ПРОПОВІДІ

ПЕРШИЙ ДЕНЬ

Постмодерна культура в розпізнаванні гріха сучасною людиною ставить три перешкоди.

1. Те, що Церква сприймає як індивідуальний гріх, сучасне суспільство вважає суспільними, політичними, економічними і соціальними проблемами світу. І ці проблеми намагається розв’язати політичними та економічними способами. Християнин, який приймає таку точку зору, стає у багатьох відношеннях пасивним. Довколишній світ з усіма його негараздами – це щось, що існує незалежно від мене. Я – частина великої системи, і моя свобода дуже обмежена. Щоб вижити в цьому світі, я в багатьох речах повинен прийняти ментальність цього світу і жити так, як живе більшість людей. Отже, те, що Церква називає гріхом, це неуникненна частина мого життя, яку я не можу контролювати і не маю на неї жодного впливу. При такому способі мислення авторитет Церкви поволі зменшується. Церква застаріла, консервативна, повністю відстала від життя, живе середньовічним способом мислення і давно віджилими вартостями. Вона стала застиглим елементом древньої культури, нездатною зрозуміти сучасний світ, сучасну людину, увійти в ситуацію сьогодення і стати реальною допомогою для християнина, зневіреного не тільки сьогоднішнім світом, але й сьогоднішньою Церквою, навчання якої викликає лише неврози.

2. Сьогодні релігію намагаються зробити приватною справою кожної людини, щось на зразок хобі. Кожна людина повинна шукати у собі самій власну правду і моральні імперативи, і дотримуватись їх. Отже, релігія ставиться в один ряд з іншими зацікавленнями, які приносять людині радість і задоволення. Література, мистецтво, музика, спорт тощо. Можеш збирати поштові марки, можеш розводити морських свинок, можеш вигулювати собаку, можеш піти в театр або до церкви – що тобі подобається. Це твоя особиста справа. У цьому випадку дуже важко побачити свій гріх і усвідомити, що правда нас єднає, а гріх розділяє. І нам важко зрозуміти, що соціальні, політичні та економічні проблеми світу – це не щось випадкове чи закономірне, а наслідок індивідуальних гріхів кожної людини, яка вносить свій вклад у розвиток світу.

3. Крайній гуманізм, який ставить людину, її „Его” в центрі всесвіту. Все повинно крутитися довкола людини, довкола її приватних прав. Моє тіло – це моя власність. Можу робити з ним і зі своєю душею все, що хочу. Все виразнішим стає така ментальність – не чини іншій людині кривди, а з собою можеш робити все, що хочеш. При такому мисленні затрачається свідомість того, що людина не є монадою Лейбніца, повністю відокремленою від зовнішнього оточення і зачиненою в собі. Що кожна дія, кожна емоція і кожна думка не залишається у людині, а виходить далеко поза нею і впливає на довколишніх людей, на їхні дії, думки і емоції.