Віллі Ламберт ТІ
АСПЕКТИ ДУХОВНОГО СУПРОВОДЖЕННЯ В ІГНАТІЯНСЬКІЙ ТРАДИЦІЇ
Ігнатій Лойола отримав [1] перший систематичний «вишкіл» контактів із людьми як паж князівського двору. Тоді він вчився тактовності, дипломатії, ставлення до різних людей, будування людських стосунків. Таїни людського серця Ігнатій пізнавав також упродовж багатьох років пошуків і зусиль, щоб зрозуміти своє життя і таїни серця, яке торкав Бог. Отож не дивно, що багато людей приходило до цього знавця серця, аби він їх вів духовно. У такий спосіб зростало багатство його досвіду духовних контактів з людьми, яке ще й досі повністю не відкрите. Зазвичай говорять про велику цінність Духовних Вправ, бачать Ігнатія як духовного учителя, який зібрав, поєднав і поширив різні духовні вправи. Але рідко говорять, що Вправи дуже ефективні саме тому, що Ігнатій надавав дуже велике значення духовному супроводженню. Не достатньо лише знати фрагменти Святого Письма, які він пропонував іншим для медитації. У духовному супроводженні є багато справ, яким слід приділяти велику увагу. І тому Ігнатій помістив у книжці Вправ не тільки фрагменти Святого Письма, а у вступних заувагах і нотатках, як і в листах подав багато зауважень, необхідних для духовного супроводження.
Основи духовного супроводження
Кілька висловлень Ігнатія становлять ніби «принцип і фундамент» кожного духовного супроводження. На цій основі спочивають усі подальші його висловлення стосовно супроводження.
Взаємні стосунки давання і отримання
Ігнатій у Вправах ніколи не говорить ні про вчителя реколекцій, ані про супроводжуючого, але досить прагматично про особу, яка дає реколекції, і про особу, яка їх отримує. Загальновідомий переклад: «той, хто виконує реколекції», не докладний. В оригіналі говориться про «того, хто їх отримує» (ДВ. 22). Я не «виконую» реколекції, а приймаю їх! Лише вибір виразів показує, що йдеться про ситуацію, в якій людина дарує і приймає дар. Зустріч живе даванням і отриманням. Що більше, і що може ще більше дивувати: маємо справу з обопільним даванням і отриманням. Це стає виразним у добре відомій пересторозі для того, хто дає, і того, хто приймає: « щоб як той, хто подає Духовні вправи, так і той, хто їх отримує, взаємно сприяли один одному у поступі » (ДВ. 22). Тобто, ситуація не така, що один багатий і дарує, а другий убогий і отримує. Обидва у різний спосіб беруть участь у реколекціях, обидва отримують і дарують. Очевидно, що існує деяка різниця ролей, важлива під час супроводження. Однак основа зустрічі – братерська, особова гідність Божих дітей, які зустрічаються у вільному взаємному даруванні, у стані вбогого і багатого. Це досвід Ігнатія, який він зробив принципом і фундаментом духовного супроводження.
Постава довіри і розуміння
У цитованій пересторозі Ігнатій закладає, « що кожен добрий християнин має намагатися вкладати у слова свого ближнього радше добрий сенс, аніж їх засуджувати » (ДВ. 22). Це запрошення до «свободи від осудження», до вільної від упереджень зустрічі. Завдяки цьому не мушу першим пояснювати свої висловлювання; можу не боятися, що говорю щось беззмістовне або «повністю дурне». Можу не побоюватись, що мій співрозмовник використовуватиме мої слова як пастку на мене або затягуватиме зашморг. Мій супровідник для мене добрий, добре до мене наставлений і старається вкладати в мої слова «добрий сенс». Що може бути приємнішим від почуття, що хтось мене слухає не лише зовнішньо, а й розуміє мене внутрішньо у такий спосіб, що, можливо, я сам себе не зможу зрозуміти краще? Що корисніше може бути в розвитку людини від того, що хтось до мене «упереджений позитивно»? Біблійний приклад негативного і позитивного упередження – зустріч Натанаїла з Ісусом. Перша реакція Натанаїла: А що доброго може бути з Назарету? Ісус говорить: Ось справжній ізраїльтянин, що нема в ньому лукавства. [...] бачив я тебе, як був єси під смоковницею. «Позитивне упередження» Ісуса відчиняє Натанаїла на зустріч із Ним: Учителю, ти - Син Божий, ти - цар Ізраїлів (пор. Йо. 1, 43-49).
Божественний «трикутник»
У звичайній ситуації термін «трикутник» описує якусь складну ситуацію між людьми, до прикладу: чоловік або дружина мають позашлюбні стосунки з кимось третім, що ламає і навіть нищить стосунки подружньої пари. Ігнатій знає про своєрідний «трикутник», який є основним принципом успіхів у духовному супроводженні: супроводження завжди відбувається у присутності Бога. Сам Бог є настільки тим «властивим співрозмовником», що Ігнатій може сказати: «керівникові не слід схилятися ні в той бік, ні в інший; навпаки, нехай перебуває у рівновазі, наче стрілка ваги, дозволивши безпосередньо спілкуватися і діяти Творцеві зі створінням і створінню з Його Творцем і Господом » (ДВ. 15). Це можна унаочнити прикладом із сеансів психотерапії. У психотерапії родин дуже важливо, аби психотерапевт не грав роль партнера і не заступав його, бо психотерапія може перетворитися у невдалі стосунки психотерапевта з пацієнтом. Для оздоровлення попередніх подружніх стосунків необхідно, щоб вони обоє були присутніми. Друга сторона (партнер або партнерка) повинна, так би мовити, завжди невидимо бути присутньою. Натомість у духовному супроводжені треба допомагати оздоровляти і зміцнювати стосунки з Богом. Часом говорять: «ведучий залишає веденого Божому керуванню, Божій руці, Божому Духові». Супроводжуючий «є тільки з…», аби дивитися, допомагати, звертати увагу на каміння, об яке можна спіткнутися на духовній дорозі, аби заохочувати, давати вказівки.
Сопричастя любові й життя з Богом
Мета є вирішальною для дороги і через це також і для супроводження на цій дорозі. Мета Вправ, якщо взагалі «мета і засіб» – це властиві тут терміни: «щоб Творець і Господь сам являв себе відданій душі, огортаючи її любов’ю і славою та вказуючи той шлях, на якому вона в майбутньому зможе служити Йому найкраще » (ДВ. 15). Може цей текст ще більше порушить і буде вимовнішим, якщо подивимося на формулювання в оригінальній мові, де йдеться про те, що Бог людину «огортає», «обнімає», «з любов’ю». Цей дотик і обійми повинні розбудити людську любов і схилити серце до повної самопосвяти. Ігнатію йдеться в остаточному розрахунку лише про одне: аби той, хто «отримує» Вправи, відчинився на «давання» (іспанський текст говорить про communicar, отож про порозуміння, про communio), на «давання себе самого» (пор. Споглядання для здобуття любові, ДВ. 230-237) і про допомогу при «порушенні спілкування-давання себе». Відповідати на Боже слово і дотик необхідно всім життям, всім серцем і всіма силами.
Суттєві постави супроводжуючого
Уважне слухання, обережне мовлення
Найпростіше і найвиразніше Ігнатій виражає поставу уважного слухання (спосіб отримання) і обережного мовлення (спосіб давання) у листі до трьох єзуїтів, посланих на Тридентський Собор: «На вашому місці я був би повільним, розважливим і доброзичливим у мові… ще раз, був би повільним у мові, намагався би вчитися від співрозмовників». Той, хто супроводжує, під час слухання є тим, хто вчиться! А вказівки до медитації повинні бути короткими (пор. ДВ. 2). Слухання – це творчий акт. «Активне» слухання полягатиме у даруванні простору власного буття. Слухаючи, дозволяю собі бути тим другим. У просторі слухання людина може дійти до Слова.
Будучи вільним, дарувати свободу
До принципу і фундаменту Духовних Вправ належить постава безпристрасності, «свободи духу», яка повинна завжди зростати за посередництвом вправ. Це важливо не лише для того, хто отримує вправи, а й для того, хто їх дає: «Той, хто подає вправи, не повинен спонукати того, хто їх виконує, до вбогости чи до якогось іншого обіту або ж до певного способу чи стану життя як кращого за інші » (ДВ. 15). Це Magnacharta , яка повинна окреслювати стосунки супроводження. Супроводжуючий повинен бути як «стрілка ваги», а не як важка на шальці, яка перетягує стрілку терезів на якийсь бік! Навіть якщо керівник реколекцій бачить якогось молодого мужчину, який подає надії, у своєму чернечому згромадженні, то не може впливати на рішення стосовно його покликання. Вправи – не «акція вербування», а допомога у зростанні свободи, аби почути поклик Божого Духа і піти за ним. Так само було би не на своєму місці й обмежувало би свободу зустрічі, як би хтось дуже дражливими запитаннями бажав «дізнатися про думки та гріхи» (ДВ. 17) того, кого супроводжує; хоча, очевидно, це «вельми корисно», коли супроводжуючий «добре обізнаний із переживаннями та думками, що їх породжують в останнього різні духи » (ДВ. 17). Але тут йдеться про те, щоб дати можливість збільшуватися простору довіри і слухання, в якому другий почувається вільним, аби міг висловлюватися і вивільнювати себе, плакати й визнавати свої провини. Для того, хто дає Вправи, важливо слухати, а не допитувати, помічати, а не «просвітлювати нутро». Йдеться також про те, щоб сам супроводжуючий зростав у поставі безпристрасності, щоб йшов за почуттями й порухами серця, які реколектант досвідчує у молитві. Внутрішня свобода супроводжуючого проявляється тоді, коли перехрещуються пасивність і активність, довіра і діяльність, дозвіл на біг подій і втручання. Це постава повної довіри до дії Божого Духа – так, ніби він сам неспроможний нічого зробити, і перебування «повністю тут» – так, ніби його присутність була вирішальною.
Неповторність кожної особи
Із вимогою забезпечення реколектантові простору свободи тісно пов’язана постава пошани до неповторності кожної особи: «Духовні вправи потрібно пристосовувати до особливостей осіб, які хочуть їх виконати, себто до їхнього віку, освіти та можливостей » (ДВ. 18). Цю інструкцію для супроводжуючого Ігнатій виражає у різний спосіб: молитовну позу слід поміняти, якщо це буде добре для молільника: навколішки, сидячи або лежачи; реколектант повинен затриматися на тому, що йому краще допомагає на його шляху; етапи реколекцій слід скорочувати або продовжувати – якщо це необхідно для реколектанта; введення у молитву повинні бути короткими – щоб реколектант сам все продумав і сам «міг внутрішньо смакувати». Передовсім розмови повинні бути пристосовані до характеру, життєвої дороги і різноманітного людського досвіду.
Супроводження разом із Богом
Ігнатій часто говорить, що, служачи Богові, ми повинні бути instrumentumconiunctum , тобто знаряддям, зв’язаним із Богом. Він постійно наголошує, що ми повинні використовувати всі «природні засоби», тобто розум, принципи комунікації тощо, але вирішальною залишається внутрішня глибока єдність із Богом. Як пензлик в руці художника, як флейта пастуха, як олива в руці побожного самарянина, так суттєво для супроводжуючого, щоб усього себе віддав для служіння і відмовився йти за власними інтересами. Лише так можна насправді служити іншому.
Супроводжувати з чистим наміром
«Ми лише хотіли, щоб було якнайкраще», – так часто говорять батьки, які повинні признати, що їхні добрі наміри не завжди придалися їхнім дітям. Вислів: «Протилежністю доброго є добрі наміри» – це карикатура на «добрий намір», але містить у собі зерно правди. Треба дозволити Богові стати великим, Божий Дух повинен мати можливість працювати в іншій людині. Я можу тут лише бути й просити, щоб Божий Дух, єдиний добрий, доповнив справу, яку розпочав. Він «автор бажання і дії!»
Зустріч у кліматі любові
Так як на заповіді любові Бога й ближнього «стоїть увесь Закон і Пророки», так вона є також основою духовного супроводження. Петро Фавр ТІ, про якого Ігнатій сказав, що він найкраще вмів супроводжувати в духові Вправ, написав колись до Петра Канізія ТІ вказівку стосовно праці серед протестантів: «Той, хто хоче допомогти тим, які неправильно вірять у наші часи, по-перше, повинен роздумувати, чи достатньо проявляє до них любові й чи любить їх у Правді через те, що звільняє свого духа від усіх роздумів, які можуть зашкодити йому шанувати їх». Супроводжувати в любові не означає називати все добрим або не супроводжувати на дорозі Правди. Любов знає також необхідну, звільняючу конфронтацію. Але завжди важливо «вдосконалюватися в любові» й намагатися іншого «відповідними засобами довести до властивого зрозуміння, аби він спасся». При цьому важливо не використовувати зовнішні, чужі критерії, які відчужують, а підтримувати і допомагати так, аби промовляв Божий Дух. Він заступається за нас стогонами невимовними (Рим. 8, 26). У Посланні до Ефесян особова співпраця Правди і Любові виражена просто і фундаментально: Але будемо жити по правді та в любові, в усьому зростаючи в того, хто є головою – у Христа (Еф. 4, 15).
Суттєві перспективи
Супроводжуючий під час супроводження повинен звертати увагу на багато справ, на багато елементів. Але для Ігнатія суттєві певні принципові перспективи, певні вирішальні кути бачення, яких він ніколи не спускає з очей.
Центральне питання про почуття і порухи
Св. Ігнатієві в розмові йдеться передовсім про питання, які стосуються внутрішніх почуттів і порухів. Цим він хоче сказати, що Вправи виконуються у площині якогось богословсько-духовного обміну думок, але в них йдеться про почуття і порухи серця. А мати його зберігала всі ці слова у своїм серці (Лк. 2, 51). Отож йдеться про «внутрішній досвід». Але необхідно слідкувати, щоб цей досвід не ототожнювати з найголоснішими емоціями і почуттями. Почуття можуть бути дуже делікатними, дуже тихими, і при цьому дуже глибокими і змінювати особу. Звичайно, що часом можуть відбуватися галасливі й драматичні події; але переважно йдеться про порухи, які делікатні й тихі як порухи Марії від Божого Духа: Сила Всевишнього тебе отінить (Лк. 1, 35). Саме тут проявляється завдання супроводжуючого: допомагати помітити те, що тихе, що легко пропустити й не почути. Бог не завжди промовляє в емоційних землетрусах, але часто, як до Іллі, у легкому повіві вітру: Сам Дух заступається за нас стогонами невимовними (Рим. 8, 26).
Допомога в духовному розпізнаванні
Яка роль супроводжуючого під час реколекцій? Відповідь проста: допомагати в духовному розпізнаванні. Третина вступних зауваг на початку Вправ присвячена духовному розпізнаванню. Куди ведуть почуття і порухи серця? Чи в напрямку Божого Духа, плоди якого: віра, надія, любов, свобода, щирість, покора, терпеливість, мир, радість тощо? Чи в «не духовному» напрямку, плоди якого: недовіра, відмова, нечулість, егоїзм, зневолення, обман, злість, ненависть, заздрість тощо? Звичайно, що особа, яку супроводжуємо, сама повинна внутрішньо відчувати і вловлювати метод розпізнавання. У цьому контексті особливого значення набирає принцип, що дві пари очей кращі від однієї. Ми не можемо й не мусимо розплющувати й лікувати сліпі очі, але можемо допомогти побачити зрячим.
Супроводження на різних етапах дороги
Із духовним розпізнаванням тісно поєднана необхідність шанувати перебування реколектантів на різних етапах дороги Вправ. Так як супроводження виглядає по-різному у сільській місцевості, в місті, в пустелі або на «зелених пасовищах», так само діється й на духовній дорозі. Одна людина шукає принципу й фундаменту свого життя або переживає провину, поєднання і спасіння, відчуваючи поклик наслідувати Христа; інша людина стоїть під хрестом або намагається від нього втекти, або залишається «з Христом, який помер і воскрес» – це різні духовні краєвиди для реколекційного прочанина. На кожному духовному відтинку дороги стаються різні події, для кожного відтинку даються свої знаки, «духи» діють інакше, спокуси інші, і тому під час супроводження важливо звертати увагу на інші елементи. Прикладом відчуття різних етапів дороги (тобто тижнів) у Вправах є речення: «Наскільки правила Першого тижня будуть для неї корисні, настільки правила Другого тижня завдадуть їй шкоди, адже їхній зміст надто тонкий та піднесений, щоб така особа могла його осягнути » (ДВ. 9).
Звертати увагу на цілісність реколекцій
Термін «цілісність» належить до тих модних слів у духовності, яким слід побажати довгого життя. Цілісність означає, що ціла людина перебуває на цій дорозі: зі шкірою і волоссям, мозком і серцем, думками і досвідом, з усією історією свого життя, з тілом, душею і духом. У згаданому листі до єзуїтських богословів, які брали участь у Тридентському Соборі, Ігнатій виражає цю думку у формі фундаментальних вказівок щодо способу ведення розмов: «Я був би повільним у мові, намагався би чогось навчитися від співрозмовників, і залишався би при цьому внутрішньо спокійним, аби зрозуміти думки, почуття і наміри співрозмовника, і аби у такий спосіб краще відповісти». Майже кожне слово цього речення може бути основою лекції на курсі, присвяченому здобуванню навиків у спілкуванні. Передовсім формулювання «аби зрозуміти думки, почуття і наміри співрозмовника» показує, що Ігнатій має на увазі всю людину. Вказівка залишатися внутрішньо спокійним показує, що для супроводжуючого важливо звертати увагу також і на себе. Лише коли власна душа внутрішньо спокійна як поверхня води, то в ній тоді може відбитися, не деформуючись, те, що походить від іншої людини.
Звертати увагу на зовнішні обставини
Для Ігнатія важливі не лише внутрішні почуття і порухи, а й зовнішні обставини й умови, психологічною мовою – setting . До цих обставин належать приміщення, клімат, їжа, час, пори дня, сон, «правила гри», усталені для реколекційних розмов, узгіднення стосовно всього перебігу Вправ тощо. Для цього всього у книжці Вправ можна знайти відповідні вказівки. Вказівки Ігнатія такі чисельні та різноманітні, що потрібно завжди остерігати – не самого Ігнатія, а нас, – щоб ми не намагалися успіх реколекцій ставити у залежність від надміру методичних елементів.
Конкретні «втручання»
Ігнатій подає не лише загальні зауваження стосовно суттєвих дій супроводжуючого, а й зауваги щодо конкретних втручань у те, що робить особа, яку супроводжують.
Подавати короткі вказівки
Реколекції у формі лекцій мають свої добрі сторони і сенс, передовсім якщо є час для медитації. Але для первинної форми ігнатіянських реколекцій – як індивідуальних реколекцій – важливо, щоб теми для роздумів «стисло пояснювати та підсумовувати пункт за пунктом » (ДВ. 2). Образно: супроводжуючий повинен відрізати від цілого буханця хліба відповідну скибку і дати її реколектантові, не прожовуючи її!
Заохочувати до витривалості
Без сумніву, Ігнатій часто бачив, що особа, яку супроводжував, під час ігнатіянських реколекцій знеохочувалася йти шляхом зречень. У такій ситуації важлива заувага: « Якщо керівник зауважить, що той, хто виконує вправи, відчуває спустошення і зазнає спокус, то має поставитися до нього не суворо й жорстко, а лагідно і привітно, підбадьорюючи його і додаючи йому сил для поступу в майбутньому » (ДВ. 7). Супроводжуючий повинен заохочувати йти далі й дотримуватись часу, визначеного для медитації (пор. ДВ. 12 і 13).
Запитувати про хід реколекцій
Хоча Ігнатій на власному досвіді навчився, що треба добре звертати увагу на період духовної посухи, але був глибоко переконаний, що у довшій перспективі, якщо реколектант послідовно перебуватиме на дорозі Вправ, то врешті-решт щось «рушить з місця». І тому Ігнатій повчає супроводжуючого: «Коли керівник зауважить, що той, хто приймає вправи, не досвідчує у своїй душі особливих духовних порухів, як-от втіхи чи спустошення, і не зазнає впливу різних духів, то має його докладно розпитати про вправи: чи виконує їх у визначений час і як це робить; чи належним чином дотримується Додаткових вказівок. Потрібно вимагати детального звіту стосовно кожного з цих пунктів » (ДВ. 6). Ігнатій не проявляв фальшивого сорому, а звертався до «реколекційного контракту» стосовно розмов. Натомість вирішальним є те, чи запитання сформульовані в неприємному тоні бельфера [2], чи в невимушених словах і в кліматі спонтанної допомоги.
Розуміння допомагає
Бачити і розуміти повинен сам реколектант, але часом йому можна допомогти зрозуміти і часом це доцільно робити. Ігнатій згадує про це, коли говорить про духовне розпізнавання. Супроводжуючий повинен допомагати виявити «лукаві підступи ворога людської природи » (ДВ. 7). Частково це справа характеру, але багато також залежить від розуміння духовних блокад, які перешкоджають медитувати й молитися. Розуміння, що за злістю і депресією часто приховується страждання, може допомогти ввійти в глибину душі. Розуміння, що дуже важливо Боже слово «зберігати вірно в серці» так, як його зберігала Марія, щоб відповідно його розуміти, може привести до вільного, екзистенціального і плідного контакту з Божим словом. Колись Ентоні де Мелло ТІ представив у Римі під час якогось курсу цікаві дослідження. Перевірили різні психологічні школи стосовно їхньої ефективності. Ствердили, що для доброго лікування важливі три чинники: особовість психотерапевтів, їхній досвід і метод. Суттєво, що важлива для лікування саме ця послідовність: особовість психотерапевта, досвід, метод на останньому місці. Ігнатіянською мовою це можна виразити так: вирішальним є те, щоб бути «знаряддям, зв’язаним із Богом» (instrumentumconiunctum ), яке передає щось з Божої любові й з Божого безумовного «так» (пор. 2 Кор. 1, 20). Чому Духовні Вправи для багатьох людей такі плідні й ефективні? Частина відповіді, яку часто взагалі не усвідомлюємо, звучить так: Бо під час цієї зустрічі досвідчуємо глибину, яку рідко переживаємо, досвідчуємо також визволяючу силу спілкування, а communio стає не лише богословським гаслом, а реальною подією. ----------------------------------------------------------
Віллі Ламберт ТІ (нар. 1944), німецький єзуїт, духовний
керівник і реколекціоніст.
| ||