Станіслав Бєль ТІ
ГРІХ І НАВЕРНЕННЯ В ПЕРШОМУ ТИЖНІ ДУХОВНИХ ВПРАВ
Мета першого тижня Духовних Вправ – навернення і досвід безумовної милосердної любові Бога Отця. До цього ведуть класичні медитації про гріх. Св. Ігнатій веде через історію гріха поступово: від гріха ангелів через гріх перших людей і конкретний гріх людини наших часів до історії особистих гріхів. Такий історичний підхід до гріха дає почуття солідарності з усім людством, з усіма грішниками. Визволяє з ділення світу на добрих і поганих, справедливих і несправедливих. Дає можливість покірно визнати, що кожна людина – це частинка загубленого людства і потребує спасіння. Духовні Вправи закладають потрійне бачення світу й людини: дивляться на світ як дар доброго Бога для людини – створений світ; показують дуалістичний світ і розрив між гріхом людини та відкупленням через Ісуса – загублений і відкуплений світ; помічають також світ, який прямує до повноти, досконалості й Бога – відновлений світ. У першому тижні ми запрошені споглядати загублений і водночас відкуплений світ.
Динаміка гріха в медитаціях першого тижня
Перший тиждень Духовних Вправ розпочинається «розважанням за допомогою трьох сил душі над першим, другим і третім гріхом» (пор. ДВ 45-54). Це своєрідний триптих гріхів, який веде через історію гріха ангелів, Адама і Єви та конкретного індивіда. Гріх ангелів – теологічна трудність. Святе Письмо не говорить про нього безпосередньо. Але Отці Церкви поєднують із ним деякі пророчі й пізніші апокаліптичні тексти. Ці тексти наголошують на бунті створіння. Створіння, також і ангели, виходить із рук Творця досконалим. Пізнаючи себе й Бога, здійснює вибір. Наслідком вибору може бути вдячність, любов, довіра до Бога, які «можливі лише на ґрунті свободи» (Йоан Павло ІІ), або гордість, дух непослуху й спротиву і, як наслідок, смерть. Гріх ангелів – матриця, яку розмножує кожна людина. Рішення про деформацію стосунків з Богом Творцем постає в свобідній волі; з’являється гордість. Збунтований ангел відкидає запрошення до зв’язків любові й дружби з Пресвятою Трійцею. Піддається спокусі самодостатності, незалежності, гордості й непослуху. Але Бог може видобути добро з найбільшого зла. Йоан Павло ІІ написав: «Створюючи чисті духи вільними істотами, Бог в своєму Провидінні не міг не передбачити також і можливість гріха ангелів. Оскільки Провидіння – це споконвічна любляча Мудрість, то Бог знає, як із цього гріха, який найрадикальніший як гріх чистого духа, видобути остаточне добро всього створеного всесвіту». Історія гріха Адами і Єви піднімає проблему початку гріха в світі. Ні в якому разі гріх не можна приписувати Богові. Гріх, зло народжується з загублення людини і її первинного образу, який Творець вписав у її серце; зло народжується в людському серці: З нутра бо, з серця людини, виходять недобрі намисли, розпуста, злодійство, вбивство, перелюби, загребущість, лукавство, обман, безсоромність, заздрий погляд, наклеп, бундючність, безглуздя (Мк. 7, 21). Непослух Богові народжує трагічні наслідки – розбиття єдності, гармонії, дружби з Богом, з людьми, з собою, з усією природою. Споконвічна спокуса диявола, яку показує гріх Адама і Єви, – піддати сумнівам любов і довіру. Диявол прагне деформувати образ Бога. Намагається переконати людину, що вона вже в цьому житті може заволодіти Божої правдою і мудрістю, силою і безсмертям. Показує Бога як конкурента, який обмежує людську свободу. Закликає людину боротися з Богом за свої права. Брак довіри і боротьба з Богом за свої права – це спокуса, яка супроводжує кожну людину кожної епохи. Інша спокуса – прийняти поставу жертви. Людина не хоче брати на себе відповідальність за свої вибори, рішення, вчинки та їхні наслідки. Відповідальність скидає на інших, а сама грає роль скривдженого. Така постава властива й нашим прародичам. Адам переносить відповідальність за свій гріх на Єву, а Єва – на диявола. Хворе почуття провини спричинює, що людина не здатна жити в правді, признатися до гріха й взяти відповідальність за його наслідки. І тому шукає винних у своєму загубленні, невдачах, слабостях: винні чоловік або дружина, діти або батьки, начальники або підвладні, винні суспільні та політичні структури та системи, епоха, цивілізація… Така постава на практиці веде до багатьох збочень і трагедій. Розрив зв’язку з Богом веде також до космічних наслідків. Порушення гармонії передалося всій природі – живій та неживій. З того часу земля проклята, народжує терня й будяки, а людина в поті чола здобуває собі їжу (пор. Бт. 3, 17-19). Зламалась первинна система зв’язків, які єднали людину зі світом тварин (пор. Іс. 11, 6-9). Наслідки особистих гріхів – це третя частина триптиху гріхів. Медитуємо над «певним гріхом будь-якої людини, яка через один смертний гріх пішла до пекла » (ДВ 52). У цьому контексті помічаємо милосердя Бога, який прощає «наші численні провини». Допомогою у пізнанні особистих гріхів є досвід бути обдарованим Богом. Щойно у перспективі щедрості Бога Творця можна помітити свою невдячність. Чим ближче людина до Бога, чим більше любові досвідчує, тим краще усвідомлює глибину гріха. Великі святі та містики найкраще усвідомлювати власну біду та гріх. Медитація про гріхи окремої людини веде до більшої вдячності й любові до Бога.
Історія своїх гріхів
Роздуми про свої гріхи (пор. ДВ 55-61) полягають у контрасті між двома полюсами: з одного боку – слабкий, грішний стан людини, з другого – безмежна доброта, святість і любов Бога. Медитації розпочинаються згадуванням своїх гріхів. Гріх – не абстракція чи дійсність, яка торкає інших. Гріх втілюється у конкретні ситуації кожної людини. Впливає не лише на постави, поведінку, вчинки, а й на мотиви, рішення, вибори, схильності, звички… І тому дуже важливо вміти назвати гріх. Гріх тягне за собою суспільні й спільнотні наслідки; порушує властиві зв’язки. Гріх б’є іншого як особу; ранить серце Бога і спотворює стосунки між людьми: у подружжі, родині, монастирі, офісі. Гріх спричинює фізичні, психічні й духовні страждання, до прикладу, почуття провини, сум, внутрішню пустку, знудження собою й іншими, травми, безсенсовність життя, деградацію психіки, фізичне знищення. І тому св. Ігнатій радить «Зважити ці гріхи, вдивляючись у гидоту та злобу, які несе в собі кожен головний гріх, хоч би й не був заборонений » (ДВ 57). Центральний пункт медитації – конфронтація своєї гріховності з усіма людьми, а потім – зі святими, виправданими і з самим Богом. Така конфронтація допомагає поступово дивитися збоку на свою особу, на свої страхи, надмірні прагнення і потреби. Також веде до покори, долання егоїзму і самооголення. Це постава покірної любові, яку відчував Йоан Хреститель до Ісуса: Йому треба рости, мені ж маліти (Йо. 3, 30). Конфронтація своєї гріховності з Богом повинна вести до подиву, поєднаного з почуттям вдячності й любові; людина, яка досвідчила свою темну сторону і всі наслідки гріха, дивується: Чому велить своєму сонцю сходити на злих і на добрих і посилає дощ на праведних і неправедних (пор. Мт. 5, 45)? Чому вся дійсність не змінює до неї свого ставлення, а услужлива, дружня? Чому не виступила проти неї?
Роздуми про пекло
Після роздумів про гріхи св. Ігнатій пропонує медитацію про пекло. Її мета – не пробудження страху перед Богом, а передовсім поглиблення вдячності й любові. Думки про пекло пробуджують надію. Бог нікого не призначає до пекла, не хоче смерті грішника, навпаки, прагне, аби спаслися усі. Ісус часто говорить про радість Отця і неба, коли людина повертається. І тому можна сказати, що пекло – це біль і драма Бога. «Пекло – це скандал Бога. [ …] Пекло як абсолютна відмова від любові існує завжди лише з одного боку – у того, хто його постійно створює для себе. І якщо Бог якось реагує на існування пекла, то це реакція болю, а не затвердіння, реакція безмежного страждання, а не задоволення. [ …] Наш біль через пекло – це лише відлуння Його болю, наша драма – це лише далеке відображення Його драми, і пекло для Бога – вічна незагоєна рана» (Густав Мартелєт ТІ). Св. Ігнатій пропонує молитися чуттями й відчути гіркоту, біль і драму пекла; зазнати «темну ніч чуттів». Трагізм пекла може пережити людина, яка досвідчила любов і близькість Бога. І тому досвід пекла особливо близький містикам. Після великих містичних благодатей і втіх Бог вводив їх у темряву віри. Досвід сходження у темряву вони називали «смакуванням пекла». «Смакування пекла» у першому тижні має чуттєвий вимір: «бачити, слухати, нюхати, смакувати, торкатися» (пор. ДВ 66-70). Хоча не виключено, що Бог може дозволити досвідчити страждання пекла у містичний спосіб. «Душі в пеклі» св. Ігнатій розподіляє на три групи: «перед пришестям Христа, під час Його земного життя, після Його перебування у цьому світі » (ДВ 71). Слід наголосити, що пекло є реальною можливістю: «Ані навчання Церкви в Традиції, ані її урочисте навчання, ані навчання Святого Письма не змушують вірити, що хтось насправді був осуджений, […] всі висловлювання Святого Письма і Учительського Уряду Церкви можна розуміти у сенсі, що осудження для прочан – це автентична неуникненна можливість» (Карл Ранер ТІ). Страх, про який говорить св. Ігнатій, виконує служебну функцію, якщо інші чинники – любов, довіра, віра – виявляться недостатніми.
Навернення – мета першого тижня
Перший тиждень веде до навернення. Норберт Котила ТІ наголошує на значенні навернення вже в самому визначенні Духовних Вправ: «Духовні Вправи – сильний досвід Бога в атмосфері слухання Божого слова, що спрямовує до навернення, тобто до щораз повнішого віддання себе Христові в Церкві в конкретних обставинах життя». Справжнє навернення як метаноя – інтегральна переміна всієї людини. На практиці це виражається у зміні способу мислення, оцінювання, і потім – життя, сприйняття себе, інших людей, Бога. Нас ведуть від людського, «світського» мислення до духовної, Божої ментальності. Пророк Єзекиїл описує навернення як заміну кам’яного серця живим: Я дам їм одне серце й вкладу в них новий дух, я вийму з їхнього тіла камінне серце й дам їм серце тілесне (Єз. 11, 19). Справжнє навернення проявляється в болю, який є відсутністю властивої відповіді Богові на Його любов. Таке навернення виражається в покорі, тобто усвідомленні й акцептації своєї біполярності, ясної й темної сторін; в акцептації себе як Божої дитини, обдарованої Богом споконвічною і безумовною любов’ю; у відповідальності за своє життя і гріхи; в надії й довірі до Бога. Під час Духовних Вправ пізнання самого себе, своїх слабостей, гріхів, і також милосердя й любові Бога дуже сильне і адекватне, і тому навернення також сильне, радикальне і глибоко проникає в серце. Справжнє навернення полягає у відданні себе Ісусові Христові. Зв’язок із Ісусом, введення Бога в центр життя і любов до Нього – це перші кроки навернення. Натомість внутрішня праця над вадами й самовдосконалення – це вже наслідки. У наверненні йдеться не про одноразовий акт, відмову від гріха на кілька чи кільканадцять днів. Навернення – це перманентна постава. Здійснюється у щоденних виборах. Автентичний зв’язок з Богом має вимір динамізму, а не стагнації чи регресії, розвивається і зростає разом із пізнанням Його особи й любові. Натомість фальшиве навернення, хворе почуття провини закорінене в несприйнятті себе і розбіжності між ідеальним та реальним «я». Несприйняття себе породжує страх, агресію і поглиблює замкнутість у собі. Веде до того, щоб поставити себе в центрі, до суб’єктивізму, браку відповідальності та надії.
Досвід жалю і болю
Перший тиждень – етап найглибшої кризи під час реколекцій. Це час конфронтації з правдою про себе, про свої слабкості й гріхи. Така конфронтація спричиняє кризу. З’являється неусвідомлений опір, який запускає різні захисні механізми, щоб зберегти актуальний стан. Св. Павло говорить, що в нас живе стара людина, яка захищається від навернення, спонукає розжалитися над собою, виправдовувати свої гріхи і не входити у глибшу єдність із Богом. І тому молимося про «сором, скруху» – плід медитації. Герман Арана ТІ говорить про втрату обличчя. Втратити обличчя – це стати перед Богом у правді про себе. Вона вимагає відмовитися від ідеального образу самого себе, масок і зусиль, які чинимо для того, щоб підняти свою вартість і отримати акцептацію людей. У першому тижні ми також просимо про досвід болю. Тут йдеться про душевний біль, який випливає із пізнання милосердя та любові Бога. Такий біль – це протилежність гордині, яка зосереджує на своїй недосконалості, зачиняє в собі й веде до нарцисизму і контемплювання себе самого. Біль може також супроводжуватися лагідним плачем, який випливає з серця, яке болісно усвідомлює свої помилки, які хоче виправити й більше любити. Цей досвід визволяє серце і дає нам здатність ставати щедрими. Досвід жалю й болю, постава скрушеного серця – це не єдине емоційне переживання. Окрім більшої духовної вразливості повинні з’явитися: категоричне відкинення гріха і злих схильностей, зла; впорядкування постав, які виникають із егоїзму і зазвичай їх виправдовують, раціоналізують; зміна планів, проектів, прагнень, конкретних рішень. Відчинення на майбутнє і постанова свідомо жити з Ісусом здійснюється перед розп’ятим Ісусом. Перед хрестом ми бачимо в усій правді драму і наслідки гріха, а також глибину Божого милосердя. Щойно тоді можемо в серці відповісти на запитання: «Що я зробив для Христа? Що роблю для Христа? Що мушу зробити для Христа?» (ДВ 53).
Сенс аскези
Аскеза допомагає здобути плоди першого тижня. Св. Ігнатій розділяє її на два види: внутрішня і зовнішня (пор. ДВ 82). Внутрішня аскеза – досвід автентичного жалю і постава покірного серця. Натомість зовнішня – конкретні аскетичні засоби, які підтримують процес навернення. Автентична покута спрямовує не до перфекціонізму чи інших форм самовдосконалення, а до глибокої автентичної переміни, яка, в першу чергу, є Божим даром. Св. Ігнатій вказує на три мотивації аскези (пор. ДВ 87). Перша – надолуження за гріхи. Це знак особистої відповідальності за рани, шкоди і всі інші наслідки своїх гріхів. Друга мотивація – долання самого себе. Вона допомагає розвиткові, який протиставляють невпорядкованим схильностям, і дає можливість вільно підпорядкувати всі внутрішні сфери: почуття, розум, волю. Один із наслідків посту – зміна якості свідомості: багато людей помічають, що стають спокійнішими, зазнають внутрішнього миру і легше зосереджуються. Остання мотивація аскези, названа св. Ігнатієм, – пошуки і знаходження якоїсь благодаті. Це постава внутрішнього вбозтва, яка визнає залежність від Бога і дає можливість покірно просити про потрібні дари. Найкраща форма аскези – дія з обов’язку. Святі називали такі покути пасивними. Також добре розпочинати інші форми аскези, які практикувалися століттями, до прикладу, суворий піст або споживання лише деяких страв, відмова від деяких напитків, обмеження сну, простий одяг, скромність очей, контроль над мовою. Св. Ігнатій вказує на три форми аскези: обмеження їжі, сну, умертвлення тіла (пор. ДВ 83-86). Окрім того наголошує на важливості духовного розпізнавання при практикуванні аскези. Йдеться не про звичайну поміркованість чи ригоризм. Аскеза повинна брати до уваги психофізичну єдність людини, і тому не може бути запереченням життя або тіла; не повинна також походити зі страху і ставати своєрідним табу, якого не можна порушити. В автентичній аскезі зовнішні дії є вираженням внутрішньої постави. Плодом першого тижня є навернення і прийняття милосердної любові Бога Отця. Людина з відновленим серцем, яка пережила хрест і зазнала власної слабкості й безумовного прощення, може переходити до наступних етапів і засобів, які ведуть до глибшої єдності з Богом. Отож перший тиждень – це фундамент і своєрідне приготування до наступних тижнів Вправ. Відчиняє на зв’язок з Ісусом, веде жертвування себе Йому і визволяє відповідальність за спасіння інших і прагнення співпраці з Богом у спасінні світу. ----------------------------------------------------------
Станіслав Бєль ТІ (нар. 1961), реколекціоніст, духовний
керівник, директор Реколекційного Дому в Чеховіцах-Дзєдзіцах.
| ||