7  

Розгляньмо третю спокусу Ісуса Христа в світлі психології. Доктрина Барреса Скіннера зводиться до детермінізму людської поведінки. Ми створені суспільством і запрограмовані до певних взірців поведінки. Свобода вибору мінімальна. Це своєрідний фаталізм: моє щастя залежить від довколишнього середовища, від людей, які мене оточують. Отож, в будь-якій ситуації завжди знайдеться винний у моїх бідах. Почуття особистої відповідальності, індивідуальної вини замінюється соціальним злом, провинами суспільства, яке бавиться зі мною як з іграшкою. Людина з такою ментальністю ніколи не визнає своєї провини, їй дуже важко побачити реальний стан свого серця. 

Ів. 5, 2-7: „2 А в Єру­са­ли­мі, бі­ля бра­ми Ове­чої, є ку­паль­ня, Ві­фес­да по-єв­рей­сь­ко­му зве­ть­ся, що ма­ла п'ять ґан­ків. 3 У них ле­жа­ло ба­га­то сла­бих, слі­пих, кри­вих, су­хих, що че­ка­ли, щоб во­ду по­ру­ше­но. 4 Бо Ан­гол Гос­под­ній ча­са­ми спус­кавсь до ку­паль­ні, і по­ру­шу­вав во­ду, і хто пер­ший ула­зив, як во­ду по­ру­ше­но, той здо­ро­вим ста­вав, хоч би яку мав хво­ро­бу. 5 А був там один чо­ло­вік, що три­дцять і ві­сім ро­ків був не­ду­жим. 6 Як Ісус йо­го вгле­дів, що ле­жить, та, ві­даю­чи, що ба­га­то він ча­су сла­бує, го­во­рить до ньо­го: Хо­чеш бу­ти здо­ро­вим? 7 Від­по­вів Йо­му хво­рий: Па­не, я не маю лю­ди­ни, щоб во­на, як по­ру­ше­но во­ду, до ку­паль­ні вса­ди­ла ме­не. А ко­ли я при­хо­джу, то пе­ре­до мною вже ін­ший ула­зить”.  

Цей хворий має саме таку ментальність: він нещасний тому, що ніхто не хоче ним опікуватися. Такі люди завжди на все нарікають і все осуджують, починаючи від батька-пияка і кінчаючи бандитською владою. Багато хто ще й додає всіх історичних ворогів нації, починаючи від сотворення світу. 

У цій медитації стараймося глибше увійти в своє життя та зрозуміти його під оглядом третьої спокуси та детермінізму Скіннера. 

Ти не мій! розлучив нас далекий твій край, 

І вродлива чужинка забрала. 

Ти там, може, знайшов незаказаний рай, 

Я ж без тебе, мов квітка, зів’яла. 

І зостались мені лиш пісні так думки... 

Ті пісні наші бранці зложили, 

Прислухаючись, як край Євфрату-ріки 

Вавілонськії верби шуміли. 

Ті пісні не співались, у дні жалібні 

Арфи висіли смутно на вітах, 

І гойдались, неначе журились, сумні, 

По веселих утрачених літах. 

На мовчазних устах не лунав тихий спів, 

Він на крилах думок у пустиню, 

У зруйноване Божеє місто летів 

І оплакував рідну святиню: 

 «Ти в руїнах тепера, єдиний наш храм, 

Вороги найсвятіше сплямили, 

На твоїм алтарі неправдивим богам 

Чужоземці вогонь запалили. 

Всі пророки твої від тебе відреклись, 

І левітів немає з тобою, 

Хто погляне на стіни, величні колись, 

Покиває, сумний, головою. 

Ти не наш, але вірними будуть тобі 

На чужині ізраїльські люди, – 

Що обрав сам Господь за святиню собі, 

Те довіку святинею буде!» 

Милий мій! ти для мене зруйнований храм. 

Чи я зрадити маю святині 

Через те, що віддана вона ворогам 

І чужій, неправдивій богині?... 

Леся Українка