Тома Шпідлік ТІ  

ПЕРШИЙ ТИЖДЕНЬ ДУХОВНИХ ВПРАВ 

Жити згідно [1] зі своїм покликанням – якщо врахувати, що ми створені для того, щоб прославляти Бога й служити Йому – це привілей людей чистого серця. І тому перший етап на дорозі християнської досконалості розпочинається від очищення із гріха. Цій меті Ігнатій присвячує перший тиждень Вправ. 

Стан грішної людини 

Скруха свідчить про здатність бути людиною, про рефлексію над своїми вчинками, і вважається необхідною для всіх. Абат Менас пише в Духовному лузі: «Покутувати слід у кожний період життя – як в молодості, так і в старості; молоді люди нахиляють свої голови під ярмо, коли пробуджуються пристрасті, старші – коли міняють грішні схильності, до яких давно звикли». 

Християнське навчання, як помічено у зв’язку з аскетикою св. Василія, під цим оглядом нагадує диптих. На одній стороні написано: гріх – це єдине справжнє зло; на другій читаємо: всі гріхи можуть бути прощені через покуту. 

Словник Католицької Теології , наслідуючи західні підручники, стверджує, що покута зумовлює спочатку осудження «якогось вчинку в минулому; цей вчинок, принаймні в момент виконання, справив людині приємність». Але східних авторів більше цікавить «стан» людини, ніж сам «вчинок». І так для Феофана Затворника почуття «я грішник» важливіше від почуття «я согрішив». 

З цієї причини гріх Адама став упривілейованою темою медитації цих авторів. Але вони уникають рефлексій на тему гріха ангелів, побоюючись зануритися в теорії орігеністів. 

Гріх прародичів показує нам правду про наш стан грішної людини. Він характеризується чотирма особливими рисами, на яких Отці наголошують в гоміліях: зовнішній і внутрішній неспокій, замішання; потьмарення розуму; розмитість образу Бога і осудження. 

Отці також описують красу, гармонію і лад у всесвіті, який вийшов з рук Творця. Людина з’явилася саме в такому світі. Отож звідки походять усі біди, страждання і нещастя? Святий Василій відповідає: усе зло походить із гріха, «хвороби, які опановують міста і народи, […] засухи й неврожай, […] знищення міст, кораблів, війни, пошесті». Іншими словами: речі, створені для людини і віддані під її панування, бунтують проти неї. Гріх постає як сила, яка знищує Всесвіт, а повна відповідальність за це падає на вільний вибір зла. 

Зовнішнє замішання – це ніщо інше, як відображення того, що сталося з людиною. Людське серце втрачає здатність поєднувати і наповнюється відцентровими схильностями, пристрастями; внутрішнє місто Бога, як людське серце називає Псевдо-Макарій, стає полем для гадюк і страшних бестій. 

Але відразу слід нагадати, що грецькі Отці бачать «користь» створених речей передовсім з теофанічної точки зору: створіння – об’явлення Бога. Гріх призводить до того, що речі, замість того, щоб спрямовувати наш розум вгору, спрямовують його до землі і, закриваючи небо, перешкоджають спогляданню. Гріх спричинює засліплення розуму. Нас вражають слова Евагрія: гріх – невігластво, незнання. Класична наука моральності вчить навпаки: невігластво виправдовує гріх, який, за визначенням, є свідомим і добровільним вчинком. Тексти Евагрія і багатьох східних Отців виходять з іншої точки бачення: гріх – причина незнання Бога, гріх засліплює, потьмарює розум, і тоді створіння втрачає свою прозорість. Затримує увагу на собі, а Божі горизонти закриваються. 

Це потьмарення виявляється більш згубним, коли йдеться про можливість пізнання самого себе: людина не вважає саму себе й інших образом Бога. Втрачає духовний зв’язок і егоїстично зачиняється у собі. Отці роздумували над тим, чи гріх повністю знищує образ Бога. Заперечували. Цей образ ототожнюється з самою людиною, а грішник не втрачає існування. І тому через гріх образ Бога в людині закривається образом когось іншого, ніби маскою: образом диявола, тварини або імператора. Так стверджував Оріген, який жив у часи переслідувань. Цей стан призводить до того, що людина внутрішньо розділена, страждає і носить у собі осудження, пекельну муку. 

Пекло 

Ігнатій не уникає медитації про пекло. Вважає її корисною для збудження страху до Бога. Це також підтверджують Отці, до прикладу, Нікон з Чорної Гори. «Це один із підступів диявола: позбавити людей страху, говорити, що Бог милосердний; у такий спосіб вони стають недбалими; постійно піддаються ілюзіям і тягнуть за собою весь світ до згуби». 

З цією поставою можна полемізувати, цитуючи св. Антонія Абата: «Я вже не боюся Бога». Але всі розуміють це твердження як знак здобутої досконалості. Натомість для початківців, якими себе вважають усі, які пишуть про цю проблему, страх до Бога дуже корисний. Св. Василій пояснює це так: невинна людина постійно чула лагідний голос Бога, який промовляв до неї; гріх вчинив людину глухою – про Бога забули. Тоді прийшли біди й страждання, а людина знову чує голос Бога, тільки тепер цей голос лякає її і кличе до навернення. 

Насувається запитання: Як представити тему пекла? Йдеться про велику таїну. Барокові проповідники вміли показати її дуже живих образах. Здається, що сам Ігнатій заохочує до того, коли радить « Уявити собі велетенські язики полум’я і душі, які, так би мовити, ув’язнені в охоплених вогнем тілах » (ДВ 66). Стиль епохи? Багато хто думає, що сьогодні такий стиль неприйнятний. [...]  

Логіка гріха 

В ігнатіянській медитації правда про пекло сприймається через «чуттєвий» досвід. Такий підхід в дійсності відповідає логіці гріха. Отці визначають гріх як падіння з духовного в чуттєвий світ: змушує нас «дивитися вниз». Але чуттєвий світ, позбавлений прозорості, вже не красивий, не підносить розум догори, а навпаки, приковує його до речей, які не відповідають його вродженим прагненням, затемнює образ Бога. І тому в кожному гріхові – як індивідуальному, так і колективному чи успадкованому – пекло – це вже випереджуюча дійсність, а в деяких моментах – відчутна. 

Символічно це показують в особливий спосіб східні ікони Страшного Суду. Ми не побачимо на них Христа Мікеланджела з Сікстинської капели, який посилає половину людства в пекельний вогонь. Люди там вже є або були через свої гріхи. Христос сходить з неба, щоб врятувати тих, над якими панує темрява, «між якими на першому місці стою я», – як моляться у візантійській молитві перед причастям. А якщо хтось відкидає милосердну руку? Скільки є таких? На російській іконі пекло представлене у виді безформної і невиразної плями вогню. Для людей цього світу це незбагненна таїна. 

Обнадіює, що Адам і Єва, головні представники людського роду, незважаючи на небезпеку з боку підступного змія, адорують хрест. Саме вони представляють нашу ситуацію – осуджених і водночас врятованих людей. І такими повинні бути наші медитації над пеклом, згідно зі стародавньою пересторогою, яку повторював старець Силуан з гори Афон: «Нехай твій дух перебуває в пеклі, але без розпачу». У цьому сенсі пекло, вічне осудження – «конкретна і правдива дійсність, яку відчувають у всіх бідах і тривогах» (Павло Флоренський), але яка антиномічно йде в парі з іншою – спасінням через Христа. 

Стародавні ікони – як вже було сказано – показували пекельний вогонь без людей. Пізніше, під впливом середньовічної західної іконографії, в пекельний вогонь поміщають різні типи грішників, осуджених за різні гріхи. Це робилось як пересторога: розпізнати в них себе, побачити свої гріхи з перспективи вічності. У такий спосіб із застосуванням до себе можна зрозуміти ігнатіянську медитацію про « певний гріх будь-якої людини, яка через один головний гріх пішла до пекла, а також безлічі інших людей, які пішли туди за гріхи менші, ніж скоєні нами » (ДВ 52). 

Цікаво, що подібні думки знаходимо в творах російського святого Йосифа Волоколамського (помер у 1515). Там немає пекла, але він вказує на нещастя земного життя, яким були піддані російські в’язні тих часів. Йосиф радить поїхати туди й плакати, бо ці в’язні сильно страждають через гріхи, набагато менші від наших, а нам живеться добре. Це повинно спонукати нас до покути, щоб ми не закінчили гірше від цих злочинців. 

Ми також помічаємо повчальну збіжність між медитацією з Вправ та іконою Страшного Суду. У центрі ікони Христос: Він сходить на вівтар, над яким височіє хрест. Адам і Єва адорують Його на колінах із невимовною любов’ю. А Ігнатій хоче, щоб медитація про пекло закінчилася такою розмовою: « Потрібно, уявивши собі Христа, Господа нашого, розп’ятого на хресті, вступити з Ним у бесіду й запитати, як Він, Творець, зійшов до того, що став людиною і заради наших гріхів від вічного життя перейшов до земної смерти, яку прийняв таким чином. Подібно, звертаючись до себе самого, треба запитати: Що я зробив для Христа? Що роблю для Нього? Що маю для Нього зробити? І так, дивлячись, як Він страждає, розп’ятий на хресті, слід розважити над усім, що спаде нам на думку » (ДВ 53). 

Adamredemptuscrucemadorat – «відкуплений Адам адорує хрест», – читаємо на деяких середньовічних образах Страшного Суду. Саме цей напис повинен для нас стати символом. 

Іспит сумління 

Для того, щоб збудити почуття жалю і розказати про свої думки духовному отцеві, необхідно розпізнати те, що діється в душі. Практика щоденного іспиту сумління в особливий спосіб пропагується пасторальною літературою. З Отців Церкви цією темою часто займався св. Йоан Золотоустий. Але для того, щоб знайти детальні вказівки про метод, слід звернутися до сиро-палестинської монастичної літератури IV століття. Св. Доротей з Гази подає на цю тему дуже конкретні вказівки. 

Св. Йоан Ліствичник розповідає, що бачив монахів, які в нотатнику щоденно записували свої гріхи й думки. Також стверджує: «Якщо хтось бачить, що сильно зневолений якоюсь шкідливою звичкою, то повинен озброїтися для боротьби з нею. Бо якщо не здолає її, то не матиме жодної користі від долання інших». Загальний іспит сумління, якщо його сумлінно практикувати, сам по собі стає «частковим іспитом». 

Можна знайти також і теоретичні пояснення. За стоїками, шкідливі звички мають різну природу, але чесноти з’єднуються між собою і зростають разом. З цієї засади можна витягнути два протилежні практичні висновки. Перший висновок захищає св. Василій: слід дотримуватись усіх Божих Заповідей, жодної не занедбувати, бо порушиться гармонія чеснот. Але цей висновок походить більше з логічної дедукції, ніж із досвіду. Товариш Василія, св. Григорій Назіянзький, притримується протилежної думки. Зауважує, що один практикує одну чесноту, інший – другу, а всі однаково прагнуть поступу. Якщо добре практикують одну чесноту, то інші зростають разом із нею. Схоластики пізніше скажуть, що чесноти – як пальці на руці, якщо росте один, то ростуть і інші. 

Іспит сумління практикували буддисти, піфагорійці та стоїки. Але порівняння дохристиянських практик із християнськими виявляє значні відмінності. Вони дуже помітні, якщо взяти до уваги «п’ять пунктів» Ігнатія. У натуральній аскезі перше місце має те, що Ігнатій ставить на п’яте місце: «Постановити виправитися за допомогою Божої благодаті». Якщо зосередитись лише на цьому пункті, то духовна боротьба зведеться тільки до сильних вольових зусиль. 

Без сумніву, що сильна воля має велике значення. Стародавні люди – як язичники, так і християни – були нечуваними оптимістами. Ледве допускали «гріхи слабкості». «Достатньо бажати», – говорив св. Йоан Золотоустий. Це не пелагіанізм, бо закладали дію Божої благодаті, за допомогою якої, якщо йдеться про очищення серця, все є можливе. Ігнатіянський частковий іспит сумління – це підбадьорюючий приклад подібного оптимізму. І тому, з цієї точки зору, його слід належно оцінити. Але помилковим було би припущення, що мета цієї вправи полягає лише у покращенні поведінки. Цей іспит – молитва, в якій беруть до уваги й інші релігійні мотиви. 

Християни зазвичай роблять іспит сумління перед сповіддю. Він є частиною покути. Ігнатій ставить цю частину на четверте місце: просити у Господа Бога прощення за свої провини. Це суттєво відрізняється від звичайної постанови. Постанова поправи може зачинити людину в самій собі, у власній самодостатності. Коли просимо прощення, то все виглядає інакше. Це діалогічний акт, який закладає, що зло – це спільна шкода, образа Бога, а не лише «особиста вада». 

Знаємо, що інтерпретація виразу «образа Бога» спричинювала немалі труднощі не лише Фомі Аквінському, а й багатьом сучасним богословам. Вони бачать у цьому виразі неточне окреслення відкинення Божої любові. Бо як можна образити самого Бога? Дійсно, це буде незрозумілим, якщо втратимо діалогічний аспект нашого зв’язку з Отцем, через Сина, в Святому Духові. Св. Василій, який справляє враження суворого мораліста, а гріх окреслює як порушення «закону», повністю переконаний, що закон покривається із Божим «словом». Хто виступає проти нього, погорджує тим, хто його висловив. І саме з цієї причини, якщо йдеться про матерію гріха, дуже важко приймає різницю між важким і легким гріхами. У важкому гріхові, як і в легкому, Богом погорджують. І тому ми повинні просити в Бога прощення за всі провини, бо в кожному гріхові «забувається» про Бога. 

На третє місце Ігнатій ставить те, що докладно відповідає термінові «іспит»: « Вимагати від своєї душі звіту насамперед про думки, потім про слова, а тоді про вчинки, подумки переглядаючи годину за годиною або одну пору дня за іншою, від моменту пробудження до хвилини поточного іспиту » (ДВ 43). 

Це звичайне повчання, і тому не вимагає коментарів. Але можна звернути увагу на один варіант цієї вправи, запозичений з індуїзму. Він полягає у зміні послідовності: не зранку до вечора, а звечора, тобто від моменту початку іспиту сумління. Усвідомлюємо те, що безпосередньо відбувалося перед даним моментом, потім пам’ять рухається назад в часі. Це не має нічого спільного з теорією метемпсихозу, згідно з якою людина, чинячи у такий спосіб, могла би сягнули пам’яттю минулого життя. Нам просто здається, що цей метод краще допомагає відкрити причини станів, в яких перебувало серце. А саме це Ігнатій наполегливо радить у духовному розпізнаванні. 

Із сумом мусимо ствердити, що те, що Ігнатій поставив на перше місце: « Подякувати Господу Богу за всі отримані ласки » (ДВ 43), дослідники ігнатіянської думки коментують стисло і дуже загально. Факт, що Ігнатій вмістив вдячність на перше місце, показує, яке велике значення надавав цьому. Але ця рекомендація вписується в традицію того, що Евагрій називав «спогляданням Провидіння»; таке споглядання є ознакою мудрості людини, яка відкриває Божий перст, який діє в історії. Євреї пізнавали Ягве, роздумуючи над своєю історією. Але кожна особа могла би написати, як це зробила св. Тереза з Лізьє, свою «історію душі». Ігнатій радить робити це два рази на день. Отож розуміємо, чому Ігнатій вважав іспит сумління щоденною побожною індивідуальною практикою, відповідною навіть у разі важкої хвороби. Людині у такому стані важко буде виправляти зовнішні занедбання, але повинна дякувати Богові за все, що нам посилає, бо Він безустанно нам прощає. Такі думки породжують тривке почуття, яке на Сході називають πένθος , постійною скрухою. 

Жаль за гріхи, скруха ( πένθος ) 

З першого тижня Вправ виходять не лише з прощенням гріхів, а й з новим духовним обличчям. Людина осягає повне усвідомлення, що є грішником, якому Бог пробачив. Духовність Сходу вміла виразно наголосити на цьому аспекті. Західним моралістам дорікали, що їхнє навчання стало дуже «предметним». Увага зосереджується на «гріхах», а оскільки вони вже були прощені в Таїнстві покаяння, то вважається, що людина може розпочати з місця, в якому перебувала до гріха, хоча з деякими неуникненними втратами, які нагадують «рубці» від незагоєних повністю ран. 

У такому розумінні покута є Доброю Новиною тільки тому, що врятувала нас від великої небезпеки, але не вважається станом, який має тривку вартість. А саме цю тривку вартість виразно підкреслювали на Сході, зосереджуючись не стільки на «гріхові», скільки на «грішникові». Він досвідчує – завдяки скрусі – нову дійсність: відкриває милосердне обличчя Бога. І тому не хоче повертатися до попереднього стану, так, ніби нічого не трапилося, і забути про свої гріхи. Навпаки, постійно їх згадує, аби такі спомини стали джерелом великої втіхи. Переконується у великому милосерді Отця до блудного сина, але спомин про це стає джерелом сліз втіхи. Аскети Сходу дуже цінили цей досвід. 

Св. Атаназій розповідає, що св. Антоній щодня оплакував свої гріхи. Саме через це «його зовнішній вигляд променів спокоєм, ніби настрій обличчя випливав із духовної радості». «Обличчя, обмите сльозами, – говорить св. Єфрем, – має в собі непроминаючу красу». Але водночас аскети помічали також і своєрідне протиріччя: Як погодити часті заохочення до безустанного жалю з надією на швидкий результат скрухи? Авва Поймен запевнює брата: «У момент, коли людина впадає в гріх, але скаже: «Моя провина», гріх зникає». Але в аскетів прощення не осушує джерела сліз. Св. Йоан Золотоустий пише: «Отож необхідно, аби ми, раз очищені з гріхів, мали їх завжди перед очима». 

Аскети Сходу повністю усвідомлювали цю антиномію. І, щоби не плутати два різні стани душі, розрізняли їх за допомогою двох термінів: μετάνοια і πένθος . Μ ετάνοια збуджує слова: «Я согрішив, Господи, прости мені». Це визнання, яке супроводжує надія на те, що Бог скоро простить. Π ένθος, luctus збуджує почуття, яке можна виразити так: «Господи, який Ти добрий, що пробачив мені». Таке почуття порушує до сліз, які народжуються не «зі смутку, а з великої радості». 

Почуття πένθος монахи так цінили, що для його утримання використовували різні, навіть штучні засоби. Серед них на першому місці були медитації про смерть і Страшний Суд – з’єднані між собою. Відповідником чистилища стали τελώνια, «митниці», через які душа повинна пройти по смерті. На кожному «стоянні» дияволи звинувачують, а ангели захищають. З-під пера святого Григорія з Нареку, вірменського поета, виходить Страшний Суд як спосіб загального переходу через «мито». Всі дияволи звинувачують людину, а всі ангели та святі її захищають. Насамкінець вона чує безмежно милосердний вирок з уст Судді, який любить людей. 

Можемо ствердити, що в різних варіантах постійно повертається основна ідея: чим краще пізнаємо свої гріхи, тим більше досвідчуємо милосердної доброти Христа. У найбільш сконденсованій формі цей досвід виражається у славному стрілистому акті, знаному як Ісусова Молитва: «Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного». 

Духовний плач був однією із основних втіх монаха. Такий плач діаметрально протилежний сумові λύπη – одній із фундаментальних вад. У латинському списку семи головних гріхів його замінює заздрість: сум, викликаний добром, якого зазнають інші. Схід розуміє це набагато ширше. Вказують на почуття болю або знеохочення і жалю через втрату якогось земного добра: багатства, близької людини, земної слави, здоров’я тощо. Хто плаче над гріхами, тобто над втратою любові Бога, той вважає увесь сум цього світу смішним. 

Не очікуємо, що Ігнатій знав термінологію цих розрізнень. Але інтуїтивно відчував необхідність іспиту совісті в першому тижні Вправ і, по можливості, загальної сповіді. Її не радять робити лише скрупулянтам, бо вона могла би викликати в них сумніви, а це виразно суперечить визнанню віри: «Вірю у відпущення гріхів». У нормальній ситуації, навпаки, віра зміцнюється саме завдяки згадуванню своїх провин. 

Кінцева бесіда, яку Ігнатій подає після другої медитації про гріхи, – добрий приклад почуття, яке окреслюють як πένθος , і нагадує медитацію св. Григорія з Нареку. Переглядаючи свої гріхи, видаємо «вигук зачудування, породжений глибокими почуттями». 

« Розмірковуємо про всі створіння і дивуємось, як вони залишили нам життя та ще й оберігали його; про ангелів, які, хоч і є мечем Божої справедливости, терпіли нас, обороняли і молилися за нас; про святих, які заступалися за нас у своїх молитвах; про небо, сонце, місяць, зорі, стихії; про плоди, птахів, риб і тварин; про землю, яка чомусь не розступилася і не поглинула нас, створивши нове пекло, де ми були б приречені на вічні страждання. Завершити вправу треба бесідою про милосердя, розмовляючи з Господом Богом, дякуючи Йому за те, що зберіг мені життя аж до цього часу, та постановляючи з допомогою Його благодаті виправитися у майбутньому. В кінці промовляємо “Отче наш”» (ДВ 60-61). 

Але монахи знали, що людські почуття дуже зв’язані з землею і що ми легко засмучуємося або через відсутність веселого оточення, або через голод, фізичний біль тощо. І тому застосовували своєрідну хитрість. Якщо з’являється сум, то швидко згадуємо якийсь гріх, аби у такий спосіб плач, народжений земними причинами, став святим плачем, і тоді спустошення стане втіхою. 

У такий спосіб використовують засоби, які ми назвали «штучними». Для того, щоб культивувати πένθος , багато монахів жили в пустелях, у темних печерах, уникаючи сміху, який вважали небезпечною розпустою, і культивуючи зречення. Але їхні обличчя виражали непорушний спокій. Майже всі ці способи містяться в додаткових заувагах після першого тижня Вправ: там говориться, що треба уникати сміху й не думати про веселі справи; радиться піст, чування, вмертвлення тіла тощо. Мета очевидна: викликати плач через гріхи; цей плач визволить людину з наслідків гріха і від суму, породженого матеріальними негараздами. 

---------------------------------------------------------- 

Тома Шпідлік ТІ (1919-2010), чеський кардинал, викладач патристики і теології духовності в Папському Східному Інституті та в Грегоріанському Університеті в Римі.