4
Лк. 4, 1-13: „1 А Ісус, повний Духа
Святого, вернувсь з-над Йордану, і Дух на пустиню
Його попровадив. 2 Сорок день там диявол Його
спо кушав, і за
тих днів Він нічого не їв, а коли закінчились вони,
то вкінці зголоднів. 3 І диявол до Нього сказав:
Якщо Ти Син Божий, скажи цьому каменеві, щоб
хлібом він став! 4 А Ісус відповів йому:
Написано: Не хлібом самим буде жити людина, але
кожним Словом Божим! 5 І він вивів Його на гору
високу, і за хвилину часу показав Йому всі
царства на світі. 6 І диявол сказав Йому: Я дам
Тобі всю оцю владу та їхню славу, бо мені це
передане, і я даю, кому хочу, її. 7 Тож коли Ти
поклонишся передо мною, то все буде Твоє! 8 І
промовив Ісус йому в відповідь: Написано:
Господеві Богові своєму вклоняйся, і служи
Одному Йому! 9 І повів Його в Єрусалим, і на
наріжнику храму поставив, та й каже Йому: Як Ти
Син Божий, кинься звідси додолу! 10 Бо написано:
Він накаже про Тебе Своїм Анголам, щоб Тебе
берегли! 11 і: Вони на руках понесуть Тебе, щоб
коли не спіткнув Ти об камінь Своєї ноги! 12 А Ісус
відказав йому в відповідь: Сказано: Не спокушай
Господа Бога свого! 13 І диявол, скінчивши все цеє
спокушування, відійшов від Нього до
часу”.
Диявол спокушає
Ісуса тричі. Постараймося ці три спокуси порівняти з
ієрархією потреб Маслоу та допасувати до цієї
ієрархії.
Перша спокуса –
хліб стосується перших двох рівнів: фізичні потреби та
потреби безпеки. Друга і третя спокуса стосуються
третього та четвертого рівнів – любові та визнання. При
чому як друга, так і третя спокуса однаково стосуються
третього й четвертого рівня
потреб.
Диявол не спокушає
Ісуса п’ятим – духовним рівнем. Усі спокуси зосереджені
власне на земні цінності, щоб прив’язати Ісуса до них,
відірвати Його від неба і від духовних цінностей. Ісус не
намагається реалізувати перші чотири рівні земних потреб.
Він просто їх відкидає. Він спрямований виключно на
духовні цінності.
У цій медитації
будемо знову переглядати своє життя з точки зору трьох
видів спокус, якими був спокушуваний Ісус. Постараймося
глибше усвідомити свої невпорядковані потяги, свою
прив’язаність, пристрасність до земних
цінностей.
Я знала те, що
будуть сльози, мука,
багато праці
марної, дрібної,
невидної і часто,
дуже часто
даремне вжитої. Не
тільки надгороди
за все те я не
жду, а ледве-ледве
від власного
картання захищаюсь
і ледве стримую
докори свого серця
за те, що завинила
без вини.
Коли часами в
сутіні щоденній
яскрава квітка
щастя процвіте,
її приймаю не як
надгороду, –
як дар, як диво,
як нежданий рай,
відкритий на
хвилину з ласки неба,
як легендарний з
папороті цвіт.
А потім, коли знов
наплине сутінь,
я думаю: я знала
се, я знала,
мовчи, душе, спини
свій стогін, серце,
так мусить
бути...
Може, хутко
прийде
година та, коли в
сльозах побачу,
що я навік
зів’яла, помарніла,
і квітка щастя раз
назавжди зникла,
як легендарний з
папороті цвіт.
Заплачу я
кривавими сльозами, –
так, певне,
плакали вигнанці з раю, –
але й тоді скажу:
я знала се, я знала,
мовчи, душе, спини
свій стогін, серце,
так мусить
бути...
Хоч би вже не
сутінь,
а тьма сувора
залягла кругом,
я ще не здамся,
буду прислухатись,
чи не заглух в
душі мій давній грім,
тривожно думкою
загляну в саме серце,
чи в ньому ще
спалахують часами
колишні
блискавиці, – а як ні,
якщо мене зима
пройме до серця,
мою весну таємну
переможе,
мої дивниці-квіти
поморозить,
то я скажу: ні, я
сього не ждала!
Умри, душе,
розбийсь, холодне серце,
так жить не
варт!
Леся
Українка.

|