<< Previous    1...   2  3  4  5  [6]    Next >>

Станіслав Луцаж ТІ  

 

МОЛИТВА І СПОВІДЬ 

 

Християнські молитва і сповідь у своїй суті відтворюють і будують стосунки на подобу Пресвятої Трійці. Людина, створена на образ Бога, народжується із стосунків і живе завдяки ним. Це видно вже в тому, що Бог називає себе у множині, закликаючи себе самого створити людину. Стародавні дохристиянські коментатори Книги Буття у різні способи пояснювали цю дивну, незрозумілу множину. Вона з’являється як грім з ясного неба, коли Бог об’являє свій намір створити людину. До цього моменту маємо справу з одниною. Творець був один, а тут раптово закликає: Сотворімо людину на наш образ і на нашу подобу (Бт. 1, 26). 

Деякі коментатори стверджували, що Бог не створював людину сам тому, що тоді повинен би був взяти відповідальність також і за те, що в ній негативне. І тому Йому допомагали інші духи, і саме вони відповідають за те, що в людях погане. Таке пояснення розв’язувало відразу дві проблеми: проблему тіла, яка була тоді під впливом грецької філософії, яка вважала тіло чимось поганим, і проблему незрозумілої множини. Щойно об’явлення Бога в Ісусі Христові відкриває у всій повноті зміст множини Божого заклику й водночас винятковість людини, створеної на образ і подобу триєдиного Бога. Бог, створюючи людину, звертається до Своєї найглибшої суті – до споконвічної і абсолютної любові, яка об’єднує три Особи Трійці. 

У цьому світлі проясняється також уся пізніша історія спасіння як велика праця Бога по відбудові з людьми зв’язку любові, який вони знищили гріхом. Первородний гріх знищив в людині духовне відчуття приймати любов Бога, тобто віру. А до любові можемо прийти лише через віру. 

 

Молитва – дар Бога 

 

Молитва – це засіб і вираження зв’язку людини з Богом. І тому первородний гріх дуже сильно позначився на молитві. Якщо первісна молитва була захопленням Любов’ю Бога, вдячністю і сповненою любов’ю довірою до Бога – як це бачимо в молитві Ісуса, то молитва, занурена в темряву гріха, в невіру в любов, стала, як у язичництві, купуванням через жертви, часом навіть людські, божественної симпатії, і потоком слів, які мають переконати божество проявити своє милосердя. З християнської точки зору це суперечність і трагічне непорозуміння. Який сенс переконувати любов, і то абсолютну любов, щоб була любов’ю? Та ще й переконувати через жорстокість до себе самого й до інших. Звичайно, що молитви нехристиянських релігій можуть бути надзвичайно красивими, виражати пригнічений або піднесений людський дух. Без сумніву, що між ними є перли людської думки і туги за Богом. Але вони переважно – прагнення віри, а не віра. 

Бог від початку свого об’явлення вчить людину властивої молитви, яка відповідає Його природі. Саме тої молитви, яка у повноті проявиться в Його Синові, Ісусі Христі. Християнська молитва – не справа людини, а дар Бога. Це найхарактерніша її риса. Молитва, волання Святого Духа в нас, стає можливою тільки завдяки Ісусові та Його слову. Без Ісуса і Його Духа по-християнському молитися неможливо. Без цього Духа людина завжди залишатиметься в’язнем золотої клітки людської краси або невільником щільної темряви. Причина дуже проста: любов Бога – сам Бог як любов, – яка є подихом християнської молитви, не можливо ні випрацювати, ні відкрити. Вона така незвичайна, для людини така неможлива, що може бути лише об’явлена. У молитві, як і у всіх інших сферах християнства, ініціатива належить Богові. Також і молитви стосуються слова Господа: Без мене ж ви нічого чинити не можете (Йо. 15, 5). Ми багато може зробити без Ісуса, але в остаточному розрахунку це завжди буде нічим. 

Вимовним образом цієї нічогості й порожнечі, яка постійно повертається, є самарянка, яка приходить по воду до криниці Якова. Приходить, набирає воду, повертається додому, але постійно мусить приходити. Повний глечик через хвилину стає порожнім. Це метафора нехристиянської молитви, яка постійно жебрає в Бога милостиню. Її суть, ще раз повторю, – темрява й незнання Бога і Його природи, тобто любові. І то милосердної любові, суть якої в тому, що любить грішника – свого ворога. По своїй природі грішник – ворог Бога, бо нищить Боже життя в собі, в інших і в Церкві. Ворожість грішника щодо Бога найповніше об’являється в хресті Ісуса, на що Бог відповів саме милосердям. 

 

Таїнство Милосердя 

 

У другу Великодню неділю, яку після канонізації святої сестри Фаустини називають Неділею Милосердя, Церква читає Євангеліє про встановлення таїнства Покути, яке дехто називає таїнством Милосердя. В історії Церкви це таїнство дуже довго прокладало собі дорогу. Церква почала його практикувати аж через сто років по смерті і воскресінні Господа, і дуже обережно. Святий Дух повинен був добре напрацюватися, аби Церква нарешті повністю відкрила цей скарб, який їй довірив воскреслий Христос. Потрібно було багато молитов і натхнень Святого Духа, аби те, що сьогодні для нас очевидне, стало звичайною практикою Церкви. 

Дуже важко повірити в Боже милосердя. В теорії приймаємо це легко, але в конфронтації зі своєю гріховністю або з гріховністю інших, особливо такою, яка нас дошкульно торкає, принижує і нищить, виникають труднощі, які, як здається, неможливо подолати. 

Прийняти любов Бога у власному житті – для грішника це завжди велика перемога. Щоби цю любов не відкинути, спершу слід у собі відкрити грішника, ворога Бога і, так насправді, й себе самого. Це неможливо без справжньої християнської молитви, яка – як уже було сказано – дар Бога і дія в нас Святого Духа. 

Усі ми колись переживали першу сповідь. Потім сповідалися десятки разів, а старші й побожні – сотні разів. Але надалі до сповіді доростаємо, постійно перебуваємо в дорозі, відкриваючи, завдяки Божій благодаті, свою гріховність і Боже милосердя, інструментом і об’явленням якого є сповідь. Бог дуже делікатно відкриває перед нами нашу гріховність – аби нас не ранити. Якщо би Господь показав нам усю правду про нашу гріховність, ми би не витримали. І тому, в своєму милосерді, дозує її у тій мірі, в якій ми в стані прийняти Його милосердя. Бог ніколи не вводить людину у безнадійне й убивче почуття провини. Це останнє завжди є справою злого духа, якого Святе Письмо не без причини називає скаржником. 

І насправді це об’явлення природи Бога, яка є милосердною Любов’ю, в конкретному житті кожного з нас – це головна течія християнського життя. Це один раз сталося в історії спасіння, але повинно повторитися в житті кожного. Цьому допомагає практика християнського життя, яка розвивається у різних харизмах. однак особиста молитва і таїнство Покути виконують особливу роль. 

 

Молитва – Боже слово 

 

Витривала особиста молитва, яку щодня живить Боже слово, стає знаряддям пізнання себе самого і Бога. Боже слово, яке читається особисто і яке проголошує Церква, тут незамінне. Воно захищає від релігійних ілюзій і коригує наші уявлення про самих себе і про Бога. Подає також ключ до інтерпретації нашого життя. Бог діє в нашому житті так, як діяв у Старому й Новому Завітах. Отці Церкви так були переконані у важливості молитви Божим словом у житті християнина, що дехто з них вважав інші молитви невластивими. Святий Кипріян, єпископ Карфагену і мученик ІІІ століття, пише про Господню молитву для своїх вірних, використовуючи надзвичайно сильні слова, які звучать майже як заборона інших молитов поза Божим словом, а серцем цієї молитви є Отче наш. В його трактаті DeorationeDominica читаємо: «Отримавши Духа і правду через Його (Ісуса) освячення, завдяки отриманого від Нього навчання, віддаймо Богові пошану в Духові й правді. Яка ж молитва може бути духовнішою від тої, яку передав нам Христос, через Якого також і Святий Дух був нам посланий? Яка молитва, звернена до Отця, може бути ближчою до правди, ніж та, яку Син, який сам є правдою, промовив своїми устами? Отож, якщо будемо молитися не так, як Він навчив, зробимо помилку і навіть гріх. Сам Христос звернув на це увагу, кажучи: «Відкидаєте Божу заповідь, щоб установити власну традицію» (пор. Мт. 15, 6)». 

Для Отців, які, як і святий Кипріян, походили з язичництва і були в конфронтації з ним щодня, різниця між християнською і язичницькою молитвами була дуже ясною. Вони дуже добре бачили небезпеку попасти в язичницький спосіб мислення і молитви. І тому в своїх напоумленнях були такими радикальними. У пізніші століття вразливість і радикалізм напоумлень ослабли, а може й зникли. Сьогодні, в часи зростаючого неоязичництва, до них знову слід повернутися. Бо в християнській молитві йдеться не про зв’язок з Богом взагалі, а про зв’язок зі справжнім Богом – Отцем, Сином і Святим Духом, тобто з Богом, який є Любов’ю, яка створює, спасає й освячує. 

Справжня християнська молитва по своїй природі веде до зустрічі з Богом, який любить грішника, що ніби у природний спосіб породжує потребу поставити над цим процесом пізнавання Бога й самого себе печать таїнства. Сповідь у цьому процесі – таїнство, яке Бог дає через Церкву, аби витягнути її з людського суб’єктивізму і зробити об’єктивним фактом, уже не тільки закритим у серці, але посвідченим і підтвердженим Церквою. Це об’єктивний, видимий знак благодаті, тобто любові Бога, яка торує собі дорогу в особливий спосіб через молитву. Очевидно, що Церква може комусь затримати цей процес, що означає, що процес був ілюзією, бо й таке можливе. 

Актуальна криза сповіді в Західній Європі по своїй суті – криза християнської молитви, яка веде до самого центру страждання. Йде під хрест Ісуса, який вмирає за людські гріхи, щоби там почути слова Ісусової молитви: Отче, відпусти їм, не знають бо, що роблять (Лк. 23, 34). Цей короткий заклик містить велику силу. Милосердна Любов звертається до милосердної Любові не для того, щоб переконувати її, щоб вона була сама собою, а для того, аби зв’язок любові Сина до Отця і зв’язок любові Бога до людини об’явити на найвищому рівні, який взагалі можливий. 

Святі, люди великої молитви, були переконані у своїй великій гріховності і дуже часто сповідалися. Одне з найбільших чудес християнства, окрім любові до ворогів, – усвідомлення стану грішника, якого любить Бог. Це джерело радості, яке в справжнього християнина ніхто не відбере. І тому у святих усвідомлення своєї гріховності не тільки не зменшувало радість, але було її основою. 

Звичайно, що сповідь необхідна лише тоді, коли хтось поповнить важкий гріх. Легкі гріхи усуває також і Євхаристія. Але Церква вже століттями заохочує своїх дітей до частої сповіді. Що більше, наказує, щоб принаймні раз в рік приступали до таїнства Примирення, навіть якщо не було важкого гріха. Чому? Саме тому, щоб підтримувати в вірних процес щораз глибшого відкривання в своєму житті милосердної любові Бога, бо насправді саме завдяки їй ми є християнами. Завдяки їй самі помалу вчимося милосердній любові. Вчимося виконувати нову заповідь – з чого інші пізнають, що ми – учні Ісуса (пор. Йо. 13, 35). Без цієї любові – так як Він нас полюбив – місія Церкви в світі неможлива. Церква потрібна світові лише з огляду на цю любов. 

---------------------------------------------------------- 

Станіслав Луцаж ТІ (нар. 1959), викладач історії стародавньої і патристичної філософії у Вищій Філософсько-Педагогічній Школі «Ігнатіанум» у Кракові, духовний керівник.

 

<< Previous    1...   2  3  4  5  [6]    Next >>