АНДЖЕЙ САРНАЦКІ ТІ  

ДУХОВНЕ КЕРІВНИЦТВО 

Духовне керівництво було й залишається унікальним мистецтвом. Сьогодні для більшості християн ідея «духовних розмов» чужа. В суспільстві, в якому кожна компетентність повинна підтверджуватись сертифікатом з прикметником «науковий», окреслення ролі священика як «духовного керівника» може асоціюватися з узурпацією влади над сумлінням індивіда, з проханням взяти відповідальність за тих, які самі не здатні керувати своїм життям, з підозрами у маніпуляції й безпідставному втручанні в чиїсь особисті справи. Духовне керівництво – справа делікатна, і тому слід розсудливо окреслити його принципи, вимоги, які ставляться перед керівником, і обсяг відповідальності особи, яка просить про керівництво. 

Сенс духовного керівництва 

Духовне керівництво – древня практика, відома всім великим релігіям. У християнській традиції звернутися до когось, хто має досвід у духовних справах, було звичаєм уже в часах самітників, Отців пустелі. Ірландські тексти VI i VII століття окреслюють особу керівника як ananchara – «товариш моєї душі». Практика керівництва поширилася у монастичній традиції. Немалу роль керівництва щодо мирян відіграли єзуїти, заохочені прикладом і досвідом св. Ігнатія і логікою Духовних Вправ. Якщо пошукати приклади духовних розмов у Святому Письмі, то можна пригадати хоча би розмову Ісуса з Никодимом або з самарянкою. Ці розмови відіграли важливу роль у житті співрозмовників Ісуса. 

Чому варто користуватися керівництвом? Духовний досвід традиції Церкви показує, що духовне життя пов’язане з ризиком. Без допомоги, супроводження когось досвідченого легко створити ілюзії. У власних справах ми часто дезорієнтовані й безпорадні. Нам бракує безсторонності до себе, не помічаємо причин проблем і зв’язків між ними, і тому не лише не вирішуємо суттєвих труднощів, але нерідко створюємо нові. Брак духовного поступу пояснюємо: я є такий. Тим часом найбільше ілюзій стосується нас самих. Необхідно усвідомлювати, що навіть велика суб’єктивна впевненість у собі може бути помилковою. І тому потрібна допомога ближнього, аби побачити себе в правді. 

Кожна людина піддана спокусам. Духовне керівництво допомагає боротися з ними. Знаючи правила розпізнавання, духовний керівник допомагає зрозуміти спокусу й долати її. У певному сенсі керівник повинен бути як добрий дух, тобто втішати, додавати сил, допомагати зрозуміти свою ситуацію. 

Духовне керівництво створює можливість досвідчити батьківство чи материнство, особливо тоді, коли особі бракує почуття власної гідності. Трапляється, що під час керівництва комусь треба допомогти народитися знову, допомогти дійти до власної людської природи, задуманої Богом, де особа знайде власну силу й гідність. 

Учитель і учень 

Окрім «послуги потішання» розмови з духовним керівником не завжди мусять бути легкими і приємними. Не можна переносити на керівництво схеми політкоректних розмов. Роль керівника полягає на слуханні, підбадьорюванні, але не на постійному потаканні. Добрий керівник – опора, але й допомога у зрозумінні і прийнятті правди про себе, а правда виявляється різносторонньою: фундаментально добра, але й важка. Ліки часом гіркі, а слова правди можу ранити. 

Ентоні де Мелло ТІ виразив це так: «Якщо до тебе приходить людина й говорить, що хоче змінитися, не вір їй. Вона лише хоче перестати терпіти». У керівництві йдеться не лише про те, щоб добре почуватися. З часом щораз краще розуміємо, що не молимося, не наслідуємо Ісуса, не ведемо духовного життя для того, аби добре почуватися. Чим глибший духовний досвід, тим легше звільняємося від таких очікувань і шукаємо Бога тільки ради Нього самого, з більшою безкорисливістю. Але на початку багато людей шукають керівництва так, як шукають добру терапію – щоб вирішити свої проблеми. 

У керівництві необхідно відчувати, що тебе розуміють. Це необхідна умова. Зустрічі з керівником повинні бути сердечними. Інакше важко очікувати щирості й довіри. Але зростання потребує також і конфронтації. Треба зрозуміти, що якщо священик має виконати свою роль, то повинен бути настільки вільним, аби показати, де людина обдурює себе; і замість того, щоб бідкатися над собою, повинна взяти відповідальність за себе; що конкретний вид мислення може лише частково погоджуватися з Євангелієм, а диявол сидить у дрібницях і через обман веде до помилок. Керівник має допомогти розпізнати чиюсь ситуацію. Керований повинен бути вільним настільки, щоб змогти подивитися на себе з іншої перспективи. Якщо хочемо просуватися духовною дорогою, то це треба постійно пригадувати. 

Це добре ілюструє уривок із книжки Мудрість пустелі Юші Номури: «Авва Сісоес Фіванський сказав своєму учневі: «Скажи, яким ти мене бачиш, а я скажу, яким бачу тебе». Учень відповів: «Маєш добре серце, але в спілкуванні ти жорсткий». Старець відповів: «Ти добрий, але твоя душа недостатньо тверда». 

Духовне керівництво має в собі щось із стосунків: учитель – учень, а вчитель, щоб добре сповнити свою функцію, зберігає дистанцію. Керівник може бути товаришем, але не можна приходити на розмову з духовним керівником для того, щоб шукати дружбу, і не це повинно бути критерієм вибору керівника. Якщо його особа займатиме багато місця в свідомості й емоційності керованого, то закриє собою перспективу Бога. Це стається тоді, коли втрачається природна відстань між керівником і керованим на користь чуттєвого зв’язку. Якщо керований потребує дружби, то повинен шукати її в своєму середовищі ровесників або в родині. 

Керівники, які лише хвалять, не допомагають керованому духовно розвиватися. Одностороння афірмація не витримає конфронтації з дійсністю. Якщо батьки некритично схвалюють будь-яку поведінку дитини, то вона з часом перестає вірити в таку «позитивність». 

У всякому разі потрібно зберігати основну розторопність, яку бачимо у правилах духовного розпізнавання. Якщо керований зранений, то слід бути дуже делікатним і сердечним. Треба старатися, як добрий дух, потішити й зміцнити. Натомість якщо приходить хтось гордий і впевнений у собі, то на це слід звернути увагу, щоб не підсилювати таку поставу. 

Якщо підходимо до керівництва з вірою, то його супроводжує певна сакральна атмосфера. Духовний керівник не завжди має рацію або монополію на правду. Завжди рацію мають тільки деспоти. Але має обов’язок виражати її так, як бачить і розуміє. Якщо правда інакша, – а часом трапляються передчасні судження – то про це необхідно розмовляти. 

Духовний керівник, усупереч назві, не керує, а супроводжує. Керує Бог. Керівник повинен лише допомагати відчинитися на Божу дію. Потрібно добре усвідомлювати своє завдання і обмеження ролі. 

Трапляється, що керований просувається повільно. Часто причина в тому, що він не здатний почути те, що говорить керівник. Багато людей дуже нетерплячі й сильно зосереджені на своїх переживаннях. Не здатні відірватися від них і почути, що існує інша альтернатива, інший спосіб пережиття проблеми. Тоді керівник безсильний. 

Очікування щодо керівника 

Очікування та вимоги щодо духовного керівника великі. Очікуємо зрозуміння від когось, хто вміє слухати й допомогти, очікуємо, що Бог промовить до нас через поради керівника. Керівництво – це мистецтво. Ідеалом виявляється не стільки професійно не заангажований психотерапевт, скільки мудрий, розуміючий батько або мати, хтось, хто має живий зв’язок із Богом. Класичний психотерапевт допомагає вирішити психічні проблеми, з якими клієнт сам не може впоратися. Духовний керівник не абстрагується від психічних проблем, але горизонтом розмов залишається духовний світ. Без розуміння психічних обумовлень духовне життя ілюзорне, але без горизонту духовної дійсності керівництво зводиться до пошуків проблем і нарцисичної ретроспекції. Редукція усіх прагнень і труднощів до психічних проблем може видаватися багатообіцяючою. Але остаточно зачиняє перед людиною євангельський досвід смерті, з якої постає життя, піддання себе Отцеві, сенс щоденного хреста. 

Духовні вправи розпочинаємо від усвідомлення власних почуттів, від пізнання психічних обумовлень. Робимо це для того, щоб наш дух розвивався в правді. Але слід пам’ятати, що в нас існує щось фундаментальне: намір Бога, Його життя і Його натхнення. 

Звернення уваги на різницю між психотерапією і духовним керівництвом і пов’язаною з ним нередукувальною до наукового методу таїнственною дією Бога не повинно бути алібі для некомпетентності керівника. Було би трагедією, якщо би керівник, замість того, щоб допомогти комусь бути вільнішим, лише поглиблював якесь зневолення і давав непотрібні засоби. Керівник повинен зростати до ролі вчителя, роль якого – допомогти відчинитися на Божу дію. Мовою метафори: керівник не може дати керованому ключів. Їх треба знайти самому, а керівник тільки вчить, де і як слід шукати. Справжній учитель розуміє багатогранну діяльність Бога і вільний від власного часткового досвіду. «Дуже небезпечно, – говорить св. Ігнатій, – вести всіх до досконалості одною дорогою; така людина не розуміє, якими різними й численними є дари Святого Духа». 

Керівник повинен бути скромною людиною. Навіть якщо допоміг багатьом особам, то не може переоцінювати себе й твердити, що може допомогти кожному. Ми лише на службі в Того, який сам дає і підтримує життя. По-перше, керівник – не замінник власної праці й рішень. Керівник не вирішує чужі проблеми. Керований насправді повинен хотіти духовно працювати. Ніщо не замінить особисту працю. Можна сказати: скільки принесеш, стільки й отримаєш. Люди часто не отримують, бо ще не усвідомили свою духовну біду. Духовний керівник може допомогти одні процеси підсилити, інші – загальмувати. Непорозумінням є очікувати, що духовний керівник відповість на запитання: Що маю з собою робити? 

Слід також зауважити, що послух духовному керівникові не має того самого характеру, що послух настоятелеві в чернечих згромадженнях. Керівник радить, а не видає розпорядження. 

Керівник має допомогти знайти силу. Бо хто має талант створювати проблеми, має також багато сили вирішувати їх. Треба навчитися знаходити силу, користуватися нею, добре її спрямувати. Передовсім слід усвідомити цю силу, бо самопізнання не можна обмежувати пізнанням своїх слабкостей. У такий спосіб керівництво має допомогти в духовній, особовій самодостатності, що означає, парадоксально, повну залежність від Бога. У духовному керівництві повинен поглиблюватися зв’язок керованого з Богом, його духовна зрілість і самостійність. 

Духовний керівник не повинен трактувати результати духовного керівництва в категоріях особистого успіху або поразки, хоча, з упевненістю, слід робити іспит сумління з плодів послуги керівництва. Завжди треба бути вільним щодо того, що зробить керований. Він повинен відчувати відповідальність за себе, і якщо вчинить щось погане, то керівник не повинен сприймати це як особисту поразку, не проявляти нетерплячість або злість, і не пробувати змушувати його до певної поведінки. Якщо керівник так поводиться, то закінчується його роль супроводжувача, а починається маніпуляція. Необхідно пам’ятати, що основне значення мають стосунки керованого з Богом. 

Довіра є основою керівництва. Довіра до керівника є критерієм довіри до Бога. Керівник не буде й не може бути досконалим. Треба вірити, що Бог користується недосконалим знаряддям, аби мене – також недосконалого – наблизити до досконалості. 

Розмови в духовному керівництві 

Результатом довіри є щирість. Керований не повинен мати жодний таємниць перед керівником, а керівник повинен щиро реагувати на слова керованого. Щирість поєднується із ризиком. Відверто про себе розмовляємо лише з довіреними особами і рідко озвучуємо всю правду. Правило св. Ігнатія про злого духа, який діє як спокусник і схиляє не виявляти секрети, показує також і наслідки такої поведінки – неуникненне підлягання спокусникові, спричинене відмовою від зовнішньої допомоги. Якщо хтось не довіряє керівникові, не повинен просити про керівництво. 

Деякі особи лише з великим зусиллям можуть щиро говорити про себе. Часто на сторожі таємниць, які приховуємо, стоїть великий страх. Цей страх може породжувати десятки аргументів, які утримують секрет. Це особливо виражається в людей, яких скривдили в дитинстві, особливо сексуально. Страх за себе і за своє майбутнє стимулює багато фіктивних уявлень на тему можливих рішень, так як і переконання, що з власними проблемами слід впоратися самому, «по-своєму», і що це не важко, якщо до цього часу «якось давав собі раду». Тим часом за спробу легковажити страх, його значення і приховувати проблеми платимо дуже високу ціну. Людина, яка не здобулася на повну щирість із духовним керівником, погоджується також із сірим духовним життям і постійним застоєм у ключових сферах особової зрілості. 

Щоденний досвід не сприяє щирим духовним розмовам. Багато людей у нашому суспільстві не мають нікого, з ким могли би щиро поговорити. Діти приховують від батьків правду про свої справжні проблеми. Кризи в подружжі досягають апогею, коли після років спільного життя жінка й чоловік стверджують, що чужі одне одному. Мужчини часто створюють «чоловічий світ», в якому щирість стає сором’язливою ознакою слабкості. У деяких церковних середовищах формація дуже поверхова й безпорадна перед тягарем проблем. Заохочення швидко вписатися у «святі форми» додатково утруднює вирішення справжніх проблем. 

Від щирості наших висловлювань перед духовним керівником у значній мірі залежить те, скільки світла отримаємо у пізнанні своєї ситуації. Якщо наші висловлювання перед духовним керівником були би цензуровані й боязливі, то розпізнавання з його боку буде неповним, і може навіть деформованим. Відомі випадки маніпуляції в керівництві, до прикладу, в справах, які стосуються подружніх стосунків. Керівник зазвичай знає лише одну сторону подій. Якщо керований не дивиться на себе з дистанції й представляє все некритично і однобоко, то маємо справу зі спробою маніпуляції. Особа може шукати лише підтвердження власних суджень. Оскільки нема щирості, нема і керівництва. Якщо хтось хоче щось собі довести, то духовне керівництво стає фікцією. 

Ще раз можна ствердити, що бути щирим важко. Навіть якщо комусь здається, що він щирий, то краще не формулювати це дефінітивно. До багатьох правд про себе доходимо роками. Час покаже, наскільки я щирий, особливо в сфері духовності. Але одне виявляється певним: якщо хтось мав труднощі говорити про себе в керівництві, то він не поспішатиме «говорити правду іншим» і не хвалитиметься своєю відвертістю та безпосередністю. 

Але що означає «говорити про себе щиро?» Отці пустелі вважали, що зі сповідником слід розмовляти про гріхи, а з керівником – про почуття. Бо в почуттях закодована правда про нашу глибину. Якщо стаємо в правді, то вона нас визволяє – часом болісно, часом дивовижно легко. Але не треба боятися. Розмова про почуття, викликані конкретними подіями або невідомими причинами під час реколекцій, є основною умовою плідних медитацій. 

Зустріч з керівником 

Під час зустрічей з духовним керівником слід говорити також про саму молитву, про те, як молимося і що діється в нас під час молитви: про порухи, думки, розпорошення, неспокій тощо. Під час реколекцій розуміємо це краще, бо наша молитва перебуває в центрі реколекційної уважності. 

Під час виконання Вправ не відводити багато уваги розмовам з керівником, тобто не думати на молитві про те, що буде темою пізнішої розмови. Нас не повинні також турбувати вислови керівника про нас. В центр уваги слід постійно ставити особисті стосунки з Богом. Зустрічі з керівником займають двадцять хвилин на день, а молитва – чотири чи п’ять годин. Зустрічі з керівником не повинні бути реальнішими від зустрічей з Богом на молитві. Можна ще додати, що зустрічі з керівником поза реколекціями не повинні, в принципі, перевищувати одну годину. Довші зустрічі вказують або на надмірну схильність керованого до балакання, або на надмірну активність керівника. 

Ще залишається основна проблема – знайти духовного керівника. Після виконання Духовних Вправ людей заохочують продовжувати керівництво. Але в більшості випадків духовного керівника взагалі неможливо знайти. Але не треба знеохочуватися і продовжувати пошуки. У цьому намірі слід також молитися. Багато людей довго шукають доброго керівника, аж поки не знайдуть когось, хто супроводжуватиме їх довший час в особистому досвіді. Поки його ще не знайшли, повинні вправлятися самостійно в духовних вправах, що приготує їх пізніше повніше користатися духовним керівництвом. 

Духовним керівником не обов’язково мусить бути духовна особа. Св. Ігнатій подавав Вправи спочатку як мирянин. В нашій культурі це важко робити, але часом можемо пропонувати посередні форми: терапевти під час терапії, педагоги в рамках своїх занять, а всі – через духовні розмови. Дехто помічає, що здатний слухати, що до нього приходять люди зі своїми проблемами. Це може бути певною формою керівництва, також у випадку мирян. Часом йдеться про дуже просту послугу, як добрі поради. Якщо зможемо слухати і мудро підтримувати інших, то люди самі захочуть розповідати про себе й ділитися своїми проблемами. Може Бог хоче, щоб така форма керівництва була чиєюсь послугою?