<< Previous    [1]  2    Next >>

 

Анджей Сарнацкі ТІ  

 

ПІЗНАННЯ ЛЮДСЬКИХ ПОЧУТТІВ 

 

На запитання книжника, яка заповідь найбільша, Ісус відповів: Слухай Ізраїлю! Наш Господь Бог - Господь Єдиний, і будеш любити Господа, Бога твого, всім серцем твоїм, усією душею твоєю, всією думкою твоєю й усією силою твоєю (Мк. 12, 29-30). Заповідь стосується цілої людини і повної здатності любити. Вона не стосується, в першу чергу, ритуалів чи поглядів, і не обмежується людською волею. Стосується спершу серця, яке, як джерело почуттів, підлягає лише обмеженому контролю і водночас є гарантією автентичності. Ісус говорить про абсолютну любов до Отця, яка – парадоксально, – хоч і наказана, має бути вільним вибором. Якщо би заповідь стосувалась тільки якогось права, конкретних учинків чи навіть переконань, то людина могла би виконати її раціонально згідно власного плану. Але заповідь стосується спочатку людського серця з його почуттями, які складні, їх важко вхопити, вони часто не піддаються бажанням розуму. 

І тому вже на початку реколекцій ми стаємо перед біблійним парадоксом віри. Маємо перед собою мандрівку до свого серця, але не за своїми принципами і уявленнями. Для цього потрібна наша згода. Під час цієї мандрівки пізнаватимемо себе і краще переживатимемо зв’язок з Богом. Розпочинаємо її від розмови про серце, про свої почуття, що підкреслює значення теми. Тема почуттів суттєва принаймні з кількох причин. 

 

Вплив почуттів на поведінку і постави 

 

Почуття сильно впливають на наше самопочуття, реагування, поведінку і навіть сприйняття. І тому прагнемо мати добрі, позитивні почуття, також і релігійні. Чого людина тільки не зробить ради доброго самопочуття! Цю потребу найкраще використовує реклама, обіцяючи задоволення, сповнення, упевненість у собі чи почуття щастя, «гарантуючи» існування зв’язку між бажаними почуттями і володінням конкретних речей або користуванням із пропонованої послуги. Навіть феномен масової участі в спортивних подіях, дискотеках, шаленстві купівлі й пошуках «добрих розваг» і «супернастрою» можна звести до безконечних намагань почуватися добре. 

Почуття окреслюють наші стосунки з іншими. Те, що одних любимо, а інших не любимо, залежить переважно від взаємного невербального впливу. Часом один випадок робить із товариша ворога, а в іншому випадку – розтоплює багаторічний лід недовіри. Скільки разів робимо щось із жалю, із співчуття, а в інших випадках – з почуття відповідальності, вигоди або щоб зменшити неспокій? Складність і багатозначність наших відчуттів і поведінки щодо інших людей нерідко є причиною внутрішнього неладу і невпевненості. Бажаючи бути чесною, людина звертається до своїх найглибших почуттів як до останньої інстанції. У випадку непевного зв’язку той, хто намагається допомогти, запитує: Але що відчуваєш до цієї особи? Чи ти її кохаєш? Факт існування любові релятивізує в цьому випадку інші контраргументи, а її відсутність чинить кожну спробу раціональної компенсації малоймовірною. 

Почуття також підпадають моді. Багато промованих і бажаних сьогодні видів суспільної поведінки тісно пов’язані з емоціями й переконаннями про можливість впливати на них. Прикладом може бути хоча би упевненість у собі, яку слід демонструвати, що, без сумніву, є протилежністю скромності, якій раніше надавали перевагу. Також демонстрування постав відвертості чи толерантності нерідко має емоційну основу. Люди вписуються у привабливий стиль мислення про себе, не беручи до уваги не тільки загальну складність проблеми, але навіть фактичний стан власних почуттів, які могли би виявитися дуже проблемними. 

Почуття змушують нас модифікувати думку про себе самих. Злість і нетерпеливість, яку батьки проявляють одне до одного і переносять на дітей, повинні відкривати їм не лише напруження, в якому живуть, а й брак контролю над своїми емоціями. Вибухи заздрощів, непогамовані амбіції, жадання влади, помсти чи горезвісні комплекси неповноцінності – це лише деякі приклади домінування почуттів, які людину з самокритичним мисленням дивують і часто викликають ланцюгову реакцію в світі почуттів – почуття провини, страх чи навіть розпач. Почуття безсилля щодо своїх страхів, тенденцій до агресії чи сили узалежнень можуть дуже впокорювати, піддаючи під сумнів демонстрування раціональності своєї поведінки. 

Драматизм людських почуттів найболючіше підсилюється в ситуації страждання, смерті близької людини, у випадку зради й відкинення. Сила почуттів, яку неможливо зменшити аргументами, а необхідно вияснити, часто кидає людину в розпачливе почуття самотності, безсенсовності – аж до безумства і бажання самогубства. Щойно граничні ситуації показують нам могутність і силу наших почуттів. 

Список почуттів, їхніх проявів і впливу на поведінку дуже довгий. Мета цієї статті – не класифікувати почуття, а звернути увагу на суттєві елементи, які характеризують сферу почуттів і які слід брати до уваги на духовній дорозі ігнатіянських реколекцій. Ці елементи: складність і багатозначність почуттів, їхня велика сила і домінуюча роль у житті при одночасному неусвідомленні або безсиллі, яке проявляється особливо в моменти підпадання під маніпуляції, у хвилини кризи і у випадках різних реакцій, під час яких ми стаємо «в’язнями почуттів». Саме непрозорість глибинних мотивів робить нашу поведінку й демонстрування постав загадковими й розбіжними. 

 

Генезис та історія почуттів 

 

Почуття мають свою історію розвитку, часто забуту або – якщо вони важкі – зіпхнуту в несвідомість. У такий спосіб людина захищається від страждання, від болісних споминів, які викликають «демони минулого». Але шлях примирення з важким минулим полягає не в забутті. Почуття мають чудову пам’ять, і якщо важке минуле не буде зцілене, то дасть про себе знати в якийсь інший, але проблематичний спосіб. 

Ми створені так, аби довіряти. Дитина довіряє спонтанно і не приготована до того, що може бути обдуреною чи використаною, не приготована до неправди. Такий початок кожної людини, коли переказ батьків відіграє велику роль. У процесі самоствердження дитина отримує різні перекази, нерідко суперечні. Характер переказу повинен бути позитивним і читабельним, завдяки чому можна краще вирішувати про те, в що і кому віримо. Неправдивий переказ спихає дитину в небезпечний світ двозначності й фальшивої тотожності, накинутої насильством. Зранення в емоційній сфері та травматичний досвід болить роками, а часто – все життя. 

Під час реколекцій ми повинні придивитися до своїх емоцій і почуттів, як і до генезису їхнього розвитку. До цього завдання треба ставитися серйозно, аби не затриматися на поверхні і не обмежуватися газетною психологією і популярними сімейними порадниками. У методі реколекцій не йдеться про те, аби відразу давати собі раду зі своїми почуттями. Парадокс життя людина полягає у тому, що до певних границь вона може домінувати над природою, технологіями, людьми, але в найближчій сфері – почуттів – виявляється безпорадною і загубленою. Одна часта стратегія – відгородитися від важких почуттів, часом від почуттів взагалі, розвиваючи, на приклад, інтелектуальну сферу за рахунок емоційної. Можна бути дуже інтелігентною людиною й водночас емоційно інфантильним, а що за тим йде – духовно інфантильним. Про деяких людей говоримо: «холодний тип», «людина без скрупулів», «людина без серця». 

Перед різноманітністю почуттів, їхніх явних і прихованих механізмів, перед досвідом великої сили почуттів, яка може довести людину як до героїчних учинків, так і до самознищення, мусимо задатися одним запитанням: Що робити зі своїми почуттями? Або інакше: Яка християнська відповідь на запитання про людське серце? 

Ігнатіянські медитації дають відповідь у специфічний спосіб. Св. Ігнатій пропонує не збір правил, а духовний досвід терпеливої медитації. Досвід можна порівняти до пройденого шляху також і тому, що вирішення не лежить близько до наших проблем. Для того, щоби знайти відповідь на наше запитання, мусимо вирушити «вверх річки», до її джерел, аби побачити природу початку, а також себе в ширшій перспективі створення і відкуплення. Відповідь складна і глибоко особиста. 

 

Почуття і правда про себе 

 

Почуття мають велике значення, бо кожний з нас – як слід вважати – шукає більшої ясності щодо себе самого. Хоча почуття – це ще не вся правда про нас, але їх слід брати до уваги, якщо хочемо відповісти на запитання: Який я справді? Або навіть: Хто я справді? Це особливо важливе тоді, коли раніше хтось інший відповідав за нас і навіював нам або змушував нас бути такими, якими «ми повинні бути». 

Необхідно розуміти, що живемо в часи надміру інформації та великої кількості концепцій, також і щодо того, ким ми є і що в житті важливе. До прикладу, дуже популярним запитанням, яке нерідко стає основним принципом при прийнятті рішень, є: Що я хочу? Задатися цим запитанням – це можливість пробудитися до свідомого життя, якщо хтось живе за «сценарієм, написаним іншим». Може також бути початком егоїстичного життя, якщо людина розпочне послідовно зводити все лише до логіки власних потреб. 

Можна також роздумувати, чи насправді зможемо відповісти на це запитання. Ніби щирі відповіді часто виявляються повторенням гасел із найголосніших реклам або популярних концепцій, які кружляють у сфері культури, а ми більше піддаємося моді чи маніпуляції, ніж вимогам щирості. Невід’ємна проблема сучасних зіндивідуалізованих суспільств – невпевненість і загублення. Економічно найрозвинутіші суспільства з найбільшими можливостями вибору стилю життя страждають найбільшим відсотком людей з психічними відхиленнями. 

Неусвідомлення того, ким я є, є причиною найбільших ілюзій, які людина може створити, починаючи від ілюзій про себе. Кожний має якусь думку про себе, яка створює основу заяв: «Я порядна людина», «Я нікого не скривдив», «На противагу іншим, я добре себе знаю». Відносно часто можна почути: «Говорю правду» або «Не боюся сказати людині, що про неї думаю». У деяких середовищах така постава вважається царицею усіх чеснот. 

Але ми рідко здаємо собі справу із слабкості таких заяв. Щойно духовний досвід перевіряє наші ілюзії. І так, у випадку балакання правди, якщо людина сама не живе у «правді», то не може іншому говорити «правду». Парадоксально, але якщо живе у правді, то не поспішає комусь говорити «правду», яка часто є тільки хвастанням вдаваною щирістю – при браку пошани до інших, виправданої сакраментальним «бо так вважаю». Ця «щирість» у дивний спосіб швидко зникає, якщо за неї треба заплатити, до прикладу, втратити роботу. Неусвідомлення робить нас гротескними. Скупий продає свою скупість як чесноту скромності, а «релігійні» рішення мають мало спільного з милосердям. «Більшість із нас любить усе людство. Якщо маємо проблеми з любов’ю, то стосовно сусіда» (Ентоні де Мелло ТІ). 

 

Реколекції – час тиші й самопізнання 

 

Реколекції, хоч і не безпосередньо, задають запитання про те, ким я є. З відповіддю не треба поспішати, а попередні відповіді не повторювати автоматично. Якщо вивчаємо сферу почуттів, якщо висловлюємося про них, то потрібна покора, аби не висловлюватися категорично. Реколекції – це спершу час тиші й відчинення себе, щоб відкрити правду, покірно чекати на її об’явлення. Йдеться про те, аби себе не обдурювати. У відчиненні себе, в очікуванні приховується багато пасивності. 

У Духовних Вправах також є місце для активності, але спочатку розпочинаємо від пасивної постави, щоб самому не створювати бажаних «правд», не створювати, до прикладу, мозаїки з найкращих або найгірших елементів, що на цьому етапі було би «грою в Бога», а дати дійсності можливість промовити. Правда не одновимірна. Ганс Урс фон Бальтазар, швейцарський богослов, один із найкращих богословів XX ст., писав про симфонічний характер правди. Правда має багато звуків, які створюють мелодію. Якщо вони не поєднуються гармонічно, то музика звучить фальшиво. Маючи внутрішнє «музичне» відчуття, можемо відчути гармонію і фальш. 

Самопізнання розпочинається від почуттів, які будуть проявлятися під час реколекцій. Спочатку може бути відчуття хаосу і нерозбірливої складності почуттів. Але в міру духовного поступу складність спрощується. В хаосі починаємо помічати певну логіку почуттів, принципи, яким вони піддані. Так само, розпочинаючи від багатьох проблем, нарешті доходимо до однієї. Хоча відповідь на інтелектуальному рівні складна, але на духовному залишається простою. 

Поки не розуміємо своїх почуттів, ми їх невільники. Способи входження в патологічні зв’язки і в деструктивні стосунки загальновідомі, але усвідомлення їх ще не захищає від механізмів узалежнення. На духовній дорозі йдеться про те, аби не бути невільниками почуттів. Справжнє життя, до якого ми створені, це життя у свободі. 

Реколекції відбуваються у повному мовчанні, тимчасовій ізоляції від світу для того, щоб запитувати себе про власні почуття, про те, що є в серці. Медитації виконуються для того, щоб відповідь прийшла з глибини серця. Навіть якщо у введеннях у молитву почуємо про об’єктивно важливі справи, то треба дати можливість серцю показати, які з цих справ і наскільки суттєві. 

 

Молитва серця 

 

Тема почуттів дуже важлива, бо стосується молитви і духовного розвитку взагалі. Уважність до внутрішніх порухів – основний принцип, який св. Ігнатій Лойола подає у вказівках до медитації. Якщо мене щось порушує: позитивно чи негативно, то – за Ігнатієм – слід біля цього затриматися. Медитація перевіряє, наскільки ми в гармонії зі своїми почуттями. 

Досвід керівника реколекцій показав, що Духовні Вправи краще починати не від першого тижня, а від фундаменту, який спочатку був задуманий як інтегральна частина першого тижня. Фундамент відокремили з огляду на необхідність присвятити більше часу своїм почуттям. Без відведення достатнього часу на, здавалося би, прості вправи, великий відсоток реколектантів не може дістатися до власного серця і, як наслідок, виконує подальші медитації лише інтелектуально, без участі серця. Це фундаментальна проблема – на міру фундаменту. 

Хоча сьогодні про почуття знаємо теоретично більше, ніж минулі покоління, але перед ними ми не менш безпорадні. Якщо почуття заблоковані, то біблійні тексти не промовляють до нашої глибини, не торкають нас. Людина або плутається в інтелектуальних авантюрах, або починає нудитися. В обох випадках марнує час. Медитація як зустріч з Незнаним перетворюється у штучне фантазування. Протилежна проблема виникає у випадку емоційного дисбалансу, коли почуття виразно домінують над поведінкою людини, яка не може від них віддалитися, і її емоційні гойдалки мучать її і оточення. 

Під час медитації поступово повертаємося до чогось первісного в нас. Якщо в житті нам у якийсь спосіб вдається від чогось утікати, то через кілька днів мовчання це вже не вдається. Якщо в житті щось симулюємо, то під час медитації швидко переконуємося, що вдавання зачиняє нас від Бога. Перед Богом спадають наші опаски і стаємо голими як біблійні Адам і Єва. Перешкодою може бути лише страх такого досвіду. Правда про нас – не перешкода. Перешкодою можуть бути спроби подальшого вдавання. Перешкодою є обман, в якому живемо, який ми самі створили, в який самі вплуталися. Людина може мати ілюзії як до власної величі, так і до власної негідності. Кожний має якусь історію обману. Йдеться більше про внутрішню поставу, ніж про фактичні випадки обманювання інших. Але якщо ми здатні дуже добре створювати ілюзію, то зможемо також припинити цей процес. Медитація повинна допомогти нам озвучити обман, стати в поставі щирості перед Господом. Почуття будуть ключем до постави відчинення перед Богом. 

Духовна невразливість в основному пов’язана з нестачею емоційного заангажування. Цю фундаментальну залежність можна помітити в Духовних Вправах, які неможливо виконувати «без серця». Медитації з заангажуванням серця – це не сентиментальні вправи, а досвід, подібний до зустрічі, яку пережили учні на дорозі до Емаусу. Згадуючи розмову з Ісусом, помічають: Чи не палало наше серце? (Лк. 24, 32). Так, тому й стали учнями. У багатьох людей серце не забилося сильніше і тому вони не вирушили в жодну ризиковану духовну подорож. Якщо людина під час медитація хотіла би тільки обдумати деякі справи або чогось довідатися, то, в найкращому випадку, буде лише підсилювати свої ілюзії, а через деякий час почне нудитися. 

 

Впорядкування почуттів і виконання Божої волі 

 

У першій заувазі до Вправ св. Ігнатій говорить, чим вони є у відношенні до мети: «вправами духовними зветься і будь-який спосіб, за допомогою якого душа готується і налаштовується на те, аби позбутися всіляких невпорядкованих схильностей, а щойно їх усунуто, шукає та осягає Божу волю стосовно такого устрою нашого життя, який сприяв би спасінню душі » (ДВ. 1). Йдеться про дві взаємозв’язані справи: про впорядкування схильностей і про виконання Божої волі. На початку ігнатіянської реколекційної дороги треба утриматися від визначення невпорядкованих схильностей і Божої волі. Дуже легко зробити помилку, де «впорядкування схильностей» розуміється волітивно, так ніби людина має привести себе в порядок. Щойно наступні тижні Духовних Вправ покажуть нам через досвід, чим є впорядкування схильностей і як воно здійснюється. 

Тут можна лише зазначити, що світ наших почуттів, наше серце буде проходити процес очищення для того, щоб ми навчилися розпізнавати Божу дію. Вміння розпізнавати, відрізняти дію Божого Духа від своєї дії та спокус злого духа буде основою подальшої духовної активності. Займаємося почуттями передовсім тому, що саме вони мають бути місцем розпізнавання Божої волі. Але поки вони приспані або перемішані, ми не здатні розпізнати дію Творця. 

Для того, щоб почуття заговорили, потрібна покора. Аби погодитися на щось таке просте, здавалося би, даремне, дитяче й дешеве, ми повинні позбутися гордощів. Кожний має якийсь «продуманий» образ себе самого. У реколекціях розпочинатимемо від почуттів, не оцінюючи і не контролюючи їхню якість та інтенсивність. Покора потрібна ще й для того, аби не знеохотитися явно малим поступом. Дуже важливі й загальновизнані в світі речі можуть бути несуттєвими в духовному житті. Також суттєві для духовного життя справи можуть видаватися спочатку малозначними, вигаданими, штучними. Треба молитися, аби не помилитися, аби пізнати духовний смак суттєвих справ. 

 

Зосередити увагу на Богові 

 

«Приходить день, коли раптом помічаємо, що всі «абстрактні» проблеми, суть яких може важко було зрозуміти, це не лише шкільні вправи, для когось нудні, для когось цікаві або захоплюючі, а реальні проблеми, які перед нами ставить дійсність, які цілком її стосуються і вирішення яких справді важливе» (Анрі де Любак ТІ). 

Анрі де Любак в іншому місці подає важливе зауваження стосовно почуттів. Вказує на плутання двох антропологічних понять: psyche i pneuma. Іншими словами: на плутання психічних і духовних проблем. Сучасна наука і побутове розуміння ототожнюються ці дві царини і редукують духовний вимір до психічного. Але для християн духовність людини не зводиться до психіки. В нас є щось більш фундаментальне. Говоримо про душу і про дух, про створення на образ і подобу Божу і про присутність Бога в нас – подальші тижні Вправ вводять нас у ці теми. Але тепер розпочинаємо від почуттів, в тому числі і від психологічних обумовлень, пам’ятаючи, що в нас є щось більш фундаментальне: наміри Бога, Його життя, Його натхнення і прагнення, які походять із цих натхнень. 

Психологія займається емоційною сферою людини. Ми не маємо наміру зупинитися на ретроспекції. Це дуже важливий принцип, який ми повинні вміти застосовувати, якщо не хочемо звести молитву до споглядання себе самих, тобто так займатися собою, щоб не звертати увагу на Бога. І тому, розпочинаючи кожну медитацію, слід усвідомити, що Бог присутній, і ми спрямовуємо до Нього всі свої зусилля. Цього слід послідовно триматися упродовж всієї медитації. Це означає – і це фундаментальний принцип, відмінний від ретроспекції, – що ми повинні роздумувати на біблійними темами і помічати почуття, які в нас з’являються. Але наша увага повинна бути спрямована на Бога, на Присутність – таїнственну й гідну найбільшої пошани. 

Це найважливіший принцип на дорозі Вправ. Ми медитуємо не для того, щоб нарцистично дивитися на себе, а щоб спрямувати увагу на Бога. Почуття з’являються згідно власної логіки і з різною силою. Їх треба помітити, дозволити їм бути, але не впливати на них, не пробувати їх змінювати, контролювати чи усунути. Нехай будуть як хмари на небі, які дрейфують на наших очах. Ми не пробуємо затримати хмари або змінити їхню форму. Парадоксально, але чим більше зосереджуємося на Богові, тим вільнішими стаємо щодо себе самих, щодо власного досвіду, і відважніше дозволяємо своєму серцю відчинятися. 

Ми повинні добре обдумати цей принцип і притримуватися його, бо найбільша небезпека медитації полягає у кружлянні довкола себе, яке не має нічого спільного ані з порядкуванням почуттів, ані з пошуками Божої волі. 

 

Повернутися до свого серця 

 

Треба також вчитися осягати в молитві внутрішню «легкість». Ми не повинні нічого робити на силу. Навіть якщо мусимо дисциплінувати себе до молитви, то треба ввійти в неї «легко», шукаючи спочинку – навіть серед навали власних почуттів. Знеохочення молитвою часто пов’язане з досвідом примусу або втоми власною активністю, яка остаточно є спробою самоспасіння. Входячи в медитацію «легко», не ставимо собі умов, не шукаємо успіху, не чинимо тиску, завдяки чому відчиняються двері серця, створеного для свободи. В медитації слід перебувати без умов, свідомо відсуваючи від себе тиск успіху. 

У реколекціях йдеться спершу про те, аби «повернутися до свого серця». Серце, згідно з Катехизмом Католицької Церкви, «це те пристановище, де я перебуваю, де я живу (за семітським, біблійним виразом куди я «сходжу»). Це наш таємний центр, незбагненний для розуму нашого й інших; лише Дух Божий здатний проникнути в нього і пізнати його. Серце - місце прийняття рішень, у самій глибині наших психічних прагнень. Воно місце істини, де ми вибираємо між життям і смертю. Воно — місце зустрічі, тому що, на подобу Божу, ми живемо у взаємовідношенні: воно місце Союзу з Богом » (ККЦ 2563). Під час медитації серце не можна пропускати через фільтр цензури, а дати йому можливість «об’явити» себе без осудження. 

Все це покращує стосунки з Богом, які, як і власне серце, не можемо контролювати, і безумовним принципом яких є свобода. Те, що в медитації відбувається просто, що ніби не має зв’язку з нашим життям – хоча би планування, – відчиняє нас на любов, найбільш автентичне почуття. 

«Немає нічого практичнішого від знайдення Бога, тобто закохатися абсолютно і остаточно. Те, в що ти закохався, що займає твою уяву, впливатиме на все інше. Буде вирішувати, що вранці витягне тебе з ліжка, що робитимеш вечорами, як проведеш вихідні, що читаєш, з ким знайомишся, що розіб’є тобі серце і що тебе дивуватиме радістю й вдячністю. Закохайся, перебувай у любові, а це вирішуватиме про все інше» (Педро Аррупе ТІ, генерал єзуїтів). 

---------------------------------------------------------- 

Анджей Сарнацкі ТІ (нар. 1966), викладач у Академії «Ігнатіанум» у Кракові, реколекціоніст і духовний керівник. 
<< Previous    [1]  2    Next >>