7
Розгляньмо третю
спокусу Ісуса Христа в світлі психології. Доктрина
Барреса Скіннера зводиться до детермінізму людської
поведінки. Ми створені суспільством і запрограмовані до
певних взірців поведінки. Свобода вибору мінімальна. Це
своєрідний фаталізм: моє щастя залежить від довколишнього
середовища, від людей, які мене оточують. Отож, в
будь-якій ситуації завжди знайдеться винний у моїх бідах.
Почуття особистої відповідальності, індивідуальної вини
замінюється соціальним злом, провинами суспільства, яке
бавиться зі мною як з іграшкою. Людина з такою
ментальністю ніколи не визнає своєї провини, їй дуже
важко побачити реальний стан свого
серця.
Ів. 5, 2-7: „2 А в Єрусалимі, біля брами Овечої, є
купальня, Віфесда по-єврейському зветься, що
мала п'ять ґанків. 3 У них лежало багато слабих,
сліпих, кривих, сухих, що чекали, щоб воду
порушено. 4 Бо Ангол Господній часами спускавсь
до купальні, і порушував воду, і хто перший
улазив, як воду порушено, той здоровим ставав,
хоч би яку мав хворобу. 5 А був там один чоловік, що
тридцять і вісім років був недужим. 6 Як Ісус його
вгледів, що лежить, та, відаючи, що багато він
часу слабує, говорить до нього: Хочеш бути
здоровим? 7 Відповів Йому хворий: Пане, я не
маю людини, щоб вона, як порушено воду, до
купальні всадила мене. А коли я приходжу, то
передо мною вже інший улазить”.
Цей хворий має
саме таку ментальність: він нещасний тому, що ніхто не
хоче ним опікуватися. Такі люди завжди на все нарікають і
все осуджують, починаючи від батька-пияка і кінчаючи
бандитською владою. Багато хто ще й додає всіх історичних
ворогів нації, починаючи від сотворення
світу.
У цій медитації
стараймося глибше увійти в своє життя та зрозуміти його
під оглядом третьої спокуси та детермінізму
Скіннера.
Ти не мій!
розлучив нас далекий твій край,
І вродлива чужинка
забрала.
Ти там, може,
знайшов незаказаний рай,
Я ж без тебе, мов
квітка, зів’яла.
І зостались мені
лиш пісні так думки...
Ті пісні наші
бранці зложили,
Прислухаючись, як
край Євфрату-ріки
Вавілонськії верби
шуміли.
Ті пісні не
співались, у дні жалібні
Арфи висіли смутно
на вітах,
І гойдались,
неначе журились, сумні,
По веселих
утрачених літах.
На мовчазних устах
не лунав тихий спів,
Він на крилах
думок у пустиню,
У зруйноване Божеє
місто летів
І оплакував рідну
святиню:
«Ти в руїнах тепера,
єдиний наш храм,
Вороги найсвятіше
сплямили,
На твоїм алтарі
неправдивим богам
Чужоземці вогонь запалили.
Всі пророки твої
від тебе відреклись,
І левітів немає з
тобою,
Хто погляне на
стіни, величні колись,
Покиває, сумний,
головою.
Ти не наш, але
вірними будуть тобі
На чужині
ізраїльські люди, –
Що обрав сам
Господь за святиню собі,
Те довіку святинею
буде!»
Милий мій! ти для
мене зруйнований храм.
Чи я зрадити маю
святині
Через те, що
віддана вона ворогам
І чужій,
неправдивій богині?...
Леся
Українка

|