4.
Контемпляція про Сонце Бога
Уявляю собі, що знаходжуся перед
сонцем. Не бачу його кінець, бо воно безкінечне. Дивуюсь, що
воно мене не спалює. Відчуваю, що падаю в середину сонця. Мене
огортає полум’я вогню, але не спалює. Входжу в хмари золотого
вогню. Він пронизує мене. Я свічусь. Падаю далі. Мене огортає
срібно біле атомне повітря. При наближенні до середини тиша і
спокій поглиблюються. Я не чую жодного звуку. Не чую жодного
руху. Тиша абсолютна. Відпочиваю у тій тиші.
Тепер уявляю, що падаю до
середини Бога, до середини духовного життя Божого Сина, „Сонця
Справедливості і Миру”. Падаю всередину Бога. Перебуваю в Його
таємничій присутності. Усвідомлюю, що знаходжусь біля джерела
життя та існування. Знаходжу там спокій і відпочинок. Я
відчуваю повний спокій. Бог є тим, що діє у всьому.
Прославляю Бога всім серцем.
Покладаю у Ньому всі свої надії. Поволі виходжу зі своєї
фантазії з усвідомленням, що я ніколи не перебуваю поза Богом,
а завжди у Ньому.
Молитва спокою, молитва
скелі,
Зникають в сутінках земні
оселі.
Ти вріс в фундамент древніх
пірамід,
І
час змінив свій плин, і цілий світ.
У
тобі плине вічність і хвилина,
Яка різниця – скеля ти,
людина?
Ти лиш одне із безлічі
створінь
І, як усі, німе, неначе
тінь
Далекої, незнаної
зорі,
Що загорілась в галактичній
млі.
В
твоїх очах не видно дна глибин –
Ні, ти не камінь, ти
правдивий син,
В
якому плинуть неземні простори,
Казкові Божі незбагненні
твори.
Ти учишся в просторах
мандрувати
І
розуміти слово „ІСНУВАТИ”.

|