Бл. Шарль де Фуко

ЛЮБОВ ДО БЛИЖНЬОГО 

Хто вас приймає, той мене приймає (Мт. 10, 40). 

Прийняти ближнього [1] – це прийняти частинку Ісуса, частинку Ісусового тіла; Ісус слухає те, що говоримо ближньому, і приймає те, що робимо нашим братам; до Нього говоримо і для Нього робимо… 

Отож, з якою любов’ю, пошаною і радістю ми повинні прагнути робити якнайбільше добра душам чи тілам тих, яких зустрічаємо на своїй дорозі, – по їхнім і нашим можливостям; з якою чуйністю повинні приймати кожну людську істоту, ким би вона не була!... Вбогого, який несміливо стукає в двері, настоятеля, який в ім’я Церкви і Апостольської Столиці приходить відвідати нас усіх, усіх, усіх; вбогого і єпископа, всіх, всіх, бо, приймаючи їх, приймаємо Ісуса! 

Саме на цьому фундаменті справедливий, який «живе вірою», будує свою поведінку, свої зв’язки з ближніми, не бачачи в них нічого іншого крім частинки тіла Ісуса. 

Бо я голодував, і ви дали мені їсти (Мт. 25, 35). 

Наш Господь подає нам тут справжній мотив до роздавання милостині – найпотужніший із усіх, хоча існують й інші мотиви: треба давати милостиню з послуху до заповіді, яку Бог повторював багато разів; треба бути послушним, аби Його наслідувати, Його, який так щедро нас обдаровує, наслідувати Ісуса, який стільки дав; треба давати, бо любов до Бога зобов’язує нас переносити любов, якою любимо Його, на людей – Його коханих дітей; треба давати через доброту, аби практикувати, культивувати цю чесноту, яку слід любити ради неї самої, бо вона – один із атрибутів Бога, Його краси, досконалості й, як наслідок, є самим Богом; хоч кожний мотив до роздавання милостині самодостатній, але найбільш захоплюючим є те, що все, що робимо для ближнього, робимо для самого Ісуса; і саме тут знаходимо критерій, за яким ми повинні міняти і реформувати своє життя, керуватися своїми вчинками, словами і думками… Все, що робимо для ближнього, робимо для Ісуса… 

Ідіть, отже, і навчіться, що значить: Я милосердя хочу, а не жертви. Бо я прийшов кликати не праведних, а грішних (Мт. 9, 13). 

Треба бути милосердним, похилятися над кожною бідою – як тілесною, так і духовною. Хвороби душі набагато важчі від хвороб тіла, бо загрожують відкупленому Христом вічному життю і щастю людини, і це не на кілька років, а на вічність… Піклуватися не лише лагідними й задбаними вівцями, залишаючи «чорних овець» їхній нещасній долі, а любити всіх з огляду на Бога, Отця і Спасителя, огортаючи особливою турботою хворих і грішників, бо вони цього потребують найбільше. 

Ісус дає нам любити все своє тіло; всі члени Його тіла заслуговують, щоб ми любили їх однаковою любов’ю, бо всі належать Йому: одні здорові, інші хворі; якщо всі члени тіла слід любити однаково, то хворі члени вимагають особливої турботи, в тисячу разів більшої, ніж інші: перед тим, як кропити інші парфумами, слід подбати про зранені, з синяками, хворі, тобто про всіх тих, які мають потреби тіла й душі, особливо про останніх, тобто про грішників… Можемо чинити добро всім людям за допомогою молитви, покути чи власного освячення. 

Чому дивишся на скалку в оці твого брата, колоди ж у власнім оці не відчуваєш? (Лк. 6, 41) 

Любов не зважає на вади того, кого любить, а пробує їх виправдати, якщо не може їх не бачити, молиться, аби зникли; якщо не може їх виправдати, то відвертає від них очі, аби думати про красу й добрі риси улюбленої особи і про власні недосконалості, виражаючи у такий спосіб свою покору… Якщо хтось любить, то стає таким маленьким, таким покірним перед тим, кого любить, бачить себе самого нещасним і бідним, а того, кого любить, досконалим і красивим. 

Якщо нашого ближнього вважаємо наповненого вадами, а себе самих добрими, то заплачмо над собою, бо ми впали дуже низько, позбавлені любові, зарозумілі й сліпі, немає в нас ані покори, ані правди: ми далеко від Бога, який є любов’ю, від Бога, який є правдою, від Ісуса з покірним Серцем; плачмо, плачмо над собою, молімося, просімо в молитвах, благаймо Бога, аби ми могли навернутися, благаймо святих, ангелів, людей, аби випросили для нас навернення, і працюймо з усіх сил, аби виправитися, бо перебуваємо в дуже глибокій прірві. 

Коли, отже, приносиш на жертовник дар твій і там згадаєш, що твій брат має щось на тебе, зостав там перед жертовником твій дар; піди, помирись перше з твоїм братом і тоді прийдеш і принесеш дар твій (Мт. 5, 23-24). 

Зберігаймо мир із усіма людьми і намагаймося його повернути, коли його порушили: завжди виходьмо назустріч, роблячи перші кроки з любові до наших братів у Богові; якщо ми не праві, то робімо це з більшим поспіхом, бо нас до цього зобов’язує справедливість; якщо не правий наш брат, то робімо це з ревністю, турбуючись про добро його душі, для його навернення; у кожному випадку робімо це поспішно і усім серцем, аби між дітьми Бога панували любов, мир і єдність. 

Любіть ворогів ваших, добро чиніте тим, які вас ненавидять (Лк. 6, 27). 

Любімо ворогів, любімо всім серцем ці хворі члени тіла Ісуса, цих братів, обтяжених провиною, які залишаються нашими братами і можуть будь-коли навернутися, ці істоти, за які Ісус пролив свою кров і яких постійно кличе до себе, ці душі, створені на образ Бога, створені для неба, в якому може будуть царювати в кращому місці, ніж наші душі… Робімо добро тим, які нас ненавидять, чинімо всяке можливе добро їхнім душам і тілам, молімося за них, жертвуймо в їхніх намірах наші покути (бо Святе Письмо всюди показує покуту як невід’ємну товаришку молитви), чинімо їм усяке добро, на яке нам дозволяє Бог і послух Йому, виявляймо їм добру волю, послужливість, доброзичливість, обдаровуймо їх милостинею, якщо вони вбогі, опікою, якщо вони хворі, і всім, що для них добре; робімо це з послуху словам Ісуса і з бажанням наслідувати Його, аби робити всяке добро Його хворим членам, аби здобувати ці душі для Бога, «збираючи розпалене вугілля любові над їхніми головами» і долаючи зло добром, а їхню ненависть – нашими добрими вчинками. 

Хто ж бере в тебе свиту, не борони й одежі (Лк. 6, 29). 

Який ти добрий, між Боже!... Як чуйний Батько, який прагне, щоб між усіма дітьми була тривала любов, який хоче, аби, для збереження миру, переносили лагідно, терпеливо і без бунту одні одних, переносили всяке насильство, зневаги і навіть смерть, бажаючи скоріше вмерти, ніж ранити свого брата; а ще більше хочеш, щоб між Твоїми дітьми не було навіть тіні сварок за матеріальне добро, і щоби мир між ними ніколи не був порушений через прив’язання до дочасного добра і словами: «моє» і «твоє»… Ти також учиш, щоб ми скоріше дозволили несправедливим братам відібрати в нас усе добро, навіть найнеобхідніше – як одяг, який на нас, ніж опором і протестами знищили любов і мир, які повинні панувати в родині. О, Боже любові, добрий Отче, як же Ти хотів би бачити між нами, Твоїми дітьми, любов, мир і згоду! 

Дозвольмо без спротиву себе оголити, окрасти, обдерти з усього, що маємо, хоча згода на ляпаси і кривду особливо противиться нашій зіпсутій природі й язичницьким ідеям цього світу; але немає нічого дивного в тому, що Божі думки – не наші думки. Бо вони, як говорить Бог, віддалені одні від других як схід від заходу. Отож нічого дивного в тому, що натхнення благодаті противляться нашіптуванням зіпсутої природи. Отож дозвольмо забирати в нас, виривати навіть найбільше добро і найнеобхідніші предмети, ніж сварками і протестами, боротьбою і шарпаниною знищити братню любов… 

Наш брат несправедливий, дозвольмо йому доповнити цю несправедливість, молячись за нього, дозвольмо себе оголити, віддаймо все, не «противмося злу», обмежмося до братнього напуття, якщо захоче нас слухати, і пробуймо його навернути братнім зверненням уваги, так як учить нас Ісус. Зрештою, що ж ми віддаємо? Що таке найбільше добро, якщо не кусочок болота? А це все, що, як нам здається, маємо, як довго будемо мати? Наше життя тут, на землі – це тільки дві хвилини. Якщо глянемо на проминаюче добре в світлі вічності, то легко зрозуміємо те, про що говорить Бог, аби ми залишили все без опору, яким би воно не здавалося важливим і необхідним, бо все земне безмежно мале, а нам потрібна лише чеснота… 

У цьому світлі ясно видно, що найменше збільшення любові між людьми, в родині дітей Божих, має у тисячу разів більшу вартість й у тисячу разів більше значення, ніж усе матеріальне добро світу. 

«Церква перемагає, коли перемагає любов». «Бог перемагає, коли перемагає любов»… Отож якщо наш брат, хоча би й з найбільшими провинами, негідник, злодій, хоче забрати нашу власність, чим би вона не була, великий маєток чи одяг, стережімося його лихословити, обіймімо його і даймо йому те, чого хоче: ти мій брат, все моє – твоє; марнота не розлучить мене з моїм братом; люблю тебе, бери все, що хочеш, якщо хочеш – бери більше, бери все, бо все моє – твоє, улюблений брате, люблю тебе, все моє – твоє… Це заповідь Ісуса, це також приклад, який нам дає, дозволяючи забрати в Себе все, вмираючи на хресті без опору і молячись за тих, які забрали в Нього все і прирекли на смерть. 

Тому, хто б'є тебе в одну щоку, підстав і другу (Лк. 6, 29). 

Який Ти добрий, мій Боже! У своїй любові, якою любиш усіх людей, хочеш, аби їхні стосунки були такими, як чуйний батько хоче бачити стосунки між своїми дітьми… Хочеш бачити між ними мир, покору, поблажливість, делікатність і чулість, що якщо хтось із них учинить якусь несправедливість, то інші йому піддаються, аби не порушити мир і єдність, бо вважають, що, незважаючи на те, що трапилось, переможуть тоді, коли переможе любов… Це тривалий мир і випробувана братня любов, яку Ти прагнеш серед своїх дітей, і тому даєш нам заповідь: Тому, хто б’є тебе… і багато інших. 

Якщо нас хтось б’є в щоку, то підставмо йому другу – буквально і в переносному значенні: якщо нас хтось ображає, не зневажаймо його, якщо нас ударить, не биймо агресора, підставмо щоку або спину, хрестячись; якщо нас хтось ранить, не захищаймося, підставмо шию як ягня, аби не спровокувати бійку зі своїм братом, а подолати його лагідністю, наслідуючи Божого Агнця, який без опору дозволив Собі дати ляпасів, Себе обплювати, побити кулаками, ображати, Йому закрили очі, бичували, коронували терням, навантажили хрестом, скривавили й убили, а Він одним словом, одним актом волі міг повалити на землю усіх нападників і усіх їх знищити. 

Отож терпімо всі образи, кривди, насмішки, насилля, удари, рани, ланцюги, смерть, молячись за тих, які ненавидять… «Отче, пробач їм, бо не відають, що чинять». Дякуючи Богові за те, що дозволив нам, негідним, уподібнитися до нашого Господа, жертвуймо Його з любов’ю все, що мусимо терпіти… Ісус дає нам тут виразне свідчення і виразний приклад. Йдімо крок у крок за нашим Улюбленим, за запахом Його пахощів. 

---------------------------------------------------------- 

Бл. Шарль де Фуко (1858-1916), французький офіцер, дослідник північної Африки і Сахари, трапіст. Залишивши чернецтво, жив самітником серед мусульманських туарегів. Опрацював чернечі правила згромадження Малих Братів і Сестер Ісуса. Загинув мученицькою смертю, беатифікований у 2005.