Люцина Слуп, Юзеф Августин ТІ  

ЯК ПОГОДИТИСЯ НА ВЛАСНЕ ЖИТТЯ? 

«Жінці, яка жалілася на своє призначення, Учитель сказав: «Але ж ти сама куєш свою долю!». «Але ж, напевно, не відповідаю за те, що народилася жінкою, чи не так?» «Народитися жінкою – це не призначення. Це доля. Призначення полягає в тому, в який спосіб приймеш свою жіночість і що з нею зробиш». 

(Ентоні де Мелло ТІ) 

Прийняти минуле, щоб будувати майбутнє 

Ми відповідаємо за своє життя, за своє «призначення». Але коли пізнаємо свою людську слабкість, глибину життєвих зранень (особливо в любові) і загублення, яке вони спричиняють, то нам часто здається мало правдоподібним, що можемо виконати своє життєве завдання. Парафразуючи слова Ентоні де Мелло ТІ, можемо сказати: «Те, що мене не любили так, як я хотів і прагнув, це не моє призначення. Це моя доля. Моє призначення – прийняти своє минуле, аби будувати на ньому своє майбутнє». 

Ми не відповідаємо за свої зранення в любові з наймолодших років і за кривди, зазнані від інших людей. Але відповідаємо за своє актуальне доросле життя. І хоча минуле впливає на нас, але не детермінує нас. Можемо навчитися любити себе й інших з нашим минулим. Можемо повністю примиритися зі своїм життям. Можемо прожити його творчо. 

Зранення в любові, особливо у ранньому дитинстві, часто заважають нам повністю прийняти своє життя, але тільки на першому етапі. Подолані й зцілені зранення стають «місцем» творчості, внутрішньої вразливості, кращого розуміння інших. 

Зранення в людській любові – це лише одне з багатьох можливих зранень. Життя приносить також інші зранення, кривди, несправедливість, слабкості й немочі. Вони стають життєвим завданням, яке вимагає від нас праці й жертовності. Але вони не виключають красу і щастя людського життя. Можна навіть сказати, що добро і краса людського життя приходять завжди через працю і страждання. Добро у якийсь спосіб повинно бути відкуплене жертвою. 

Яскравий приклад цього – Джоні Ерексон або Деніс Легрікс. Перша, шведка, в дитинстві пережила нещасний випадок і параліч, після важкої депресії віднайшла радість життя: стала відомою художницею (навчилася малювати, тримаючи пензель устами), покохала й вийшла заміж. Друга, французка, народилася без рук і ніг. Виграла боротьбу з безсенсовністю свого життя. Незважаючи на каліцтво, заангажувалася в захист початого життя і в допомогу неповносправним дітям і їхнім батькам. У своїй книжці Так народжена, яка стала бестселером, подає чудове свідчення боротьби з власною немічністю – не лише фізичною, а й з бунтом проти життя. 

Прагнення повноти життя 

Чому ми повинні погодитися на своє життя? По-простому: бо немає іншого виходу. Або погодимося на життя і відкриємо його сенс, смак і радість (серед життєвих труднощів), або перебуватимемо в тупому бунті, проклинаючи своє життя, кривдячи у такий спосіб не тільки себе, а й наших найближчих. Третього виходу немає. 

Основний обман, якому часто піддаємося, шукання цього «третього виходу», «третьої дороги». Ісус говорить дуже ясно: Хай буде ваше слово: Так, так; Ні, ні (Мт. 5, 37). Не говорить: раз – «так», раз – «ні». Згода на життя вимагає «так» у всіх вимірах. Якщо на одну форму життя говоримо «так», а на іншу – «ні», то виникає неузгодженість, яка стає джерелом внутрішнього розладу. 

Простою мовою – згода на життя дуже «оплачується». Щойно повна акцептація життя відхиляє незвичайну емоційну, інтелектуальну і духовну енергію, яка в нас дрімає і завдяки якій можемо жити творчо й цікаво. Бунтуючи проти життя, витрачаємо багато сили на будування видимості життя, на життєві ілюзії. 

Чому погодитися на життя можливо? Бо інтуїтивно відчуваємо, що ми до цього здатні. Звичайно, що в нашому житті бувають хвилини зневіри, розпачу, замкнутості в собі, але це тільки «тимчасове затемнення сонця». Повнота життя – це глибоке прагнення кожного. Носимо в собі часом неусвідомлене, але глибоке переконання, що наше життя – хоча часом важке і болісне – має сенс і мету. Саме з цього переконання народжується усвідомлення, що можемо прийняти своє життя таким, яким воно є. Загублення, життєві зранення і слабкості не повинні стати причиною відкинення, а їх треба прийняти як «місця» своєї життєвої відповідальності. 

Акцептація себе і свого життя необхідна також і з огляду на наших ближніх, які нас люблять і яких ми хочемо любити. Незгода на власне життя, незалежно від форми, яку приймає, спрямована не лише проти свого життя, а й проти життя інших. Ніхто не є одиноким островом. Людське життя можемо порівняти зі спільним сходженням альпіністів на гору, де всі прив’язані один до одного. З деякими особами ми зв’язані грубішими канатами, з іншими – тонкими шнурками. Якщо хтось відривається від скелі й падає в прірву розпачу, агресії, узалежнень, самогубства, то тягне за собою інших. 

У психології відоме поняття «співалкоголізм». У родині п’є тільки одна особа, а емоційні симптоми «алкогольної хвороби» проявляються у більшій чи меншій мірі у всіх членів родини. Вони мають такі самі комплекси неповноцінності, почуття провини, сором, не приймають себе. Всі вони дихають і отруюються хворою емоційною атмосферою, яку алкоголік створює довкола себе. Людина, яка не погодиться із собою і своїм життям, завжди кривдитиме інших. 

Чого від нас вимагає згода на життя? 

По-перше, шукати мету і сенс життя. Це основна умова повної акцептації життя. Бо неможливо згодитися на «будь-яке» життя, позбавлене сенсу і мети. Шукаючи згоду на життя, ми змушені запитувати: На яке життя мушу згодитися? 

Але зауважмо, що остаточною метою і сенсом нашого життя не може бути розвиток лише одного з його проявів: біологічного, емоційного, інтелектуального, сексуального. 

Найвищим проявом життя є духовне життя, яке інтегрує всі форми людського життя. Розлад життя полягає у відсутності площини, яка поєднує всі прояви життя. Не можна погодитися на життя частково. Не згода на одну його сферу автоматично стає не згодою на всі інші. Найглибша незгода проявляється у поверхневій незгоді. 

Не заперечуємо важливості окремих проявів людського життя; але важливо помітити, що суть життя не полягає у їхньому змішуванні. Ми не отримаємо рецепт для життя, розділюючи свою життєву енергію на окремі сфери життя, до прикладу, 20 відсотків – на біологічну, 30 відсотків – на психічну, 30 відсотків – на естетичну тощо. Для того, щоб згодитися на життя, необхідно відкрити його суть, присутню у всіх сферах, – духовне життя. Суть життя не входить у конфлікт із жодним проявом життя, а перевершує їх і об’єднує. 

Згода на життя вимагає також часто незвичайної емоційної та духовної рішучості. Вона виражається відвагою, витривалістю, вірністю. На своє життя може згодитися тільки та людина, якій на цьому насправді залежить; людина, яка не боїться скинути маски «позірного життя». Оскільки нам часто бракує цієї відваги й рішучості, то ми повинні часто просити Подателя життя досвідчити й відчути її. 

Згода на життя вимагає творчої постави щодо життя. Йдеться як про духовну, емоційну творчість, так і про інтелектуальну. У справжній згоді на життя немає відмови, втечі, відчуження від життя. Життя кожної людини неповторне, і тому не може бути лише повторенням чужих взірців. Хоча в пошуках згоди на життя можемо заохочувати себе до жертовності й зусилля через «придивляння» або контемплювання життя святих, але згода на життя ніколи не може бути відтворенням «чужого» життя в своєму житті, а пошуками способу реалізації свого життя. 

Відповідь на це запитання не можемо знайти поза собою: в мудрих книжках, у порадах «великих учителів». Щоби її знайти, необхідно розпочати діалог із власним життям, із усією його історією. Бо Бог діє в нашому серці від початку нашого життя. 

Згода на життя вимагає долання своїх обмежень. Можна сказати, що поєднується з вмиранням. Вмирання завжди важке. Нас не може не торкати у якийсь спосіб проминання нашого життя. Наскільки досвід зростання, входження у життя радісний, настільки проминання життя, вмирання залишається важким і болючим. 

Згода на життя – це також згода на смерть. Навіть якщо все життя було смугою успіхів і приємностей, то прийде момент, коли все треба буде залишити. Якщо людина не впустила Бога в своє життя, то мусить бунтувати проти залишення того, що вважала його суттю, стрижнем. Згодитися на своє життя можна лише тоді, коли впустимо в нього Бога. У повній згоді на життя немає затримки на собі. Якщо повністю згоджуємося на своє життя, то забуваємо про нього, і саме це – найвища форма нашої згоди на життя. 

Згода на життя вимагає також присутності іншої людини. Замкнення у собі, втеча від людей – це прояв втечі від життя. Бувають ситуації, які дуже важко прийняти без присутності іншої людини. Але, з другого боку, згода на життя вимагає самотності, прийнятої у повній свободі; самотності, яка не є втечею, а пошуками умов до внутрішнього мовчання і поглиблення рефлексії над собою. 

Очевидно, що згода на життя у такому розумінні перевершує наші людські сили, і тому вимагає допомоги Подателя життя – самого Бога. Згода на життя вимагає присутності Господа Бога. 

Для того, щоб згодитися на життя, не вистачить виконати якісь вправи, пройти тренінг; не вистачить зробити якийсь курс, піддати себе психоаналізу. Згода на життя – процес усього життя. Її найвищою формою залишається згода на власну смерть, коли згоджуємося не лише на вегетативне життя, яке закінчується у момент смерті, а й на все життя – також і те, яке за порогом смерті. Це найвища форма згоди на життя. І це не втеча від його суті, а прямування до його центру. 

Це також згода на таїну, бо, як християни, віримо не лише в особового Бога, а приймаємо також таїну Втілення Бога – віруємо в Ісуса Христа. У випадку таїни легше сказати, чим вона не є, ніж окреслити, чим є. 

---------------------------------------------------------- 

Люцина Слуп (нар. 1960), богослов, багаторічний співпрацівник католицьких видавництв, зараз членкиня спільноти Chemin Neuf («Новий Шлях») у Польщі. 

<< Previous    1  2  [3]  4    Next >>