Юзеф Августин ТІ  

ЯК ПРОДОВЖУВАТИ ДУХОВНІ ВПРАВИ В ЩОДЕННОМУ ЖИТТІ 

Духовні Вправи – школа внутрішнього життя 

Ігнатіянські реколекції, безсумнівно, великий досвід. Але його не треба ізолювати від усієї історії свого життя. Особистий досвід Вправ слід вписати в увесь контекст внутрішнього життя. З однієї сторони, особливий реколекційний досвід слід цінити як дар благодаті; з другої – не потрібно його переоцінювати. Інтенсивність реколекційних переживань часом може ввести реколектанта в оману. Він може переоцінити вплив цього часткового досвіду на все своє життя. Може також абсолютизувати методи й зміст Вправ. 

Дійсний духовний вплив реколекційного досвіду необхідно розпізнавати в щоденному житті, особливо в стосунках із ближніми. Як не можна абсолютизувати жодних методів, тем, людей, які допомагають нам у духовному житті, так само цього не можна робити стосовно Духовних Вправ. 

Абсолютизування методів і засобів для духовного життя тільки затемнює погляд на суть внутрішнього досвіду: на досвід самого Бога. Тільки Бог абсолютний. Все інше в нашому житті повинно підпорядковуватися Йому. Кожний одноразовий інтенсивний духовний досвід, до прикладу, проща, дні віднови, реколекції або інші зустрічі може поглибити все наше духовне життя лише тоді, коли його вплив розтягнеться на щоденне життя. Також Духовні Вправи можуть позитивно вплинути на внутрішнє життя лише тоді, коли реколектант продовжуватиме їх у щоденному житті. 

Тепер попробуємо відповісти на запитання, у який спосіб реколектант може перенести деякий суттєвий зміст і форми молитви з ігнатіянських реколекцій в свою щоденність, аби таким чином поглиблювати й розвивати зустріч з Богом. 

Продовжена особиста молитва 

Духовне життя вимагає не лише щоденного іспиту сумління, але й продовженої молитви. З огляду на інтенсивне професійне та родинне життя щоденна довга медитація часто неможлива. Але ми повинні шукати принаймні один чи два рази на тиждень певний «часовий простір» для продовженої особистої молитви. Якщо можемо упродовж тижня часто дивитися телевізор, то цей час можемо використати для молитви. 

Якщо говоримо, що не маємо часу для молитви, то це означає, що він погано спланований, і в нашому плані дня бракує гармонії. Можливо, що слід відмовитися від деяких неважливих занять і праць, аби спланувати довшу молитву. Ми часом втрачаємо багато часу лише тому, що нашим діям бракує певного порядку. Часто марнуємо багато енергії на боротьбу зі своїми страхами, побоюваннями, внутрішніми конфліктами. Тим часом продовжена молитва може стати часом впорядковування нашого життя, і через це – відновленням розпорошеної людської сили. 

Практика духовного розпізнавання 

Духовне розпізнавання – важлива проблематика ігнатіянських реколекцій. Під час щоденного іспиту сумління можемо пробувати вводити в життя мудрість правил духовного розпізнавання, над якими ми роздумували під час реколекцій. 

Перший крок у духовному розпізнаванні – віддалятися від своїх почуттів, особливо негативних, які є проявом духовного спустошення. Духовне життя легко припиняє свій розвиток, якщо часто піддаємося невпорядкованим почуттям і настроям. Духовне розпізнавання розпочинається від відокремлення від власних відчуттів, переживань і настрою. Особливо на початку школи духовного розпізнавання важливо вчитися «ловити себе» на різноманітних негативних емоціях і «долати їх» в собі, поки вони не почали впливати на нашу поведінку. 

Духовне керівництво – важлива допомога в духовному розпізнаванні. Виговоритися перед іншою людиною, яка здатна налаштуватися об’єктивно до нашого досвіду, дуже нам допоможе в моменти кризи і при прийнятті важливих життєвих виборів. Не можемо залишатися самі у важкі хвилини життя. Але, користаючи з керівництва, треба усвідомлювати межі людської допомоги. Духовний керівник може лише супроводжувати нас своєю присутністю, молитвою, порадами. Кожний повинен сам нести тягар свого життя: тягар особистих рішень і відповідальності за своє життя. 

Участь у житті Церкви 

Спільнота Церкви – середовище, в якому зростає наше внутрішнє життя. Її нам дали як допомогу для нашого зростання і як місце свідчення про Ісуса. 

Йдеться не лише про участь у парафіяльному житті (часто, на жаль, позначену анонімністю), але й про участь у конкретній живій «малій спільноті» Церкви. Для того, щоб парафія могла добре виконувати свою роль – згідно з бажаннями ІІ Ватиканського Собору, – вона повинна бути спільнотою малих спільнот. У малій спільноті Церкви, яка інтегрована з більшою спільнотою, отримуємо спочатку духовну і людську допомогу, а потім самі надаємо її тим, які її потребують. Спільнота Церкви – це місце взаємної допомоги, любові та взаємного свідчення. 

Нам треба шукати опору в малій спільноті Церкви особливо тоді, коли нам бракує «природної спільноти» – родини або чернечої спільноти. Особи, які відчувають покликання до «самотності в світі», в особливий спосіб покликані відкрити Церкву як спільноту. Цим особам спільнота Церкви може дати сильну підтримку, особливо у важкі моменти. Церква як Містичне Тіло об’являє свою силу саме через те, що самотня і загублена людина може знайти допомогу, втіху і зміцнення не лише в духовному вимірі, а й у багатьох «земних справах». 

Але ми покликані не тільки користуватися спільнотами, які добре «функціонують», але також зміцнювати й розвивати спільноти, завдяки яким Церква стає живим організмом. 

Необхідність терпеливості 

Прикладаючись до свого духовного життя у більш зрілий спосіб, треба усвідомити, що внутрішній ріст вимагає часу й терпеливості. Бог дає нам час для зростання, а ми повинні бути терпеливими. Терпеливість необхідна нам особливо тоді, коли відкриваємо глибокі емоційні проблеми або коли маємо приймати важливі життєві вибори. Наша терпеливість повинна виражатися у конкретних поставах стосовно себе самих. 

Не треба ставити нереальних завдань, які випливають із несприйняття себе самого або з гордощів. Свої плани на майбутнє слід очистити з «гонитви за власною» величчю. Гордість вимагає «негайно» від себе самого і від інших таких змін, які в природному процесі відбуваються упродовж кількох років. Не можна вимагати від себе лише успіхів. Слабкість у різних вимірах – це інтегральна частина людського життя на землі. Покірний підхід до себе самого вимагає брати до уваги свої слабкості. Автентичність нашого духовного життя підтверджується, між іншим, у свідомому переживанні своєї гріховності. 

Але наша терпеливість не може полягати у пасивному очікуванні чуда. Терпеливість повинна супроводжуватись систематичним духовним зусиллям. У наших зусиллях до повнішої зрілості віри великою допомогою може бути «метод малих кроків». Великі внутрішні зміни зазвичай не відбуваються великими окремими стрибками, а завдяки щоденним витривалим зусиллям. Причиною нашого застою в духовному житті часто є спроби змінити все життя відразу – одним актом волі. Помічаючи малу ефективність таких одноразових зусиль, легко знеохочуємося чинити подальші внутрішні зусилля. 

Метод малих кроків вчить нас покірно підходити до життя і помічати сліди присутності та дії Бога в дрібних, як здається, і неважливих подіях. Бог дає нам себе не лише у великих дарах, а й у малих «скромних на вигляд подарунках». Малі щоденні перемоги – це також плоди вірності Бога. Нам треба вчитися їх помічати і відповідати вірністю на вірність. 

Метод малих кроків учить нас радіти кожною найменшою перемогою над своїми слабостями. Бо вона – обітниця наступних перемог. У моменти нового прояву слабкостей метод малих кроків учить нас довіряти любові Бога. Реалізм віри спонукає нас усвідомити, що деякі рани будуть ще довго боліти. Треба брати до уваги їхню присутність, але водночас не зосереджуватися на них і не ставити їх у центр життя. 

Поглиблення зв’язку з іншими 

Наше духовне життя виражається не лише в стосунках із Богом, але й в стосунках із ближніми. Добрі стосунки з людьми розпочинаються від досвіду внутрішньої свободи стосовно себе самих. Щойно свобода стосовно себе самого і стосовно інших дає нам можливість по-справжньому користуватися доброзичливістю і добротою людей. У своєму внутрішньому вбозтві ми повинні вчитися приймати крихти добра, яке нам дарують люди. Не можна жадати від інших більше любові та допомоги від тої, яку вони можуть нам дати. 

Відкривання присутності іншого та вихід до інших може стати великою допомогою в доланні фальшивої концентрації на власних слабостях. Виходимо до ближніх не лише для того, щоб користуватися їхньою допомогою, а й щоби допомагати потребуючим. Часто найкращими ліками від життєвого загублення буде відкривання ближнього, який потребує нашої допомоги. 

Підтримування духовних прагнень 

Духовні прагнення є даром Святого Духа. Їх необхідно цінити як великий дар. Для того, щоб духовні прагнення могли видавати плоди, їх необхідно турботливо плекати. Вираженням цього плекання є розпізнавання і очищення наших прагнень і терпеливе втілення їх у щоденне життя. Слід бути чуйним, аби, з однієї сторони, не затвердіти фанатично у своїх прагненнях і устремліннях; з другої – не можна їх розмивати і релятивізувати через применшення їхнього значення. Духовні прагнення будуть у нас зростати лише в міру їх очищення і введення у життя. 

Для того, щоб зберігати свіжість духовних прагнень, їх слід часто захищати від двозначного впливу середовища. Духовне життя рішуче противиться «стадному інстинктові». Стадний інстинкт – це вираження конформізму, який – через страх бути відкинутим – говорить нам достосовуватися до середовища за будь-яку ціну. Середовище, в якому живемо, не може нам накидати – про що маємо думати, як маємо поводитися і що маємо робити. Не можемо також йти «шляхом найменшого опору». Духовне життя вимагає внутрішньої свободи, самостійності. Свобода і самостійність народжуються як плід справжнього відчинення на Бога. 

Ці зауваження і прості, майже очевидні, поради можуть допомогти реколектантові перенести духовний досвід, здобутий під час «зачинених» реколекцій, у щоденне духовне життя, яке, як і самі реколекції, повинно ставати місцем пошуків Бога і Його волі «у всьому».