ПРОПОВІДІ
ПЕРШИЙ
ДЕНЬ
Постмодерна культура в
розпізнаванні гріха сучасною людиною ставить три
перешкоди.
1. Те, що Церква сприймає як
індивідуальний гріх, сучасне суспільство вважає суспільними,
політичними, економічними і соціальними проблемами світу. І ці
проблеми намагається розв’язати політичними та економічними
способами. Християнин, який приймає таку точку зору, стає у
багатьох відношеннях пасивним. Довколишній світ з усіма його
негараздами – це щось, що існує незалежно від мене. Я – частина
великої системи, і моя свобода дуже обмежена. Щоб вижити в
цьому світі, я в багатьох речах повинен прийняти ментальність
цього світу і жити так, як живе більшість людей. Отже, те, що
Церква називає гріхом, це неуникненна частина мого життя, яку я
не можу контролювати і не маю на неї жодного впливу. При такому
способі мислення авторитет Церкви поволі зменшується. Церква
застаріла, консервативна, повністю відстала від життя, живе
середньовічним способом мислення і давно віджилими вартостями.
Вона стала застиглим елементом древньої культури, нездатною
зрозуміти сучасний світ, сучасну людину, увійти в ситуацію
сьогодення і стати реальною допомогою для християнина,
зневіреного не тільки сьогоднішнім світом, але й сьогоднішньою
Церквою, навчання якої викликає лише неврози.
2. Сьогодні релігію намагаються
зробити приватною справою кожної людини, щось на зразок хобі.
Кожна людина повинна шукати у собі самій власну правду і
моральні імперативи, і дотримуватись їх. Отже, релігія
ставиться в один ряд з іншими зацікавленнями, які приносять
людині радість і задоволення. Література, мистецтво, музика,
спорт тощо. Можеш збирати поштові марки, можеш розводити
морських свинок, можеш вигулювати собаку, можеш піти в театр
або до церкви – що тобі подобається. Це твоя особиста справа. У
цьому випадку дуже важко побачити свій гріх і усвідомити, що
правда нас єднає, а гріх розділяє. І нам важко зрозуміти, що
соціальні, політичні та економічні проблеми світу – це не щось
випадкове чи закономірне, а наслідок індивідуальних гріхів
кожної людини, яка вносить свій вклад у розвиток
світу.
3. Крайній гуманізм, який ставить
людину, її „Его” в центрі всесвіту. Все повинно крутитися
довкола людини, довкола її приватних прав. Моє тіло – це моя
власність. Можу робити з ним і зі своєю душею все, що хочу. Все
виразнішим стає така ментальність – не чини іншій людині
кривди, а з собою можеш робити все, що хочеш. При такому
мисленні затрачається свідомість того, що людина не є монадою
Лейбніца, повністю відокремленою від зовнішнього оточення і
зачиненою в собі. Що кожна дія, кожна емоція і кожна думка не
залишається у людині, а виходить далеко поза нею і впливає на
довколишніх людей, на їхні дії, думки і емоції.

|