<< Previous    1  [2]  3  4  5  ...6    Next >>

Броніслав Мокшицкі ТІ  

 

ГРІХ АНГЕЛІВ, ГРІХ АДАМА, ГРІХ ОДНІЄЇ ЛЮДИНИ, СВІЙ ГРІХ 

 

Перший тиждень Вправ, який йде після Фундаменту, містить п’ять вправ про гріх і його наслідки, можливі й інші допоміжні вправи, до прикладу, про смерть, суд тощо. 

Перша вправа – про гріх ангелів, прародичів і однієї людини, осудженої за один смертний гріх, – на перший погляд може справляти враження, що входимо в сферу суто історичних роздумів, тобто затримуємося над «тим, що вже колись сталося». Але більш проникливий аналіз тексту й розгляд контексту цих роздумів веде до інших висновків. 

 

Історія чи таїна? 

 

Св. Ігнатій Лойола упродовж всіх Вправ вводить нас не стільки в «історію», яка приваблює і захоплює, скільки в таїну. Що це означає? 

Діво Барсотті у відомому творі Таїна християнства стверджує: «Таїна є одна, і містить у собі все. Усе, що існує, перебуває у якомусь зв’язку з нею, є її аспектом. Що ж це за Таїна, яка охоплює все? – запитує автор. І відповідає: «Певно, що це не прихована правда, яка відхиляється і об’являється лише людському розумові. Скоріше це правда, яка сповнюється, Божий намір, який здійснюється, і акт, дія, через яку Бог налагоджує контакт зі світом. Таїна є одна. [ ] В основах всесвіту стоїть не необхідність, а безкорислива любов. Все є частиною Таїни, її аспектом, бо все залежить від безумовної свободи Божої волі й об’являє Бога. […] Таїна Бога і створіння – це Таїна їхньої зустрічі й відносин. […] Це стосується й життя кожної людини. Ми всі маємо якийсь зв’язок з Божественною Таїною. Наше справжнє життя – це не участь у історичних подіях, а цей таїнственний зв’язок. Наша історія, як і життя кожного з нас, – це участь у Божественній Таїні. А для нас ця участь – не історія, а життя». 

Автор допомагає нам бути чуйними до всеохоплюючої єдності таїни і до її динамічного й діалогічного характеру. 

«Таїна», «таїна Христа» і «історія спасіння» – цими термінами характеризуються не тільки тексти собору чи нові літургійні тексти, а також навчання Церкви після собору і вся сучасна католицька теологія. 

Св. Павло, який, мабуть, головний натхненник такого мислення і термінології, під таїною розуміє Божу дійсність, трансцендентну й рятівну, яка, як подія, факт, зустріч, як послідовність дій, присутня у світі, діє і об’являється у видимий спосіб. Павлова «таїна» – це як споконвічний задум Отця, так і його реалізація в історії Ісусом Христом, який є ніби «таїнством зустрічі з Богом». Павло бачить і споглядає цю єдину таїну як «подію Ісуса Христа» в усій її тяглості: від Божого плану через приготування і факт втілення й відкуплення, через час Церкви – аж до славної парусії. 

 

Misteriuminiquitatis – заперечення і протилежність misteriumCaritatis  

 

Св. Ігнатій, даючи реколектантові фундамент, вводить його у Божі наміри або план спасіння, бо показує ідеал повної гармонії між Богом, людиною і створеним всесвітом. Це ніби біблійний рай Божого ладу й любові. Можна також сказати, що фундамент виражає Божу таїну як «таїну Любові» – misteriumCaritatis

У роздумах першого тижня св. Ігнатій показує другий аспект цієї ж таїни – «таїну беззаконня», misteriuminiquitatis , яка дуже тісно поєднується з misteriumCaritatis , і є, в деякому значенні, «зворотною стороною цієї самої медалі». 

Гріх, над яким роздумуємо у Вправах, це не «історія» далеких подій, а саме таїна! Отож, це дійсність, яка триває, живе, діє «тут і тепер», у мені! Одна дійсність ще живе; мовою Біблії – «гріх світу», який живе в мені і об’являється у різний спосіб як оспорювання Бога-Любові, як відкидання і зневажання єдиної Любові. Слід звернути увагу на деякі окреслення автора Вправ, які допоможуть відкрити в них саме цей аспект гріха, хоч іншими термінами. У першому введенні до першої вправи про потрійний гріх св. Ігнатій заохочує: «Якщо ж споглядання чи розважання торкається речей абстрактних і невидимих, як-от: у даному випадку гріхів, то витворення місця полягатиме у наступному: уявляємо свою душу, ув’язнену у тлінному тілі, а ціле своє єство, складене з душі й тіла, – вигнанцем у цій долині сліз серед лютих звірів » (ДВ 47). Мета першої вправи – «сум’яття і сором за себе », бо в нурті історії зла реколектант бачить, що більше заслуговує на осудження, ніж ті, історію яких «згадує». Роздумуючи про гріх ангелів і прабатьків, св. Ігнатій каже «згадати» історію, аби потім – через порівняння із собою – дійти до сорому і принизитись перед Богом (пор. ДВ 50-51). Сьогодні в світлі біблійної теології та теології літургії можна сказати, що вислів «згадати» можна розуміти глибше. Єврейське Zikkaron , грецьке anamnesis , латинське memoria – це не лише спомин минулих подій, але якесь уприсутнення їх, своєрідна участь у них! Справді, св. Ігнатій не входить глибоко в ці окреслення, а дійсність гріха представляє як таїну, і тому вводить нас у нурт подій, які ми «згадуємо» і роздумуємо над ними. 

Найхарактерніше тут ставлення до кінцевої бесіди, якою закінчуються роздуми про гріх. Діалог реколектанта з «присутнім і розп’ятим» Христом, «розмова з Ним, запитування Його», увесь цей діалог – «ніби приятель говорить до приятеля, […] звіряючи йому свої турботи» – вказує на ставлення до гріха як до misteriuminiquitatis , яка триває, починаючи від прапочатку, над яким роздумують, стосується нас і у якийсь спосіб діє в нас. 

Біблійне розуміння гріха має багато аспектів, але найважливішим і ніби «збірним» є аспект любові Бога-обручника, яку Він визнав перед людиною; любові, яку людина відкинула, погордила нею і зневажила її. Вибраний народ у багатьох місцях Біблії називається «Обручницею» Бога або Його дружиною; і то невірною обручницею, віроломною або «чужоложною» (пор. Іс. 54, 1-10; 61, 10-62). 

«Віконцем», через яке можна побачити цей аспект в ігнатіянських роздумах про гріх, є, передовсім, кінцева бесіда (пор. ДВ. 53-54, 61). Христос на хресті – Божественний Обручник, якого побили в домі Його улюблених. У третьому пункті першої вправи св. Ігнатій обґрунтовує злобу гріха і його тягар тим, що це «дія проти безмежної Доброти» (ДВ 52), тобто Любові. 

У другій вправі, «про свої гріхи», п’ятий пункт розпочинається вимовним реченням: «Вигук зачудування, породжений глибокими почуттями» (ДВ 60). Плодом роздумів про свої гріхи повинна бути також любов як відповідь на милосердну й зранену любов Бога, який постійно дає грішникові шанс навернутися і спокутувати. Навіть у роздумах про пекло – останньому наслідку гріха – св. Ігнатій пам’ятає про цей суттєвий і провідний мотив уникання гріха, яким повинна бути любов: «щоби, принаймні, страх перед покаранням утримував нас від гріха, якщо вже ми, з огляду на свої провини, забули про любов до Господа Бога » (ДВ 65). Отож, суттєвим мотивом уникання гріха є любов, а страх виконує тут допоміжну роль, хоча часом дуже важливу. 

 

Персоналістично-діалогічне сприйняття гріха 

 

Ігнатіянський погляд на таїну гріха далекий від правного, юридичного і ніби опредметненого сприйняття. Хоча ми там маємо натяки на «несправедливість» гріха, але завжди йдеться про особові зв’язки, остаточно – про любов, про «несправедливе» до неї ставлення, про поневолення і відкинення її. Динаміка гріха – це виразна протилежність динаміки любові. У всіх роздумах йдеться про особові зв’язки, основою яких є свобода, дар і заклик; відповідь – у даному випадку негативна – і її наслідки – це конкретне вираження цих зв’язків. 

Говорячи про гріх ангелів, св. Ігнатій виражає це словами: ангелів «було створено в Божій благодаті, та вони, не бажаючи скористатися властивою їм свободою, щоб поклонятися та коритися своєму Творцеві і Господу, впали в гординю, змінили благодать на злобу й були звергнуті до пекла » (ДВ 50). Це таїна! Бог і ангели, стосунки між ними. На дар і заклик до любові ангели відповіли надужиттям свободи і поганим вибором. 

Роздумуючи про гріх Адама і Єви, ми входимо в ту саму динаміку: дар і заклик: «створіння… рай», негативна відповідь: «як їм було заборонено…, як вони їли їх і згрішили»: наслідки негативної відповіді: «вигнані з раю, ціле життя прожили у важкій праці та постійному покаянні, позбавлені первісної справедливості, що її втратили » (ДВ 51). 

У роздумах про певний гріх персоналістичний і діалогічний аспект виражає цитоване вище формулювання, що людина, «яка грішить, діє всупереч нескінченній доброті», тобто Любові, отож дає їй негативну відповідь на заклик і дар (ДВ 52). 

Роздуми про свої гріхи відбуваються на фоні саме цього великого контрасту «партнерів діалогу»: Бога і людини. Після загального огляду гріхів минулого життя реколектант повинен не тільки «зважити їх», «вдивлятися в огидність і злобу», але – шляхом психологічного порівняння – накласти на особовий вимір. Св. Ігнатій каже нам «роздумувати про те, хто я такий…», а потім «ким є Бог, супроти якого я згрішив» (ДВ 56-59). 

Гріх тут постає не лише як порушення «морального ладу», а передовсім як відповідь вільної особи, яка дана особовому Богові у вимірі любові, яку грішник відкидає. Біблійна теологія може збагатити ці роздуми саме в аспекті діалогу нареченської любові Бога з вибраним народом і з кожною людиною, що становить суть біблійного завіту, який в Біблії є провідною ниткою. 

 

Вимір гріха 

 

Біблійне і післясоборне навчання про гріх і покуту дає нам можливість виокремити в гріхові ніби чотири вістря, спрямовані проти Бога, проти людини-грішника, проти спільноти Церкви і проти всього створіння. Ці чотири виміри гріха – це ніби рамена хреста, який, з одного боку, є наслідком гріха, з другого – плодом любові Бога. І тут знову помічаємо таїнственну єдність misteriumCaritatis і misteriuminiquitatis

Як misteriumCaritatis об’являється в пасхальному Христі, в Його хресті та воскресінні, так само в Ньому, в Його хресті, а остаточно – в Його пробитому Серці найсильніше проявляється misteriuminiquitatis , тобто гріх. Насправді це гріх створює хрест, але його створює також споконвічна Любов – втілена і вірна аж до кінця. Оскільки все було створене в Христі, через Нього і для Нього, а вся справа відкуплення і відновлення є Його справою, то можна сказати, що гріх б’є в саме Серце Христа, прибитого до дерева хреста, а щойно в Ньому б’є в Бога, який в Христі став видимим і доступним для нас. Потім б’є в людину-грішника, яка також існує саме в Христі, бо Христос «через своє втілення якось з’єднався з кожною людиною», – як навчає ІІ Ватиканський Собор. Врешті кожний гріх «ранить Церкву» – містичне Тіло Христа. Дуже шокуючим здається четвертий вимір гріха – «космічний»! Але ми повинні прийняти також правду, що кожний гріх б’є в усю дійсність створеного, видимого світу або накладається на весь космос таїнственною і зловісною тінню. Бо людина переростає увесь космос і з Божої волі є його господарем-царем, а через гріх втягує створіння в свою негативну відповідь на заклик любові. Св. Павло в листі до римлян підводить до нас до цього виміру людського гріха, коли пише: Бо створіння очікує нетерпляче виявлення синів Божих. Створіння було підпорядковане суєті не добровільно, а через того, хто його підкорив, у надії, що й саме створіння визволиться від рабства тління, на свободу слави дітей Божих. Бо знаємо, що все створіння разом понині стогне і разом страждає у тяжких муках (Рим. 8, 19-22). 

Церква сьогодні чинить нас вразливими на всі аспекти гріха, особливо суспільні, еклезіяльні. Також послідовно наголошує на суспільних вимірах покути. І тому в реколекційних роздумах про гріх не може бракувати цих елементів. І тут постають запитання: Чи Вправи втаємничують у всі виміри гріха? Чи беруть до уваги також суспільний аспект misteriuminiquitatis

У Вправах першого тижня на першому місці стоїть христоцентричне спрямування таїни гріха, яке сильно акцентується у кінцевій бесіді, яка ставить реколектанта перед розп’ятим Христом у глибокому діалогу й серії суттєвих запитань (пор. ДВ 53-54, 61). 

Найсильніше виділяється суто «теологічний» аспект гріха, тобто «дія супроти безмежної Доброти», якою є Бог-Любов, і «антропологічний» вимір, тобто руїна, яку зазнала сама людина-грішник, відкидаючи заклик Любові. 

«Еклезіяльний» аспект гріха не накреслено безпосередньо і виразно, але його можна шукати, до прикладу, в роздумах про гріх прабатьків, суспільні наслідки якого св. Ігнатій сигналізує словами: «Пригадати [...] і якої величезної шкоди завдав цей гріх людському родові, і скільки людей пішло до пекла » (ДВ 51). 

Натомість «космічний» аспект таїни беззаконня можна помітити в натяках «Розмірковуємо про всі створіння і дивуємось, як вони залишили нам життя та ще й оберігали його » (ДВ 60). Це здивування і запитання дуже вимовні: Як це можливо, що земля ще не розступилася й не поглинула грішника, створюючи нове пекло, в якому він мучитиметься вічно? Св. Ігнатій окреслює широкий фон для цих, цілком не риторичних, запитань: «Про небо, сонце, місяць, зорі, стихії; про плоди, птахів, риб і тварин; про землю » (ДВ 60). 

Я вважаю, що, як в особистих роздумах, так і в передаванні реколектантам змісту першого тижня Вправ, необхідно більше уваги приділяти цим двом останнім вимірам гріха, і у всіх вимірах наголошувати на христоцентричному аспекті зраненої Любові, яка закликає до навернення. 

 

Зауваження на полях першого тижня Вправ 

 

Quidquadagisprudenteragasetrespicefinem – «Те, що робиш, роби розумно і дивися на кінець», тобто на мету. Це фіналістичне спрямування особливо важливе для реколекціоніста і реколектанта на послідовних етапах Вправ і в конкретних роздумах. Медитації про потрійний гріх мають привести реколектанта до «сум’яття і сорому за себе » при виді диспропорції між станом свого сумління і постійним користуванням Божим милосердям – у той час, як багато людей зазнало наслідків своїх гріхів, і це дуже болюче; роздуми про свої гріхи повинні привести людину до « великого та глибокого душевного болю та сліз за свої гріхи ». Медитації у такій формі повинна стати також предметом ревного прохання, бо плід вправ – це дар благодаті, а не лише людського зусилля. Плодом усіх медитацій першого тижня має бути спершу «пізнання своїх гріхів» (ДВ 63), « щоб нас пройняло сум’яття і сором за себе » (ДВ 48), визнання себе грішником, «безладність своїх вчинків» (ДВ 63), «внутрішнього пізнання своїх гріхів і відчули відразу до них », постанова поправи і впорядкування, « відчувши відразу до світу, відкинули все світське та суєтне » (ДВ 63). 

Це покірне «відчуття провини і великий сором» повинно характеризуватися довірою і вести до внутрішньої скрухи, «великого та глибокого душевного болю та сліз » (ДВ 55), а через «більше приниження» вести просто до справжнього навернення. Тут немає дешевої гри на почуттях, а повільне, об’єктивне усвідомлення правди і виведення з неї логічних висновків. Роздуми про гріх вказують на таїну несправедливості як на одну смугу, що з’єднує всіх спільним знаменником і своєрідною «солідарністю» в почутті провини і в прагненні надолуження. 

Сьогодні учаснику реколекцій необхідно пояснити теми диявола, гріха, осудження. Тут накопичилося багато запитань, наросли сумніви, і часто видно нестачу потрібної інформації з біблійного боку або автентичного навчання Церкви. 

Також проблема первородного гріха, особливо його «перехід» на всіх, окрім Непорочної Божої Матері, вимагає стислого пояснення і заспокоєння. 

Наступна «проблема», пов’язана з першим тижнем Вправ, – сакраментальна сповідь, особливо з усього життя. Часто необхідне біблійне обґрунтування і ясне повчання про спосіб приготування і здійснення такої сповіді. 

Реколектанти реагують дуже емоційно на розкривання справжнього обличчя гріха саме зі сторони відкинутої і зневаженої людиною Любові. Ці аспекти гріха переживаються найглибше і найплідніше. Вправи дуже добре підводять до цього аспекту misteriuminiquitatis . Ось типове свідчення: «Я плакала вісім днів! Бачу, як до цього часу «плювала в обличчя Любові», і не хочу вже цього за жодні скарби!» (молода реколектантка, вища освіта, практикуюча). 

Дуже важливі також психологічні аспекти гріха, показані в Біблії й помічені в житті як своєрідний «обман гріха» (Євр. 3, 13). Під цим оглядом ігнатіянські правила духовного розпізнавання незамінні. 

---------------------------------------------------------- 

Броніслав Мокшицкі ТІ (нар. 1935), богослов, реколекціоніст, засновник Спільноти Сестер Довіри.
<< Previous    1  [2]  3  4  5  ...6    Next >>