Кшиштоф Осух ТІ
СВОБОДА І ВИЗВОЛЕННЯ У ПЕРШОМУ ТИЖНІ ДУХОВНИХ ВПРАВ
Свобода і визволення – ці слова пробуджують у нас переважно живий відгук. Це тому, що і свобода, і почуття поневолення належать до фундаментального досвіду кожної людини. Статус людської екзистенції можна описувати по-різному – але врешті-решт людина відкриває, хоча не завжди визнає це рефлексивно, що стоїть перед непізнаною Таїною, від якої сподівається радикальних змін, визволення своєї екзистенції до Повноти, яка виражається у різний спосіб. Так є, так повинно бути «в кінці», але поки людина дійде до радикального прийняття Сенсу і до визволяючої її віри в Таїну, спочатку мусить помітити радикальну альтернативу, задану людській свободі. На шляху до безумовного прийняття Сенсу і Таїни необхідно зазнати радикалізм: «або – або», перед яким стоїть людина. Ця друга і негативна частина альтернативи означає, що треба дійти до границі власної скінченності й скінченності світу і затриматися без-надійно. Людина може затриматися на границі себе самої і світу і не перейти їх до Того, який у своїй Необмеженості створює обмежену дійсність людини і світу. Вражаючим є те, що суттєво спільний людський досвід стає основою для радикального відмінних виборів. Перед дійсністю, яка проявляється як проблематична і навіть абсурдна, одні виходять до Божественної Трансценденції, інші – заперечують остаточний Сенс і переконані, що падають у порожнечу, з одного боку, з почуттям геройського реалізму, з другого – з неминучим відчуттям даремності всього і розпачі. Це коротко про альтернативу, перед якою стає кожна людина в своїй свободі, тобто в цьому фундаментальному дарі й завданні, аби себе вибрати і окреслити в своєму виборі: я спрямований в акті віри до особової Безмежності Бога або ув’язнений у своїй скінченності й поневолений межами, в кінці – межею смерті у розумінні знищення свідомої екзистенції.
Фатальна байдужість
Людина загалом і сучасна людина зокрема – це поле боротьби сил афірмації життя і сил самозаперечення, заперечення визволяючого остаточного Сенсу, переплетеного з незрозумілою святою Таїною. Людину притягує свята Таїна Бога – якщо вона доходить до якогось бачення Її, але також її «щось» пхає в прірву порожнечі й абсурду. На жаль, сьогодні маємо справу – і це в масовій, цивілізаційній шкалі – з байдужістю до драматичної альтернативи сенсу і безсенсу, життя і смерті, афірмації та заперечення. Місце ревності – у вірі чи в атеїзмі – зайняла байдужість. Ми ввійшли в «еру постатеїзму, тобто в епоху, в якій люди погодилися із відсутністю Бога й самі організовують своє життя, серйозно або легкодумно, але без Бога». Це розпізнання французького автора Марселя Неша співпадає зі ствердженням Мартіна Гайдеггера: «Час Ночі Світу – марний час, бо марніє чимраз швидше. Змарнів так, що вже не може розпізнати, що відсутність Бога є саме відсутністю».
Пробудження свободи
На фоні вищеописаної, з одного боку, альтернативи, перед якої стоїть людська свобода, з другого – байдужості багатьох людей до вирішального характеру цієї альтернативи, об’являється значення праці людського духу, яка здійснюється у першому тижні Духовних Вправ. Вона веде до пробудження вразливості до заданої людині альтернативи життя і смерті, надії та розпачу. Водночас це праця визволення приспаної й несвідомої самої себе свободи до свободи, яка стає свідомим самостановленням у світлі правди про всемогутність і любов Творця, нашого Господа і Бога. У Духовних Вправах, особливо під час фундаменту і першого тижня, реколектант повинен гостро усвідомити свою свободу, тобто те, що він даний собі самому, аби володів самим собою; що даний собі самому, аби в світлі пізнаної правди і добра панував і, спираючись на володіння самим собою і на панування над самим собою, себе будував і у такий спосіб прямував до повноти, яка йому властива. У процесі Вправ реколектант починає розуміти, що перед даром і завданням свободи у такому розумінні не треба і не можна втікати.
Свобода для цінностей і для Бога
В Духовних Вправах – і це вже на самому початку – у фундаменті – свобода покликана зробити радикальне відкриття і визнати, що становлення людини не є якоюсь абсолютною автономною креативністю, а що ця креативність, властива людській свободі, піддана імперативам правди і добра. Людина будує себе в залежності від правди і в пошані до ієрархії добра. Але самі цінності в абстрактному розумінні не визволяють людину, хоча її автентично будують. В Духовних Вправах життєво важливим є те, що людина стає не лише перед радикальною альтернативою правди й неправди, добра і зла, вищих і нижчих цінностей, але стає перед особовою альтернативою: я сам або я в єдності з моїм Творцем і Господом. В ім’я правди людина покликана релятивізувати себе, тобто прийняти поставу стосовно Бога.
Закодована Любов
Вже фундамент Вправ закликає реколектанта ввійти у зв’язок прославлення Бога, служіння Йому і шанування Його – як відповідь на люблячий дар Творця, вписаний у триваючий акт створіння. Площиною налагодження зв’язків, які визволяють людину, є Божа любов, яка на етапі фундаменту закодована – якщо так можна сказати – з обох сторін. Зі сторони Бога любов виражається саме в акті постійного творення людини, а зі сторони людини виражається у радісному прославленні Бога за все, що вона отримує від Творця, і через усе, що вона робить. Також готовність служити Богові в реалізації Його плану і повна пошана до Божих заповідей і незрозумілих доріг – це конкретне вираження довірливої любові людини до Бога. Можна сказати, що під час виконання фундаменту свобода починає пробуджуватися і відчувати свою як позитивну, так і негативну глибину: з одного боку, бачить, що вона – плід Божої любові й покликана нею до відповіді в любові, з другого боку, починає відчувати внутрішній опір стосовно цієї пропозиції. Також бачить, як їй далеко до життя, згідного з об’явленим Божим ладом. Реколектант, заспокоєний творчою любов’ю Бога Отця і захоплений красою стосунків, впорядкованих Божою любов’ю, приготований увійти у перший тиждень Вправ і зміряти сили з негативною глибиною свого серця, яка релігійною мовою і у Вправах називається гріхом.
Гріх ангелів
Перший тиждень Вправ проявляє в реколектанта і стосовно реколектанта всі, зазвичай неусвідомлені, виміри гріха. І так спочатку роздуми про гріх ангелів (пор. ДВ 50) освітлюють світ людської свободи. Реколектанта запрошують поступово відкривати правду про природу створеної свободи. Він усвідомлює, що драма свободи стосується не лише людини, але й інших духовних істот, створених на образ і подобу Бога. Через ці роздуми ніби окреслюється найдальший горизонт історії людського гріха. Тут є місце, між іншим, і на те, щоби людська свобода побачила у повному спокою і розважливо духовне джерело спокус, які зазнає: Нам бо треба боротися не проти тіла й крови, а проти начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви, проти духів злоби в піднебесних просторах (Еф. 6, 12). У правді про падіння ангелів і про їх перехід «від благодаті до злоби» пояснюється факт залежності світу від сили Злого, який пригнічує людську свободу. Св. Йоан напише, що ввесь світ лежить у лихому (1 Йо. 5, 19). У конфронтації з правдою про гріх ангелів свобода реколектанта пробуджується щораз більше і стає чутливою, бачачи, що ангели, хоча були насичені любов’ю Творця і просвічені кращим пізнанням, ніж люди, « не бажаючи скористатися властивою їм свободою, щоб поклонятися та коритися своєму Творцеві і Господу, впали в гординю, змінили благодать на злобу й були звергнуті до пекла » (ДВ 50). З цього реколектант висновує, що недостатньо лише мати світло правди і бути коханим, аби перебувати в єдності з Творцем. Ще необхідно чинити духовні зусилля, завдяки яким спроби довіри будуть підтримуватися. Роздумуючи про гріх ангелів, реколектант відкриває ніби на нейтральній території тривожну правду, що спокуси гордощів і недовіри до намірів Творця народжуються не тільки і не в першу чергу з нестачі знань і любові. Бо саме такі «велетні» існування як ангели, які ясно пізнали свій статус і були щедро обдаровані любов’ю та іншими дарами, перейшли від благодаті до злоби й гордощів.
Гріхопадіння в раю та інші гріхи
Розпочинаючи роздумувати про гріх Адама і Єви (пор. ДВ 51), реколектант щораз виразніше бачить, що світ створених вільних істот – ангелів і людей – один взаємопов’язаний світ; що треба рахуватися з фактом впливу сили Злого на людську свободу. Ці розумні й зіпсуті у гордощах і злобі духи впливають на людину, звертаючись до її екзистенціального стану створеної істоти. Бути створеним означає бути коханим і бажаним, але означає також бути обмеженим, а це, в свою чергу, означає бути спрагненим «покращення» своєї екзистенціальної ситуації, аби швидко дійти до повноти досконалості. Істоту, створену й покликану Богом – після випробування – до участі в безмежності Божого життя, завжди можна спокусити принадою, яка вийде з неї самої або як зовнішня підказка – стати Богом без Бога, водночас відкидаючи умови випробування, окреслені добротою і мудрістю Творця. Вникання в механізм спокушання в раю, споглядання наслідків гріха, зважування гріха, його гидоти та злоби, врешті усвідомлення, як гріх позначається на власному житті (пор. ДВ 56) – все це призводить до того, що реколектант починає усвідомлювати свою свободу і свій справжній стан. Це стан поневолення. В історії зростає річка зла і гріхів. Реколектант бачить і відчуває, як він занурений у цю річку. Вдивляючись у глибину свого серця, бачить, як його психічна структура, ставлення до людей і до світу позначені гріхом. Також відкриває найглибше джерелом цієї ситуації; поламані стосунки з Господом і Творцем негативно позначаються на всіх стосунках – стосовно самого себе, ближніх, світу.
Тривожні запитання
Фундаментальний гріх розірвання довірливого зв’язку з Творцем та інші гріхи – як його неминучий наслідок – постають перед людською свободою як найбільше зло, яке загрожує людині. У реколектанта виникає більш-менш усвідомлене і сповнене великим занепокоєнням запитання: Чи його існування, позначене гріхом і провиною, стражданням і смертю, може розраховувати на спасіння, на визволення? Чи людська екзистенція взагалі може бути прийнята людиною і Творцем? Чи людина може радісно прославляти Творця за існування, вплетене в гріх і смерть? Чи в очах Бога людський спосіб існування в провині й гріху можна виправдати? Ці запитання втрачають абстрактний характер під час особистої конфронтації з гріхом і смертю. Через них виражається екзистенціально відчута альтернатива: життя і смерті, надії та розпачу.
Рятівна Любов
На щастя, в прірву провини й гріха, у бачення різноманітних обмежень і зневолень людської свободи реколектант входить у Вправи ніби подвійно застрахованим: застрахований безвідмовною любов’ю Бога Творця і любов’ю Бога Спасителя, який в Ісусі Христі сходить на дно людської погибелі, аби людину врятувати, визволити і знову прийняти в любові. Образно можна сказати, що Вправи ведуть реколектанта через гори й долини: він сходить на гору фундаменту, де перед очима свободи відхиляється любовна афірмація Бога Творця і весь лад людської діяльності, який випливає з цієї любовної афірмації, але наступні кроки на початку першого тижня ведуть реколектанта на дно темної долини гріха й смерті. Але другий етап першого тижня виводить реколектанта на гору Хреста.
Розмова з Розп’ятим
Розмова з розп’ятим Господом показує безодню гріха на фоні безмежної любові Бога до людини. У розп’ятій любові Ісуса Христа згадується керигма, вся рятівна любов Бога, який грішну людину все ще приймає, все ще її прагне і доброзичливий до неї. Він залишається безумовно вірним своїй любові Творця і Отця. У постійних розмовах із розп’ятим Христом реколектант входить у сферу великих дарів, але також і в велику духовну працю, яка унаочнює людській свободі ці дари: « Потрібно, уявивши собі Христа, Господа нашого, розп’ятого на хресті, вступити з Ним у бесіду й запитати, як Він, Творець, зійшов до того, що став людиною і заради наших гріхів від вічного життя перейшов до земної смерти, яку прийняв таким чином » (ДВ 53). У стіп Розп’ятого на Кальварії реколектант підданий силі любові, яка виходить із Хреста. Над прірвою безсенсовності й розпачу біля реколектанта стає Той, який « Творець, зійшов до того, що став людиною» ; який стримує реколектанта від заперечення, від падіння в прірву порожнечі, афірмує його людську природу, показує сенс усіх людських зусиль і обмежень, знімає тягар провини і смерті. Що більше: просить про довірливе перебування – разом із Ним – у випробуваннях, які є єдиною дорогою до Отця. Свобода, зневолена гріхом і провиною, стражданням і смертю, вводиться у безмежний простір Світла і Любові. Нарешті знаходить ріллю, для якої створена. Розп’ятий і воскреслий Христос переконує реколектанта, що у всіх найбільших небезпек – гріха, смерті й диявола – відібрана сила смертельного нищення і боротьби проти любовного зв’язку Бога з людиною.
Не пропускати роздумів про пекло
У цьому загальному огляді першого тижня Вправ слід ще зауважити, що він закінчується роздумами про пекло (пор. ДВ 65-71). Ця вправа, яку щораз частіше пропускають, має дуже важливу функцію, яку недооцінюють, у забезпеченні здобутої свободи. Друге введення до роздумів про пекло найкраще показує значення цієї вправи для зміцнення здобутої свободи завдяки поглибленій скрусі серця і завдяки безмежності Божого Милосердя: « Тут потрібно просити внутрішнього осягнення страждань, що їх зазнають засуджені, щоби принаймні страх перед покаранням утримував нас від гріха, якщо вже ми, з огляду на свої провини, забули про любов до Господа Бога » (ДВ 65). Подібну думку св. Ігнатій висловлює у вісімнадцятому правилі єдності з Церквою: « Понад усе треба, звісно, цінувати старанне служіння Богові, породжене чистою любов’ю, проте потрібно водночас неабияк хвалити почуття страху перед Божою Величчю, позаяк не тільки синівський страх, але й страх рабський є річчю побожною і вельми святою, і якщо людині не до снаги сягнути чогось кориснішого, то він може дуже допомогти їй позбутися смертного гріха; а зробивши це, людина легко приходить до синівського страху, який цілковито прийнятний і приємний для Бога, оскільки нероздільно пов’язаний із любов’ю до Нього » (ДВ 370). Допоки людина живе на землі, її постійно супроводжує, як тінь, можливість вибрати пекло місцем вічного перебування, а це відбувається в акті зачинення в собі й у акті обожнення обмеженої дійсності світу. І тому добре – виходячи з реколекцій з плодами, властивими для першого тижня – ще раз побачити, від чого Христос визволив грішника і до чого він може повернутися…
Можливе продовження
Якщо реколектантові дійсно вдасться скоштувати в фундаменті й першому тижні нової свободи, яка внутрішньо визволена любов’ю Отця Творця і милосердною любов’ю Сина Спасителя, то він прагнутиме ввійти в наступні тижні Вправ, аби приєднатися до Ісуса, бути в Ньому, йти за Ним, вчитися в Нього і віддати Йому своє серце. Щойно цей довготривалий процес забезпечить крихкий плід першого тижня, перемагаючи гріх, смерть і диявола постійно й безповоротно. З християнського досвіду знаємо, що ця перемога насправді стає тривкою й постійною не через сам факт одноразового виконання всіх Вправ, а через постійне їх виконання, аж поки плоди кожного тижня не стануть тривкою складовою, яка окреслює кожний акт свободи: кожний намір, рішення і вчинок. ----------------------------------------------------------
Кшиштоф Осух ТІ (нар. 1949), реколекціоніст, духовний
керівник, директор Центру Духовності в
Ченстохові.
| ||