ТРЕТІЙ
ДЕНЬ
В пісні „Не сумуйте, старенькі!”,
яку співає Микола Гнатюк, є слова, що юність живе майбутнім,
зрілість - миттю, старість - минулим. Треба лише додати, що то
та старість, яка ніколи не досягнула духовної
зрілості.
В молитві нам перешкоджають
думки, які є ехом того, що для нас є найголовнішим - наших
прагнень, мрій, пристрастей. Всі людські прагнення в кінцевому
розрахунку - це неусвідомлене, перекручене, забруднене, погано
реалізоване прагнення Безмежної Любові - Бога, прагнення
присутності Бога живого. І коли ми в молитві думаємо про минуле
і майбутнє, то Божу присутність в нашому житті розтягуємо на
минуле і майбутнє. Минуле - це тільки тінь сьогоднішнього.
Минуле не є дійсністю, але минуле, яке нам перешкоджає в
молитві - це минуле, яке в нашій емоційній сфері залишило
глибокий слід, глибокі рани, отож живе в нас, є частиною нашої
дійсності. Майбутнє також не є дійсністю, не знаємо, скільки ще
будемо жити. „Не журіться, отже, завтрашнім днем; завтрашній
день турбуватиметься сам про себе. доволі дневі його лиха” (Мт.
6, 34). Ми завжди думаємо, що найголовніше в нашому житті
відбудеться в майбутньому, а не тепер. З Богом зустрінуся
пізніше, свою життєву місію виконаю пізніше. Отож, з
тепер втікаю в потім, в майбутнє. А майбутнє - то
ще більша ілюзія, ніж минуле. Майбутнє не є дійсністю, а
диявольською спокусою, якій ми піддаємося і втікаємо від
теперішньої хвилини, і тим самим втікаємо від Бога. В
кожній хвилині теперішність стає минулим, і втрачену
теперішність вже ніколи не поверну. Майбутнє кожної миті стає
теперішнім, але я не зосереджуюся на ньому і знову біжу в
майбутнє, в світ ілюзій, в якому немає Бога. Шукаю Бога там, де
Його нема.
Старі люди живуть минулим, живуть
своєю емоційною пам’яттю, своїми психічними ранами, хворобами.
Своє минуле згадують на дуже поверхневому рівні, не
заглиблюючись в нього. Своїми споминами годують свої хвороби,
залишаючись духовно незрілими. І хоч часто згадують своє
минуле, але в ньому не розуміють абсолютно нічого. в малих
чернечих спільнотах, де разом живуть молоді і старі черниці,
така стара незріла черниця є карою для спільноти, її балаканину
важко слухати і неможливо зупинити. вона нездатна творчо
мислити, аналізувати ситуації, приймати сміливі і мудрі
рішення. вона зациклена на своїх емоціях.
Історик, який вивчає історію
якогось краю, систематично поглиблює свої знання, набуває
досвід, ерудицію, і постійно повертаючись до тих самих подій,
розуміє їх щораз краще, глибше, вчиться їх поєднувати з іншими
подіями, аналізувати, одну епоху порівнювати з іншою. В
минуле за кожним разом входить на вищому рівні. Історія стає
вчителькою життя.
Ігнатіанські реколекції - це
вивчення історії свого життя, історії духовної, як Бог діяв в
нашому житті, як діяли інші люди, це поєднання своєї духовної
історії з Біблією, духовною історією людства. Ігнатіанські
реколекції - це також курс лікування. Заглиблюючись в своє
минуле, в свої рани, ми впускаємо в них Бога, і він ті рани
гоїть. Але вивчення духовної історії свого життя і курс
лікування не повинні закінчитися реколекціями. Ми повинні
вчитися і лікуватися усе життя. Реколекції - це якби короткий
інтенсивний курс вивчення іноземної мови, яку ми повинні
вивчати все життя.
Бог лікує наше минуле, і воно
відпускає нас, відходить з нашої дійсності. Минуле тісно
зв’язане з майбутнім: хворобливі прагнення майбутнього сягають
корінням в рани минулого, і вилікуване минуле автоматично лікує
майбутнє. Ми зосереджуємося на сьогоднішньому, зосереджуємося
на Богові, і щораз краще молимося.
Якщо ми ведемо духовний щоденник,
де записуємо свої думки, прагнення, страхи, перешкоди в
молитві, емоції ітд., то, порівнюючи ці записки з минулими,
можемо зрозуміти, чи ростемо духовно. Якщо наші страхи
зменшилися, шкала між позитивними і негативними емоціями
зменшилася, то це знак, що ми на добрій дорозі, що наш духовний
розвиток поволі просувається, хоч часом також і
падаємо.

|