині чи самому собі не завжди «солодка як танець», але часто вимагає боротьби. Подібної боротьби вимагає молитва, почавши вже від першого рішення її розпочати. 

Вірність молитві стосується не лише часу і зовнішніх форм. Набагато важливіше серце і внутрішня глибина, тобто вірність Божому заклику, Божій волі, Божій любові. Молитовна практика вимагає вірності й терпеливості. Нетерплячість – ворог номер один у духовному житті. Всі духовні справи дозрівають у часі. І тому у практиці молитви не можна керуватися критерієм успіху. У професійному житті успіх, без сумніву, є спонукою, яка мотивує подальшу працю. Натомість у духовному житті успіх не окреслений, його неможливо виміряти. 

На дорозі з Богом ми повинні брати до уваги різні несподіванки. Не все ясне, докладне, логічне; існують парадокси; у вірі з’являються темні плями, сумніви. Людський успіх не обов’язково є успіхом в очах Бога. Поразки, помилки, падіння, які вчать покори, з яких витягуємо висновки, можуть бути набагато пліднішими, ніж самовдосконалення і самореалізація. 

Часом вважаємо, що завдяки розторопності, природним здібностям, розуму легко навчимося якогось методу чи навіть трюків духовного життя. Уся проблема в тому, що в духовному житті немає трюків і скорочених доріг. Перед Богом на молитві – і це є втіхою для нас – завжди будемо початківцями. 

Окрім того, людина не цінить того, що легко здобула. Св. Василій говорить, що якщо би Бог знав, що не втратимо благодаті, то дав би нам її відразу, без нашого прохання. Але вимагає від нас багато й часто просити, бо тоді краще її будемо цінити. «Дорога благодать набагато цінніша від дешевої», –  писав протестантський богослов Дітріх Бонхеффер.

<< Previous    [1]  2  3  4  5  ...7    Next >>