<< Previous    1...   2  3  4  [5]  6    Next >>

Юзеф Августин ТІ  

 

СПОВІДЬ І ЖИТТЯ 

 

Прочани, які йдуть на гору Синай в Єгипті шляхом Саїдуа Муса, в половині дороги повинні пройти через так звану браму сповіді. Це вузький скалистий перешийок, який православні ченці, сторожі паломницького шляху, колись замурували, залишаючи лише вузький прохід. Як говорить традиція, кожний прочанин, який хотів вийти на гору Синай, у цьому місці повинен був висповідатися. 

Християнський Схід, який інспірується радикальною духовністю Отців пустелі, мав і має більшу відвагу пропонувати і вимагати від вірних сповіді. Ще сьогодні у багатьох православних спільнотах перед кожним святим Причастям вимагається сповідь, і священик запитує: Чи ти сповідався? І це не вважається невідповідним. Пасторальна католицька традиція інша. Вона сьогодні тяжіє до протилежної небезпеки – уникати чи взагалі легковажити індивідуальну сповідь. 

 

Найкращий дар 

 

У таїнстві Покути досвід Божого милосердя інтегрально з’єднаний з поняттям гріха і жалю за нього. Поверхневий досвід цієї дійсності виражається також поверхневим досвідом Божого милосердя. Суть гріха полягає насамперед не у входженні в якусь пристрасть, що зазвичай породжує в нас найбільший сором і приниження, а у відокремленні від Бога як джерела і остаточної мети життя. Входження у пристрасть залишається лише дрібною компенсацією, яку людина сама собі дарує після відмови від фундаментального дару любові Бога. 

Для святих, містиків і людей, глибоко просякнутих вірою, любов Бога – це все. Серен К’єркегор у своєму Щоденнику писав: NihilextraDeum , nihilpraeterDeum – «нічого поза Богом, нічого окрім Бога». І тому святі не можуть зрозуміти, як можна легковажити і відкидати любов Творця. Св. Франциск з Ассізі бігав вулицями рідного міста і зі смутком та здивуванням повторював: «Не люблять любов». Так само писав і К’єркегор: «Люди кажуть, що не можна марнувати дарів Бога, але найкращий Божий дар, Його любов, той дар, завдяки якому можемо називати Його Отцем, який дає можливість Його любити, – як ми його марнуємо! Хто думає про це щиро! Страшно! Бог в небі дарує свою любов кожній людині, але ніхто зовсім про це не турбується». 

Гріх «страшний» саме тому, що людина підтинає ним корінь свого існування, нищить власне особове буття. Бо заплата за гріх – смерть, – скаже св. Павло (Рим. 6, 23). Св. Ігнатій в Духовних Вправах в медитації про гріх каже «уявити себе раною та виразкою, з якої виплило стільки важких гріхів, злих учинків та мерзотної отрути » (ДВ 58). Ці сильні слова святого не будемо сприймати як побожне перебільшення, якщо зрозуміємо справжні наслідки людського гріха. 

У цій перспективі прощення і милосердя, проявлене грішникові Богом, не є тільки банальним «даруванням» боргу, який бідний був винний багатому, який, маючи все, не дбає про якісь дрібні гроші. Не є також «забуттям» прикрого випадкового інциденту або очищенням плями, яка з’явилася через недбалість. Усі біблійні порівняння і притчі, які говорять про прощення Бога, – це лише певні образи, які мають спрямувати нас до контемпляції таїни милосердя. Якщо ми їх сприймаємо буквально і матеріально, то вони можуть перешкоджати, а не допомагати. 

Милосердя – це акт великої благодаті Бога щодо грішника. Це чудо, рівне чудові створення. Гріх спричинює таке спустошення, що виправлення наслідків вимагає такої самої сили і любові, яку Бог вклав у сам акт творення. «Бог творить із нічого – це щось особливе, як говориш. Так, очевидно, але Він чинить ще щось особливіше – грішників перетворює у святих» (Серен К’єркегор). 

Боже милосердя щодо грішника – це чудо, яке повертає мертвого до життя. У притчі про блудного сина батько говорить: Їжмо, веселімся, бо цей мій син був мертвий, і ожив, пропав був, і знайшовся (Лк. 15, 23-24). Тільки Бог може відпускати гріхи, бо тільки Він може повернути мертвого до життя. 

Щоби глибоко пережити таїнство Покути, нам потрібно контемплюванню Божого милосердя віддавати більше часу і серця, ніж огляданню власних гріхів. У гріхові немає нічого цікавого. Він завжди виявляється смертельно нудним. І тому, віддавши його щиро, відверто і з повною довірою Богові, нам слід увагу й серце звернути до милосердного Отця. Якщо, незважаючи на це, серце далі нас звинувачує і осуджує за гріхи, то тоді потрібно з більшою ревністю і довірою контеплювати серце Бога, яке більше від наших сердець. 

Відчуваючи більшу безпорадність у розуміння як своїх гріхів, так і Божого милосердя, можемо молитися словами св. Фаустини: «Ісусе, прошу Тебе про сильний розум у розумінні Божих і вищих справ». 

 

Чому важко приступати до таїнства Покути 

 

Визнавати свої гріхи перед священником зазвичай важко. Наші гріхи приховують рани, які ми самі собі завдали. І так як вони нас принижують, то ми соромимося їх. Сповідь завжди є якоюсь формою демаскування, тобто скидання масок, які ми носимо щодня, приховуючи – майже несвідомо – свої слабкості та гріхи. Визнаючи їх, показуємо себе такими, якими ми є насправді. Чим більше ці маски прилягають до обличчя, тим болісніше їх позбуватися. Лише великі святі, які не носять масок, не бояться болю при скиданні їх. Але й для них визнання гріхів буває болісним, бо нагадує їм любов Бога, яку ранить кожний, навіть найменший гріх. 

Визнання гріхів у сповіді важке, бо відкриває рани, які ми завдали ближнім. Завдаючи рани Богові й самим собі, ранимо своїх ближніх. Усі наші гріхи мають суспільний, спільнотний вимір. Немає «суто приватних гріхів». 

Таїнство Примирення може бути болісним ще й тому, що зміна життя – навернення, яку обіцяємо у сповіді, дуже вимоглива. Відсутність радикальної постанови поправи призводить до того, що мало що міняється у нашому житті. У такі хвилини питаємо: Який сенс сповіді, якщо не бачу духовного поступу в своєму житті? І хоча ми не повинні в таких випадках піддаватися спокусі знеохочення або, ще більше, відмови від сповіді, але питання, які виникають спонтанно, слід сприймати як виклик до більшої відкритості й щирості перед Богом. 

Багато людей мають великі труднощі у визнаванні своїх гріхів також з огляду на травматичні ситуації, які досвідчили під час сповіді, особливо в період дитинства і дозрівання. Брак делікатності, гострі зауваження сповідника, невластиві запитання щодо поповнених гріхів, зосередження на сексуальній сфері – такі й подібні ситуації призводять до того, що багато людей уникають таїнства Примирення упродовж років. Якщо сповідаються особи з таким досвідом, то сповідник повинен бути особливо обережним і делікатним, щоб неделікатними зауваженнями чи запитаннями не ранити пенітента ще глибше. 

Труднощі у визнаванні гріхів в сповіді нерідко пов’язані також з характером пенітента. До прикладу, інтроверти, схильні зачинятися в собі, на загал не люблять розповідати про свої внутрішні переживання, особливо негативні. На поставлені запитання відповідають зазвичай коротко і сухо, ніби не мали що сказати. Сповідник, відчуваючи в пенітентові прихованого інтроверта, повинен шанувати цю рису характеру і з винятковою уважністю ставити запитання, наскільки вони взагалі потрібні. Під час визнання гріхів не обов’язково описувати другорядні обставини, розкриття яких часто буває більш принизливим, ніж сама грішна поведінка. Дбаючи про інтегральність сповіді, тобто визнання важких гріхів щодо виду і кількості, сповідник не може ранити пенітента зайвими запитаннями, які його непокоять. Йоан Павло ІІ стверджує, що сповідник не має права цікавитися тим, що не є необхідним для правильної оцінки гріха пенітента. 

 

Щирість і сором перед Богом 

 

Добра сповідь вимагає повної щирості, простоти і дитячої відкритості. У таїнстві Примирення стаємо перед Богом беззахисними, без масок – як мала дитина, яка сама звинувачує себе перед мамою чи татом. Перед небесним Отцем не можемо нічого приховувати. Важливо відчинити для Нього всі закамарки свого серця. Знаком цього буде повна щирість перед сповідником. Але це стосується передовсім суттєвих мотивів і обставин гріха, а не маловажних справ. Сповідь повинна бути щирою й водночас дискретною. Ексгібіціоністські тенденції сучасної культури можуть помилково підказувати, що суттю щирості під час сповіді буде озвучення соромливих елементів. 

Під час приготування до сповіді ми повинні торкнути зло – несправедливість свого серця. Це повинно засоромлювати нас. І тому св. Ігнатій заохочує просити про благодать сорому і сльози через свої гріхи. Автентична сповідь є і буде болісним досвідом. Необхідно усвідомити, що суть гріха полягає у самовільному присвоєнні того, що належить Богові і що Він прагне нам дати в своїй безмежній щедрості. Гріх походить із прагнення володіти, спричиненого пристрастю. Таке володіння, – говорить Авраам Й. Хешель, – породжує самотність: «Хто тримається володіння – гріха, – той остаточно гине в ізоляції та самотності». Ізоляція і самотність – суттєві джерела страждання. Для того, щоб визнати гріх і зректися його, необхідно доторкнутися до цього страждання. Не можна йти в напрямку сповіді як легкого досвіду, до якого ставимося легко, без належного зосередження і приготування. Вибирати сповідників, які не звернуть нашу увагу на зло гріха, не напоумлять нас, аби не зробити прикрість, буде нечесною поставою. 

Якщо самі боїмося глянути на своє зло, то мусимо покірно просити Ісуса, аби відкрив перед нами несправедливість нашого гріха. Якщо не досвідчимо глибини зла нашого гріха, то сповідь залишиться тільки зовнішньою практикою, яка мало що дасть нашому духовному життю. Сором і біль через гріхи повинні пробудити в нас відчуття безпорадності, з якого народиться найважливіший досвід: прагнення віддати все своє грішне минуле в руки милосердного Бога. Якщо сам не можу дати собі раду, то мені залишається тільки одне: віддатися в руки Господа, який зі мною і моїм гріхом може зробити все. 

Отож сповідь вимагає повного прийняття зла гріха, але в контексті Божого милосердя. Бог може відпустити нам тільки ті гріхи, які Йому віддамо. Самобичування власними гріхами є вираженням неприйняття себе і сумнівом у милосердя Бога. В таїнстві Покути об’являється таємнича прірва між смертю і життям. Усвідомлення цієї прірви може допомогти нам відчути таємницю таїнства Покути. Гріх нищить наше життя з Богом. Через сповідь Бог повертає нам життя і воскресаємо. 

 

Цілісний огляд життя 

 

У приготуванні до сповіді важливо мати цілісний огляд свого життя. І хоча перед священником визнаємо зазвичай лише падіння, але перед Богом стаємо в усій правді свого життя: відкриваємо перед Ним не лише слабкості, але й зусилля, здобутки, великі прагнення й все те, що будує і творить наше життя. Відпускаючи нам гріхи, Бог водночас підтверджує, благословляє, допомагає і підтримує людську працю справедливого життя. Суть сповіді полягає не в зосередженні на злі, а в зануренні в добро, остаточним Творцем якого залишається сам Бог. Лише Він добрий. Завдяки сповіді починаємо краще розуміти, що все, чим користаємося і що маємо в своєму розпорядженні, подароване нам з благодаті – як чистий дар. Через таїнство Примирення, під час якого зрікаємося пристрасті володіти чимось, відкриваємо, що все – прояв Його безмежної любові до нас. 

Якість нашої сповіді залежить не тільки від приготування, але й від усього життя. Сповідаємося так, як живемо. І навпаки. Живемо так, як сповідаємося. Отож існує двостороння залежність між сповіддю і життям. Недбала й неуважна сповідь об’являє певну поверхневість нашого життя: поверхневість стосунків з Богом, з людьми, легке трактування життєвих обов’язків. Сповідь – досконале дзеркало нашого духовного життя. 

 

Господь – мій суддя 

 

Часто трапляється, що, незважаючи на щиру молитву і відкритість у таїнстві Примирення, ми переживаємо розчарування і неспокій. Хоча чуємо слова священика: «Бог, Отець милосердя […] нехай пробачить тебе і обдарує миром», але відчуваємо сумніви: Чи Бог справді пробачив мої гріхи? Тоді можемо слушно задуматися, що є суттю миру, який священник заповідає в молитві розрішення. Бо нас далі непокоять пристрасті, супроводжує жаль, гнів та інші невпорядковані почуття. Часом після сповіді боїмося согрішити більше, ніж до неї. Якщо наша сповідь була щирою, що Церква каже нам – всупереч усьому – вірити, що ми перебуваємо в стані «освячуючої благодаті». 

«Володіння» освячуючою благодаттю не тотожне з емоційним – психологічним спокоєм. Життя в освячуючій благодаті не є догматичною правдою віри, а внутрішнім «актом віри», який опирається на довіру до Бога. Саме такий «не-догматичний» спокій сумління декларує св. Павло: Бо я не почуваю себе винним ні в чому, але я тим не виправданий. Хто мене судить - це Господь (1 Кор. 4, 4). 

Хоча наша впевненість віри у «володінні» освячуючою благодаттю не є догмою, але ми досвідчуємо її благодатних наслідків: глибше прагнення Бога, відкритість і щирість перед людьми, повніша внутрішня свобода, поступове забування про свої потреби. Щира й заангажована сповідь також дає нам силу й відвагу продовжувати внутрішні зусилля і боротьбу. 

Наше розчарування сповіддю часто виникає з факту, що більше очікуємо від неї емоційного заспокоєння, своєрідного «раю на землі», ніж справжнього навернення з гріхів і повернення до Отця. Неспокій і сумнів, які нас супроводжують після сповіді, повинні бути важливим викликом до глибшого віддання свого життя Милосердному Богові й забування про себе, також і про свої гріхи. Бо якщо Бог їх пробачив, то вони вже не існують. Навіщо тоді постійно до них повертатися? 
<< Previous    1...   2  3  4  [5]  6    Next >>