ТРЕТІЙ ДЕНЬ

В пісні „Не сумуйте, старенькі!”, яку співає Микола Гнатюк, є слова, що юність живе майбутнім, зрілість - миттю, старість - минулим. Треба лише додати, що то та старість, яка ніколи не досягнула духовної зрілості.

В молитві нам перешкоджають думки, які є ехом того, що для нас є найголовнішим - наших прагнень, мрій, пристрастей. Всі людські прагнення в кінцевому розрахунку - це неусвідомлене, перекручене, забруднене, погано реалізоване прагнення Безмежної Любові - Бога, прагнення присутності Бога живого. І коли ми в молитві думаємо про минуле і майбутнє, то Божу присутність в нашому житті розтягуємо на минуле і майбутнє. Минуле - це тільки тінь сьогоднішнього. Минуле не є дійсністю, але минуле, яке нам перешкоджає в молитві - це минуле, яке в нашій емоційній сфері залишило глибокий слід, глибокі рани, отож живе в нас, є частиною нашої дійсності. Майбутнє також не є дійсністю, не знаємо, скільки ще будемо жити. „Не журіться, отже, завтрашнім днем; завтрашній день турбуватиметься сам про себе. доволі дневі його лиха” (Мт. 6, 34). Ми завжди думаємо, що найголовніше в нашому житті відбудеться в майбутньому, а не тепер. З Богом зустрінуся пізніше, свою життєву місію виконаю пізніше. Отож, з тепер втікаю в потім, в майбутнє. А майбутнє - то ще більша ілюзія, ніж минуле. Майбутнє не є дійсністю, а диявольською спокусою, якій ми піддаємося і втікаємо від теперішньої хвилини, і тим самим втікаємо від Бога. В кожній хвилині теперішність стає минулим, і втрачену теперішність вже ніколи не поверну. Майбутнє кожної миті стає теперішнім, але я не зосереджуюся на ньому і знову біжу в майбутнє, в світ ілюзій, в якому немає Бога. Шукаю Бога там, де Його нема.

Старі люди живуть минулим, живуть своєю емоційною пам’яттю, своїми психічними ранами, хворобами. Своє минуле згадують на дуже поверхневому рівні, не заглиблюючись в нього. Своїми споминами годують свої хвороби, залишаючись духовно незрілими. І хоч часто згадують своє минуле, але в ньому не розуміють абсолютно нічого. в малих чернечих спільнотах, де разом живуть молоді і старі черниці, така стара незріла черниця є карою для спільноти, її балаканину важко слухати і неможливо зупинити. вона нездатна творчо мислити, аналізувати ситуації, приймати сміливі і мудрі рішення. вона зациклена на своїх емоціях.

Історик, який вивчає історію якогось краю, систематично поглиблює свої знання, набуває досвід, ерудицію, і постійно повертаючись до тих самих подій, розуміє їх щораз краще, глибше, вчиться їх поєднувати з іншими подіями, аналізувати, одну епоху порівнювати з іншою. В минуле за кожним разом входить на вищому рівні. Історія стає вчителькою життя.

Ігнатіанські реколекції - це вивчення історії свого життя, історії духовної, як Бог діяв в нашому житті, як діяли інші люди, це поєднання своєї духовної історії з Біблією, духовною історією людства. Ігнатіанські реколекції - це також курс лікування. Заглиблюючись в своє минуле, в свої рани, ми впускаємо в них Бога, і він ті рани гоїть. Але вивчення духовної історії свого життя і курс лікування не повинні закінчитися реколекціями. Ми повинні вчитися і лікуватися усе життя. Реколекції - це якби короткий інтенсивний курс вивчення іноземної мови, яку ми повинні вивчати все життя.

Бог лікує наше минуле, і воно відпускає нас, відходить з нашої дійсності. Минуле тісно зв’язане з майбутнім: хворобливі прагнення майбутнього сягають корінням в рани минулого, і вилікуване минуле автоматично лікує майбутнє. Ми зосереджуємося на сьогоднішньому, зосереджуємося на Богові, і щораз краще молимося.

Якщо ми ведемо духовний щоденник, де записуємо свої думки, прагнення, страхи, перешкоди в молитві, емоції ітд., то, порівнюючи ці записки з минулими, можемо зрозуміти, чи ростемо духовно. Якщо наші страхи зменшилися, шкала між позитивними і негативними емоціями зменшилася, то це знак, що ми на добрій дорозі, що наш духовний розвиток поволі просувається, хоч часом також і падаємо.