Петер Г. ван Бремен ТІ
ДОСВІД ЛЮБОВІ БОГА – ДЖЕРЕЛО АВТЕНТИЧНОЇ ЛЮБОВІ ДО СЕБЕ САМОГО
Фундамент [1] Вправ показує джерело основної вартості кожного людського життя: Людина створена… (пор. ДВ. 23). Повне розуміння акту створення і всіх наслідків, які з цього випливають, може відхилити перед людиною справжнє джерело вартості й сенсу життя, та вчити її справжньої любові до себе самої.
Справжня любов до себе самого
Справжня любов до себе самого – це, напевно, одне з найважчих умінь у житті людини. Досвід показує, що мало людей вміють любити себе по-справжньому. Для багатьох розмови про любов до себе самого здаються чимось підозрілим. Часто вважають, що Євангеліє закликає тільки ненавидіти себе самого. Для підтвердження такого способу мислення приводять слова Ісуса: Коли хтось хоче йти за мною, нехай зречеться себе самого, візьме хрест свій і йде за мною (Мт. 16, 24). Як слід розуміти зречення себе самого? Ісус говорить про любов до ближнього так: Люби ближнього твого, як себе самого (Мт. 22, 39; пор. Цар. 19, 18). Згідно з цією заповіддю, той, хто не вміє любити себе, не вміє також любити ближнього. Це також підтверджує людський досвід. Існує багато помилкових інтерпретацій любові до себе самого. Багато людей помиляються, плутаючи автентичну любов до себе самого з пошуками способів заспокоєння власних людських прагнень, пожадань і пристрастей. Але така постава виражає не любов до себе самого, а скоріше – її відсутність. Особи, які піддаються усім своїм прагненням, пожаданням і пристрастям, псують себе і нищать у такий спосіб існуюче в них добро і щастя, подібно як нерозторопні батьки псуються свою дитину, заспокоюючи кожне її прагнення. Такі батьки сильно кривдять свою дитину, бо роблять її нездатною до справжньої любові. Бо зі справжньою любов’ю пов’язана жертва – долання своїх егоїстичних прагнень, пожадань і пристрастей. Справжня любов до себе самого полягає спершу у повному прийнятті свого життя таким, яким воно є в даний момент, без знеохочення, згіркнення і відмови, а зі справжньою терпеливістю і добротою серця. Часто говоримо про доброту і терпеливість до ближніх. Для того, щоб прийняти таку поставу щодо інших, цю доброту і терпеливість треба спочатку проявити до себе самого. Людина, яка себе не любить і не приймає свого життя, не вміє очікувати і приймати любов від інших, схильна вважати, що не є гідною любові. Оскільки сумнівається у своїй особистій вартості, то інших людей сприймає передовсім як загрозу для своєї особи. У всьому також шукає підтвердження себе самої. Якщо у присутності людини, яка себе не любить, оцінюють і хвалять інших, то вона відчуває тоді небезпеку, і навіть напад. У ній народжується заздрість, з якою не може впоратися. У ній розвиваються захисні та агресивні постави. Негативний образ власної особи і брак основної акцептації себе самої не дозволяють людині наблизитися до інших і приймати їхню любов у природний спосіб. Відсутність любові до ближнього у такої людини не виникає з надмірної любові до себе, а скоріше з браку властивої любові до себе. Якщо людина насправді не любить і не приймає себе, то в ній розвивається надмірний страх власних слабкостей і помилок, які не здатна помічати. Не може з ними боротися, і тим більше – визнати їх перед іншими. Неправильно вважає, що таке визнання спричинить ще більше віддалення від неї інших. Отож зачиняється у собі, приховує свою слабкість, маскуючи свій справжній образ від інших. Саме цей страх своїх слабкостей і помилок є джерелом ізоляції, самотності, підозрілості й агресії до інших.
Акцептація іншими людьми
Багато людей досвідчують велику нестачу справжньої присутності іншої людини, тобто брак повної акцептації іншими людьми. Але якщо трапиться хтось, хто повністю акцептує і приймає таку особу, то вона постійно намагається перевіряти вірогідність цієї акцептації. У всьому шукає підтвердження її автентичності. Постійна недовіра пригнічує те, що дає ближній. Бо відчуження робить людину такою голодною і жадібною до щирих людських стосунків, що апетити цієї потреби неможливо задовольнити. Тим, кого вважають друзями, часом ставлять такі великі вимоги, що вони не можуть їх виконати як нереалістичні. Часом багатообіцяючий початок дружби придушується ненаситною почуттєвою захланністю і перетворюється у почуття розчарування, згіркнення і навіть ненависті. І ще більше поглиблює почуття самотності й ізоляції. Людині дуже боляче, бо цей стан породжує великий страх, і тому вона шукає способу переламати його за будь-яку ціну. Нерідко застосовує найлегші способи, які, хоча й дають тимчасове заспокоєння, але поглиблюють самотність та ізоляцію. Наркоманія, алкоголізм, сексуальне надуживання – це найчастіші способи знеболення страху, викликаного почуттям самотності та ізоляції. Еме Дюваль ТІ, який пройшов через болючий досвід алкоголізму, пише: «Спочатку алкоголь збуджує все добре: дружбу, голод справедливості, слухання, творення… Біда у тому, що непомітно з цього етапу переходимо до наступного – плачевного і трагічного». Багато молодих людей не вміють пристосуватися до сучасного суспільства не тому, що воно складне, а тому, що їм бракує досвіду любові своїх батьків. Цей брак батьківської любові – джерело великого напруження, внутрішніх конфліктів і конфліктів із оточенням. У таких обставинах молода людина вдається до найлегших способів розрядити своє напруження: наркотики, алкоголь, секс. Усі види споживацтва – це також спосіб вирішити проблему самотності та ізоляції; споживання і чуттєве задоволення знеболює страх, який виникає внаслідок браку любові. Іншим способом придушування почуття самотності й ізоляції став активізм, тобто зовнішня діяльність із такою силою, що для себе неможливо знайти вільного часу. Страх тоді придушується, але проявляється знову з більшою силою, коли людина стає перед собою в тиші. Узагальнено можемо сказати, що в житті людини, яка не любить себе і не зазнає любові інших, речі й дії набирають великого значення. Володіння матеріальними ресурсами, влада, задоволення споживання – це все повинно заповнити в людині пустку, яка виникає в ній внаслідок браку любові до себе й до інших. Фундамент Вправ закликає прийняти поставу свободи по відношенню до всіх створінь, отож відкинути все, що штучно наповнює людину. Але коли людина починає здобувати свободу щодо створінь, то її огортає почуття пустки, внутрішній неспокій, почуття нестерпного знудження, в ній народжується агресія до себе й до інших. Людина несвідомо поводиться як мала дитина, в якої забрали іграшку. Відрив від створених речей проявляє абсолютну відсутність акцептації себе самої і свого життя. Отож виникають запитання: Що може насправді заспокоїти людину? Що може її переконати, що вона заслуговує на любов і не має причин жити в страхові перед своїми слабостями? Людина вчиться приймати своє життя під впливом акцептації інших. Якщо зазнає любові, то в ній народжується переконання, що її життя цінне. Акцептація іншої людини показує нам значення життя, його основну цінність. Любов – акцептація робить людину доброю. І тому найбільший дар, який людина може офірувати іншій людині, – повна й безумовна акцептація – прийняття її такою, якою вона є. Кожна людина сильно прагне акцептації та любові. Ця потреба велика й сильна, як і потреба їжі, і тому інша людина не зможе заспокоїти її повністю. Лише Бог може повністю заспокоїти ненаситність людського серця. На цій правді наголошує фундамент Духовних Вправ, стверджуючи, що людина створена лише для Бога.
Безумовна любов Бога
Велич любові Бога в тому, що Він не ставить жодних умов особі, яку любить. У нашому людському способі кохання ми призвичаєні ставити любові умови, які обмежують нас і дають нагоду до взаємних маніпуляцій. «Якщо мене любиш, то мусиш…», – таке мислення здається нам слушним. Умови, які ставимо для любові, оголюють наш егоїзм. Виявляється, що нам йдеться не про кохану особу, а про себе. Натомість Бог любить людину чистою любов’ю, без тіні егоїзму; Він не ставить жодних умов – Його любов безумовна. Якщо людина приймає безкорисливу любов Бога, то вона торкає у ній найінтимнішу сферу. Св. Августин стверджує, що Бог ближчий до людини, ніж вона сама до собе. Любов Бога до людини досягає самого фундаменту існування. В одній мусульманській молитві Бог запитує людину: «Чи ти знаєш, що я до тобе ближчий, ніж биття твого серця?». Бог любить людину не за те, ким вона є, а лише тому, що вона є. Його любов – чистий дар, вона нічого не очікує. Приймає людину в її актуальній дійсності з усіма обмеженнями, слабостями, зраненнями. Любов Бога до людини творча. Якщо любов людини до людини звільняє у ній найкраще, то любов Бога створює людину. Любов Бога у житті людини суттєвіша, ніж існування людини. Вона завжди на першому місці, бо є джерелом існування. Створення людини – це свідчення безмежної любові Бога, доказ, що людина вкорінена в Бога. Від самого початку Бог так прагнув людину, що це прагнення стало фактом і людина почала існувати. Бог полюбив – прийняв кожну людину ще до її існування. Ми, як віруючі, приймаємо правду, що Бог – Любов, і що Його любов може змінити світ. Але дуже часто це лише інтелектуальне переконання, яке не підтверджується особистим досвідом віри. Всі правди віри – від Сотворіння через Об’явлення і Відкуплення аж до Пришестя – це щораз більше відхиляння таїни безмежної любові Бога. Усе Святе Письмо і вся теологія говорять лише одне – Бог любить людину безмежною любов’ю. Християнська віра – це досвід цієї однієї правди, що Бог любить людину надійно, інтимно, творчо, винятково. В Євангеліях Ісус дає нам дві заповіді любові: Люби Господа, Бога твого, всім твоїм серцем, усією твоєю душею і всією думкою твоєю: це найбільша й найперша заповідь. А друга подібна до неї: Люби ближнього твого, як себе самого (Мт. 22, 37-39). Але перед тим, як дати заповіді любові, Христос спочатку показав любов свого Отця до людини. Дві заповіді любові дуже важливі, але вони – не серце Євангелія. Серцем Доброї Новини є любов Бога до людини. Не треба надмірно наголошувати на самих заповідях любові, а скоріше – на досвіді любові Бога. Виконання заповідей стане простим наслідком віри, яка переживається автентично. У світлі Нового Завіту гріх – це передовсім брак віри в любов Бога, а не брак моральності. Брак моральності – наслідок браку віри. Моральна поведінка – плід прийняття Бога як любові. У минулому в релігійному вихованні занадто наголошували на важливості дотримання морального права. У поверхневому розумінні християнства віра ототожнюється із зусиллям дотримання окресленого морального кодексу. Мало наголошують, що віра полягає передовсім у досвіді безмежної і безумовної любові Бога до людини. Там, де Добра Новина про любов Бога не займає належного місця, однозначно переважає моральне зусилля. Але зосередитись на моральному зусиллі – це розминутися із суттю Євангелія. Тоді людині загрожує духовна анемія. Найважливіше у християнстві не те, що людина робить для Бога, а що Бог робить для людини. Христос говорить: Перебувайте у моїй любові! (Йо. 15, 9). Замало лише торкнутися любові Бога, необхідно повністю вкоренитися в неї і будувати на ній людську екзистенцію. Треба, щоб вона охопила всі виміри людського життя. Фундамент Вправ наголошує, що людина повинна вибирати тільки те, що більше допомагає в осягненні мети, для якої вона створена; а любов Бога є саме цією метою. У релігійному вихованні необхідно наголошувати на двох справах. По-перше, постійно давати живе свідчення безмежної любові Бога, так як Ісус свідчив про любов свого Отця. Неможливо виховувати віру, не випромінюючи Божої любові. По-друге, наголошувати на любові Бога до людини; подвійну заповідь любові треба показувати як плід досвіду віри. Ті, яких виховують у вірі, повинні відповідати двом умовам. Спочатку вони повинні мати деякий досвід людської любові: любов батьків або близьких людей. Якщо бракує цього досвіду, то все, що говориться про любов, буде незрозумілим, відчуженим, абстрактним. Треба також мати досвід обмежень, пов’язаних із людською любов’ю. Не маючи досвіду дотику до границь людської любові, людську акцептацію дуже легко сплутати з акцептацією Бога. Людина може жити в ілюзії, думаючи, що любов іншої людини повністю заспокоїть її потребу любові й акцептації.
Джерело автентичної любові до себе самого
Погляньмо тепер, у який спосіб досвід любові Бога стає джерелом автентичної любові до себе самого. Людина може шукати підтвердження акцептації себе трьома способами. По-перше, через самоаналіз, який має показати людині її цінності. Відкриті цінності стають основою любові до себе. По-друге, порівнюючи себе з іншими, що має виявити особисту вищість (завжди можна знайти «гіршого» від себе). По-третє, через віру в безкорисливу і безумовну любов Бога до людини. Цінність людської особи полягає передовсім у тому, що Бог безмежно її любить. Першими двома способами людина ніколи не дійде до повної акцептації себе самої, бо завжди помічатиме негативні риси власної особовості, які перешкоджатимуть у безумовній акцептації себе. Аналізуючи себе, помічатиме, що окрім певних переваг, чеснот і здібностей має також багато слабкостей, вад і зранень. Порівнюючи себе з іншими, легко помітить, що окрім тих людей, над якими має виразні переваги, існують і такі, з якими ніколи не зрівняється. Тоді відчуватиме заздрість. Але якщо людина акцептацію себе будуватиме на безумовній акцептації зі сторони Бога, то негативні риси власної особовості не перешкоджатимуть любити себе, так само як не перешкоджають Божій любові. Якщо людина повністю повірить, що в Божих очах має безмежну цінність, то не відчуватиме потреби шукати підтвердження своєї цінності в інших. Акцептація себе, джерело якої в досвіді любові Бога, визволяє людину від захисних і агресивних постав щодо інших і лікує її від страху, заздрощів і почуття загрози. Віра дає людині свободу. Чим більше людина вірить, що Бог її акцептує, тим вільнішою стає. Безпристрасність, готовність, свобода, про які говорить св. Ігнатій у фундаменті Вправ, – це наслідки віри в те, що Бог повністю акцептує нас такими, якими ми є. Свобода, як і любов до себе, – це не задоволення власних, людських прагнень, а щораз повніше заангажування у любов. Ви бо, брати, покликані до свободи; аби тільки свобода ваша не стала приводом до тілесности; але любов’ю служіть один одному. Увесь бо закон міститься у цій одній заповіді: “Люби ближнього твого, як себе самого” (Га. 5, 13-14). Завдяки вірі в безмежну любов Бога людина стає вільною по відношенні до іншої людини й до себе самої.
Ісус – взірець свободи
Найдосконалішим взірцем цієї свободи залишається Ісус Христос. У Його стосунках із іншими людьми не було жодних спроб маніпулювання ними. Завжди ставився до них делікатно й з глибокою пошаною. Всі почувалися в Його присутності повністю акцептованими – прийнятими. Ісус більшу акцептацію проявляв щодо тих людей, які її більше потребували, бо були позначені плямою приниження і відкинення; особливо Він піклувався грішниками, митниками, вбогими, прокаженими. Жодна людина не була для Ісуса загрозою, до нікого не ставився агресивно, з ненавистю і заздрістю. Навіть у хвилину смерті молився за своїх ворогів. Джерелом абсолютної свободи щодо всіх людей, безумовної акцептації усіх був досвід любові свого Отця. Любов Отця була для Ісус їжею, була всім. Їжа моя, – каже до них Ісус, – волю чинити того, хто послав мене, і діло його вивершити (Йо. 4, 34). Досвід безмежної любові Отця дає Ісусові усвідомлення Його безмежної цінності. Ісусові не потрібно було шукати підтвердження своєї особистої цінності в діяльності або в суперництві з іншими. Абсолютна акцептація себе, усвідомлення своєї безмежної цінності – завдяки цьому в житті Ісуса не було й тіні егоїзму, не було проявів шукання себе в очах інших людей. Фундамент Вправ – це програма повних реколекцій. Ця програма виконується передовсім через контемпляцію Ісуса Христа – абсолютного й безумовного прийняття Ним любові Отця, яка була джерелом любові до себе самого. Наслідуючи Христа у прийнятті любові Бога, навчимося водночас любити й акцептувати себе. ----------------------------------------------------------
Петер Г. ван Бремен (нар. 1927), голландський єзуїт, духовний
керівник.
| ||