4. Контемпляція про Сонце Бога

Уявляю собі, що знаходжуся перед сонцем. Не бачу його кінець, бо воно безкінечне. Дивуюсь, що воно мене не спалює. Відчуваю, що падаю в середину сонця. Мене огортає полум’я вогню, але не спалює. Входжу в хмари золотого вогню. Він пронизує мене. Я свічусь. Падаю далі. Мене огортає срібно біле атомне повітря. При наближенні до середини тиша і спокій поглиблюються. Я не чую жодного звуку. Не чую жодного руху. Тиша абсолютна. Відпочиваю у тій тиші.

Тепер уявляю, що падаю до середини Бога, до середини духовного життя Божого Сина, „Сонця Справедливості і Миру”. Падаю всередину Бога. Перебуваю в Його таємничій присутності. Усвідомлюю, що знаходжусь біля джерела життя та існування. Знаходжу там спокій і відпочинок. Я відчуваю повний спокій. Бог є тим, що діє у всьому.

Прославляю Бога всім серцем. Покладаю у Ньому всі свої надії. Поволі виходжу зі своєї фантазії з усвідомленням, що я ніколи не перебуваю поза Богом, а завжди у Ньому.

Молитва спокою, молитва скелі,

Зникають в сутінках земні оселі.

Ти вріс в фундамент древніх пірамід,

І час змінив свій плин, і цілий світ.

У тобі плине вічність і хвилина,

Яка різниця – скеля ти, людина?

Ти лиш одне із безлічі створінь

І, як усі, німе, неначе тінь

Далекої, незнаної зорі,

Що загорілась в галактичній млі.

В твоїх очах не видно дна глибин –

Ні, ти не камінь, ти правдивий син,

В якому плинуть неземні простори,

Казкові Божі незбагненні твори.

Ти учишся в просторах мандрувати

І розуміти слово „ІСНУВАТИ”.