<< Previous    1...   2  3  [4]  5  6    Next >>

Станіслав Моргалла ТІ  

 

АХ, ЖАЛІЮ ЗА МОЮ ЗЛІСТЬ… 

ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ПЕРЕЖИВАННЯ ГРІХА І НАВЕРНЕННЯ 

 

Гріх, жаль і навернення – це три основні теми першого тижня Духовних Вправ св. Ігнатія Лойоли. Відома притча про блудного сина (пор. Лк. 15) є досконалим євангельським фоном для роздумів на ці теми. На це маємо кілька доказів. По-перше, ця притча – це євангельська парадигма християнської правди про гріх, жаль і навернення. По-друге, вона є фундаментом двох важливих сучасних документів Церкви стосовно гріха і Божого милосердя: енцикліки Divesinmisericordia і апостольської адгортації Reconciliatioetpaenitentia . По-третє, це добрий матеріал для глибшого аналізу, навіть психологічного, бо показує кризу людської тотожності та міжособових зв’язків. По-четверте, її часто використовують як образ в Духовних Вправах, і саме в темах гріха і навернення. І тому варто систематизувати її багатий матеріал стосовно змісту самих Вправ

 

Гріх – правда, яка болить 

 

Гріх становить інтегральну частину правди про людину, яку важко прийняти й акцептувати особливо тоді, коли необхідно витягнути з неї якусь духовну користь. Ми скоріше схильні не думати про нього, а вроджені захисні механізми ефективно допомагають витісняти з нашої свідомості неприємний зміст. І тому в темі гріха людині необхідна особлива благодать, яку нам обіцяв Ісус, заповідаючи зіслання Святого Духа: І коли прийде він, то переконає світ у грісі, у справедливості, і в засуді (Йо. 16, 8). Одна з цілей першого тижня Духовних Вправ – переконати реколектанта в існуванні глибокого коріння гріха і його трагічних наслідків. 

 

Анатомія гріха 

 

Як притча про блудного сина переконує нас в існуванні гріха? Ісус не пояснює мотивів відходу сина і не входить у механізм процесів, які привели до рішення, згубного в своїх наслідках. Але з плодів цього рішення можемо виснувати, що в його основі була помилка, якийсь гріх. По-іншому ми не зможемо пояснити дворазове визнання: Отче, я прогрішився проти неба й проти тебе! (Лк. 15, 18; 21). У чому полягає цей гріх? 

Невинність перших слів притчі зваблива. Спочатку здається, що поведінка сина не виходить за межі його свободи: він мав право на частину маєтку, мав право вибору, міг залишити батька чи брата. Сумніви постають тоді, коли чуємо про розпусне життя, про втрату маєтку і злидні. Цього вже не можна пояснити свободою, а нищівною присутністю гріха і зла. 

Альберт Горрес, німецький психолог і психіатр, задумується над тим, які психічні структури і функції зазнали шкоди внаслідок первородного гріха. У своїх роздумах розпочинає з того, що первородний гріх не знищив основні структури людської особи, до прикладу, здатності чуттєвого й розумового пізнання, свободи і здатності любити Бога й людей, але дуже їх послабив. Згідно з його думкою, в основі катастрофи, якою був гріх перших людей, лежить відмова від дару духовного розпізнавання в момент спокуси, а простіше – відрізнення ілюзії гріха від дійсності Божого дару. 

У випадку блудного сина ослаблення здатності розпізнавати мало місце вже в момент прийняття рішення про відхід: молодший син залишає дім, йдучи за якоюсь ілюзією і міражем, відвертаючись від справжніх стосунків з батьком, братом та іншими людьми. Його рішення підтверджує сумну правду про людську пожадливість, яка є наслідком первородного гріха: «Вже одне лиш передчуття чи сприйняття чогось, що може бути якоюсь цінністю, має притягальну силу, може стати нездоланною спокусою, якщо міцний зв’язок із якоюсь протилежною цінністю не створює достатню протидію» (Альберт Горрес). 

Але син не втратив дар розпізнавання повністю. Навпаки, постійно міг властиво оцінювати ситуацію і визнати гріх. І це було початком дороги навернення. Про це докладно написав Йоан Павло ІІ: «Визнання свого гріха, що більше – після глибшого інсайту у свою особовість – визнання себе грішником, здатним вчинити гріх і схильним до гріха – це необхідна умова повернення до Бога». Наша гріховність – не обов’язково зіпсута важким гріхом – вже є достатньою причиною, щоб навернутися до Бога. Що більше, вона робить нас братом найогиднішого грішника на землі. Відкриття і властиве переживання своєї гріховності є інтегральною частиною духовного життя. Цю думку підтверджує традиція Церкви. Вже в перших століттях разом із народженням традиції багаторазової покути зникла різниця між грішниками та іншими християнами. Багато християн, які не поповнили важких гріхів, з побожністю виконували знаки покути, до прикладу, посипання голови попелом на початку Великого Посту, і тим самим визнавали фундаментальну правду, що всі ми грішні. 

 

Спокуса безгрішності 

 

Ми вже говорили, що гріх є інтегральною частиною правди про людину. Можна довго й багато говорити про способи уникання цієї невигідної правди. І йдеться не лише про сучасне зникнення почуття гріха, яке торкнуло велику частину християнського світу. Ця правда стосується і багатьох добрих католиків, які регулярно сповідаються. Як часто фоном особистої боротьби з гріхом стає ідеал безгрішного життя? Скільки є сповідей, під час яких ревний каянник стверджує: «Все було би добре, якщо би не ця слабкість чи цей конкретний гріх». Ми добре розуміємо справжнє значення таких висловлювань – хтось хоче звільнитися від конкретного зла, але чи ми не повинні глянути критично на такі декларації й відкрити їхнє друге дно, яке відіграє важливішу роль, ніж ми вважаємо? Чи це означає, що якщо хтось впорається із цим останнім гріхом, то стане безгрішним? Очевидно, що ні – скажемо це спонтанно, бо це звучить як єресь. Але з другого боку, чи декларування таких прагнень позбутися гріха не означає несвідомого прямування до цього? Хочемо бути безгрішними, і найкраще – власними силами! Це прихована форма древнього прагнення «бути як Бог». Це ілюзія, яка закрадається до нашого духовного життя, фальшуючи його зсередини. І хоча ми не можемо зректися своєї гріховності, але з впертістю, вартою кращої справи, пробуємо це робити. І тому світ треба безустанно переконувати в існуванні гріха. 

 

Ігнатіянська дигресія 

 

Одне з останніх особистих визнань св. Ігнатія: «Завдав чимало образ нашому Господеві після того, як почав служити Йому, але ніколи не піддався на смертний гріх. Натомість він повсякчас зростав у благоговінні, тобто у здатності знаходити Бога, а зараз – більше, ніж будь-коли доти у житті» (Заповіт прочанина 99). Чим він ображав Бога, якщо ніколи не втрачав освячуючої благодаті? Напевно якимись дрібницями і недоліками, які можна вважати легким гріхом. І, незважаючи на це, св. Ігнатій почував себе грішником. Але це допомагало йому ревніше шукати й знаходити Бога. Іншою вказівкою до зрозуміння цього визнання є вид жалю у переживанні його гріховності. Це досконалий жаль. Ігнатій знає, що кожний гріх, навіть легкий, б’є в його стосунки з Богом, зменшує Божу славу й добро на цьому світі. І тому з любові до Бога жалує навіть за дрібні гріхи. Тим часом у сповідях католиків постійно багато жалю зі страху перед Богом і мало – з любові до Бога. 

 

Жаль за гріхи – з любові чи зі страху? 

 

Із таїною гріха тісно поєднується – ніби друга сторона медалі – тема жалю за гріхи. Вже з уроків релігії ми винесли основне розрізнення досконалого і недосконалого жалю. Але в практиці ми нічого про це не можемо сказати поза цими загальними окресленнями. І тому корисно глибше зрозуміти це розрізнення, і в цьому допоможуть кілька фактів з історії Церкви. Але спочатку слід подивитися на логіку, приховану в згаданій притчі. Вона добре вписується в логіку св. Ігнатія, який хоче підвести реколектанта до досконалого жалю, тобто до жалю з огляду на любов до Бога і водночас не легковажити недосконалим жалем, якщо досконалий жаль не можливо осягнути. 

 

Пробудження жалю за гріхи 

 

Як важко доходити до правди про грішну природу людини. В притчі молодший син мусить спочатку розтратити половину маєтку, досвідчити злиднів і голод, аби врешті зупинитися і задуматися над собою. Оригінальний грецький текст говорить не стільки про опам’ятавшись (Лк. 15, 17), скільки про «ввійшов у себе» (εἰς ἑαυτὸν δὲ ἐλθὼν ). Зовнішні обставини змусили його шукати відповідь не зовні – там йому відмовили навіть стручків, якими годували свиней, – а в собі. Він повинен був опуститися на дно, щоб відкрити зовсім інший, новий, духовний світ. Для сина це перше відкриття духовного світу, момент особливого просвічення, перше навернення. 

Внутрішній діалог сина розпочинається від констатації зовнішніх фактів, від тверезого оцінювання. Повертається природна здатність розрізняти – Скільки то наймитів у мого батька мають подостатком хліба, а я тут з голоду конаю (Лк, 15, 17). Він продовжує міряти міркою, якою міряв до цього часу, мірою володіння речами, логікою «мати». Останні слова відкривають щось нове – страх смерті, страх остаточного знищення, в той час як він хоче жити, хоче «бути». Наступні слова свідчать про внутрішню зміну, про те, що страх смерті, присутній спочатку, не останнє слово внутрішнього навернення. Є усвідомлення втраченої гідності: Отче, я прогрішився проти неба й проти тебе! Я недостойний більше зватися твоїм сином (пор. Лк. 15, 18-19). Горизонт «бути» стає важливішим від попереднього горизонту володіння. Син зрозумів, що, відійшовши, втратив щось важливіше, це «бути», гідність сина. Також зрозумів, що краще бути слугою батька, ніж перестати бути. В його серці народжується жаль. Залишається відкрите питання – цей жаль досконалий чи недосконалий? 

 

Досконалий чи недосконалий жаль? 

 

Великою допомогою у відкриванні глибини, яка тут прихована, може стати період історії Церкви, який стосується проблем із сповіддю. Це період довгих дискусій про жаль за гріхи. Чи повинен він бути досконалим, чи достатньо недосконалого жалю? 

Досконалий жаль (лат. contritio , від contero – скрушити, ) був скрухою через любов до Бога. Недосконалий жаль (лат. аttritio , від attero – ламати) походив із більш прозаїчних причин: з огиди до гріха і страху перед вічним осудженням. Цими термінами користується вже рання схоластика XII і XIII століть. Причиною цих питань був, правдоподібно, IV Латеранський Собор (1215 рік), який ввів обов’язок щорічної сповіді. Всі богослови до XII століття вимагають від грішника досконалої скрухи, бо тільки вона усуває пляму і вічну кару. Недосконала скруха, аttritio , тільки приготовляє до досвіду благодаті і до справжньої скрухи. Святий Фома Аквінський, між іншим, притримувався таких поглядів. Але практика щорічної сповіді змусила зробити певні поступки, бо породжувала проблему: як темні і неосвічені маси людей підвести до чогось так делікатного як жаль через любов до Бога? До крайнього атріціонізму дійшов Дунс Скот, який суть сповіді пересунув з трьох актуальних елементів – досконала скруха, сповідь, покута – до розрішення, яке уділяє священик владою ключа. Послідовники Скота були готові прийняти хоч мінімальну готовність грішника, аби полегшити сповідь і зробити її доступною для всіх. Небезпека полягала в тому, що розрішення отримувало майже магічну силу. Проти цього виступили контріціоністи. І так розпочалися суперечки про жаль за гріхи. 

Реформація змусила вже не теологів, а Учительський Уряд Церкви зайняти дуже однозначне становище. «Лютер рішуче перекреслює всі попередні суперечки на тему аttritio і contritio . Перше – це тільки «облуда», яка робить людину ще більшим грішником. Друге – це наслідок дару благодаті» (Жан Делюмо). Найважливіше – це віра, що Христос пробачить. Не треба ні сповіді, ні священика, сповідатися можна навіть перед мирянином! «Сильно повір, що ти отримав розрішення, і отримаєш його без огляду на скруху, яку відчуваєш», – звучала одна з тез Лютера, осуджена папською буллою ExsurgeDomine

У відповідь Тридентський Собор повторив необхідність індивідуальної сповіді перед священиком і значення досконалої скрухи, і зайняв посереднє становище щодо недосконалого жалю: «ця менш досконала скруха, яка називається аttritio , оскільки загально виникає або з роздумів над бридкістю гріха, або зі страху перед пеклом і карами – якщо виключає волю грішити з надією отримати прощення, […] є справжнім Божим даром. […] І хоча без Таїнства Покаяння ця скруха сама по собі не може довести грішника до виправдання, але дає йому здатність просити Божу благодать у Таїнстві Покаяння». 

Щойно після Собору розпочалася справжня війна і теологічні проблеми почали роздрібнюватися до безконечності. В суперечках не гребували жодними словами й іншими засобами. І тому папа повинен був втрутитися. У 1667 році Олександр VII , не осуджуючи жодну зі сторін, поставив вимогу, щоб усі, хто висловлюватиметься на цю тему, з кардиналами включно, перестали очорнювати противників: «Поки Апостольська Столиця не зайняла конкретне становище, нехай не пробують використовувати яку-небудь теологічну цензуру і не висловлюються образливо чи з погордою про противників». 

Остаточно переміг «атріціонізм». Вже за Олександра VII це була домінуюча позиція, і її утвердив успіх Моральної теології св. Альфонса Лігуорі, який, хоч і був ригористом, остаточно пересунув шальку перемоги на сторону атріціоністів, про що свідчить поширення його праці під кінець XVIII і початок XIX століття. Перемогли пасторальні елементи – хотіли притягнути до сповіді якнайбільше каяників, а це вимагало полегшення практики. 

 

Жалію… тільки ради Твоєї любові! 

 

Св. Ігнатій делікатно вписується в другу й складнішу традицію Церкви. На її фоні можемо краще оцінити ігнатіянську педагогіку. Інтуїцію св. Ігнатія найкраще виражають прохання про плід на початку кожної медитації про гріх. Перша вправа: « просити, щоб нас пройняло замішання і сором за себе, коли бачимо, скільки людей було осуджено всього лишень через один головний гріх, і скільки разів ми самі заслужили вічного осуду через свої головні гріхи » (ДВ 48); друга вправа: « просити великого та глибокого душевного болю та сліз за свої гріхи » (ДВ 55); п’ята вправа: « просити внутрішнього осягнення страждань, що їх зазнають засуджені, щоби принаймні страх перед покаранням утримував нас від гріха, якщо вже ми, з огляду на свої провини, забули про любов до Господа Бога » (ДВ 65). 

Бачимо виразно, що св. Ігнатій хоче усіма способами привести реколектанта до досконалого жалю, і лише наприкінці – якщо всі попередні засоби підвели – до недосконалого жалю. І тому медитація про пекло, тобто остаточну кару за смертельні гріхи, з’являється щойно в кінці тижня. Додаткове світло на мету, до якої ведуть реколектанта, проливають кінцеві бесіди всіх вправ першого тижня. В них виразно переважає атмосфера інтимного зв’язку з Богом, особливо з Христом і Пресвятою Богородицею. Ці розмови наповнені вдячністю за Боже милосердя, за терпеливість, за життя, і вони спрямовані в майбутнє. Бачимо виразно, що промотором усього навернення є не страх перед покаранням за гріхи, а любов до Бога. Ще іншим, надзвичайно сильним підтвердженням цієї інтуїції є правила духовного розпізнавання, в яких «проливає сльози, які спонукають її – чи то з жалю за свої гріхи, чи через Страсті Господа нашого Ісуса Христа, чи з якихось інших причин, що безпосередньо пов’язані зі служінням Йому та Його прославою, – до любови до свого Господа » (ДВ 316) св. Ігнатій зараховує до духовної втіхи і дарів благодаті. Таке позитивне і наповнене духовної втіхою переживання власної гріховності є неочікуваним плодом першого тижня Вправ

 

Навернення – плід незаслуженої благодаті 

 

Навернення – остаточний плід першого тижня. Св. Ігнатію йшлося про досвід чогось незвичайного: зустріч із люблячим Богом. Цей досвід кожного разу є єдиною і неповторною подією, хоча спільною для всіх людей. Надзвичайно глибоко цю правду про зустріч із люблячим Богом розповідає притча, яку ми тут аналізуємо. 

 

Неочікуване закінчення 

 

І як він був іще далеко, побачив його батько його й, змилосердившись, побіг, на шию йому кинувся і поцілував його. […] А батько кликнув до слуг своїх: Притьмом принесіть найкращу одіж, одягніть його, дайте йому на руку перстень і сандалі на ноги. Та приведіть годоване теля і заріжте, і їжмо, веселімся (Лк. 15, 20-23). Ніхто не сподівався, що події так закінчаться, і, з упевненістю, – не молодший син. Це повинно було викликати шок, як і здивування тих, які дивляться на цю притчу збоку. 

Біблійні притчі завжди були досконалим знаряддям навернення, бо відхиляли перед уважним слухачем – якщо він ввійшов у світ притчі з повною щирістю – новий і незнаний горизонт. Достатньо пригадати відому притчу, за допомогою якої Натан навернув царя Давида (пор. 2 Сам. 12, 1-7). 

У чому полягає шок, який спричинює притча про блудного сина? Слухачі, входячи через внутрішні роздуми сина в логіку справедливості, повинні відкрити несподіваний і цілком новий горизонт, горизонт любові та милосердя. Відбувається своєрідне переоцінювання і якісна зміна, яка торкає навіть слухачів притчі. І так суттєвим змістом притчі виявляється не стільки гріх, скільки прощення, а головним героєм не блудний син, а милосердний Отець. Наступна сцена зі старшим братом ще сильніше на цьому наголошує. 

 

Плід першого тижня 

 

Зауважмо, що св. Ігнатій користується подібною логікою: спочатку спонукає роздумувати про гріх у площині справедливості, аби в кінці довести до відкриття Божого милосердя. Також і він готує своєрідну несподіванку і зміну в змісті медитації. Виражає це у досить нетиповий спосіб, який привертає до себе увагу. В останньому, п’ятому пункті другої вправи говорить реколектантові роздумувати над (sic! ) чимось таким: «Вигук зачудування, породжений глибокими почуттями. Розмірковуємо про всі створіння і дивуємось, як вони залишили нам життя та ще й оберігали його » (ДВ 60). Таке формулювання більше спонукає до буквального окрику, ніж до роздумів і зосередження, навіть стилістично виглядає досить інтригуюче на фоні точної мови Духовних Вправ. Ніби св. Ігнатій хотів сильно наголосити, що тут йдеться про щось нове, дивовижне, безпрецедентне, що неможливо пережити без властивих емоцій і почуттів. Якщо реколектант не відчує цього шоку, то це означатиме, що ще не доторкнувся до суті всієї справи, розплющеними очима не бачить і відкритими вухами не чує і не розуміє (пор. Мт. 13, 13). 

 

Таїна таїн 

 

Насамкінець варто звернути увагу на ще один елемент притчі. Хоча вона розповідає про незбагненну таїну Божого милосердя, але її мова і образ не зовсім релігійні. В притчі немає слова «Бог» – хоча польський переклад Біблії Тисячоліття замість «небо» містить «Бог», але це вже інтерпретація – і бракує віднесення до релігії. Ніби Христос навмисно вжив таку мову і образ, які могли би зрозуміти навіть невіруючі. Іншими словами – Христос, розповідаючи про людину, насправді розповів про Бога. Показуючи людську дійсність, показав Бога – але не через аналогію, а через таїнство – знак і дійсність, які присутні одночасно, «відчутний зв’язок двох світів». 

Тут з’являється одна асоціація. У Старому Завіті є книжка, в якій також немає слова «Бог», але в ній є надзвичайна глибина, завдяки якій вона стала улюбленою книжкою багатьох містиків. Йдеться про книгу «Пісня Пісень». Незвичайне в ній те, що розповідає про любов Коханого і Коханої, про ніби-то людську любов, але кожний читач легко знаходить у ній посилання на Бога, на Його любов до людини, до вибраного народу. Але ця очевидна аналогія може зубожіти, якщо безпосередньо не послаблювати послання натхненного тексту. Якщо натхненний автор не згадує про Бога, то робить це з наміром і не треба його виправляти, допасовувати інтерпретації. Мабуть у людській любові є щось, що відхиляє глибоку правду про Бога. Якщо двоє людей любляться по-справжньому, то водночас об’являють тим Бога. І тут немає нічого нового, а лише повторення правди з книги «Буття» про те, що ми створені на образ і подобу Божу. 

Може щось подібне діється і в нашій притчі. Христос довірився цьому простому образові, щоб виразити незвичайну правду про милосердя Бога. Там, де людина прощає людині, – як у притчі батько синові, там об’являється Бог, божественний вимір проникає людські виміри. Таке милосердя неможливе без участі Бога. До такої милосердної любові здатний лише Бог або той, кому Бог уділить цю благодать. 

Таїна милосердного батька також проливає світло на сповідь: у цьому таїнстві здійснюється таке саме чудо прощення, як і в притчі. Завдяки слову Христа можемо в це вірити, завдяки Його благодаті можемо це досвідчити. 

Неможливо добре пережити свій гріх і прийняти свою гріховність без досвіду милосердного Бога. Без Бога гріх і гріховність завжди будемо або легковажити, або переживати лячно як баласт, якого слід позбутися. Тільки в милосердній любові можемо відчути, чим справді є гріх – нищення себе самого і своїх стосунків з Богом і ближніми – і переживати свою гріховність із більшим спокоєм і довірою до любові Бога. 

---------------------------------------------------------- 

Станіслав Моргалла ТІ (нар. 1967), психолог, духовний керівник.
<< Previous    1...   2  3  [4]  5  6    Next >>